Повість про санаторійну зону

Микола Хвильовий

Сергієві Пилипенкові

Із щоденника хорої: «… і стоїть той тихий осінній сум, що буває на одинокому ставку, коли не листя, а золотий дощ ізлітає з печальної білоногої берези, коли глибокою пустелею відходить голубе небо в невідомий дальній димок… » – Але я, власне, не про це. Я знаю, що наша санаторійна зона могла б бути прекрасним матеріалом для повісти. Головними героями можна вважати: анарха (саме анарха, не інакше, і ми не помилились, назвавши його так: анарх без «іст» ще волохатіш, мов Махно, мов уся та вольниця, що мчить по степах диким кошмаром), Майю – це теж псевдонім – сестру Катрю й Хлоню. Я нічого не сказала про метранпажа Карно, але він не тільки для анарха, – і для мене являється якоюсь серединою між живою істотою й фантомом. Взагалі можна погодитись, що повість про санаторійну зону мала б основний недостаток: схематизм… – Але треба завше мати на увазі: санаторійна зона не театр маріонеток – це є розклад певної групи суспільства, за який (розклад) і за яку (групу) я не беру відповідальности. . . . . . . . . . . .

Після мертвої лежанки в санаторій приходить якесь непорозуміння: женщина з «благородного» інституту, як вона каже, любила колись кадриль і басить: «Пулжалуста!

Пулжалуста! Свєжії яєчки! Спеціяльно для здоров’я». – А втім, у неї й папіроси спеціяльно для здоров’я. Всього ж краму має на червінець. І лежить він у кошику. – «Так що, шановна пані, – підходить до неї якийсь хорий, – ви мені вчора дали тухлі яйця». – Женщина з «благородного» інституту здивовано дивиться: – «Хм!.. Йому ж у середину не залєзіш!» – Хлоні така відповідь завше подобається. Він купує одну крашанку й прохає миршавого дідка подержати її, поки він вийме з кишені гроші… – І так проходять дні. Основною темою санаторійного будня буває так звана «пуговка». Крутити пуговку – це крутити кохання в диких малинниках. Крутять пуговку, можна сказати, всі. Принаймні, майже всі. – «Ваш чоловік ревнивий?» – питає хтось когось. – «Ну, да!.. А що?» – «Та так!» – «Що так?» – хвилюється друга. – «Та думаю сказати, що ви з (ім’ярек) крутите пуговку». – «Я? кручу пуговку? Чи ви не збожеволіли?» – «Ні!» – «І це серйозно?» – «Так!»

– Тоді друга раптом міняє тон. – «Голубонько! Ну, що ви робите? Він же в мене зовсім «іздьоргана» людина. Це ж його остаточно уб’є. Ну, голубонько (обіймає), невже мені так і не можна ходити з мужчинами?» – «А де ви ходили? Кажіть!.. Ну?» – «…Ну, ладно… ну… ходила… ну… в ліс…ну… що ж тут такого?» – «Звичайно, нічого!» – знову спокійно каже перша. – «Я вашому чоловікові це тільки й скажу, що ви ходили з (ім’ярек) у ліс». – «Що ви кажете?» – і на обличчі другої жах. – «Та ви ж його цим уб’єте?» – «Ну, ладно! – сміється перша. – Я не скажу. Але – умова: не підходьте до (ім’ярек) після цієї лежанки… Добре?» – «Будь ласка! на чорта він мені здався?» – і друга робить найщиріше обличчя. Перша, усміхаючись, відходить. Тоді друга підбирає волосся й шипить крізь зуби: – «Ну, й нахалка! Шкода, що в тебе нема чоловіка!»

–… Але перша вже з (ім’ярек). – Але річ і не в цьому. Зацікавлення метранпажем доходить все таки свого апогею. Вранці, наприклад, бачили, що до нього приходив хтось із города. Оповідають, що Карно після першої лежанки стояв у густій яблуневій зарості. Оповідають, що до нього підійшла – наче з землі виросла – фігура, очевидно другий метранпаж. Поговорили конспіративно (в цьому всі певні) з півгодини. Потім фігура зникла в бур’янах. – «Наш метранпаж, – сміявся хтось, – пахне «натпінкертоном».

– «Да! Мабуть, каналья!» – кидав другий. – А втім, не всі ж і цікавляться Карно. Дехто просто гадає, що комусь, мовляв, хочеться зробити з нього надзвичайну людину. І тільки. Це ж бо розвага. Але в цих, між іншим, єсть і ще інтереси. Принаймні, саме тут і було чути, як один із хорих, розмахнувшись картою, кричав: – «Віст!» – «Дозвольте! – зупиняв його другий. – Це ж нечесно. Я так не граю в преферанс. Я так не можу грати вісім: ви заглядаєте в карти». – «Це ж коли?» – «А зараз!» – «І ви це смієте мені говорити?» – «А що ж… неправда?» – «Тоді ви – нахал!» – «Я – як?» – Розгорявся скандал. Але підлітали й мирили. Це ті мирили, що вчора скандалили за «66». Розводили й питали: – «Ну, тепер гніву нема?» – «Нема!»

– «А у вас нема?» – «Нема!» – «Тоді подайте руки!» – Але рук не подавали. – «Я не подаю принципово: не гігієнічно!» – Тоді говорили, що гігієна спеціяльно для Німеччини, а нам на неї плювать! – «В данім разі плюють сіверяни, тільки не ми». – Тоді вияснялося, що «ми» орієнтуємось на закордон, бо там (sic!) Вишиваний [37]… А потім знову йшли балачки про те, інше. А потім відходив сірий санаторійний будень.

«… і стоїть той тихий осінній сум, що буває на одинокому ставку, коли не листя, а золотий дощ ізлітає з печальної білоногої берези, коли глибокою пустелею відходить голубе небо в невідомий дальній димок».

Примітки

Вперше друкована під назвою «Санаторійна зона» в місячнику «Червоний шлях» ч. 3, стор. 3-77, Харків, 1924. Вдруге – у збірці: М. Хвильовий. «Осінь», Харків, в-во «Червоний шлях», 1924. Втрете – М. Хвильовий. Твори, т. 2, Харків, ДВУ, 1928 p., під трохи зміненою назвою «Повість про санаторійну зону», з присвятою Сергієві Пилипенкові.

37. Вишиваний – українізований австрійський архикнязь Габсбург-Льотрінген Вільгельм, більше відомий під своїм прибраним українським прізвищем Василь Вишиваний (1895-1951). Полковник Українських Січових Стрільців (УСС). 1918 року командував дійовою групою австрійської армії, до якої входили і УСС. За Директорії – полковник УСС, працював у міністерстві військових справ. Автор збірки поезій українською мовою «Минають дні». 1948 року арештований більшовицькими агентами МВС у Відні. Помер у Лук'янівській тюрмі в Києві 18.08.1948 р.

Подається за виданням: Микола Хвильовий Твори в 5-и томах. – Нью-Йорк: "Слово" і "Смолоскип", 1984 р., т. 2, с. 55 – 174.