6

Микола Хвильовий

Чим же треба кінчати? Кінчати, очевидно, прийдеться не сном Івана Івановича (хай він собі спить на здоров’я), а описом того трагічного фіналу, що все таки звалився на зовсім і ніяк невинну голову мойого ідеологічно-витриманого героя.

Правда, славетний винахід (про нього далі, це саме той винахід, що зробив ім’я Івана Івановича безсмертним!) примушує автора написати ще невеликий розділ, але, по-перше, цей передостанній розділ є, так би мовити, розділ не обов’язковий (нетерплячий читач може його й не читати), а, подруге – великим злочином було б обминути те, чого обминути ніяк не можна.

Отже, після осени прийшла, як і треба було чекати, зима.

Морози були люті, але мій герой самовіддано томився в духоті: його будинок, що на вулиці Томаса Мора, викликав на «соціялістичне змагання» (так саме і написано в домкомівських книжках) будинок, що на вулиці Щукина, і тому не можна було «підкачати» навіть в сенсі опалення: кожний із будинків доводив, що він тепліший за свого супротивника і що він не тільки уміє боротись з буржуазією, але й з природою з поспіхом сперечається. І от колись, сидячи в такій от духоті, Іван Іванович сказав:

– Галакточко! – сказав колись Іван Іванович. – Я почуваю, що я можу прислужитись своїй партії, поперше – партійною та радянською роботою, а подруге – й своїми винаходами.

– Що ти надумав, Жане? – сказала Марфа Галактіонівна, кусаючи державні горіхи (вона ніколи принципово не купувала горіхів у приватника і їла тільки державні горіхи з державних лісів, саме ті, що, як подарунок, присилав їй брат – лісничий). Ну, говори – я послухаю.

Бачиш, – промовив Іван Іванович, – сидів я оце й думав про літо. Прийде, значить, літо, а з ним прилетять і мухи. Ти уявляєш, як вони перешкоджають нашій роботі? Жах! Так от я й вирішив: треба вигадати якусь мухобойку. І я вигадаю, даю тобі чесне комуністичне слово. Ти думамаєш, що мені бракує таланту? Ну, не скажи, голубонько!

– Чому ж бракує? – промовила товаришка Галакта, підкочуючи очі до лоба. – Я зовсім не сумніваюсь! Буває так, що талант проявляється навіть у простого народу, а ти ж інтелігент, з вищою освітою.

Такий відгук з боку дружини на його бажання винайти мухобойку так підбадьорив мойого героя, що він тут же приступив до роботи. Поперше, він написав заяву до свого комосередку, щоб його звільнили від партнавантаження (бюро комосередку вже на другий день звільнило його від партнавантаження «як наукового робітника, що працює над власним винаходом»), а, подавши заяву, взявся за мухобойку.

Всю зиму Іван Іванович самовіддано ламав собі голову і тільки на провесні прийшов до того висновку, що відповідно найновішим досягненням техніки, мухобойку треба зробити за допомогою електрики. Тоді Іван Іванович почав студіювати деякі дисципліни і почав робити спроби. На його столі появились електроскопи з листочками, він утворював, скажім, протилежні електрики на сполучених електроскопах, він ловив «електричний вітер» і гасив ним свічку. Він звертався до лейденської банки та франклінового колеса і, нарешті, після довгої праці, вражений був раптом у саме серце згадкою про т. зв. спробу Гальвані. Як відомо, Гальвані довів, що м’язи й нерви у тварини можуть бути за джерела електрики, але Івана Івановича страшенно зворушувало те, що при сполученні нерва і м’язів жаби, скажім, жаб’яча ніжка дригає. Зворушувало саме те, що вона дригає. Мій герой інакше і не уявляв собі смерти мухи на електричній мухобойці, як смерть, що їй, так би мовити, прелімінарно відповідало дригання ніжками.

В скорому часі Іван Іванович зробився героєм дня нашого, як він говорить, заздалегідь і з обуренням відкидаючи ганебне міщанство, «з голови до п’ят революційного міста»: він таки винайшов електричну мухобойку. Про нього заговорили всюди, а Марфа Галактіонівна стала ще більше поважати його. Секрет винаходу не було оголошено, але відомо було, що мухобойка надзвичайно оригінально била мух: коли муха сідала на апарат мойого героя і саме на тому місці, де за проектом бажано було, щоб вона сіла, електрика обов’язково вбивала її.

– От тільки біда, – говорив Іван Іванович, – що муха не завжди сідає там, де треба… Ну, нічого, – додавав він. – Нічого!..

І він мав рацію – так додавати. Головне – початок, а потім якось удосконалиться: коли не він удосконалить свій апарат-мухобойку, то синок його Май, підрісши, завершить справу свого талановитого батька-винахідника. Одним словом, Іван Іванович на деякий час заспокоївся. Саме на той час, поки його голову знову не пронизала нова геніяльна ідея.

Як уже було сказано, будинок мойого героя був у стані «соціялістичного змагання». Цей надзвичайно похвальний факт теж міг би навести Івана Івановича на ту думку, що «соціялістично» можуть змагатися не тільки колективи, але й окремі індивідууми, та цього не трапилося, а навів його на цю думку (хоч це на перший погляд і дивно!) – навів його власний радіо-рупор.

Відпочивав, значить, мій герой на канапі і чекав чергового концерту з місцевої радіо-станції. Май і Фіялка гралися в спальній з мадмуазель Люсі, товаришка Галакта сиділа з його другом Методієм Кириловичем у кабінеті. Раптом зашипіло.

– Галло! Галло! Говорить радіо-станція на хвилі… – і т. д.

Прекрасно! Але чує тут Іван Іванович від конферанса, що радіо-станція бере сьогодні на себе ролю пляцдарму для «соціялістичного змагання». Конкретно кажучи, сьогодні (конферанс говорить) змагаються: балабаєшник, скрипник, бандурист, піяністка, домрист, гармоніст та го-бойщик.

– Інтересно послухати! – подумав мій герой. – Подивимось, хто кого!

Першим виступив балабаєшник. Беручи до уваги, що саме так, по вищезазначеному, змагатися можуть тільки здорові мажорні елементи нашого суспільства, балабаєшник на цей раз найшов можливим заграти якусь песимістичну пісеньку, що їй досі не давали місця на радіо-станції. В такому ж дусі грали й інші змагальники. Мій герой спершу незадоволено хитав головою, але потім прийшов до тієї ж думки, що й балабаєшник («саме так, по вищезазначеному, змагатися можуть тільки здорові, мажорні елементи нашого суспільства»), і, прийшовши до цієї думки, раптом прийшов і до другої.

– Методію Кириловичу, – покликав він схвильованим голосом свого симпатичного колегу. – Я вас викликаю на соціялістичне змагання!

Сказавши це, Іван Іванович протер окуляри своєю білосніжною хусткою, з вдячністю подивився на радіо-рупор і, нарешті, помандрував до їдальні, де його симпатичний друг сидів з його ж таки милою дружиною. Момент був не зовсім вдалий для зустрічі двох приятелів (Методій Кирилович ще не встиг зовсім очутитись після інтимної розмови з товаришкою Галактою), і все таки до згоди прийшли негайно.

– Я ваш виклик приймаю! – обсмикнувшись нарешті, рішуче заявив Методій Кирилович. – Будь ласка!

І тут же вирішено було, що Іван Іванович зробить три мухобойки, а Методій Кирилович буде три дні агітувати серед службовців тресту за утворення фабрики виробництва цих же таки мухобойок.

В таких цікавих розмовах і в таких же не менш цікавих думках проходили дні мойого героя.

Після Різдва приїхав до Івана Івановича брат Марфи Галактіонівни – товариш Мрачний (псевдонім». Саме той брат, що лісничий. Брат приїхав, як вияснилось, надовго, бо його, як вияснилося, партія зняла з партії та з лісництва чи то за шахрайство («за шахрайство» – говорили злі язики), чи то за опозиційні ухили («за опозиційні ухили» – говорила товаришка Галакта). Проти ухилів Іван Іванович, як відомо, рішуче боровся, але в даному разі він

не міг боротись, – не тому, що справа йшла про боротьбу проти родича, а тому, що мій герой був тактовною, шляхетною людиною і нешляхетно поводитись із гостем, можна сказати, органічно не міг, тим паче, шо по городу почали ходити «тривожні» чутки відносно якогось «переобрання» політбюра.

Товариш Мрачний цілими днями громив «апаратчиків» і запевняв Івана Івановича, що «це їм так не пройде». Іван Іванович слухав, а Марфа Галактіонівна говорила.

– Я думаю, – говорила Марфа Галактіонівна, – що Зюзя маг рацію бути незадоволеним з апаратчиків. 1 и як гадаєш, Жане?.. Ти знаєш, я вже давно точу зуби на Сталіна.

– Я, Галакточко, нічого не маю проти, – нарешті зідхав мій стійкий герой, – але щодо Сталіна, я з тобою (тут Іван Іванович озирався) згодний. Згодний, Галакточко. Цілком! На мій погляд, він теж… як би його сказати, – дискусійщик… Себто треба припускати, що він буде дискусійщик.

– Треба припускати? – кричав товариш Мрачний. – 1 це говорите ви, високоінтелігентна людина?

Тут мій герой не те, щоб дрейфив, а просто говорив, що його не так зрозуміли, що він, звичайно, і в цьому питанні «органічно» не може бути не революціонером «з голови до п’ят» і що він хоче тільки, щоб все було добре і щоб перемога була на боці пролетаріяту, себто, щоб можна було спокійно ходити до ячейки в четвер і жити по-людськи. Досить вже він настраждався на фронтах, себто у Наросвіті, коли була громадянська війна.

– А все таки, – насідав товариш Мрачний, – все таки скажіть мені: невже й по-вашому потрібна ця ідіотська самокритика?

Іван Іванович виймав свою білосніжну хустку і нервово протирав нею окуляри. Він, звичайно, знав, як він має відповісти, але він не міг, на жаль, відповісти, бо тут якраз втручалася товаришка Галакта.

Марфа Галактіонівна причиняла двері і говорила конспіративним голосом.

– Звичайно, Жане, це абсурд, – говорила вона. – Невже ти й досі погоджуєшся? Ну, скажи мені! Скажи!

Іван Іванович нібито раніш погоджувався, себто гадав, що товаришка Галакта теж погоджується, але тепер він уже не міг погоджуватись, тим паче, що, зі слів товариша Мрачного, «апаратчики» мусіли «на днях полетіти» і «взагалі загубити свою силу».

– Ні!., не погоджуюсь! – раптом рішуче ще раз зідхав Іван Іванович і, тут же підбадьорений вдячним поглядом дружини, додавав: – Я навіть скажу вам по секрету, що я з самого початку мало довіряв цій ідеї, Їйбогу.

Словом, Іван Іванович говорив тільки те, що підказувала йому його революційна совість. Правда, коли товариш Мрачний, діставши посаду, раптом змінив свої погляди, Іван Іванович не змінив своїх поглядів, він просто знову зупинився на своїх, шо були до приїзду товариша Мрачного, позиціях, себто він знову почав гаряче захищати «самокритику», але це показує тільки те. шо мій герой, будучи ортодоксальним марксистом, не міг не володіти добре лянцетою матеріялістичної діялектики. От і все, плюс, звичайно, революційна совість.

І тому не зрозуміло (рішуче не зрозуміло!), як могло трапитись це велике горе, це грандіозне нещастя. Ви питаєте, яке нещастя, яке горе? Читайте останній розділ – і ви побачите.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1982 р., т. 3, с. 59 – 65.