Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Тратять

Богдан Лепкий

Ніч, але ясно, як удень. Тихо. Навіть дерева не шумлять. Верби задивилися в ставок, тополі в небо пнуться. Птахи перестали співати.

Чути тільки глухий луск сокир.

Між Борщагівкою а табором, на майдані поміст будують. Високий, як хата. До помосту східці.

Салдати пильнують рубачів та сокирників і наглять. Заки сонце зійде, поміст повинен бути готовий. Приказ такий.

Сокирники балакають тихцем:

– Стоять, як чорти над душею. Поспішай, коли ніч, хоч і ясна. Треба вважати, щоб пальців сокирою не відрубать.

– Їм мають голови рубати, а ти собі пальці рубай. Ладно!

Перешіптуються, щоб салдати не вчули.

– А наглять!

– Чорти б їх так до горючої смоли наглили! Тихнуть. А по хвилині:

– Котрого стинатимуть перше, Кочубея чи Іскру?

– Не знаю. Хіба не все одно? Поживе хвилину довше чи не поживе.

– Кажуть, чия вина менша, того перш карають.

– Так тоді, мабуть, перше Іскрі голову відітнуть.

– А кат вже є?

– Хіба мало москалів?

– Правда.

Підійшов старшина:

– Не разгаварівать! Екій народ! Лінтяї, озорники! Тут, гляди, двох архібрехунів за вас голови положать. Скарають їх.

– Скарав би вас Господь, – відповідає сокирник під носом.

Працюють.

Луск сокир бентежить нічну тишину.

Поміст готовий. Великий і кріпкий, щоб не заломився. Кругом дощок поруччя, круг помосту огорожа, щоб не напирав народ.

Сходяче сонце малює дошки начервоно.

Сокирники сокири за пояси заткнули, – ідуть.

– Не заждемо, щоб подивиться?

– Я не цікавий. Приправити голову – це штука, а відрубати – велика мені річ! Іду додому, – голодний.

– А маєш хліб?

– З корою. Доброго хліба давно нема. Салдати, як круки, деруть. Не накормиш їх. А ти?

– Я задолував дещицю. Боюсь, щоб не знайшли.

– Кажуть, у кого зерно задоловане знайдуть – смерть.

– Маю з голоду вмирати – хай гину з їх рук. Може, Бог якого гріха відпустить.

– У нас то ще сяк-так. Але у Чернігівщині! Там по четверику житного борошна з хати беруть. Гетьман такі великі магазини на хліби для москалів поклав, як церкви.

– Покладе і в нас. Не бійся. Все для них, а ти з голоду гинь. Навіть ночі спокійної не маєш, помости будуй! Тю!

Салдати відганяли народ, що з усіх боків напливав, щоб побачити, як тратитимуть Іскру й Кочубея.

Московський старшина молодицю за юпку по сходах на поміст тягнув.

– Коли така цікава, то ходи! Покладеш голову на колоду – цюк! – і нема.

Жінка в крик. Вихопилася, біжить. Народ відступає від помосту.

– Та це він шутку є.

– І шуткам московським не вір. Шуткуючи, заріже чоловіка.

Якась жінка з маленькою дитиною стояла.

– Ви його чому не лишили?

– Не мала з ким. Сама я одна, як той палець. Чоловік на війні.

– А не перестрашиться воно?

– Хай привикає. Я не хотіла йти, – пігнали.

– З усіх доколишніх сіл зганяють народ, як череду. Не скоро таке побачиш.

– Може, й скоро. Хто його зна, що завтра буде Тепер щось таке твориться, що перше й не снилося нікому.

– Антихрист… Зацитькували себе.

– Ще, не дай Бог, почує салдат, і пропадеш ні за цапову душу.

– В Московщині винищили за те сила народу.

– І нищать ще.

Баба діда безногого на тачках везла.

– Дорогу дайте бідному каліці, дорогу!

Люди розступалися, скрипіли тачки.

– А ти, бабо, кращого повозу вже не мала? – питає москаль.

Баба вистрашено дивиться на ріжкатий капелюх, на волосся, посилане білим борошном, і хреститься.

– Багато нищих назлазидося, – завважує хтось. – Як на прощу йдуть.

– Тягнуть, як круки на жир.

– Кажуть, Кочубей перед смертю гроші роздаватиме.

– Які? Від нього останнього єфимка відібрали, ще й мучили, що мало. Питали, де заховав скарби.

– Може, за те й голову йому зрубають.

– Для грошей все зроблять з чоловіком.

– Навіть з таким, як генеральний суддя.

– Навіть з таким. На війну грошей потребують.

– Малчать!

Москалі бігають кругом огорожі і прикладами відштовхують цікавих:

– Атступісь!

– Бодай би тебе відступив Господь, як конатимеш, – вдарив мене у груди!

– Малчі!

Народ мовкне, але перестрашені діти плачуть і кричать. Мами присідають з ними, щоб не бачила москва, й зацитькують.

– Цить, донцю, цить, мамка тебе не дасть.

– Кажуть, що йому сталося таке через новий двір.

– Кому?

– Та Кочубеєві. На старі літа нового двора не будуй.

– Бузину перед вікнами повикорчовував, а то зле. Бузини не кивай, в ній лихо сидить.

– От плещуть казна-що, яка там бузина! – перебив їм дядько. – Булави захотілося Кочубеєві, а гетьманської булави ще ніхто щасливо не носив.

– А Іван Степанович двадцять літ її носить.

– Ще не доніс, потривайте.

Дідусь з голубом сивим на голові йшов. Перед ним розступалися люди, навіть салдати, – юродивого бояться.

Ніхто не спиняв його. Підійшов під самі сходи і став.

Голуб знявся, злетів, закружив довкола помосту і знову на голову сів.

Дідусь головою крутив.

– Колода і топір… Що це? Скотобойня?

Тишина.

– Гріха не бояться. З тих дощок дзвіницю построїти можна, щоб з неї дзвони ім’я Господнє благовістили.

Люди притакували:

– Авжеж.

– Дерева Господь у лісі не садить, щоб на йому людей мордувати, воно росте людям на користь.

– Авжеж, авжеж…

– Кого це мордувати будете? – питав, повертаючись до товпи.

Ніхто не відповідав.

На салдатів подивився:

– Кого?

– Кочубея і Іскру, – відповіли йому.

– А життя ви їм дали?.. Бога ви не боїтесь? Господь велів ближнього свого любить. Нагого приодіти, голодного накормити, недужого посітити, – так-то ви сповняєте волю його? Беззаконіє творите повсякчасно і гнів Господній стягаєте на землю. Такий-то ви храм Бога живого єсте? Так ви соблюдаете заповіти його? Таку-то церкву вселенськую строїте на землі?

Борода його тряслася, ноги дрижали, як у пропасниці, – тремтів. Голуб крилами махав.

– Собаки кровопивнії! Диявольського кодла сім’я. Поки знущатися будете над образом і подобієм Божим? Поки в крові будете мити руки свої? Відійдіть, старці, щоб не скарав вас Господь, що гляділи на таке беззаконня. Кара Господня гряде, Господь брань сотворить, і превратить престоли, і сожжет огнем городи і веси ваші, і кості псам на з’яденіє предасть…

Піною покрилися уста, повалився на землю, і тілом його корчило й підкидало, – від східців помосту до огорожі товкло.

Голуб знявся і високо літав йому над головою.

– А від нього не полетить, – дивувалися жінки.

– Голуб духа святого символ, – пояснював дячок.

– Дух святий з ним, він Божий чоловік.

– Всі ми Божі люди, та до диявола на службу пішли.

Двох людей взяло Божого чоловіка за руки й ноги і повернули ним так, що де були ноги, там лежала голова, а де голова, там ноги.

Не помогло. Підкидало ним дальше.

– Але ж трясе!

– Чорт душу вителепати хоче, за те, що правду людям голосить.

– За правду муки терпить.

Голуб знижував лет.

– Ідуть! – загомоніло в товпі. – Заберіть старого, віднесіть його геть! Не треба, щоб дивився на кару.

– Хіба він бачить? Очі заплющило йому.

– Не годиться, віднесіть!

Несли, як мерця, народ робив дорогу.

– Ідуть, ідуть!

Глухо бубни гули, чорним сукном прикриті, не гули, а харчіли.

Жінки перехрестилися:

– Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй нас.

Тая з дитиною на руках плакала, дитина собі.

– Ще нічого нема, а вона вже реве. Пощо йшла?

– Я не хотіла, пригнали.

Чути було різкий тупіт трьох московських рот.

– Аж три роти їх супровожають.

– Кочубей, не хто-будь.

– Але ж вони на возі!

– Бо сил не мають іти.

– Так їх скатували, Боже ти мій!

– На простім драбинястім возі їдуть, а перше їздили в золочених каретах.

– Байдуже ракові, в якім глеку його вариш.

– Та й страшні які!

– Ізбави, Боже, душу мою від крові, – молився сивоусий дідусь, спираючися на кийок. Кийок аж тріщав.

– Умиєши мя ісопом і паче сніга убілюся, – прочитував його сусід.

– Зсаджають їх з воза; не пручаються, послушно йдуть. Дорогу, люди, дорогу там!

Салдати прикладами мостили широкий перехід до східців помосту. Народ колисався, як вітром розгойдана в озері вода, направо й наліво. Один другому крізь голову зазирнути хотів.

– Чого штовхаєшся, чорте?

– Мене штовхають ззаду.

– Може, ще на голову вилізеш? Ти не голуб, не бійся. Пішов геть!

Одна рота увійшла на майдан. Окружила його, салдат коло салдата стояв попід пліт. Набиті фузії при ногах, ноги розставлені широко.

– Чого це вони так ноги розкрачують? – питає свого батька хлопчина.

– Фузія важка. Як кріпко не стоїш, то звалить.

Друга рота двома колонами обставила прохід крізь товпу до східців, третя лишилася на полі. Готово!

Напередодні священик з хрестом у руці, за ним Кочубей і Іскра. Кочубей на Іскру спирався, цей підтримував його.

– Відваги, свате, відваги, вже не далекий кінець.

– Боже великий, вічний, святий, поможи мені! – молився Кочубей.

– Істинно, істинно говорю вам: наступает время і наступило уже, когда всі находящіїся в гробах услишать глас Сина Божого і, услишавши, оживуть, – потішав їх священик словами євангеліста.

– Господь утішеніє моє і прибіжище моє Господь, – шептав Василь Леонтійович Кочубей.

За злочинцями йшов Вельямінов-Зернов, червоний, надутий, – посол від царя. Він не бачив трагедії тих двох, бачив себе, гордий, що перед численним народом являється заступником царським, царська воля в його руках, на його приказ тим двом кат голову зрубає. Дасть знак, і – ніби свічку здмухнув, одну і другу; були, і нема!

Зернов гордо ступав.

За ним декілька достойників московських і козацькі старшини.

Проходять. Скриплять сап’янці, побренькують шаблі, шелестять шовкові контуші.

– А гетьмана нема.

– Не хотів дивитися на смерть товаришів.

– Колись товариші, а тепер вороги. Доноси на нього писали. Лжеклеветники.

– Гетьман хорий, подагричні болі.

– До гетьмана все хороба приходить, як йому її треба.

Недобрі, що гетьмана не бачать. Нарікають на нього, а дивитися люблять. Гарний такий.

– То ж то був козак!

– Кращого на всій Україні не знайти.

– І старість не береться його.

– Є таке яблуко, що до нового червоним і здоровим простоїть, а є, що восени порепається і зігниє.

– Тихо! Маніфест читають!

Зернов прочитав маніфест царський по-московськи, старший гетьманський канцелярист переклав його на нашу мову.

Сурмачі затрубіли, рота, що стояла на полі, випалила з мушкетів.

– Ведуть!

– Кочубей спотикається. Який же він слабий!

Кочубей на східці ступив.

Глянув на колоду і на ката з сокирою і очі рукою закрив.

– Потихоньку та полегоньку, – потішав його Іскра.

Увійшли.

Зернов руку вгору підняв…

Заметушилася товпа.

Кождий навшпиньки вставав, щоб бачити краще. Напирали на пліт і на салдатів, що стояли, як мур.

– Тягнуть… шапку з голови здіймають… кладуть, – Боже!

– Не убий! – чути нараз голос від поля, тонкий, високий, як свист.

Божий чоловік біг на майдан.

Сиве волосся розкуйовдане, піна з рота тече.

– Не убий!

Білий голуб летить над його головою, високо-високо.

– Потоптал народи во гніві своїм, попрал їх у ярості своїй, і кров їх паде на ризи його, заплямував все одіння своє, – не убий!

Салдати з третьої роти, що стояли в полі, пустилися за ним.

– Не доторкайтеся мене, слуги антихристові, гнівом Господнім поражу вас!

Насилу народ втягнув Божого чоловіка в товпу.

Він ще звідтам кричав:

– Не убий!

Але стук сокири заглушив цей крик. Раз і другий. Глухий стук. За кождим разом стон і зойк, короткий, пронизливий, гидкий…

Тихо…

Томляча тишина…

А по ній шум.

Шумить і гуде товпа.

Дивуються, розказують собі, перечаться.

З борщагівської дзвіниці дзвони гудуть, – на службу Божу.

Салдати розганяють товпу.

– Чого стоїш? Не бачив трупів? Пашол вон!

Прикладами фузій штовхають людей.

Діти плачуть, жінки заспокоюють їх, а самим сльози течуть.

– Е-ей!

Розходяться.

На червоних дошках два трупи лежать. Голови біля них.

Навіть червоною китайкою не покрили.

Лежать на позорище вселюдне.

В борщагівській церкві службу Божу правлять.

Церква світла й кадила повна.

Під церквою Божий чоловік.

Ледви стоїть.

– Тиранство лютує! – говорить до людей. – Вбивають і моляться Богу. Ділами Богу покланяйтеся, не співом і кадилом. Господа не обдурите, лицеміри!.. Не вбивайте!

Його зацитькують і відводять.

Білий голуб на його голові.

Салдати кругом червоного помосту на варті стоять. Покійних стережуть, хоч їх ніхто звідтіля не вкраде. Такий приказ. Стоять і позіхають. Для них це не новина.

У Москві карають не так. Там є на що подивитися, ой є!..

Чути дзвони. Службу Божу священики скінчили. Люди вертають в село.

Дехто все ще кругом помосту ходить, хоч знає, що нічого нового не побачить. Хіба ті домовини дві, великі, дубові, що привезли їх на возі, запряженім у чотири чорні коні.

За домовинами священик прийшов, той старий, що сповідав Кочубея і Іскру.

Проказав молитву за усопших, поблагословив, покропив, і покійників у домовини вложили.

Зносять по східцях, східці тріщать.

– Куди їх повезете? – питають візників.

– У Київ.

– Аж у Київ! А там?

– У лаврі Печерській поховають, біля трапезної церкви.

– Хоч голови їм зрубали?

– Вони й без голов важніші, ніж ви зі своїми головами дурними.

– На Боже не щадили грошей.

– Черцям і черницям щедрою рукою давали.

– Кочубей п’ять церков власним коштом поклав.

– Ще й у Батурині муровану церкву покласти обіцяв.

– Обіцяв, та Бог не дозволив.

– Не все Бог дає, чого чоловік хоче.

– Ой не все. Де ж коли покійні такого кінця сподівались!

– Навіть не снилося їм.

Чорна четвірня з місця рушає.

Віз котиться Київським шляхом.

– Потихоньку да полегоньку…

14 липня [1708 р.] гетьман весь день з відпочивальні своєї не виходив.

Хірург доглядав його.

Нікого не впускали.

– Гетьман нездужає, – по таборі пішло.

Під вечір гетьман Орлика до себе прикликав. Сидів у постелі, біля нього Євангеліє лежало.

– І так, Пилипе, Кочубея і Іскри вже між живими нема, – промовив сумно.

– Хай з Богом спочивають, – відповів Орлик.

– Про жінок і дітей їхніх треба нам подбати. Не хочу, щоб їм сталася кривда. Хай спокійно й мирно живуть у домівках своїх, хіснуючися маєтностями своїми. Одної копійки не хочу зі спадку по них. Все хай дістануть родини. Сідай і напиши до Головкіна письмо. Кажи, що важко недужий Іван Степанович вставляється за жінками й дітьми покійного Кочубея і Іскри. Зворушливо пиши.

Орлик сів при столі, гетьман Євангеліє читав.

– Готовий? – спитав свого генерального писаря, побачивши, що він відложив перо.

Орлик написане подав.

– Гаразд. Гарно ти компонуєш, Пилипе, і швидко. Можна переписати начисто. А тепер у мене є ще друге діло. Що нам робити з отсим приказом царським, щоб я командування над усею його кінницею переняв? Як гадаєш, Пилипе?

– Нема тут що, ваша милосте, багато й гадати. Після того що постановлено між нами, вашій милості до царя ніяк не можна йти.

– І я теж так собі гадаю. Напиши і друге письмо, цареві, що я ніяк до нього прибути тепер не можу. Цар кличе до себе, а Бог до себе, коли б не цей другий приказ, то певно за першим пішов би. Гарно все по пунктам скомпонуй, ти їх стиль знаєш.

Орлик і друге письмо написав і гетьманові до ліжка приніс.

– Опісля прочитаю. Дуже втомився я, не лиш тілом, але і душею. Поклич мені архієрея – болгарина. Кажи, хай зараз іде.

Гетьман довго з розстригою сам на сам балакав.

Тої ж ночі розстрига з табору зник. Пропав, як камінь у воду.

Ранком гетьман розіслав людей, щоб шукали його.

Не знайшли.


Примітки

У лаврі Печерській поховають, біля трапезної церквинині на «могилі» Кочубея та Іскри біла нової трапезної церкви, спорудженої в 1900 році. Реальна могила, якщо вона спраді була біля стіни старої трапезної (збудованої в 1684 – 1694 рр.), не збереглась. Автор відобразив ситуацій, що склалась на початку 20 ст. М. Ж.

Подається за виданням: Лепкий Б. Не вбивай. Батурин: історичні повісті. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 196 – 205.