В Могилеві

Богдан Лепкий

Від Дорогобужа пливе Дніпро на захід. Ніби центрально-російська плита не хоче пустити його на Україну. Щолиш біля Орші він визволюється з її твердих обіймів і, врадуваний, біжить на полуднє, до Могилева, до Києва, до порогів і Великого Лугу, щоб розплистись, мов душа Гіндуса у Нірвані, в глибинах бурливого Чорного моря. Радується Дніпро, поспішаючи на Україну. Він уже не річка, а ріка, велика й могутня, третя з черги в Європі.

Зелені луги й левади виходять йому назустріч, з шовковими травами і з пахучими квітками.

Товпищами непереглядними вітають його шелестливі шуварі та трепетливі осики. Спиняє свій скорий хід і задуму ється над долею країни, в котру вплива. Тоді він глибокий, дуже глибокий, люди говорять – бездонний.

То знову ізгибом могутнім скручує, розливається широко, лишаючи броди й мілини, щоб людям лекше було передістатися на другий беріг.

– Гарна ріка! – каже молодий шведський офіцер-каролинець до свого товариша.

Вони гріються до сонця і дивляться на шведських вояків, що купаються в Дніпрі. Моряцький народ рад гарній воді поринають у хвилі з головою і випливають далеко від того місця, де пірнули, обсмалені, всміхнені, веселі, як тритони. Дехто прібує переплисти ріку.

– Гарна ріка, – притакує другий офіцер, з обличчям, як у дівчини. Молодий, йому ще й двадцять літ не минуло.

– Бачиш, як радо купаються наші вояки.

– Змивають піт і кров, сліди останньої, головчинської битви.

Мрійливо, великими синіми очима дивляться на лівий беріг, на якому рисуються гори.

– Чи це хмари, чи гори? – питає молодший.

– Гори, товаришу, як у нас.

– Як у нас, – сумним відгомоном повторює другий.

– В багату й урожайну країну входимо, мабуть.

– Збіжжя й худоби чимало. А все ж таки за Швецією скучно.

– За рідною землею, мабуть, чоловікові і в небі скучно.

– Скучно.

– Але тут дивно якось почуваєш себе. Ніби тобі давний, дуже давний сон сниться.

– Наші предки ходили тут, перед вікнами. По слідах предків провадить нас Carolus rex.

Мимохіть, відрухово шапки з голови скидають і кладуть на мураву.

– Який хосен з тих колишніх походів?

– Не будь колишніх, може б, і нинішнього не було.

– Правда. Король Карло знає, що робить.

Молодий офіцер, студент Упсальського університету, studiosus upsalensis, задумався.

Король філософію любив, його молодші офіцери теж радо філософічні книжки читали. Буває іноді, що король ненадійно офіцера стріне й балакати з ним стане, як з рівним собі, по-товариськи. Про що балакати з ним?

– Над чим задумався, друже?

– Про короля нашого думаю. Дивнішого вожда, мабуть, від Олександра Великого не було.

– А Ганнібал, а Цезар?

– Не те. Великі, але другі. Ганнібал розпучливо рідне місто перед римською загладою обороняв. Цезар будував імперію римську.

– Може, Карло шведську будує…

– Може… Але він не подібний до них. Король – філософ, фантаст, студент, авантюрист, іноді Apec, то знов Гамлет, імператор, то знову Дон Кіхот… ніяк не розбереш.

– І не треба. Над головами святих сяєво глорії палає, над головами великих людей – легенда.

– Коли б я на власні очі не бачив короля Карла в таборі, в поході, в битвах â cheval і en rêvant, коли б не чув серед найбільшої небезпеки його голосу хлоп’ячого, ніби розбавленого студента на суботнішній кнайпі, гадав би, що Карла видумали люди, щоб скучно на світі не було, бо людство потребує героїв. Звичайна людина – скучна.

– Героїв потребує людство. Карло їх творить.

– Творить і нищить.

– Як Хронос.

Шведським воякам не хотілося вилазити з Дніпра, вода така чиста, так любовно обіймає їх м’язисті тіла, сонце так гарно гріє, – розкішно тут.

– Чи не здається нашим каролінцям, що вони в купіль своїх пращурів попали? Не один, мабуть, і про рани забув.

– Гарно тут. Та, на жаль, не посидимо довго. Carolus rех цілий світ підбити хоче, мріє про одну державу, одного Бога, про велику спільну культуру. Поки того нема, поти не буде щастя, люди воюватимуть за землю, віру, мову, за королівські роди.

– Homo bestia domesticu.

– Дежурив я раз біля короля на кватирі. Король нагло вийшов зі своєї бідної домівки, в котрій тільки свічки й воску, що велика, срібна умивальня, вийшов, і я мимохіть заглянув у книжку, котру він читав і лишив, не закривши. Вгадай, яка?

– Плютарх.

– Тим разом – ні. Були це ворожби Урбана Гіярна, ученика Парацельса. Король нігтем на книжці якраз те місце назначив, в котрому кажеться, що північний Золотий Лев подужає Чорного Орла і владу свою на Азію і Африку розпістре.

Замовкли. Незгоєні рани, під Головчином добуті, і підгорячковий стан мрійливо настроювали шведських героїв на порозі української землі.

– Україна, – почав старший, – теж льва у гербі має, і краски її такі ж, як у нас, золото-блакитні, як їхнє небо і пшеницею покриті лани. Може, Урбан Гіярн і не збрехав, може, воно й здійсниться.

– Тільки не знати коли, нині чи завтра?

– За нашого життя чи коли порохом розсипляться наші кістки. Вірить король, треба вірити й нам.

– Vivat Carolus rех! – вихопилося їм з уст.

– Vivat Carolus rех! – підхопили вояки, і Дніпро той виклик на своїх хвилях геть далеко поніс.

Старшини лежали горілиць і вдивлялися в сонце. Українське сонце гріло синів Швеції.

Думали про своїх батьків, про рідню, про фантастичні заливи своєї північної країни. Але думки все до короля вертали, – він їх підбив, взяв у полон навіки.

Хотіли визволитися з тієї неволі – не могли. Шукали плям на сонці – не знаходили. Король смішний, король-фантаст, король-студент, непрактичний, загонистий, дивний!.. Зражували собі його всіми способами – не могли. Чули, що поки жиє, він переможець над ними і що навіть по його смерті вставатимуть під непоборною силою тієї могутньої, дивної індивідуальності.

– Що він має з життя? – почав молодший офіцер. – Нічого. Ходить у старому плащі, їсть те, що ми, дереться на вали, як звичайний вояк, тільки хісна, що титул королівський.

– Навіть жінок не любить.

– Знаєш? Може, й любить більше від нас.

– Нічого я про його амори не чув. Ще й нам цей солодкий овоч відбирає. Перед переправою через Березину сестер-жалібниць, маркетанок, весь жіночий народ казав по цей бік лишити. Кажи що хочеш, – це вже не по-людськи. Певно, що жінки, які за армією ідуть, не prima, а все ж таки – жінки. Знав Карло, що з ними робитимуть москалі.

– Тямив, що Даліля з Самсоном зробила. А тобі, мабуть, все ще рум’яної німочки Лізи жаль. Потішишся, як на Україну прийдемо. Там, кажуть, дуже вродливі дівчата…

Біля них, недалеко в комишах, зчинився крик. Зразу не помічали, бо вояки бавилися в воді, голосно сміялися й гукали. Але крізь цей шведський галас продирався жалісливий, чужинецький голос, ніби хтось з чоловіка душу дер.

Старшини встали і побачили такий трагічно-комічний образ, що дочиста розігнав і розвіяв їх мрійливий настрій.

З комишів тягнули заболоченого чоловіка. З чобіт і з одежі його, невідомого й нерозгаданого крою і фасону, цюрком спливала вода. Він зі страху дзвонив зубами і потрясав приправленою бородою, котра вже тільки трохи трималася підборіддя. Маленькі чорні очі тривожно визирали з глибоких очодолів, як миші з ямок, а кирпатий ніс моргав широкими ніздрями, як у гончої собаки.

– Водний божок! – сміялися шведи.

– Нерей чи Трітон?

– Шпіон.

Водяник, побачивши старшин, зігнувся в чотири погибелі, доторкаючися відлітаючою бородою землі, причому вода ще жвавіше стікала з його спини і з пошарпаних рукавів, і він виглядав ще смішніше.

Старшини аж клалися на землю.

– Помилуйте! Де ж ви це опудало зловили?

– На човні в комишах сиділо. Так і видно, підзирав нас.

– Невже ж шведське військо амазонки, щоб мені їх у купелі підзирати? – озвався нараз водяник класичною латинською мовою.

– Legatus ducis ucrainiensis Joannis Masepae sum, – сказав, кланяючись старшинам у пояс.

– Помилуйте, панове, – реготався, – studiosus upsalensis, таж то зі сміху вмерти можна.

– Legatus ducis ucrainiensis Joannis Masepae sum, – повторив водяник голосніше, навіть різкіше. – Жадаю від офіцерів його милості короля Карла, щоб узяли мене під свою протекцію і допомогли вскорі оглядати королівське лице.

Старшини перестали сміятися. Повставали, підійшли до дивного гостя.

– Знак?

Зняв з руки перстень.

– Гаразд, побачимо.

Дали знак до збірки, і незабаром від Дніпра у город Могилів машерували шведські голубі однострої, а між ними чоловік космополітичної краски авантюристів. Під пахою ніс свою бороду і, живо розкладаючи руками, говорив зі шведськими старшинами мовою Ціцерона.

Сильно поруйнований Могилів, з котрого Петрові салдати тільки що втікли перед побідоносним Карлом, виглядав, як город у казці.

Шведські вояки, що за час свого довгого походу сильно обносилися, повтягали на себе частини московського вбрання, особливо штани й камаші. Хто запопав московський зелений каптан, обертав його підшивкою наверх, а товариші сміялися і казали, що то від уроків тутешнього жіноцтва.

Щораз то нові частини надтягали, обдерті, брудні, заболочені, очей людям не видно. Але ті очі все-таки світилися воєнним завзяттям і вірою в геній свойого вожда.

– Vivat Carolus rex! – гукали, підкидаючи капелюхами. – Vivat Victoria, vivat!

Дула канон пообтулювані ганчірками, на лафетах і муніційних возах гармаші з пообв’язуваними руками, ногами, навіть головами, завдяки бандажам, великими не в міру. Ледве тримаються канон, але покинути їх не хочуть.

– Vivat Carolus rex!

За відділами вози з тяжко раненими, котрі вже йти не годні. Повідтинані пальці, порозвалювані голови, кров крізь бандажі протікає наверх. Але й вони дивляться в напрямі королівської квартири і притомленими, хорими голосами кричать:

– Vivat Carolus rex!

За раненими небіжчиків везуть, тих, що по дорозі померли. Товариші не хотіли їх без військового похорону лишати. За них візники кричать:

– Vivat Carolus rex!

Між шведськими частинами відділи польські, шляхтичі на конях, кождий в іншому вбранню, інша збруя, попадаються навіть сталеві шоломи й мисюрки. В деяких шаблі предківські, дорогоцінні, рукоятки в ящурі, в сталі, оздоблені слоневою костею або насаджувані дорогим камінням. Усякої породи коні, усякої форми списи, луки, скалкові довгі рушниці з підпірками, бо самої не вдержиш, у вистрілі дригне.

За військом женуть стадами худобу. Реве. Чує свій кінець.

Бубни, сурми, всякого роду дудки, сопілки, мультанки і другі крикливі інструменти. Справжня мандрівка народів, воєнний маскарад.

Викупані шведи розходяться по своїх постоях, водяника до королівської кватири ведуть.

Перед воротами звичайної міщанської хати два високого росту трабанти з аркебузами на варті стоять. Старшини щось їм говорять, вони перечать головою. Пропускають одного з них, другий перед воротами з підозрілим гостем остається.

За хвилину виходить прибічний офіцер і проводить його крізь варту.

Зільник, вузька доріжка до дімка з ганком, обвитим лозою дикого винограду.

Перед східцями на бубні сидів мужчина літ двадцять і кілька і дивився на карту, розпростерту на другому бубні перед ним. Високе чоло в лисину переходить, по боках жмутки каштанового волосся торчать. Заходяче сонце озолочує їх. Виглядають, ніби королівський, невправною рукою з золота викутий вінець. Між бровами глибока складка вгору, до поперечних зморщин на чолі. Очі спущені вділ, під ними сині підкови – з трудів і від недоспаних ночей. Уста нетерпеливо дрижать, ніздря роздуваються. Карта, мабуть, не зі всім годиться з тим, що бачить і що йому розвідчики приносять.

Оподалік старшини: перешіптуються, але не підходять.

– Vivat Carolus rex! – кричить ще якийсь запізнений, шведський відділ, котрий щолиш тепер до Могилева входить.

Король нетерпіливо стрясає головою, підноситься і бачить старшину з несподіваним гостем. Очі його блищать дитячою втіхою, уста всміхаються, виглядає, як хлопець, котрому нараз щось цікавого показали. Але в ту мить радість покривається серпанком утоми. Встає, складає карту, ховає у кишеню, відсуває бубен і підходить до гостя. Високий, стрункий, вузькоплечий, ніби велетень, котрому не дали гаразд розвинутися й набрати тіла. Йде, не спішучись, сильно згинаючи коліна, як гірняки. Йдучи, заклопотано кланяється, раз, другий, третій. На нім каптан, колись синій, тепер непевної краски, золота трава на ковнірі, на рукавах і при гудзиках потускла, її покрив порох, як патина.

– Архієрей? – спитав голосом, що нагадував його клопотливий усміх.

– Так, ваше королівське величество, найпокірніший слуга.

– Багателля, отче, багателля, рад вас побачити, будь ласка! – Правою рукою показав на двері, ліву на спину поклав.

– Можете відійти! – звернувся до старшин. – Як ваше ім’я? Драке? Зі шведського шляхетського полку? Ви під Головчином гарно свій відділ вели, доволі гарно… Кажете, хоробро билися москалі?.. Ляпалії, мій пане, ляпалії. Москаль танцює, як на блясі медвідь. При найближчій нагоді дістанете полк. Щоб я не забув, пригадайтеся хоробрим вчинком, бравурез…

На його устах появляється та сама хлоп’яча, добра усмішка і зараз гине, ніби король засоромився того, що сказав.

– Ваш швагер лишився там, – головою кивнув на захід. – Під Головчином були великі втрати. Кондоленція, мій пане…

Руку старшині подав, але теж так якось несміливо, ніби боявся, чи цей не відтрутить її.

– Оревуар!.. Отче! – будь ласка!.. Розстрига поклонився в пояс.

– Будь ласка!

– Ваше королівське величество… – розстрига десницею чверть круга зробив, прохаючи, щоб король перший увійшов.

– Багателля, отче, багателля, – ходім!

Увійшли в світличку білену, колись, може, й обставлену заможно і прибрану чисто; тепер у ній, як звичайно в хатах, з котрих хазяї перед неприятелем втікли. Що можна було забрати – забрали, вони чи москалі, які щолиш подалися з міста, не вгадаєш. Лишилося тільки ліжко, дубова здовж стіни лавка, така сама скриня і якась стара комода, не достроена до світлиці, ніби гість. На лавці срібна умивальниця, а біля неї такий самий збанок з водою. На кілку білий, чистий рушник з королівським знаком.

– Ти від його милості пана гетьмана, отче? – питав Карло латинською, не досить вправною мовою.

– Від нього, ваше величество.

– Давно бачився?

– Днів тому кілька.

– Значиться, поспішав?

– І дуже.

– Де тепер гетьман?

– Я оставив його в таборі, миль вісім від Білої Церкви, тепер він уже, мабуть, до Києва доходить.

Король добув карту з кишені і на скрині простер. Шукав Білої Церкви. Відміряв цирклем віддаль звідси до Києва:

– Скорим походом іде.

– Козаки до скорих походів привикли.

– Чув я про те. В Європі козак – це легкий кавалерист, – а я їх за кращих піхотинців числю, а що найкраще в них, так це піоніри.

Пригадував війни Богдана Хмельницького.

– Перед доброю кавалерією респект, але певна піхота – це грунт. Вона і в полі добра, і на окопах, і на барикадах у місті, пригодиться всюди… Багато в гетьмана піхоти?

Розстрига вичислював полки і подавав число сотень. Король рахував у голові.

– Коли б третя часть того – досить… А провіант?

– Хватить!

– Хватить, але чи в евіденції він? Які магазини, млини, достава?

Нелегка була річ дати вдоволяючу відповідь на всі ті питання.

– Московські апетити звісні, а московського війська чимало на Україні і чимало його проходить.

– Але ж і козаки служать в армії російській.

– Це теж недобре. Забагато їх гетьман цареві посилає.

– Мусить.

– Що значить мусить, коли край війська потребує.

– Ваша величність не знають, у якій опресії знаходиться Україна.

– Не розумію, як такий великий народ таку велику опресію терпить… А як народ ставиться до свого гетьмана і як поставиться до нас?

– Гетьман тішиться повагою і сплєндором, який належиться державним володарям, а москалів народ ненавидить за їх здирства. Шведів повітає, як своїх спасителів.

– Я не так дивлюся на діло, скептично. Так легко воно не прийде. Степ має свою психологію і свої права. Нелегко їх переломити. Простір – це сила, з котрою треба боротися. Не важко побідити царя, куди важче боротися з вашими димензіями і дистанціями.

Цирклем водив по карті.

– А чого це ви нараз кличете мене на Україну? Перше справляли на Москву, а тепер на Київ.

Розстрига не сподівався такого питання.

– Я, ваша королівська величносте, не стратег, боюсь, що відповідь не буде вдоволяюча.

– Хочу її почути.

– Є всілякі причини. Перше, що земля під ногами горить.

– Як мені це розуміти?

– Гетьман дуже політично свою акцію веде, але його контрагенти – ні.

– Я?

– Ні. Але король польський. У Польщі не досить тайни бережуть. Царські люди довідуються від поляків, чого їм знати не треба.

– Приміром?

– Король Станіслав хвалився перед турецьким післанцем, що гетьман Мазепа заодно з ним стоїть і почне помагати йому проти Москви. Від того посла чув це стольник Кантакузен і дальше подав подібно, як цар за випивками позаушники або й поличники своїм людям дає.

– Як це?

– Дуже просто. Цар вдарить у лице свого сусіда наліво, цей свого, так обійде кругом, аж царський сусід з правого боку мусить ударити царя.

– І вдарить?

– Як часом.

– А як вдарить?

– І тоді ріжно буває. Часом цар тішиться, а часом розізлиться, що обидили його маєстат,

– Монгольська фантазія. Але ми відбігли від речі. Кажеш, отче, король Станіслав не добре секрету береже?

– Коли б гетьман не був на чотири ноги кутий, давно спотикнувся б. Особливо небезпечно було під час процесу Кочубея.

– Чув я про це. Тому-то, мабуть, і зі мною гетьман припинив був переговори.

– Довше годі обдурювати царя. І це одна причина, з котрої випливають інші.

– Котрі?

– Ось цар гетьмана Мазепу на вожда всеї своєї кінниці у війні з вашою величностю кличе.

– Може, з усією кінницею в час битви перейти.

– Вона ж мішана, українсько-московська.

– Правда. А дальше?

– Дальше те, що цар кождої днини нових полків від гетьмана жадає, і гетьман мусить давати. Якщо він скоро не сполучиться з вашою величностю, так військо його до особистої сторожі змаліє. А врешті, цар хлібів від України вимагає. Чим більше візьме – тим менше останеться для нас.

– Можливо, та все це не стратегічні причини.

– Про них я не беруся казати. Я не спеціаліст по тому ділу.

– Подумаю, отче, і пораджуся з моїм штабом. А тепер порадь ти мені, де маю примістити гетьманового посла?

Посол зробив покірну міну:

– Маленька записочка з підписом його величності, щоб мене не молєстували варти, і покірний слуга короля Карла і гетьмана Мазепи дасть собі раду.

Король написав кілька слів своїм характеристичним письмом і, ніби засоромлений, подав записку гостеві. Кланявся і наступав на нього. Цей назадгузь подавався до дверей.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Не вбивай. Батурин: історичні повісті. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 205 – 215.