3

Микола Хвильовий

– Здрастуйте, тьотю Клаво! Здрастуйте, Аглає! Товариш Вовчик розшаркався так галянтно, ніби він і справді був славетним льовелясом.

– Доброго здоров’я, mon ami, – сказала тьотя Клава й, недовго думаючи, упевненим і рішучим рухом узяла його під руку.

Та женщина, що її лінгвіст назвав Аглаєю, покищо не думала фамільярничати з Вовчиком і тільки запропонувала йому одколоти та використати одну із запашних троянд, що висіли на її груді. Товариш Вовчик зробив це з захопленням, і вони поволі пішли згорілою і порожньою вулицею заштатного городка.

– Ви сюди надовго приїхали? – спитала тьотя Клава.

– Товариш Вовчик уже говорив нам, – сказала Аглая.

– Він теж приїхав на два місяці.

– Так, – підтвердив лінгвіст. – Ви не помиляєтесь. Але…

Він хотів щось спитати й, не спитавши, змовк. Власне, він не знав, як спитати: його здивувала тьотя Клава – вона говорила з ним так розв’язно, ніби вона знала його, по меншій мірі, з дитячих літ.

– А як ви думаєте, – сказала тьотя Клава. – Чому це Дмитрій в останні роки такий нервовий став?

– Цебто який… роки? – Вовчик хотів поцікавитись, який Дмитрій, як вона встигла так добре взнати найінтимніше життя Карамазова, відкіля вона, нарешті, знає про ці «роки», але фамільярний тон його співбесідниці остаточно збив лінгвіста з пантелику, і він рішуче заплутався.

– Ви не «косноязичний»? – поцікавилась тьотя Клава.

Аглая зареготала. Товариш Вовчик почервонів і став запевняти, що «нічого подібного». Він просто не чекав такої симпатичної поінформованости в справах дому Карамазових.

– Тоді може ви знаєте, – сказала тьотя Клава, – як думає провести Дімі (вона так і сказала «Дімі») ці два місяці? Цебто – біля Ганниної спідниці, чи біля Аглаї?

Це запитання переходило вже всякі можливі межі, але товариш Вовчик на цей раз не збентежився. Він рішив, що коли тьотя Клава так фамільярничає з домом Карамазових, то вона, очевидно, одержала відповідне право на це від самого Дмитрія. Він сказав, що відповідати на це запитання не буде й рекомендує спитати його друга.

– Так би й давно! – з полегшенням зідхнувши, сказала тьотя Клава. – Хіба ви не бачите, що нас двоє, а ви один… Тільки глядіть, не приведіть сюди й Ганни.

– Ви хочете, щоб я зараз… негайно привів Дмитрія? – спитав недогадливий лінгвіст.

– Ах, Боже мій, – сказала Аглая. – C’est un grand malheur de n’avoir pas été bien élevé.

– Воістину! Велике нещастя не бути гарно вихованим, – підтвердила і тьотя Клава.

Тоді товариш Вовчик кинувся з усіх ніг до хвіртки, і дами залишились під провінціяльними акаціями.

– От що, – сказала тьотя Клава, – Вовчика я беру собі, твоїм тепер назавжди лишиться Дмитрій.

– Я не заперечую, – кинула Аглая й розкусила своїми прекрасними зубами листок з акації.

Вже майже зовсім стемніло. Витикались зорі. З недалекого моря пішов теплий вітер. Аглая виводила на піску своєю голубою парасолькою якісь гієрогліфи, тьотя Клава дивилась у ридикюль, власне в дзеркало, що було в ридикюлі, і пудрилась мініятюрною пуховкою.

– Дозвольте взнати, скільки вам років? – усміхнулась сама собі тьотя Клава.

– Очевидно не більш двадцяти семи, – сказала Аглая.

– Ти вгадала, мені двадцять сім. І як пікантно, що я вже тьотя і що в мене така доросла племінниця… Тобі, здається, двадцять три?

– І ти вгадала!

Тьотя Клава поправила спеціяльним олівцем брову й засвистіла арію з «Баядерки». Потім дами ще перекидались легкими фразами і раз-у-раз позирали в той бік, куди пішов Вовчик.

Були вони в рожевих серпанкових платтях, стягнутих у талії поясками, і мали в руках голубі парасольки. Тьотя Клава виглядала багато безтурботніш, в її світлосірому погляді зовсім нема того ледве вловимого зайчика, впер-тости й рішучости, що зрідка плигає в мигдалевих очах Аглаї, але зате станом тьотя Клава трохи солідніш.

Аглая вийняла з ридикюля маленьку папіроску, запалила її й спитала:

– Ти сказала Жені (справа йшла про чоловіка тьоті Клави), що ми раніш першої не прийдемо?

– Звичайно, сказала… Я йід нього нічого не ховаю.

– І все таки не ревнує? – усміхнулась Аглая.

– І все таки… не знаю. Чорт їх розбере цих мужчин: на обличчі одне, а на серці може щось інше.

Потім тьотя Клава зробила рухом парасольки диск, піймала поглядом срібно-синій слід метеора й промовила:

– Ти, Аго, не думай, що Женя взагалі нездібний переживати душевних драм. У наш вік, кажуть, навіть корова вміє зідхати.

– Ти, тьотю Клаво, не помиляєшся. Мій Дмитрій підтверджує це на кожному кроці. Я дуже шкодую, що ти не чуєш наших розмов.

Аглая так упевнено й безапеляційно сказала «мій Дмитрій», що навіть тьотя Клава всміхнулась.

– А ти, Аго, рішуча людина, – відзначила вона: – ще не встигла як слід познайомитись із ним, але вже рекомендуєш його, як власного чоловіка… Як же з Ганною? Ти багато взнала про неї?

– Ти, тьотю Клаво, надзвичайно наївничаєш… У наш вік за два тижні не тільки сходяться, але й розходяться. А втім – досить! – і Аглая махнула парасолькою в той бік, де вже вирисовувалась фігура Карамазова.

Вовчик лише за якусь хвилину вискочив на вулицю і наздогнав свого друга. Спершу дами бачили тільки Дмитрія. Він ішов до них своїми нервовими кроками і постать його то вибігала, то знову ховалась за стовбуром молодого клена, що стояв на дорозі. Тоді десь ударила гармошка, й зорі висипали на куці бульвари заштатного городка. Десь гоготала республіканська молодь. Тоді і на протилежних кварталах ударила гармошка.

Товариш Вовчик уже наздогнав Дмитрія, і вони підходили до веселих (так, принаймні, одразу ж визначив лінгвіст) і симпатичних дам.

– Ну… – зупиняючись, почав лінгвіст і розвів руками.

Тьотя Клава давно вже схарактеризувала собі Вовчика, як трохи мамулувату людину, і тому, не довго думаючи, взяла його під руку. Вона сказала, що рекомендувати Карамазова не треба, бо вони мають задоволення вже багато вечорів шпацирувати з ним… і потім, вона дуже зрадіє, коли Вовчик для неї буде таким цікавим співбесідником, яким став для її племінниці Дмитрій.

За кілька хвилин процесія (так сказала Аглая) йшла в такому порядку: попереду тьотя з Вовчиком, позаду Аглая з Дмитрієм. Дистанція між першою і другою парою була приблизно на півтора кроки. Тьотя Клава закинула на шию Вовчика свою голубу парасольку й розпитувала, хто він, що він, як він. Словом, вимагала, щоб лінгвіст у деталях розповів їй про своє минуле, сучасне й майбутнє.

Аглая цього не потребувала від свого кавалера: такі розмови з ним були два тижні тому. Вона відколола з своєї груді останню троянду й держала її на обличчі Дмитрія. Вона питала його, як пахне троянда, чи подобається йому цей запах, чи не краще пахне резеда. Коли вони перерізали провінціяльний ринок і увійшли в коло півнавісних огників, Аглая запевняла Дмитрія, що тут їй пахне Фльобером [72] і навіть старофранцузьким життям… Карамазов, звичайно, знає поета Війона? [73] І потім він не може не любити гоголівську фантастику. Аглая певна, що можна геніяльно стилізувати нашу сучасність.

Дмитрій говорив щось невпопад. Тоді Аглая поклала на його рот свою запашну долоню і сказала:

– Який ти чудак, Дімі! Справжній провінціял!

– Ти вже з Дмитрієм на «ти»? – повертаючись, кинула тьотя Клава. – З тебе, Аго, вийшов би прекрасний кавалерист.

Тьотя Клава так дзвінко зареготала, що провінціяльна парочка (здається, колишній столоначальник і пристаркувата дочка місцевого кавалера червоного прапора), що йшла їм назустріч, поспішно одлетіла вбік і дала дорогу веселій компанії.

Тоді почав реготати й товариш Вовчик. Він так безумно розреготався, що мусів кинути руку дами, сісти на землю й зупинити компанію. Коли ж його стали допитувати, в чому справа, він тільки й міг вимовити: «провінціял».

– Ну… добре! Ну… провінціял!.. але де ж тут сіль? Тоді, нарешті, товариш Вовчик сказав, що для Карамазова це – найобразливіше слово, і що він і уявити не може, яке обурення викликало воно в грудях його ущіпливого друга.

– І зовсім нічого нема тут смішного! – різко шпурнула Аглая і взяла Дмитрія під руку.

Тьотя Клава теж найшла, що смішного тут дуже мало й найшла навіть потрібним (очевидно, на правах тьоті) прочитати лінгвістові невеличку нотацію. Вовчика, як і треба було чекати, страшенно збентежив такий несподіваний фінал і він хотів навіть прохати пробачення за свою некоректність. Тоді тьотя Клава поправила йому краватку фамільярним жестом, міцно притиснулась до нього і зробила дистанцію на три кроки.

– Ти, Дімі, може й справді образився на мене? – спитала Аглая.

– Нічого подібного! – всміхнувся Карамазов. – Я тільки не зрозумів… тебе.

Він з якимось надзвичайним задоволенням сказав «тебе»: ця химерна дівчина, що так скоро перейшла з ним на «ти» і якось враз заволоділа ним (коли правду говорити, він не жартуючи, а з глибоким хвилюванням сказав допіру Вовчикові, що хоче зійтися з Аглаєю), – зовнішністю своєю вже остаточно покорила його. Надто вже розумні й страсні були ці мигдалеві очі, й надто вже привабливо коливались ці молоді груди, щоб він міг прийняти її, як звичайну женщину. Сьогодні навіть постало в нім якесь неясне передчуття й солодкий біль, і сьогодні він хотів би ходити з нею цілу ніч.

– Чого ти не зрозумів? – спитала Аглая. – Чому я тебе назвала провінціялом?

– Так!

– Це ж, милий, ясно. Я ще тоді, на пароплаві (пам’ятаєш нашу суперечку?), я вже тоді подумала, що ти про-вінціял. Це по всьому видно: й по рухах і по поводженню з передовою жінкою… як зі мною от… Чому ти так чудно вимовив «тебе»? Чи може ти хотів сказати «вас»? Вас істдас? Ну? А потім ти й формально провінціял… Хіба ти живеш не в провінції?

– Я, як тобі відомо, живу в столичному граді! – усміхнувся Карамазов

– Де це? – зареготала Аглая. – Чи не в тому, що на Лопані?

Ця дівчина (очевидно, з якогось Миргорода) так неохайно говорила про лопанський центр, що Вовчик, почувши цю розмову, зупинився і спитав:

– А дозвольте узнати, в яких краях ви мешкаєте? Чи не в Умані?

– Вас це серйозно цікавить? Коли так, то прошу: мій столичний град і моя країна – хай буде вам відомо – дуже далеко відціля.

– Франція? Італія? Еспанія?

– Московія, моє серденько! – сказала Аглая й притиснулась до свого супутника.

Московія? Ну, це вже Аглая неправду говорить! Дмитрій підтверджує? Тоді він і йому не вірить. І справді: які ж вони московки? – Ні, це нісенітниця! Словом, хай це підтвердить тьотя Клава, і тільки тоді він може повірити. Словом, коли Аглая й справді серйозно говорить – Вовчик остаточно розгубиться.

Нарешті говорить тьотя Клава й говорить те ж саме. Вони таки московки й навіть корінні, бо змалку живуть у Москві. Вулиця така то, номер такий то, трамвай дев’ять. Коли потрібний телефон, то можна й це сказати. Чоловік тьоті Клави (ви його знаєте – мужчина в золотому пенсне) працює в профсоюзі. Аглая – сирітка (знаєте таку зворушливу кінофільму про часи французької революції), і вона живе у тьоті Клави. Вона на останньому курсі московської консерваторії.

– Але відкіля ж ви так добре знаєте нашу мову? – здивовано спитав лінгвіст.

Ах, Боже мій! Що ж тут дивного? Вони далеко не перший раз зупиняються відпочивати на прекрасних степах України, й чому ж їм не знати такої музичної мови (тьотя Клава так і сказала – «музичної»). Аглая, наприклад, дуже любить Україну й, коли хочете, навіть оригінально. А втім, тьотя Клава далі не буде говорити, в деталях його може поінформувати Аглая і, можливо, Дмитрій. Власне під впливом своєї племінниці вона й зробилась такою цікавою московкою.

– Прекрасно! – з хрустом давив свої пальці товариш Вовчик і, нарешті, цілком серйозно звернувся до Карамазова: – Знаєш, Дмитрій, їхні портрети обов’язково треба вмістити в одному з наших журналів.

– Як виключні екземпляри?

– Покинь жартувати – махнув рукою лінгвіст. – Для руської публіки, для… як би це сказати… для «поощрєнія».

– Для заохоти, – поправила Аглая. – Так буде багато ближче до вашої мови.

– От так московка! – сказав Карамазов. – Чи не почуваєш ти себе трохи ніяково, пане лінгвісте?

Товариш Вовчик спалахнув. Він хотів щось доводити, згадав чомусь (і зовсім не до речі) Прованс [74], провансальську літературу, згадав XIX вік, Жана Жансемена [75] Деодора Обанеля [76] і т. д., але тьотя Клава вже знову одтягла його на дистанцію в три кроки. Словом, розмову було перервано. Для лінгвіста було ще багато тут недоговореного, навіть інтригуючого (хіба мало московських дачників мандрує по Україні?), але він сподівався поговорити з приводу цього з Карамазовим і від нього й узнати в деталях історію знайомства московських дам із південною культурою.

– Так, значить, ти кінчаєш нову поему? – спитала Аглая, коли вони знову залишились удвох.

Карамазов зупинився і зробив незадоволене обличчя.

– Я тобі, здається, не один раз говорив, що я працюю в економічному органі. Мене цікавить зараз питання про зниження цін.

– Ти хочеш сказати, що з питання про зниження цін не можна зробити поеми?

– Я хочу сказати, що з Тарасами Шевченками я нічого не маю спільного.

– Коли тільки це, то я рада, – промовила Аглая, замислюючись. – Саме таких людей і бракує вашій нації. Мені здалося, що ти не так хотів сказати. Ти розумієш мене? Я гадаю, що без великого ентузіязму не може бути справжніх економістів.

– Цілком справедливо! – погодився Карамазов. – Кіл, очевидно, вибивають колом, і «закобзарену» психіку можна виховати тільки, так би мовити, загайяватизованим «Капіталом».

– Це не в брову, а в око! – з захопленням сказала Аглая. – Без якогось Льонгфелло і справді не зробити вам своїх економістів і політиків. От я тільки думаю, що Маркса ти зовсім даремно притягаєш сюди.

– Це справа переконання, – незадоволено сказав Дмитрій.

– Не думаю. Бо Маркс є зовсім чужорідний елемент для вашої країни. А тобі відомо, що коли до водороду додати кислороду, то гаряче тіло не встигає навіть приторкнутись до цієї мішанини – одразу ж виникає вибух і… вода. А втім, не будемо сперечатись. Мене цікавить друге питання. Говорячи про Тараса Шевченка, ти мав на увазі віршомазів взагалі чи саме його, божка вашої нації?

– Я мав на увазі й віршомазів взагалі і його зосібна.

– За що ж ти Шевченка так ненавидиш?

– За що я його ненавиджу? – Карамазов знову зробив незадоволене обличчя: мовляв – навіщо цей допит? Потім раптом нервово одкинув волосся і зупинився. – А за те я його ненавиджу, – надмірно запалюючись, сказав він злим голосом, – що саме Шевченко кастрував нашу інтелігенцію.

Хіба це не він виховав цього тупоголового раба-просвітянина, що ім’я йому легіон?

Хіба це не Шевченко – цей, можливо, непоганий поет і на подив малокультурна й безвольна людина, – хіба це не він навчив нас писати вірші, сентиментальничати «по-катеринячи», бунтувати «по-гайдамачому» – безглуздо та безцільно й дивитись на світ і будівництво його крізь призму підсолодженого страшними фразами пасіїзму?

Хіба це не він, цей кріпак, навчив нас лаяти пана, як то кажуть, заочі й пити з ним горілку та холуйствувати перед ним, коли той фамільярно потріпає нас по плечу й скаже: «а ти, Матюшо, все таки талант». Саме цей іконописний «батько Тарас» і затримав культурний розвиток нашої нації і не дав їй своєчасно оформитись у державну одиницю.

Дурачки думають, що коли б не було Шевченка, то не було б і України, а я от гадаю, що на чорта вона й здалася така, якою ми її бачимо аж досі… бо в сьогоднішньому вигляді з своїми ідіотськими українізаціями в соціяльних процесах вона виконує тільки ролю тормоза.

– Прекрасне визначення! – з захопленням сказала Аглая і тут же чомусь іронічно усміхнулась. – Але…

– Але, мабуть, пора нам залишити цю розмову, – кинув Дмитрій: йому, поперше, не подобалась Аглаїна похвала («навіщо ця цукерка, коли він зовсім доросла людина?») і потім він раптом зловив себе на дешевій патетиці.

Тоді Аглая враз обірвала тему й запропонувала наздогнати тьотю Клаву й лінгвіста, що дуже далеко зайшли вперед. Вона запропонувала побігти навипередки й передала Карамазову свій ридикюль та парасольку. Але потім бігти не захотіла й сказала йому, щоб він витяг із ридикюля її замшеву рукавичку. Вона порадила йому положити рукавичку на нижчу частину його обличчя й, коли він зробив це, спитала, чим вона пахне.

– Чим вона пахне?.. Очевидно, жіночим тілом.

– Прекрасно!., і цей запах тобі, мабуть, подобається?

– Як би тобі сказати, – промовив Карамазов, – можливо подобається, а певніше – ні.

Аглая не повірила. Вона взяла його голову й, роблячи надзвичайно великими свої і без того великі очі, стала ними ласкати свого супутника.

– Брехунька! – сказала вона. – Ти неправду говориш. Я знаю, що тобі цей запах подобається. Тому що… тобі не подобається… Ганна.

– Ти про мою дружину?

– Так. Чому ти досі не познайомив мене з нею? Чому ж ти мовчиш?

Чому він мовчить? Він, звичайно, зробить це. Він нарешті познайомить Аглаю з Ганною.

Але він думає, що вона все таки якась чудна дівчина, й потім думає, що дружина мала рацію назвати її нетактовною. Це ж некрасиво так поспішати в його інтимні закутки. Невже цього Аглая не розуміє?.. І потім відкіля це вона дізналась, що йому не подобається Ганна? Словом, Карамазов знову незадоволений, і тому він так нервово запалив сірника.

Вона одразу ж зрозуміла його й поспішила перейти на іншу тему. В цей момент вони підходили до кручі.

Примітки

72. Фльобер Гюстав (1821-1880) – видатний французький романіст, основник клясичного французького роману («Мадам Боварі» та інші).

73. Війон (Вілон) Франсуа (1431 або 32 p. – дата й місце смерти невідомі) – перший поет французького ренесансу і визначний лірик з дивовижною біографією. Приймак капеляна де Війона, якого прізвище й носив поет. 3акінчив Сорбонну. Під час одної бійки вбив священика й утік з Парижу. Пізніше дістав помилування й повернувся. Повернувшись, пов’язався зі злочинним світом. Був заплутаний в грабунку манастирської скарбниці. Кілька разів загрожувала йому кара смерти. Втік у провінцію й слід за ним загубився. Найповніший переклад Війона українською мовою зробив С. Гординський, переклавши основну його лірику включно з «Великим» і «Малим тестаментом» [Франсуа Війон. «Житїя і твори». В-во «Сучасність», 1971].

74. Прованс – провінція на півдні Франції, що лежить на узбережжі Середземного моря, з відмінною говіркою, на якій зародилась провансальська література. Головний курортний район Франції з містами: Марсель, Тульон, Канни, Ніцца.

75. Жансемін Жаку (1798-1864) – провансальський поет, попередник Обанеля Теодора. У Хвильового трохи помилково позначено його ім’я як Жан Жансемен.

76. Обанель Теодор (1829-1886) – провансальський лірик і драматург.

Подається за виданням: Микола Хвильовий Твори в 5-и томах. – Нью-Йорк: "Слово" і "Смолоскип", 1984 р., т. 2, с. 297 – 307.