У Смоленську
Богдан Лепкий
Раннім ранком загомоніли дзвони в усіх смоленських церквах. Як на Великдень і як на пожар. Один наперед другого голосніше, сильніше, скорше. Дивно, що не порозбивалися, не повривалися, не повихоплювалися зі своїх ярем на старинних дзвіницях, котрих основи тямили ще давні, княжі часи. Церковні брами замаєні галуззям, квітками, хоругвами. Перед церквами арки з надписами із Святого письма. Стежки посилані дніпровим піском і рінячками.
У городі Смоленську сім тріумфальних брам, з вежами й вежечками, з цибулястими куполами й баньочками, розмальованими й позолоченими, аж за очі бере.
На одній святий Юрій на білому коні списом пробиває смока. На голові святого Мономаховии вінок, з-під нього в’ються жмутки чорного, буйного волосся, грізно глядять випулисті очі, надуваються червоні, масткі губи. Через плече голуба лента. Юр – Петро. А смок – король Карло. Бритий, зіркатий, на висках жмутки волосся, як лиликові крила. Царський спис пробив його наскрізь, пришпилив до землі. Він в’ється з болю, сичить, сіркою дише. «Слава побілившому дракона!»
Діти з острахом дивляться на візерунок. Їх відганяють від брам, щоб не спиняли роботи, котрої ще чимало. Цілі дерева привозять з лісів і вбивають рядами від воріт до воріт… Туди проїде цар.
Вулиці замітають, вигортають Бог вість колишнє болото. Поспішаються, бо сонце вже зійшло. Цілу ніч робили при лампах і смолоскипах, не жалуючи ні труда, ні грошей, щоб приподобатися побідоносному цареві, і коли ласки не запопасти його, так хоч не бачити гніву.
«Страшний бо цар во гніві своїм!»
У вікнах хат виставлені образи святого Петра, Георгія, Андрея, в знатніших попадаються портрети царя, мальовані рукою місцевих малярів. Перед образами свічки. Їх запалять, як надійде похід. Перед дверима стільці, накриті рушниками, на них хліб-сіль.
Останки колишнього замку, мохом порослі мури-вали дрижать від реву гармат. Пригадують колишні бої з року 1611-го і 1632-го під стінами Смоленська.
На Дніпрі уквітчані галери.
Між щоглами на шнурах хоруговки, на щоглах великі хоругви мають з чорним вірлом, з буквами царськими.
Город кривичів, насліддя Вячеслава і Всеволода Ярославовича, жемчуг у вінку Мономаха, стелиться під ногами московського царя. Забуває славні часи Ростислава, коли його купецькі судна сунулися по бистрих хвилях Дніпра, коли великий Новгород і гордий Псков шукав з ним приятельських зв’язків і підчинявся його впливам. Забуває незабутнього князя Святослава, котрий так завзято боронив його незалежності від Москви і від Литви, та покірно стелиться під ноги царя-побідника, царя-антихриста.
Дзвони на смоленських церквах гудуть, ревуть гармати, лопотять хоругви. Народ стурбовано чекає.
– Як над’їде, на коліна падай.
– Не треба. Цар не любить того.
– А як?
– Смирно стій. На нього дивись.
– А що кричать – «гура!» чи як?
– Що другі кричатимуть, кричи.
– О Господи, як страшно!
– Чим більший цар, тим гірший страх. Не знаєш?
– І хотіла би побачити його, і боюся. Кажуть, як яку дівку сподобає, зараз до себе бере.
– А ви не раді, – правда?
– Тю!
Розмову заглушують бубни. Харчать, гаркотять, грюхотять. Цілий відділ барабанщиків іде і бубнить. Як один.
Всі руки враз вгору піднімаються, всі палки в один мент на бубни падуть. Хай би один спізнився, – голова не його. Сам цар знаменито бубнить, розуміє цю штуку. «Ді-дрррум-бум-бум!.. Ді-дрррум-бум-бум!»
По вікнах, по дверях, по кришах домів, як олов’яний град, розсипаються глухі, настирливі звуки «ді-дрррум-бум-бум!»
Барабанщики в такт ногами сильно викидають, болото з-під черевиків скаче на одіж і на лиця людей. Подаються взад, попід мури.
«Шведи! Шведи!» – біжить з уст до уст. Товпа хвилюється, кождий рад побачити приниження тих, що привикли до слави. (Хто не дивиться радо на горе своїх ближніх). Пересуваються мовчаливі чвірки, в пошарпаних синіх каптанах, в чоботях рваних, з поперев’язуваними головами, з руками на опасках. Нерадо тримають крок, ступають, як чужими ногами, прикрий хід…
Шведські полонені в тріумфальному поході царя Петра.
Перед ними їх хоругви. Вели їх перше до побіди й слави, тепер у неволю ведуть. Ніби розуміють це. Не розвіваються гордо, похилилися вділ, ніби руки в розпуці опустили, і замітають землю, чужу, непривітну. Товпа їм грозить кулаками. Падуть лайливі слова, вереск, свист, хтось плюнув. Бранці ніби не бачать того. Хто згадує минулі хвилини побід, хто надіями забігає в будуче.
Живий ще Карло, живі каролінці, ще не скінчилася війна! Реви, товпо, плюй, скаженій, піддобрюйся цареві, котрий глядить на тебе, гірш ніж на стадо худоби, – на те ти товпа!.. Прости їм, Господи, не знають бо, що творять.
Якийсь молодий швед сильно на ногу налягає. Не може дальше йти, ще не витягнена куля. Сперся на свого товариша і – плаче. З болю чи з сорому. Закрив очі рукою, закусив зуби, нічого не бачить і не чує…
Перейшли.
– Нецікавий народ.
– Ніс напоздовж, очі впоперек, ти гадав які?
– Худяки.
– Сила в костях, не в салі. Бачиш, канони везуть.
Котяться вулицями Смоленська на шведах здобуті гармати. На дулах кров, порозбивані замки, мало котра схоче на своїх стріляти. Підскакують на нерівних вулицях. Нерадо їдуть ними.
– Цар, цар!
І товпа реве, дереться, скаженіє. Не розбереш, що таке кричать. Підносяться руки з хлібом-сіллю, з чарками, з малими дітьми, щоб побачили побідоносного царя. Ось він, він. сам найясніший, той, що шведа під Лісним розбив, побідит ель!
Где на чорному коні, чапрак золотом шитий, дорогим камінням оздоблений.
Царська голова вище всіх. Трикутний капелюх, на грудях срібний панцир, через груди голуба лента святого Андрея. Кінь угинається під ним. Не кождий понесе такий тягар.
Цар голову гордо задер, малий вус торчить, очі шукають жертви.
Дивіться, духи смоленських князів, нащадки Ярослава й Мономаха, ваш наслідник вашими слідами ступає!
Біля царя Меншиков і Шереметев, за ним його бояри й генерали, всі близькі йому і – його дубині. Щасливі, бо цар в днях тріумфу не б’є, хіба жартом, скорше милує вірних слуг своїх – кого ордером, кого землею, кого тим, що за ухо потягне. Ласкавий цар в день своїх тріумфальних в’їздів. Піхто не святкував їх так гучно і так довго, цілий тиждень… Кухлями п’ють горілку. Запиваються на смерть, щоб пам’ятали, як тріумфально в’їздив у город побідоносний цар.
Переїхали, перейшли. Тягнеться здобутий на шведах обоз, вози й візки, навантажені всяким добром. Позаду хорі й ранені. І тим довелось звеличувати царя. Деяким не довелось. Померли на возах. Лежать горілиць і незамкненими, скляними очима дивляться на чуже, мрачне й невеселе осіннє небо, засіяне хмарами сполошених воронів і галок.
Грають дзвони на смоленських церквах, від гуку гармат розсипаються старі городські мури, останні свідки колишніх, княжих часів.
Цар Петро святкує побіду біля Лісного.
Після в’їзду пир. Цар, генерали, бояри. Запрошено й деяких шведських старшин. Просьба чи приказ? Один не пішов. Кулю в лоб собі пустив.
– Молодець! – гукнув цар, почувши про цей інцидент. – Їй-Богу, молодець. Вип’ємо за його хоробру душу.
Випили.
– А тепер п’ю за здоровля полонених шведів, учителів моїх у воєнному ділі. Спасибі, що так добре вчили, чого доказом побіда під Лісним.
Цар у знаменитому настрою. Вже третій раз гримнув кулаком Меншикова по коліні, диво, що не сторощив. Здорово їсть, а ще більше п’є, найбільше анижівку. Жовті, глиняні лиця червоніють, очі випулюються, чуприна підноситься, як грива. Цар нагадує льва, що ось-ось вискочить із клітки і розідре когось.
– Жаль, що нема між нами гетьмана Мазепи. Дотепний чоловік. Не те, що ви, – каже цар.
Царські люди солодко всміхаються, ніби не знати який комплімент почули.
– Іван Степанович особливо гарно латинською мовою жартує. Вигадує такі сміховиті слова, що хоч кладися. Налийте мені анижівки. П’ю за здоровля Івана Степановича Мазепи.
Випивають.
– Іван Степанович, може, вже й не жиє, – завважив хтось із царських людей.
– Іван Степанович хитрий, він перехитрить і смерть, – жартує цар.
– Що хитрий, то правда, – завважує Шереметєв. – Більше хитрий, як вільно гетьманові війська козацько-запорожського його величества царя.
Цар дивиться на Шереметева уважно.
– Не розумію. Висловлюйся ясніше.
Шереметєв нахиляється до царя і щось йому півголосом говорить. Цар слухає і сопе, як ковальський мішок.
– Фу, чорт! Наскучило мені.
Шереметєв мовкне, відсувається, маліє. Нагадує пса, на котрого господар накричав. Пес бере хвіст під себе і ховається до буди.
– Наскучили мені ті доноси, підозри і другії глупості. Налити мені чарку!
Випив.
– Іван Степанович замудрий, щоб таку дурницю робить. Замудрий!
Цар грімко порожню чарку на стіл кладе.
– Іван Степанович нашому братові не рівня. Учений, досвідчений, чоловік заграничний.
– Власне тому, що за границею вчився… – починає Шафіров, але цар не дає. йому докінчити гадки.
– Росія як не позичить розуму в заграниці, то зігниє, згине, втопиться у своїм бруді, смороді, в темноті. Заграниця – фу!
Цілий стіл з острахом глядить на розгніваного царя. Чекають, коли він чаркою або ножем кине Шафірову в лоб.
Але цар нараз, ніби йому якась нова гадка приблукалася до голови, тре чоло лівою рукою, лікоть спирає на столі, пальці до очей прикладає, – думає.
– Чорт його зна, того старого лиса. Можливо, Черкаси сподібні до всього. Але – невже ж би він смів?! – і цар кулаком грюкнув об стіл. – Невже ж би смів він робити що-небудь проти моєї волі і на мою шкоду?!
В салі муха бренить.
– Після обіду скликати консиліум. Розібрати й роздавити діло гетьмана Івана Степановича Мазепи. Чому він не їде, коли я його кличу, чому стільки на нього жалоб, що це за Понятовський, що до нього писав лист, і т. д. Треба раз з Іваном Степановичем зробити кінець.
Гук, шипіт, блеск, – пускають кольористі огні. Цар охотник до них. Цар піротехнік.
Встає, обтирає масткі губи, хлібом чистить вус.
– Роздивити точно справу гетьмана Івана Степановича Мазепи. Супротивлення довше не стерплю. Або хай умирає, або хай слухає, що йому приказує цар… Фу! Чорт!
Перевертає крісло, розбиває дві чарки, спльовує крізь вікно і, не кивнувши нікому на прощання головою, ходою великолюда виходить із бенкетної салі, – високий і страшний цар Петро після побіди близь Лісного.
Примітки
Подається за виданням: Лепкий Б. Не вбивай. Батурин: історичні повісті. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 252 – 257.