Тратять
Богдан Лепкий
Ніч, але ясно, як удень. Тихо. Навіть дерева не шумлять. Верби задивилися в ставок, тополі в небо пнуться. Птахи перестали співати.
Чути тільки глухий луск сокир.
Між Борщагівкою а табором, на майдані поміст будують. Високий, як хата. До помосту східці.
Салдати пильнують рубачів та сокирників і наглять. Заки сонце зійде, поміст повинен бути готовий. Приказ такий.
Сокирники балакають тихцем:
– Стоять, як чорти над душею. Поспішай, коли ніч, хоч і ясна. Треба вважати, щоб пальців сокирою не відрубать.
– Їм мають голови рубати, а ти собі пальці рубай. Ладно!
Перешіптуються, щоб салдати не вчули.
– А наглять!
– Чорти б їх так до горючої смоли наглили! Тихнуть. А по хвилині:
– Котрого стинатимуть перше, Кочубея чи Іскру?
– Не знаю. Хіба не все одно? Поживе хвилину довше чи не поживе.
– Кажуть, чия вина менша, того перш карають.
– Так тоді, мабуть, перше Іскрі голову відітнуть.
– А кат вже є?
– Хіба мало москалів?
– Правда.
Підійшов старшина:
– Не разгаварівать! Екій народ! Лінтяї, озорники! Тут, гляди, двох архібрехунів за вас голови положать. Скарають їх.
– Скарав би вас Господь, – відповідає сокирник під носом.
Працюють.
Луск сокир бентежить нічну тишину.
Поміст готовий. Великий і кріпкий, щоб не заломився. Кругом дощок поруччя, круг помосту огорожа, щоб не напирав народ.
Сходяче сонце малює дошки начервоно.
Сокирники сокири за пояси заткнули, – ідуть.
– Не заждемо, щоб подивиться?
– Я не цікавий. Приправити голову – це штука, а відрубати – велика мені річ! Іду додому, – голодний.
– А маєш хліб?
– З корою. Доброго хліба давно нема. Салдати, як круки, деруть. Не накормиш їх. А ти?
– Я задолував дещицю. Боюсь, щоб не знайшли.
– Кажуть, у кого зерно задоловане знайдуть – смерть.
– Маю з голоду вмирати – хай гину з їх рук. Може, Бог якого гріха відпустить.
– У нас то ще сяк-так. Але у Чернігівщині! Там по четверику житного борошна з хати беруть. Гетьман такі великі магазини на хліби для москалів поклав, як церкви.
– Покладе і в нас. Не бійся. Все для них, а ти з голоду гинь. Навіть ночі спокійної не маєш, помости будуй! Тю!
Салдати відганяли народ, що з усіх боків напливав, щоб побачити, як тратитимуть Іскру й Кочубея.
Московський старшина молодицю за юпку по сходах на поміст тягнув.
– Коли така цікава, то ходи! Покладеш голову на колоду – цюк! – і нема.
Жінка в крик. Вихопилася, біжить. Народ відступає від помосту.
– Та це він шутку є.
– І шуткам московським не вір. Шуткуючи, заріже чоловіка.
Якась жінка з маленькою дитиною стояла.
– Ви його чому не лишили?
– Не мала з ким. Сама я одна, як той палець. Чоловік на війні.
– А не перестрашиться воно?
– Хай привикає. Я не хотіла йти, – пігнали.
– З усіх доколишніх сіл зганяють народ, як череду. Не скоро таке побачиш.
– Може, й скоро. Хто його зна, що завтра буде Тепер щось таке твориться, що перше й не снилося нікому.
– Антихрист… Зацитькували себе.
– Ще, не дай Бог, почує салдат, і пропадеш ні за цапову душу.
– В Московщині винищили за те сила народу.
– І нищать ще.
Баба діда безногого на тачках везла.
– Дорогу дайте бідному каліці, дорогу!
Люди розступалися, скрипіли тачки.
– А ти, бабо, кращого повозу вже не мала? – питає москаль.
Баба вистрашено дивиться на ріжкатий капелюх, на волосся, посилане білим борошном, і хреститься.
– Багато нищих назлазидося, – завважує хтось. – Як на прощу йдуть.
– Тягнуть, як круки на жир.
– Кажуть, Кочубей перед смертю гроші роздаватиме.
– Які? Від нього останнього єфимка відібрали, ще й мучили, що мало. Питали, де заховав скарби.
– Може, за те й голову йому зрубають.
– Для грошей все зроблять з чоловіком.
– Навіть з таким, як генеральний суддя.
– Навіть з таким. На війну грошей потребують.
– Малчать!
Москалі бігають кругом огорожі і прикладами відштовхують цікавих:
– Атступісь!
– Бодай би тебе відступив Господь, як конатимеш, – вдарив мене у груди!
– Малчі!
Народ мовкне, але перестрашені діти плачуть і кричать. Мами присідають з ними, щоб не бачила москва, й зацитькують.
– Цить, донцю, цить, мамка тебе не дасть.
– Кажуть, що йому сталося таке через новий двір.
– Кому?
– Та Кочубеєві. На старі літа нового двора не будуй.
– Бузину перед вікнами повикорчовував, а то зле. Бузини не кивай, в ній лихо сидить.
– От плещуть казна-що, яка там бузина! – перебив їм дядько. – Булави захотілося Кочубеєві, а гетьманської булави ще ніхто щасливо не носив.
– А Іван Степанович двадцять літ її носить.
– Ще не доніс, потривайте.
Дідусь з голубом сивим на голові йшов. Перед ним розступалися люди, навіть салдати, – юродивого бояться.
Ніхто не спиняв його. Підійшов під самі сходи і став.
Голуб знявся, злетів, закружив довкола помосту і знову на голову сів.
Дідусь головою крутив.
– Колода і топір… Що це? Скотобойня?
Тишина.
– Гріха не бояться. З тих дощок дзвіницю построїти можна, щоб з неї дзвони ім’я Господнє благовістили.
Люди притакували:
– Авжеж.
– Дерева Господь у лісі не садить, щоб на йому людей мордувати, воно росте людям на користь.
– Авжеж, авжеж…
– Кого це мордувати будете? – питав, повертаючись до товпи.
Ніхто не відповідав.
На салдатів подивився:
– Кого?
– Кочубея і Іскру, – відповіли йому.
– А життя ви їм дали?.. Бога ви не боїтесь? Господь велів ближнього свого любить. Нагого приодіти, голодного накормити, недужого посітити, – так-то ви сповняєте волю його? Беззаконіє творите повсякчасно і гнів Господній стягаєте на землю. Такий-то ви храм Бога живого єсте? Так ви соблюдаете заповіти його? Таку-то церкву вселенськую строїте на землі?
Борода його тряслася, ноги дрижали, як у пропасниці, – тремтів. Голуб крилами махав.
– Собаки кровопивнії! Диявольського кодла сім’я. Поки знущатися будете над образом і подобієм Божим? Поки в крові будете мити руки свої? Відійдіть, старці, щоб не скарав вас Господь, що гляділи на таке беззаконня. Кара Господня гряде, Господь брань сотворить, і превратить престоли, і сожжет огнем городи і веси ваші, і кості псам на з’яденіє предасть…
Піною покрилися уста, повалився на землю, і тілом його корчило й підкидало, – від східців помосту до огорожі товкло.
Голуб знявся і високо літав йому над головою.
– А від нього не полетить, – дивувалися жінки.
– Голуб духа святого символ, – пояснював дячок.
– Дух святий з ним, він Божий чоловік.
– Всі ми Божі люди, та до диявола на службу пішли.
Двох людей взяло Божого чоловіка за руки й ноги і повернули ним так, що де були ноги, там лежала голова, а де голова, там ноги.
Не помогло. Підкидало ним дальше.
– Але ж трясе!
– Чорт душу вителепати хоче, за те, що правду людям голосить.
– За правду муки терпить.
Голуб знижував лет.
– Ідуть! – загомоніло в товпі. – Заберіть старого, віднесіть його геть! Не треба, щоб дивився на кару.
– Хіба він бачить? Очі заплющило йому.
– Не годиться, віднесіть!
Несли, як мерця, народ робив дорогу.
– Ідуть, ідуть!
Глухо бубни гули, чорним сукном прикриті, не гули, а харчіли.
Жінки перехрестилися:
– Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй нас.
Тая з дитиною на руках плакала, дитина собі.
– Ще нічого нема, а вона вже реве. Пощо йшла?
– Я не хотіла, пригнали.
Чути було різкий тупіт трьох московських рот.
– Аж три роти їх супровожають.
– Кочубей, не хто-будь.
– Але ж вони на возі!
– Бо сил не мають іти.
– Так їх скатували, Боже ти мій!
– На простім драбинястім возі їдуть, а перше їздили в золочених каретах.
– Байдуже ракові, в якім глеку його вариш.
– Та й страшні які!
– Ізбави, Боже, душу мою від крові, – молився сивоусий дідусь, спираючися на кийок. Кийок аж тріщав.
– Умиєши мя ісопом і паче сніга убілюся, – прочитував його сусід.
– Зсаджають їх з воза; не пручаються, послушно йдуть. Дорогу, люди, дорогу там!
Салдати прикладами мостили широкий перехід до східців помосту. Народ колисався, як вітром розгойдана в озері вода, направо й наліво. Один другому крізь голову зазирнути хотів.
– Чого штовхаєшся, чорте?
– Мене штовхають ззаду.
– Може, ще на голову вилізеш? Ти не голуб, не бійся. Пішов геть!
Одна рота увійшла на майдан. Окружила його, салдат коло салдата стояв попід пліт. Набиті фузії при ногах, ноги розставлені широко.
– Чого це вони так ноги розкрачують? – питає свого батька хлопчина.
– Фузія важка. Як кріпко не стоїш, то звалить.
Друга рота двома колонами обставила прохід крізь товпу до східців, третя лишилася на полі. Готово!
Напередодні священик з хрестом у руці, за ним Кочубей і Іскра. Кочубей на Іскру спирався, цей підтримував його.
– Відваги, свате, відваги, вже не далекий кінець.
– Боже великий, вічний, святий, поможи мені! – молився Кочубей.
– Істинно, істинно говорю вам: наступает время і наступило уже, когда всі находящіїся в гробах услишать глас Сина Божого і, услишавши, оживуть, – потішав їх священик словами євангеліста.
– Господь утішеніє моє і прибіжище моє Господь, – шептав Василь Леонтійович Кочубей.
За злочинцями йшов Вельямінов-Зернов, червоний, надутий, – посол від царя. Він не бачив трагедії тих двох, бачив себе, гордий, що перед численним народом являється заступником царським, царська воля в його руках, на його приказ тим двом кат голову зрубає. Дасть знак, і – ніби свічку здмухнув, одну і другу; були, і нема!
Зернов гордо ступав.
За ним декілька достойників московських і козацькі старшини.
Проходять. Скриплять сап’янці, побренькують шаблі, шелестять шовкові контуші.
– А гетьмана нема.
– Не хотів дивитися на смерть товаришів.
– Колись товариші, а тепер вороги. Доноси на нього писали. Лжеклеветники.
– Гетьман хорий, подагричні болі.
– До гетьмана все хороба приходить, як йому її треба.
Недобрі, що гетьмана не бачать. Нарікають на нього, а дивитися люблять. Гарний такий.
– То ж то був козак!
– Кращого на всій Україні не знайти.
– І старість не береться його.
– Є таке яблуко, що до нового червоним і здоровим простоїть, а є, що восени порепається і зігниє.
– Тихо! Маніфест читають!
Зернов прочитав маніфест царський по-московськи, старший гетьманський канцелярист переклав його на нашу мову.
Сурмачі затрубіли, рота, що стояла на полі, випалила з мушкетів.
– Ведуть!
– Кочубей спотикається. Який же він слабий!
Кочубей на східці ступив.
Глянув на колоду і на ката з сокирою і очі рукою закрив.
– Потихоньку та полегоньку, – потішав його Іскра.
Увійшли.
Зернов руку вгору підняв…
Заметушилася товпа.
Кождий навшпиньки вставав, щоб бачити краще. Напирали на пліт і на салдатів, що стояли, як мур.
– Тягнуть… шапку з голови здіймають… кладуть, – Боже!
– Не убий! – чути нараз голос від поля, тонкий, високий, як свист.
Божий чоловік біг на майдан.
Сиве волосся розкуйовдане, піна з рота тече.
– Не убий!
Білий голуб летить над його головою, високо-високо.
– Потоптал народи во гніві своїм, попрал їх у ярості своїй, і кров їх паде на ризи його, заплямував все одіння своє, – не убий!
Салдати з третьої роти, що стояли в полі, пустилися за ним.
– Не доторкайтеся мене, слуги антихристові, гнівом Господнім поражу вас!
Насилу народ втягнув Божого чоловіка в товпу.
Він ще звідтам кричав:
– Не убий!
Але стук сокири заглушив цей крик. Раз і другий. Глухий стук. За кождим разом стон і зойк, короткий, пронизливий, гидкий…
Тихо…
Томляча тишина…
А по ній шум.
Шумить і гуде товпа.
Дивуються, розказують собі, перечаться.
З борщагівської дзвіниці дзвони гудуть, – на службу Божу.
Салдати розганяють товпу.
– Чого стоїш? Не бачив трупів? Пашол вон!
Прикладами фузій штовхають людей.
Діти плачуть, жінки заспокоюють їх, а самим сльози течуть.
– Е-ей!
Розходяться.
На червоних дошках два трупи лежать. Голови біля них.
Навіть червоною китайкою не покрили.
Лежать на позорище вселюдне.
В борщагівській церкві службу Божу правлять.
Церква світла й кадила повна.
Під церквою Божий чоловік.
Ледви стоїть.
– Тиранство лютує! – говорить до людей. – Вбивають і моляться Богу. Ділами Богу покланяйтеся, не співом і кадилом. Господа не обдурите, лицеміри!.. Не вбивайте!
Його зацитькують і відводять.
Білий голуб на його голові.
Салдати кругом червоного помосту на варті стоять. Покійних стережуть, хоч їх ніхто звідтіля не вкраде. Такий приказ. Стоять і позіхають. Для них це не новина.
У Москві карають не так. Там є на що подивитися, ой є!..
Чути дзвони. Службу Божу священики скінчили. Люди вертають в село.
Дехто все ще кругом помосту ходить, хоч знає, що нічого нового не побачить. Хіба ті домовини дві, великі, дубові, що привезли їх на возі, запряженім у чотири чорні коні.
За домовинами священик прийшов, той старий, що сповідав Кочубея і Іскру.
Проказав молитву за усопших, поблагословив, покропив, і покійників у домовини вложили.
Зносять по східцях, східці тріщать.
– Куди їх повезете? – питають візників.
– У Київ.
– Аж у Київ! А там?
– У лаврі Печерській поховають, біля трапезної церкви.
– Хоч голови їм зрубали?
– Вони й без голов важніші, ніж ви зі своїми головами дурними.
– На Боже не щадили грошей.
– Черцям і черницям щедрою рукою давали.
– Кочубей п’ять церков власним коштом поклав.
– Ще й у Батурині муровану церкву покласти обіцяв.
– Обіцяв, та Бог не дозволив.
– Не все Бог дає, чого чоловік хоче.
– Ой не все. Де ж коли покійні такого кінця сподівались!
– Навіть не снилося їм.
Чорна четвірня з місця рушає.
Віз котиться Київським шляхом.
– Потихоньку да полегоньку…
14 липня [1708 р.] гетьман весь день з відпочивальні своєї не виходив.
Хірург доглядав його.
Нікого не впускали.
– Гетьман нездужає, – по таборі пішло.
Під вечір гетьман Орлика до себе прикликав. Сидів у постелі, біля нього Євангеліє лежало.
– І так, Пилипе, Кочубея і Іскри вже між живими нема, – промовив сумно.
– Хай з Богом спочивають, – відповів Орлик.
– Про жінок і дітей їхніх треба нам подбати. Не хочу, щоб їм сталася кривда. Хай спокійно й мирно живуть у домівках своїх, хіснуючися маєтностями своїми. Одної копійки не хочу зі спадку по них. Все хай дістануть родини. Сідай і напиши до Головкіна письмо. Кажи, що важко недужий Іван Степанович вставляється за жінками й дітьми покійного Кочубея і Іскри. Зворушливо пиши.
Орлик сів при столі, гетьман Євангеліє читав.
– Готовий? – спитав свого генерального писаря, побачивши, що він відложив перо.
Орлик написане подав.
– Гаразд. Гарно ти компонуєш, Пилипе, і швидко. Можна переписати начисто. А тепер у мене є ще друге діло. Що нам робити з отсим приказом царським, щоб я командування над усею його кінницею переняв? Як гадаєш, Пилипе?
– Нема тут що, ваша милосте, багато й гадати. Після того що постановлено між нами, вашій милості до царя ніяк не можна йти.
– І я теж так собі гадаю. Напиши і друге письмо, цареві, що я ніяк до нього прибути тепер не можу. Цар кличе до себе, а Бог до себе, коли б не цей другий приказ, то певно за першим пішов би. Гарно все по пунктам скомпонуй, ти їх стиль знаєш.
Орлик і друге письмо написав і гетьманові до ліжка приніс.
– Опісля прочитаю. Дуже втомився я, не лиш тілом, але і душею. Поклич мені архієрея – болгарина. Кажи, хай зараз іде.
Гетьман довго з розстригою сам на сам балакав.
Тої ж ночі розстрига з табору зник. Пропав, як камінь у воду.
Ранком гетьман розіслав людей, щоб шукали його.
Не знайшли.
Примітки
У лаврі Печерській поховають, біля трапезної церкви – нині на «могилі» Кочубея та Іскри біла нової трапезної церкви, спорудженої в 1900 році. Реальна могила, якщо вона спраді була біля стіни старої трапезної (збудованої в 1684 – 1694 рр.), не збереглась. Автор відобразив ситуацій, що склалась на початку 20 ст. М. Ж.
Подається за виданням: Лепкий Б. Не вбивай. Батурин: історичні повісті. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 196 – 205.