Так мало їх!

Богдан Лепкий

Високе консиліум, себто царські міністри вкупі з фельдмаршалом Шереметєвим, вирішило: primo: післати царський наказ до київського воєводи князя Дмитра Михайловича Голіцина, щоб він з царськими ратними людьми, що були в нього в Києві під рукою, і з усею чималою армією ішов у глиб України, маючи на меті не допускати хибкості поміж непевним українським народом.

Secundo: приказати гетьманові Мазепі, щоб він післав воєводі Дмитрові Михайловичеві Голіцину козацький гурт із ріжних полків свого регіменту, а решту свойого війська розставив понад Десною.

Tertio: щоб гетьман своєю особою явився у головну царську кватиру задля важної розмови з фельдмаршалом.

Аргументи ад 3. Між народом поширюється чутка, немов то гетьман хоче кинути Україну, треба розвіяти її, гетьманові відомі норови і звичаї тутешні, його інформації потрібні і важні, а врешті свавольства, які прокидаються на Україні, затихнуть, коли народ побачить, що українське і московське військо – це одно…

Гетьман прочитав рішення царського консиліуму і жбурнув папір на стіл.

– Пустили фарбу. Тут уже ясно стоїть: окремого українського війська не повинно бути, а гетьман Мазепа має віддати себе в руки царського фельдмаршала. Як я передбачав, так і сталося. Та не діждуть. Ніколи в світі такого самогубства не зроблю.

Покликав Войнаровського:

– На, читай!

Войнаровський перебіг очима стріки.

– Що ж ти на це?

– Хочуть нам заспівати амінь.

– Хочуть. Тут виразно стоїть: між народом поширюються чутки, немов то гетьман задумує кинути Україну, себто до шведів перейти, тому він повинен усі свої сили віддати під московську команду, а сам у царську кватиру йти, щоб добровільно віддати себе катам. Дурні! Дурні!

Гетьман ходив по своїй світлиці і не міг заспокоїтися.

– Добре мені доносив мій канцелярист Болбот, що москалі притворюються, немов то довірюють мені, а в дійсності тільки того й хочуть, щоб мене безборонним дістати в свої руки. Де Орлик? Клич його тут!

Войнаровський покликав Орлика. Гетьман і йому ткнув письмо до рук:

– Читай!

Орлик прочитав рішення царської ради.

– Ясно. Правда, що ясно? Опала личина, бачиш які! А ти хитався.

– Хитався, ваша милосте, признаюся до гріха. Але я вже рішився. Для нас немає вороття.

– До шведів.

– До шведів!

– Амінь, – доповів гетьман і перехрестився. – Пиши! Гетьман восени, по грудді, бувши важко хорим, ніяк сухопуттям їхати не може. Але приказ царя він виконає, хоч би йому довелось умерти по дорозі. Човном із Салтикової Дівиці попливе по Десні проти води, а потім по Борзні до города Борзни. Додай: гетьман прохає, щоб иовопоставлений митрополит Йоасаф, вертаючи Москви, поступив до Борзни й маслособорував його, якщо гетьман не умре скорше по дорозі… Так.

Орлик писав, гетьман неспокійно ходив по своїй квартирі. Думав.

Войнаровський побожно водив за ним своїми мрійливими очима.

– На тім не край. Камінь зрушений з місця, – треба його відкинути геть. Хай котиться у пропасть. Або полетить до чорта, або задавить нас… Поклич мені старшин!

Чекали в гетьманській канцелярії, жадні рішаючих вісток. Бачили, що наближається перелім, рішається доля їх і України.

Увійшли. Ломиковський, Горленко, Апостол. Гетьман і їм казав прочитати злощасне письмо.

Читали двічі, не довіряючи своїм очам. Все, що балакалося пошепки, тайки, як здогади, як звичайні політичні сплітки, стояло тепер чорне на білім, рішаюче, певне, безсоромне. Віддай військо царському фельдмаршалові, а себе здавай на ласку й неласку царя. Безглуздя на Україні заспокоїть київський воєвода, козаки вигинуть у боях, гетьманові голову зрубають.

– Що ж ви на це? – питався гетьман старшин.

– Нічого іншого ми й не жадали, – ніби спокійно відповів Ломиковський, нагортаючи на лисину останки свого чорного волосся.

– Що мусіло статися, сталось, – додав Горленко.

– Показав чорт свою чортячу пику, – докинув Данило Апостол.

– Але що нам почати тепер? – питався гетьман. – Кажіть! Говоріть ясно і рішучо, не затаюйте гадок.

– Скажемо, що казали не раз.

– До чого намовляли ми милість вашу.

– Про що благали тебе, пане гетьмане.

– Себто? – питався гетьман.

– Щоб переходити негайно до шведів.

– Значиться, хочете, щоб посилати до короля. Кажіть!

– Як же не посилати! Це вже давно треба було зробити, показуючи, як, де і коли можуть зійтися наші війська.

– Наші війська! – сумно повторив гетьман.

– Наші війська…

– Не журися, гетьмане, – потішав його Ломиковський. – Мало тепер у тебе козаків, та Козацька Мати не пропала. Прилинуть вірли до нового гнізда, не бійсь! Посилай до короля Карла.

Просили його, благали, наглили.

– Це вже давно треба було зробити, а ти гаявся, тепер останній мент. Відповіш за нього.

– Голос народу, голос Бога… Ти вже готовий, Пилипе?

– Готовий, дякуючи Богу.

– Так пиши інструкцію до Карлового канцлера графа Піпера. Пиши, що гетьман і близькі до нього старшини тішаться, що король шведський ступив на Україну і щирим серцем вітають його. Просять у нього допомоги у великому ділі визволення рідної землі. Впевняють в прихильності своїй, благають чимскорше вирядити до них помічний відділ, а для нереправи його через Десну обіцяють збудувати в Макошинській пристані пороми… Добре так? – питався гетьман старшин.

– Добре, щоб тільки не було запізно.

– До Карла недалеко. Пішлемо це письмо негайно. Але ким?

В думках переходив людей, котрим міг би довірити таке важне діло. Від цього кроку може залежати все. За лист і за інструкції, які усно треба додати до нього, цар не пожалував би грошей. Тут треба певного чоловіка, найпевнішого… І очі гетьмана мимохіть упали на Войнаровського. Ні. Цього не пішле. Надто знатний. Войнаровського не можна виставляти на таку небезпеку.

– Бистрицький у нас? – спитав гетьман. Відповіли, що так.

– Бистрицький поїде до короля Карла. Він на чотири ноги кутий.

Післали по Бистрицького, управителя гетьманської Шептаківської волості та його далекого свояка. Між тим Орлик скомпонував до Піпера письмо по-латинськи, а гетьманський аптекар переклав його на німецьку мову. Підпису гетьмана для всякої безпеки не поклав. Бистрицький пішов.

– Та-ак… – і гетьман відітхнув. – Здається, все, що треба було зробити. А тепер, – звернувся до своїх полковників, – на вас черга. Полки ваші готові?

– Хоч би цей мент у похід.

– Гаразд. Виступайте. Знаєте мої плани. Робіть так, щоб не пропали для справи. Числю на вас. Хай вас Господь веде!

– Обіймав їх, прощався і благословив.

– Дасть Бог, побачимося скоро, над Десною.

– Дай Боже! Відпровадив їх до воріт.

Вернувши, довго бився з думками. Збирав докупи всі нитки своєї теперішньої сітки. Ще кілька днів, заки вирішиться судьба, заки стане по другому боці. Тут шведи і він, а там Петро. Почнеться нова глава української історії. Кілька днів не дати себе в руки ворогам.

Почував відповідальність, як камінь на своїх плечах. Важкий! Боже, дай донести його!

Нездужав. Події останніх літ підірвали його здоровля, підкосили. На коня сісти не міг. Боліло в крижах, чорно робилося в очах. Не піддаватися, стояти, витривати на становищі, тепер, коли рішається усе, – витривати! – кричав на себе в душі, як вожд на своє військо, котре захитувалося в бою. Ви-три-ва-ти!

– Андрію! – звернувся нараз до Войнаровського, і голос його заломився. Почувалася в ньому любов, почувався жаль.

– Що скажете, дядьку?

– Ще одна гадка прийшла мені до голови.

– Кажіть.

Гетьман говорив лагідно і м’ягко:

– Треба мені Меншикова заспокоїти, щоб не кликав до себе. Не знаю як. Чи не поїхав би ти? Я купив землю у Рильському повіті. Скажеш, що поїхав допильнувати купна. Це їх заспокоїть. Погадають, що гетьманові і не сниться відриватися від тієї держави, в котрій він собі нові землі купує. Що ж ти на це?

– Як гадаєте, дядьку, що треба, поїду.

Гетьман пригорнув свого небожа до груді.

– Спасибі, Андрію. Одного тебе маю, а довелось й тебе виставляти на таку небезпеку, – для справи.

– Для справи, – повторив Войнаровський. На майдані озвалися сурми.

Останки вірних полків виступали в похід: Миргородського, Полтавського, Прилуцького. Старі, досвідчені в боях козаки, котрих гетьман беріг, як ока в лобі, на рішаючий мент.

Цей мент прийшов.

– З Богом ідіть! – і гетьман благословив їх на непевну дорогу.

Довго стояв у вікні, дивлячись на широкий шлях, котрим посувалися козацькі чвірки, чети, відділи, піші і на конях, з піснею на устах, з завзяттям у душі. Котилися гармати, виблискували шаблі й мушкети. Старшини на конях чвалували полями.

Гетьман стояв, поки не переїхав останній від обозу, поки останній чура не поволікся за ним.

– Пішли. Так мало їх… – Знеможений, повалився на лавку і вхопив голову в руки. – Так мало!..

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Не вбивай. Батурин: історичні повісті. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 257 – 262.