Дванадцять тисяч!

Богдан Лепкий

Літо стояло в повній красі. Життєва сила природи добігала до свого вершка, – місяць серпень. Незабаром і Спаса. Освятять цвіти, овочі і мід, відпічнуть спрацьовані руки хлібороба, і діти з жалем глядітимуть на небо, прощаючи відлітаючих журавлів: «Kpy, кру, кру!»

Настане осінній відпочинок, а там і вечори довші, і казки, і пісні, і вечірниці

Так звичайно, – та не тепер.

Хоч і тепер соняшні дні чергуються з ночами зорішливими, по спеці приходять дощі, по погоді громи, на полях дозрівають збіжжя, а в садах овочі, хоч у природі не видно ніякої зміни, ніякого відхилу від звичайного щорічного порядку, так на землі, поміж людьми, інакше. Людей обгорнула тривога. Бентежаться, тривожаться, не можуть собі місця прибрати.

Звіється курява на шляху, – кидають серпи і коси й біжать у село, кажуть, що вороже військо надходить, гримить – гадають, що гармати ревуть, в шумі вітру чують крики і стони людей… Війна.

Казав би ти, що привикли до неї. Не віднині триває. Рік у рік набирають молодь у полки і шлють у далекі походи в Польщу, в Литву, в Московщину, Бог вість де. Не один пішов здоровий, як дуб, а вернув без ноги, без руки, обезвіченим калікою, тягарем для громади і для родини. Багато не верне ніколи.

Невже ж можна привикнути до того?

Війна…

Гетьманська столиця, Батурин, ще не бачить її. Тут тільки, трохи московського війська постоєм стоїть, для порядку. Пишні батуринські сади вгинаються під яблуками, грушами та сливами, солодкими, як мід; зародили поля, худоба теж здорова. Та не тішаться своїм добром мешканці гетьманської столиці. Почувають себе, як перед відлетом птахи. З тривогою дивляться на північ і на захід. Звідтам хмари надходять, – буря іде.

Всіляко про шведів говорять. Кажуть, що добрі люди. В Могилеві нікому кривди не робили. Платять за все. А все ж таки страшно, бо це чужий, невідомий народ і лютерської віри. А найстрашніше, що цар велить перед шведами городи й села палити, пустошити край.

Тривожиться Батурин. Робота людей не береться. Гуртами по вулицях стають і розговорюють. Кожда вість блискавкою перебігає город, кожде слово стосотним відгомоном відбивається, росте до розмірів велетенських, страхітних.

Багатіші по погребах, клунях, омшаниках закопують добро, по лісах ями для себе заздалегідь гребуть, щоб було де перетривати негоду.

Свідоміші городу не гадають кидати. Це ж кріпость, треба тільки направити її. Направляють. Дивуються, чому гетьман не велів укріпляти Батурина, хоч, кажуть, укріпляє Стародуб, Чернігів, Ромен і Гадяч. Мабуть, не гадає, щоб ворог облягав його столицю. Потішаються.

На замку з раннього ранку до пізної ночі гримлять молоти, скрегочуть пили, глухим гомоном відбиваються від старих замкових стін удари сокир. Самі міщани проводять тую роботу, захищають себе і своєї столиці.

Mотря на лавці під хатою сидить. Вона в чорному вбранню, лиця приблідли, щолиш перебула недугу. Дивиться на небо синє, гаряче, на дерева, повні овочів і листя, на силу і красу природи, і так їй дивно на серцю, що й виповісти не може… Кривавий поміст, колода і сокира… Батько… Того образу не забуде ніколи. Хоч як бажає – не може… Дивується, як Любов Федорівна може ще жити на світі. Поїхала на хутір і безвихідно пробуває у ньому. Вона – причина такого нещастя…

Повіки опускаються на очі, голова подається взад, на білу, теплу стіну, перед очима літають рожеві листочки троянд, руки пашать, ніби хтось мурашок до них насипав, – чорно…

Мотря будиться на білій постелі. Біля неї сидить її муж. Чому він, чому не той, другий?.. Судженого і конем не об’їдеш… Той, другий, у Києві тепер. Військо туди з-під Білої Церкви привів. Київ ожив. Гетьмана дзвони св. Софії вітали. Та не так, як вона собі того бажала, як тітці розказувала колись. Де він, де його побіда, де цей великий день? Як важко дожидати його!..

Сумно й тривожно дивиться Чуйкевич в очі своєї любої дружини.

Мотря підносить повіки.

– Ти тут?

– Біля тебе, Мотре.

– А робота?

– Я її пильную.

– Правду кажеш?

– Невже ж я коли брехав тобі, Мотре?

– Не хочу, щоб із-за мене терпіли твої діла. Не забув якого приказу, Іване?

– Вони в мене списані на папері. Роблю що гетьман велів, не турбуйся!

Очима, повними вдяки, дивиться на нього.

– Що нового? Є вісті які?

– Вісті, як птахи, не знаєш звідки прилетіли. Неважні.

– З Києва нема якої почти? Чуйкевич замнявся, мовчав.

– Таїш що переді мною? Може, щось недобре?

– Ні, Мотре. Нічого доброго і нічого злого. Отак собі.

– Чому ж ти тоді не говориш? Не бентеж мене.

– З Києва післанець прийшов.

– З Києва? – І Мотря сіла на постелі. – Хто такий? Чуйкевич взяв її за руку.

– Не тривожся, сотник один із сердюцького полку, ти його не знаєш.

– З чим прибув? Може, гетьман нездужа, може, його цар до себе покликав?

– Заспокійся. Гетьман здоровий і здоровить тебе. Цар його кличе, та він не спішиться. Нема дурних. Казав перебрати і наготовити акти, що я і зроблю.

Мотря заспокоїлася, але за хвилину стала знову питати:

– Тільки всього? Не таїш ти що переді мною?

– Як на сповіді кажу, яка ж бо ти!

– Хочу все знати, все, все, – розумієш? Не хочу бути куклою до забави, дитиною, перед котрою закривають правду: підросте – довідається. Коли я дружина тобі, так нічого не скривай переді мною. Не бійся, я сильна, не вгнуся. Кажи!

– Нічого незвичайного не привіз цей сотник. Вір мені.

– А що розказує про Київ, про гетьмана, про діло?

– Багато.

– Хочу почути. Мушу!

– Підожди. Він ще нині не їде. Завтра запрошу його до себе, розкаже. А нині ти хора, – спічни!

– Не можу. Це недуга не тіла, а душі. Ти знаєш: душа спокою не має.

– Оповідання ще гірш збентежать тебе.

– Збентежать і заспокоять. Знаю свою вдачу. Поклич його. Ось бачиш, я вже здорова, сильна, – поклич.

Чуйкевич не міг відмовити. Згодився і післав за сотником чуру.

– Кажи, що просимо пана сотника до себе на вечерю.

Чуйкевич пішов перебиратися, щоб гідно привітати гостя. Вернувши до світлиці, здивувався. Побачив Мотрю відсвіженою і причепуреною. «Яка сила волі у тієї жінки, – погадав собі. – Такий удар перебула й не зломилася. Цікавість до справи тримає її».

Мотря прибирала в світлиці. Стара мебель творила гарний контраст до її молодечої появи.

– Мотре, невже ж у нас прислуги нема?

– Не можу всидіти без діла. Тривожуся, сама не знаю чого.

– Лиши тривогу мені, я мужчина. Найгірше вже поза нами.

– Хто знає, Іване, – відповіла, сідаючи в старосвітський фотель, – не раз здається, що гірше, як є, вже й бути не може, а поживеш, і побачиш, що ні. Бездонний ящик Пандори. Невже ж ми знаємо, який дарунок готує нам доля?

– Як поганий, то не приймемо. Хай ворогам нашим підносить.

– Доля не питається нас, – що хоче, те й дає.

– Поборемо злу долю і заживемо щасливо. Говорив зі щирої душі, бажаючи не так собі, як своїй дружині тихого, безтурботного щастя.

– Дай Боже, – відповіла Мотря. – Ось і наш гість. Чуйкевич вибіг назустріч.

– Мир дому сему і всім живущим в нем, – промовив гість, переступаючи поріг. Перехрестився до образів, а побачивши хазяйку, відрекомендував себе і поклонився в пояс. – Гарною дружиною поблагословив вашу милість Господь, – повернувся до господаря дому. – Ій-Богу, ненаглядна краса. Тільки стій і дивися, забуваючи про шаблю, війну і про всякія другія околичности. (Гетьманський післанець старався актовою мовою говорити).

Мотря подала йому руку. Обтер хустиною вус і поцілував грімко.

– І солодка ж яка! Ій-Богу. як марципан.

– Пан сотник компліменти любить, – завважила Мотря.

– Люблю, чого мені Бог не зволив дати.

– Нежонатий?

– Парубком залишуся до смерті.

– Не вподобалась жадна?

– Була одна, і тую Бог до себе покликав. А другої не хочу.

– Вірний.

– Добрий козак вірний Богові, гетьманові, шаблі і дружині. Зломиш одному віру, – як же вірити тобі?

– Знає гетьман, кого посилати.

– Хай Бог милує його милість пана гетьмана! – відповів сотник.

– Розгостіться, будь ласка! – просила його Мотря. Чурі казала прийняти шаблю і шапку. – Сідайте та розказуйте, що в Києві чувати.

Гість рукою махнув.

– Розказувати багато, а слухати мало. Нічого тепер доброго не чувати.

З його широких грудей добувся голос, подібний до сопоту ковальського мішка, – сотник зітхав.

Його обличчя, що нагадувало старий, почорнілий ремінь, ще гір’їіе потемніло, а очі сховалися під брови.

– Сумно в Києві тепер.

– Невже ж?

– Так сумно, що, вірте мені, який я старий, а врадувався, як молодий хлопчина, що мене гетьман в Батурин посилає. Гадаю, розважу себе.

– І розважили?

– Як же не розважити, побачивши таку красу, не во гнів пану Чуйкевичеві кажучи. Боже ти мій! Пощо тієї війни? Чи не краще жити б по законам Христовим та раювати біля гарної і доброї дружини?

– Пан сотник як проповідник балака, – завважила Мотря. – Війна за волю – діло святе, і не хотіла б я, щоб мій муж із-за мене відтягався від того святого обов’язку.

– Війна за волю, – повторив, зітхаючи, сотник. – Добуваємо тієї волі і ніяк добути не годні. От і тепер. Здається, тільки простягни свою руку, і воля твоя. А чи зловиш її? Бог святий знає. Так нас тії москалі обсіли, що обігнатися годі. Гетьманові прожитку не дають. Все якісь посли то від царя, то від Меншикова; гетьман хвилюється, та нічого не вдіє, мусить робити що йому велять. От яка тут воля!

Перейшли до столової і за вечерею балакали дальше. Чарка розв’язувала язик. Гість довіряв господарям, як рідним.

– Від першого серпня в Києві стоїмо. Боже ти мій, як віджив наш старий золотоверхий Київ! Козацтва, як того макового цвіту. Аж за очі бере. Самої кінниці тисяч кілька, може, шість, як не більше. Подумайте!

Очі старого козака заблистіли притаєним огнем. Мотрині зіниці розгорювалися від того огня. Оживала. Білі лиця наливалися кров’ю.

– Як вийдеш, бувало, на який майдан, як глянеш – скрізь червоні шапки, скрізь гострі списи в сонці горять, як хрести на київських церквах. Не знаю, чи коли від Богданових часів стільки війська в нашім Києві бувало. Щоб не збрехати, кінниці й пішого тисяч, може, двадцять, як не більше. Погадайте! Це ж армія, і ще яка! А гармат, а возів з муніцією, з харчами, з припасами всілякими – сила-силенна!

– І що? – питався Чуйкевич.

– І що? – повторила Мотря.

– І ніщо, – відповів сотник. – Ніщо…

Його брови підлізли вгору, уста скривилися жалісно, а з грудей добулося те саме зітхання, що нагадувало сопіт ковальського мішка.

– З такою армією, можна собі гадати, вдесятеро сильніші царські полчища розіб’єш, Україну на ноги поставиш, мир подиктуєш, – ага! Ні армії, ні миру, ні волі, нічого нема.

І він руки сумно опустив по собі.

– Що ж сталося такого? – тривожно питалася Мотря.

– Що? Стривайте, зараз вам скажу.

Він випив чарку за здоровля хазяйки, обтер уста і розказував дальше:

– Ще ми не надивилися на наш святий Київ, ще не спочили з далекої дороги, як вже і посол від царя прибігає: посилай йому чотири тисячі кінниці на допомогу полковникам київському й білоцерківському, котрих раніше виряджено в Польщу для руйновання тих панів, що з королем Станіславом тримають. Помилуйте, чотири тисячі кінниці! Цар гетьмана вождом над кінницею настановляє, а чотири тисячі кінниці від нього бере. І будь тут мудрий! Кажуть, гетьман як зварений ходив, не знав, що йому робити. Перше мати розважала його, тепер ігумені Магдалини вже в живих нема, і гетьманові в нікого розради шукать.

Мотря довгими віями свої зіниці прикрила.

– Післав? – спитався Чуйкевич.

– Викручувався як міг. Казав: скорше булаву покладу, як таких сил позбавлю Україну. Хто захистить її, таж мене народ проклене! А посли один за другим прибігали: «Посилай і посилай».

Сотник замовк. Його обличчя, як ремінь, стало м’якнути і морщитися, робилося подібне до шкури. Чоло пооралося, сердився козак.

– Бог його побив би! – вихопилося з уст. – Ая! Поб’є! – сам собі доповів, усміхаючися гірко. – Коли йому швед не дасть ради, то ніхто йому нічого не зробить, проковтне нас з чобітьми.

Мотря припрошувала гостя до страви.

– Мені вже, ваша милосте, і страва не смакує, і чарка не веселить душі. Забути не можу, як тії полки з Києва відходили. Дві тисячі гадячан, що попереду в київській фортеці стояли. Не один до того Києва приріс: побратався, покумався, дівчину собі знайшов. А тепер кидай усе, що серцю твому любе, і спіши в тую Польщу, не знати за що й за яке. Хочуть пани Станіслава, хай їм буде Станіслав. Що гадячанам мішатися до панських порахунків. Так розум каже, а цар приказує друге. Дві тисячі гадячан у Польщу виступають, а за ними тисяча молодиків, що тільки свою військову службу починали. Деяким ще й вуса не засівалися, – молодики! Тих найгірше жаль. Ще вони й не викохалися, ще матері не натішилися ними, а вже – іди! Знаєте, старий я козак, всячину бачив, а того забути не можу… Ніби молодий ліс рубають… Ранок був. Літній, ясний ранок. Небо чисте, сонце тепле, жарке, а вулицями ніби хмари чорні перевалюються, відділ за відділом іде, невесело, нерадо. Що нерадо! Одного погідного обличчя я не бачив, одного ясного ока, всі, як той проклін. Навіть коні голови поспускали. Не порскають, лиш оглядаються позад себе і жалібно іржать. Звірина теж щось розуміє.

– Не всяка, – перебив Чуйкевич, – але коні, то так.

– Кінь – товариш козацький, він усе розуміє. Я ще донині те іржання жалібне чую… Пішли… За гадячанами тисяча молодиків, ніби буря цвіт із наших садів обірвала і на чужі дороги несла. Проводжав їх весь Київ. Плачу ж було, плачу! Як на похоронах. Хоронили ми нашу надію. Пішли… Гетьман довго дивився за ними. Я недалеко від нього стояв, бачив його і вдруге таким бачити не хочу. Жаль його ломив. Робив чого робити не хотів, а мусів.

– Дуже наш гетьман подався? – спитав Чуйкевич.

– Не знаю, що вам відповісти. На око – такий, як був тому рік-два, може, й більше, але хто його частіше видає, каже, що змарнів і по ночах не спить, нервується. Важкі переживає часи. Яка відповідальність! Подумайте! Кождий з нас відповідає за себе, а він за всіх. Нелегко такий тягар на своїй совісті нести. Я козак, в політиці не розбираюся, та не хотів би я тепер у його шкурі сидіти.

– Чому ж то так? – питався Чуйкевич.

– Чому? – і сотник потер рукою чоло. – Питаєте? Ніби не знаєте самі? – Він оглянувся кругом, чи не слухає хто, а тоді присунувся ближче до Чуйкевича і шепотом почав: – Швед наближається до нас, кажуть, на Україну іде, хоче нас від Москви відірвати. Погадайте, який преважний мент. І що тут гетьманові робити, тримати з царем чи приставати до шведа?

– А на вашу гадку, що корисніше? – спитала сотника Мотря.

Сотник глянув на неї уважно і без вагання відповів:

– До шведа!

Хвилину мовчали, а тоді відітхнули всі троє, ніби їм камінь зсунувся з грудей. Зрозуміли себе.

– До шведа… Але з чим? – говорив дальше сотник. – Не гадайте, що на тих трьох тисячах кінець. Цар, як вампір, щораз нової крові хоче: давай йому козаків і давай! Гетьман мусів післати на Литву до Пропойська чотири з половиною тисячі міських козаків і 1600 компанійців, а до Смоленська теж тисячу компанійців і вдвоє тільки піхоти. Зчисліть те все, знаєте, скільки вийде? Дванадцять тисяч з лишком. Погадайте, дванадцять тисяч нашого козацтва вкинуто тому молохові в зуби. З чим же залишився гетьман, з чим йому переходити до шведа? А не перейде, так і решту візьмуть, оставляючи його й Україну без усякої сили. Ось що в нас у Києві чувати! – додав, затискаючи кулак.

Чуйкевич і Мотря уважно слухали оповідання старого сотника. Відома їм була залежність гетьмана від московського царя, а все ж таки зжахнулися, почувши такі високі цифри. Україна стратила 12 тисяч війська, – навіть у великій битві мало коли так багато народу гине, це ж погром. І перед ними виринуло важке питання: з чим гетьман перейде до шведа і чи перейде він тепер? Чи краще оставатися тепер там, де його військо, себто при Петрі.

З острахом глянув Чуйкевич на свою дружину. Боявся, щоб невеселі вістки не пошкодили її здоровлю. Але, на своє превелике диво, завважив, що Мотря виглядає краще, ніж перед розмовою, місце втоми й обезсилення заняв новий душевний підйом, якесь нове завзяття.

– А Карло? Де тепер Карло? – питалася старого сотника.

– Кажуть, з Могилева рушає.

– Куди?

– Бог його зна.

– На Москву чи до нас?

– Невідомо нікому.

– Так воно й повинно бути. Ворогові не треба знати, куди він піде.

– Щоб тільки не відбився далеко від Левенгавпта, – завважив Чуйкевич. – У Левенгавпта великий корпус, і сам він добрий генерал. Боюсь, щоб москалі не вбилися клином поміж них. Тоді цареві не важко було б побити зразу Левенгавпта, а потім і Карла.

Замітка Чуйкевича стурбувала старого сотника. Він задумався, думала і Мотря. Душний серпневий вечір пригнічував думки. Важко було, гнітючо, як перед бурею.

Чуйкевич встав і відчинив двері. Зашелестіло виноградове листя на ганку. Падали зорі. Сотник хрестився:

– Свят, свят, свят. Господь Саваоф.

Глянув на Мотрю і ніби засоромився.

– Стара звичка, ще з діточих часів. Покійна мати хрестилася, як падала зоря. Казала, що душа якась летить. У битвах тисячі душ вилітають з тіла, і не хреститься ніхто, хіба шаблею, а серед миру хрестишся на вид падучої зорі.

– Зміняються люди, – інші в бою, а інші в час миру, – завважив Чуйкевич.

Сотник встав і поклонився хазяйці, дякуючи їй за вечерю.

– А за гарну розмову ще більша вам дяка.

– Це я вам повинна дякувати за вісті.

– Простіть, що кращих не привіз, лиш самі турботні.

– Не ваша вина, пане сотнику.

– Чим хата багата, тим рада, а наша Україна багата в турботи.

– Розбагатіє і в добро, – відізвався Чуйкевич, щоб перебити сумовитий настрій. – Ще наша Козацька Мати не пропала.

– І я так кажу, – відповів сотник, – як у бій іду, а поміж добрими людьми інші гадки приходять, жаль їхнього щастя.

– Нічого не жаль для такого діла, як воля, – сказала, встаючи з крісла, Мотря. Очі її горіли, на лицях цвіли рум’янці.

Чуйкевич з острахом глянув на дружину. Боявся, щоб не було з нею нового припадку. Але Мотря говорила спокійно.

– Карло на Україну прийде, привітаємо його. Я перша вийду назустріч. Не з гарним словом, а з ділом. Забрав цар наших козаків, тепер на жінок пора. Невже ж жінки безсилі? Не всяка з нас любить веретеном крутити, деякій руці любіший меч.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Не вбивай. Батурин: історичні повісті. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 222 – 231.