Нарада

Богдан Лепкий

Наліво велика хата, направо через стіни світлиця. В хаті гетьманська приватна канцелярія, в світлиці гетьман живе.

Хата повна старшин: Орлик, Ломиковський, Апостол і другі. Балакають.

– Я казав, – кричить Ломиковський, – що треба Карла о протекцію просити. Тепер що?

Апостол бере його за руку.

– Я все казав, що обозного слухати треба, бо він усі розуми поїв.

Ломиковський злісно відтручує його від себе.

– Миргородському полковникові жарти не в голові. Добре дуріти, коли приступає.

Зеленський заспокоює їх:

– Тихо вже, тихо. Радьмо, що робити.

– До чого придасться наша рада, коли гетьман не слухає нікого.

– Своїм розумом робить, нас за дурнів тримає, – зітхає Ломиковський.

Орлик над паперами сидить. Ніби нічого не чує. Його спокій нервує їх.

– Пан генеральний писар нічого собі до серця не бере.

– Панове, знаєте, яке моє діло.

– Мало знати, треба щось робити. Виговський батькові Богданові не одно наустив.

– Бо це Виговський, а я тільки Орлик.

Горленко спльовує.

– Кажіть що хочете, а так не повинно бути. Ми якісь полковники, відповідаємо за своїх людей. Гетьманові слід числитися з нами. Він зволікає, – cunctator, не знати чого жде, а тут земля під ногами горить. Карло в стародубському полку. Поки нам ждать? Діждемося до того, що забере нас у полон. От що!

Ломиковський зривається на рівні ноги.

– Нам треба нині побалакати з гетьманом на розум. Так дальше годі. Москалі останні сили забирають від нас. З чим ми перейдемо до Карла? Він висміє нас. Гетьман в піжмурки грається з нами. За кого він нас держить? Ти, писаре, вже раз відчинив би уста.

Орлик дивиться на Ломиковського, але мовчить. Пригадує собі, як гетьман назвав його лисим дідьком. Усміхається. Це доводить Ломиковського до розпуки.

– Стерпіти не можу, як хто дурнувато сміється.

Орлик кидає перо. Встає. Горленко заступає йому дорогу.

– Сиди, пане писарю, сиди. Ломиковський не зі злого серця. Ми всі турбуємося небезпечними вістками. Панове, подайте собі руку! Помилуйте, – такий момент, такий важкий момент!

Орлик вертає на своє місце. Ломиковський сідає.

– Я не обиджую нікого. Знаєте, який я згідливий чоловік. Але тут і святому не стало б терпцю. Чернігівський полковник супліку пише до майора Геннінга, що людей прямо катує, його милість цар опустошує землі, нівечить наш регімент, в краю бунт, непослушенство, анархія, а гетьман розбалакує з нами, жадає писульок, каже цілувати хрест і дальше з царем тримає. До чого воно подібне, панове! Панове, до чого воно подібне?

Витягнув руку, як проповідник, і дивиться по хаті.

– Кажіть що хочете, я нині з Іваном Степановичем балакаю на розум.

Нараз відчиняються двері і в хату вскакує молодий хорунжий:

– Ге-етьман!

Ломиковський мовкне. Апостол крутить ус. Горленко витрушує файку. Всі певні, що гетьман до своєї канцелярії увійде. Встають і дивляться на двері. Але двері як зачинилися за молодим хорунжим, так зачинені стоять.

Гетьман до своєї світлиці пішов.

Не казав нікого пускати, засунув засув, ще й защіпку заткнув. На дубовий ослін паде. Рукою очі закриває. Лежить.

Не думати про ніщо, відпочити хвилину. Він же не сталь. Такий вік. Стільки праці за ним. Спокою, хоч хвилину спокою! Нехай валиться світ! Стільки літ, стільки турботних літ…

Силується, щоб не думати про ніщо.

Кров у висках грає, свище, шумить.

Хоч годину, хоч годинку малу, забути про все! Хто другий стільки працював, що він?..

Чорні кружільця вертяться по світлиці, сволоки нависають, гнітять.

Страшно, коли перетлілі сволоки валяться, торощать усе, мебель, людей. Була хата, люди будували її, прибирали, щоб було гарно, вигідно, любо, а тепер, диви, ноги людські торчать, хочуть добутися, знятися, встати. Годі!.. Страшно, коли валиться дім…

Не думати, не думати про це!

Весь свій мужеський вік він хату будував, щоб у ній народові було вигідно й гарно. Ніхто не знає, як важко будувати хату-державу. Все хтось псує, підважує основи, вітри зривають дах, громи б’ють. (У високі будівлі звичайно громи б’ють). Гасив пожар, зводив зруб, ось-ось і хата готова. Почеплять віху на даху, закосичать квітками і стяжками, освятять. Аж нараз – зруб хитається, тріщить…

Неправда, брехня! Це чорт підшіптує таке, щоб відтягнути від діла. Будівля стоїть, сволоки не вгинаються, зруб не тріщить, ні!

Не думати, не думати про це!

За вікнами шумить. Ніби це не хата, а корабель, – серед моря, в час бурі. Хвилі знімаються високо, корабель тріщить, бо він ще невикінчений. Буря заскочила його, пірвала, понесла…

Забути, забути про все!

Вікна малі, а шуму так багато. Реве товпа. Наслухався того реву, аж уха пухли. Важко догодити всім. Неможливо. Навіть не старайся. Усе одно – закричать тебе, засиплять підозрами, поб’ють словами, як камінням… Так провідникам платять.

Забуття і прощення їм! Забуття!..

Важкий провідників талан, а ще провідників недержавного народу. Хто спочуває, хто розуміє тебе? Де співробітники щирі й нелукаві? Всякий глядить, щоб ти спотикнувся, яму гребе, кидає на шлях каменюччя. Пади! Чому це ти маєш до мети дійти, а не я? Пускай мене!.. Так двадцять літ…

Забути! Провідник мусить забути про все, забути, що він чоловік. Треба бути зимним, невблаганним, жорстоким, щоб до цілі вести. Треба не бачити нічого, крім мети. І чим більша вона, тим більша тінь від неї паде. Велика, чорна тінь, в котрій губиш себе, серце, чуття, усе, що було любе тобі. Страшна тая тінь… Самойлович, Петрик, Палій. Палію, лицарю невгнутий, як жаль тебе! У снігах коротаєш свій вік. Прости… Ти діло своє добре робив, прийшла пора, треба було усунути тебе, бо стояв на заваді до великої цілі. Важкий провідників талан, треба бути злим, незрозумілим для багатьох, не любленим товпою, самотнім. Доки жила мати, розуміла мене. Багато болю на серце своє брала, багато переймали жури. Покинула мене…

Хтось постукав у двері. Гетьман долоні від очей відняв. Так стукала мати, відвідуючи його. Наслухує… Ні… Причулося. Чи одно причувається тепер. В тім шумі всякі голоси чути. Навіть Мотрі. О!.. Як на гарфі грає, ніби позасвітний спів, с другого берега співа. Велика ціль розлучила їх, упала довга, чорна тінь. Вона остання розуміла його, – як ніхто. Була йому всім, – гарна, добра, розумна, спосібна відчути кожде дрожання душі, як ніхто. І розлучила їх одна велика ціль, рівно дорога для нього і для неї. Не зв’язала, а розлучила їх. І тепер він сам. Сам зі своїм задумом останнім. Для нього посвятив усе. Невже ж не довершить його?.. Мусить! Чуєш, товпо, чуєте, ви, старшини, що радите через стіну, – мусить!

Недаром посвятив стільки літ, витратив стільки сил, позбавив себе найбільшої радості в світі, – мусить. Чуєш, ти, там, що полчища свої посилаєш на смерть, гадаючи, що нема сильнішого й мудрішого від тебе! Не сподівайся гетьмана Мазепу запрягти до теліги своєї, – він має свою ціль, для котрої посвятив усе, не покине її…

Хто ж це стукає у двері другий раз? Мабуть, Орлик. Хай підіжде. Гетьман відпочити мусить. Трудний. Дивно, що не розуміють того. Люди смішні, його своєю мірою мірять. Поскакали б раз усіми шляхами думок, котрими він пробігає десять разів у день, бачили б який це труд. Куди там їм?

Гетьман сідає на ослоні. Кожда кістка болить, кождий волосок, нерви, як натягнені струни. Почуває себе як звір, обскочений хортами. Цар не дає спокою. До нього йди. Кінницю провадь. Треба тебе, щоб бачило військо, що ти кріпко з царем держиш. Ха-ха-ха! Так кріпко, як цар з нами. Гадає, що старий Мазепа, свій розум виснажив, можна піддурити його… А старшини? Ті, як хлопчики нетерплячі. Забаглося їм шведа. Гадають, Америку відкрили. Підождіть. Я думаю за вас. На те мене Господь на мойому місці поставив. Від Бога власть…

Третій раз хтось постукав у двері.

Гетьман встав.

Як же ті крижі болять…

Відчинив двері.

– Увійди!..

Орлик.

– З чим приходиш, Пилипе?

– Ваша милість спочили?

– Трохи. Решта в гробі.

Орлик мовчить.

– Що скажеш?

– Старшини…

– Хочуть балакати зі мною. Поклич їх тут. Стрівай! Хто там є?

– Апостол, Ломиковський, Горленко.

– Хай увійдуть!

– Панове, бентежитеся, що швед у Гетьманщину ввійшов? Знаю, знаю. І те знаю, що Інфлянт у Стародубі, і де Карлова кватира знаю. І багато дечого ще.

Обезоружив старшин. Не знають, що казати. Ломиковський чортом глядить. Гетьман усміхається глумливо.

– Цар чи там Меншиков, народ у Стародубському полку з сіл, городів, хуторів, млинів, навіть з церков проганяє, – правда?

– Правда, милосте ваша.

– І ви турбуєтеся?

– Як же не турбуватися?

– Гніваєтеся на мене, на регіментаря вашого, що я ще тут.

– Не гніваємося, а журимося, милосте ваша, – перебиває Ломиковський.

– Гадаєте, Мазепа збожеволів.

– Того ми ніяк не гадаємо.

– Гадаєте. Знаю. Не від Орлика, бо він не мав часу мені сказати, знаю, бо знаю вас, як свою кишеню.

Дивиться на старшин. Ті спускають очі. Гетьман бере Ломиковського за гузик, приневолює голову піднести вгору.

– Знаєте, що я вам скажу?

Чекають.

– Коли ви віри не маєте до мене, не покладаєтеся на мій розум і досвід, так я собі Орлика беру і їду геть. А ви робіть що хочете з собою. От що!

Перестрашив їх, як дітей.

– Знаєте, до чого те все провадить?

Мовчать.

– Бачили тих козаків, що супліки від своїх полків привезли?

Притакують.

– Далеко ми такою дорогою не зайдемо, – правда? В регіменті мусить бути лад, послух мусить бути. Раз я післав якусь частину – мусить іти. Інакше – годі. Як послуху нема, то не буде й волі. Не захочуймо, до чого неспосібні. Слухаймо московського кнута і – пропадаймо.

Гетьман видимо хвилювався. Сів на ослін, рукою по столі тарабанив.

– Скажіть самі, що мені тепер з тими людьми робити? – Дивився на них.

Апостол відкашельнув.

– Послами від полків прийшли, послів не карають.

– Посли вони чи козаки мої? Ось як ви розумієте діло. Та не про них річ. А про ті сотні з полків, Миргородського, Лубенського і Прилуцького, що я їх генералові Інфлянтові на підмогу післав, а вони до втікачів пристали і разом з ними вертають, супліки до мене вперед посилаючи? Супліканти!.. Як мені такі частини назад до армій приймати? Вони ж приказу не сповнили? Добре, якщо ми не підемо з царем, – додав тихіше, – а коли б не те? Що сказав би цар? Без суду голови постинав би. От до чого доводить така поведінка, як ваша! Петра слухають, Карла слухають, а Мазепи слухати не треба, бо він не цар і не король, а тільки гетьман. Я таким гетьманом не буду.

Замовк на деяку хвилину. Ніхто не перебивав, говорив дальше.

– Я вам сказав, може, більше, ніж треба було, а вам ще мало. Палець подай, тягнете за руку. Чого вам ще? Кажіть!

Мовчали…

– Кажіть же бо!

Не відзивався ніхто. Гетьман встав. Став серед світлиці, в колі старшин. Шепотом говорив до них.

– Я вже вам подав пункти того договору, що стане між нами і королем шведським. Його вже, мабуть, вистилізував граф Піпер, може, хочете знати, до чого добалакався я зі Станіславом? Будь ласка. І того не затаю перед вами.

Гетьман добув з похідної скрині, що під його ліжком стояла, універсал короля Станіслава:

– Прочитай їм, Пилипе!

Орлик прочитав, старшини заспокоїлися.

– Що ж, продає вас гетьман полякам? Нехтує православну віру, заводить унію, народ шляхті в хлопи перестає?

– Дякуючи Богові, – ні, – відповів Апостол.

– Як же гадаєте? Довіряти Мазепі чи ні?

– Кому ж довіряти, як не милості вашій?

Дякували і хвалили його великий політичний хист.

– Коли так, то чого ж ви тоді бентежитеся, панове?

– Журимося, як би нам скорше зійтися зі шведом на кордоні і не пустити московського війська на Вкраїну.

– Лишіть журу мені. Або я вас проваджу, або шукайте собі другого вожда.

Попри вікно майнула чорна тінь. Їздець…

– Післанець якийсь.

– Так пізно.

– Може, від царя…

Прощали гетьмана і переходили до канцелярії. Не спішаться спати. Що тепер сон? Тривога така, що Господи! Помилуйте! Король Карло в Гетьманщину ввійшов, а гетьман не спішиться назустріч.

Гетьман позіхає. «Які скучні, крім одного Орлика. Так він ще молодий. На кого ж оставлю це велике діло, якщо Господь покличе мене на суд?» н

Гетьманові робиться страшно. Забуває про чорну тінь, що пересунулася попри вікно. «Не піддаватися старості і втомі. Витривати на позиції аж до кінця. Не здавати її».

Покликав Кендзеровського.

– Хто там такий?

– Царський післанець з письмом.

– Постели мені. Спати хочу. Нездужаю.

Кендзеровський стелить і помагає роздягатися Мазепі.

– Що за чоловік цей післанець, – не знаєш?

– Молодий боярин, драгунський старшина. Чи впустити?

– Хай підіжде до завтра. Гетьман спить. Не велів себе будити.

– Це посол від царя.

– Хай буде і від двох. Гетьман недужий. Зрозумів?

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Не вбивай. Батурин: історичні повісті. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 240 – 247.