Царський лист

Богдан Лепкий

Блідий осінній ранок. Сонце не спішиться на небо. Нецікаво йому. Поля пусті. Чого не забрали люди, це столочили коні й вози. Кругом толока. Куди не глянь – дорога. Скрізь сліди коліс і кінських підков. Тут здохлий кінь, там лежить людський труп. Не позапрятували ще. Будиться осінній день і позіхає. Нецікава земля.

Гетьман подзвонив. Увійшов Кендзеровський.

– Підніми занавіску. Яка погода?

– Мрачно. Заслотиться, мабуть.

– Післанець де?

– На кватирі.

– В кого?

– В генерального писаря. Покликати?

– Ще час. Подай мені води.

Гетьман миється і снідає.

– Що в таборі нового?

– Як звичайно.

– Бешкетів не було?

– Дрібні. З утікачами біда. Тисячі їх напливають.

– Зі Стародубського полку?

– Так, ваша милосте.

– Що кажуть?

– Шведів хвалять, нарікають на Москву.

– Стара пісня. А більше?

– Шведські прокламації показують.

– Та-ак? Які ж вони?

– Гарні. Нашою мовою, всякому зрозумілі. Шведський генерал Лягеркрон заспокоює наш народ. Обіцяє не робити кривди. Пише, щоб бургомістер з лавниками вийшов до нього зі Стародуба на розмову. Обіцяє платити за все дзвінким грошем.

– Цікаво. Поклич післанця.

Входить молодий ротмістр, б’є чолом і подає письмо. Гетьман лежить. Голова перев’язана мокрим платком, рука дрижить. Біля нього Орлик.

– Прочитай, Пилипе, письмо. Не поспішаючись читай… Голова мене болить… Лікар де?.. Чому ще не прийшов? – гетьман хвилюється. – Лікаря поклич!

Орлик письмо біля гетьмана на крісло кладе і виходить. Гетьман ротмістрові рукою знак дає:

– Будь ласка. Сідай!

Післанець вибачається, щолиш за першим разом сідає на краєчку крісла біля вікна.

Приходить хірург. Зміняє мокрий платок, прикладає щось до боку. Не вгодив. Гетьман нервується.

– Геть!

Царський післанець уважно кожде слово, кождий рух нотує собі в тямці.

– Читай же бо, Пилипе!

Орлик розломлює велику печать і читає царське письмо.

Цар гетьмана закликає до себе негайно. Пише, що хитрий швед замість на Москву, ненадійно на Україну звернув. Гетьманові треба до царського війська з усіми своїми силами прибувати. Козацька кінниця переслідуватиме неприятеля ззаду і нападатиме на його обоз. Гетьман стане на її чолі й буде заправляти тими «дєйствіями».

Гетьман слухає царського листу й усміхається гірко. Йому тепер на коня?!

Царський післанець притакує головою. Він, мабуть, теж не може собі уявити Мазепи з мокрими платками і плястрами, як він сидить на коні і турбує ворога на тилах.

Орлик читає дальше. Цар сповіщає гетьмана, що Шереметев і Меншиков «съ русскимъ войскомъ находятся близь Стародуба, готовые встречать идущаго въ Малороссію непріятеля».

– «Хай Бог помагає їм на добре діло. Жалую, що участі приймати не можу і, мабуть, побіди на свої очі вже не побачу. Бог не благословив… Коли б я тепер, особою моєю гетьманською оставив Україну, то вельми, опасаюсь, дабы на сіє время внутреннее между здѣшнимъ непостояннымъ народомъ не произошло возмущеніе»… Так і напиши його величеству, Пилипе… Що ж там дальше. Читай!

Орлик пробігає дальші рядки, робить великі очі й підносить брови вгору.

– Чому ж ти не читаєш? Спішись. Бачиш, я хорий. Насилу слухаю. Болить.

Орлик читає «радісную вість про велику побіду царського війська біля Лісного, в кровопроливній, нічній битві при участі самого царя. Левенгавпт, найкращий шведський генерал, розгромлений, до 8 тисяч шведів полягло, до трьох тисяч Карлового війська попало в полон з пушками й хоругвами. Обоз у руках побідників. Левенгавпт з недобитками втікає, без усяких припасів, без амуніції, його переслідують побідоносні війська царські…»

Орлик складає письмо і з острахом дивиться на Мазепу. Цей лежить недвижно, як труп. Платок насунувся на очі, уста сціплені, не дише. Царський післанець встає, витягає шию в напрямі ліжка, ніби питається: «Що тепер?»

Орлик навшпиньках виходить зі світлиці і кличе післанця за собою.

– Хірурга! Скоро до гетьмана хірурга, хай негайно іде з п’явками і банками, з блюментростовою мастю! – дає прикази в сінях, а до післанця говорить: – Не дадуть чоловікові спокійно вмерти. Де йому до коня, до команди? Куди, куди! Це ж живий труп.

– Його величество не знав, що з Іваном Степановичем так погано. Доповідали, що це проходячії болі, що він так цілі роки хорує.

– Проходячії болі!.. Вмерти чоловікові не дають. От що.

– Жаль такого доброго й умного гетьмана. Доложу його величеству цареві.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Не вбивай. Батурин: історичні повісті. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 247 – 249.