Шведи!..

Богдан Лепкий

Квартирмайстер Гілленкрок обома колінами клячів на лавці. Лівою долонею підпер голову, а правою рукою водив по карті, розложеній на великім столі.

Біля карти лежав лист білого паперу. Гілленкрок цирклем бігав по карті між Могилевом і Вітебськом, скакав у Ліфляндію, вертав назад у Могилів, звідси мандрував до Києва, і знов, і знов.

Було гарячо, робота не йшла, плани й обчислення не вдавалися.

Лист білого паперу відгори додолу покрився усякими лініями, всякими геометричними фігурами, поруч котрих стояли цілі колюмни цифр. Гілленкрок перечеркував лінії і цифри і, невдоволений вислідом своєї роботи, рисував на маргінесі, ніби для відпочинку, план якоїсь твердині з палісадами, редутами, шанцями і траншеями.

Мухи сідали йому на червону потилицю, а з лоба капали на карту краплини поту. Він витирав їх хустиною і працював дальше.

Генеральний квартирмайстер так захопився своєю любою роботою, що не чув, як у хату увійшов екселенція граф Піпер, старець з поморщеними лицями, з поораним чолом і з роздутими, безнастанно дрижучими ніздрями. Піпер нагадував заїждженого расового коня.

– Працюємо! – сказав, кладучи протекціонально руку на плече Гілленкрока.

Цей відвернувся, а побачивши всемогучого канцлера, зіскочив з лавки і заметушився по хаті, шукаючи місця, на котрім Піпер міг би вигідно сісти.

– Прошу не турбуватися, я тільки на хвилину, хочу довідатися, яка ваша гадка про наш дальший похід.

– Моя гадка, екселенціє, що треба простувати на Вітебськ, щоб бути ближче Ліфляндії і генерала Левенгавпта.

– Так гадаєте?

– Гадаю так, екселенціє, бо поки ми не получимося з корпусом Левенгавпта, поти нам нема що заганятися в безмежну Україну. Її димензії завеликі на наші сили, проковнуть нас степи.

Піпер, досвідний дипломат, котрому не були чужі також тайни стратегії, підняв брови і роздув свої широкі, ніби шкурятяні, ніздря.

– Тішуся, що оба ми тої самої гадки. Я також пишуся на похід у напрямі Вітебська.

Він узяв Гілленкрока за руку і попровадив його до стола.

– Покажіть, де тут у вас цей Вітебськ?

Гілленкрок вказуючим пальцем ткнув у карту.

– Ось він, а тут Могилів, а отсе дорога до Києва. Мої обчислення ще не скінчені, але і з того, що вже готове, видно, що нам треба прямувати на Вітебськ, щоб не відбігати, а наближатися до Левенгавпта, бо як ні, то ворог поб’є його, а опісля зверне всі свої потуги проти нас.

Нахилилися над карту і потонули в лабіринті цифр і ліній, так, що незчулися, коли увійшов польний маршал Реншільд, мужчина гарний, рослий, з гострим носом і червоними, як у дівчини, устами. Махав капелюхом, як віялом, навіваючи прохолоду на своє спочене обличчя.

– Але ж гарячо, – уф!

– Гарячо, – відповів Піпер, відвертаючись від стола. – І чим дальше посунемося на південний схід, тим гірше буде нас припікати.

Реншільд підшивкою свого каптана стер порох з лавки під стіною і сів.

– Температура зміняється, – говорив, надуваючи рум’яні губи. – Нині горячо, а завтра може бути зимно. Добрий вояк мусить поборювати не тільки ворога, але також жару і стужу. Правда, Маєрфельд?

– Правда, пане графе, – відповів входячий у кватиру генерал Маєрфельд, товариш і однодумець Реншільда. – Панове на воєнну раду зійшлися? – спитав, обкидаючи оком кватиру.

– Воєнна рада, без короля? – відповів, роздуваючи ніздря, Піпер.

– Його милості короля щолиш не видно. Приглядається до вправів на майдані, – сказав, відчиняючи вікно, Маєрфельд. – Але ж жара. Фу, чорт, яка жара! Почуваєш себе, як бефштек на сковороді. Чи не краще було б сісти на коней та поскакати до Дніпра. Річка гарна, купіль славна.

Та ще він не скінчив тих слів, як у двері увійшов молодий хорунжий, приділений до служби біля квартирмайстра Гілленкрока і, вдаряючи закаблуками, а рівночасно підносячи руку до капелюха, крикнув, як ізпросоння:

– Його милість король!

Піпер, Гілленкрок, Реншільд і Маєрфельд зірвалися з місць. Перші два стояли випрямлені біля стола, другі між дверима і вікном, далеко від себе, як далекі були собі симпатіями і переконаннями представники двох партій, двох напрямків, котрі поборювали себе.

З шаблею під лівою пахвою і з капелюхом у правій руці появився у дверях король Карло. Халяви високих чобіт згиналися в колінах, король ніби присідав, кланяючися направо й наліво, кождому окремо. Ті відклонювалися ще нижче.

– Добрий день панам! Добрий день!

Ніби не знав, від чого почати розмову, ніби виправдувався, що прийшов. Каптан з синього, полинялого сукна, защіпнутий на двадцять мосяжних гузиків, на шиї хустка з чорної, шведської крепи, сподні зі шкури рена, довгі шкурятяні рукавиці, весь одяг по приписах, як у других офіцерів, може, й гірший і більше знищений, ніж у деяких. Тільки голова інша, виїмкова, незвичайна, з височезним чолом, зі жмутками неслухняного волосся, з очима, що нагадували загадочні фйорди.

– Пан полковник, – звернувся до Гілленкрока, – як звичайно, працюють. Правда? Так. Праці в нас багато. Перед нами похід. Куди ж, гадаєте, панове, двигнутися нам? Прошу, не в’яжіться, говоріть. Знаю, що перервав балачку на тую тему. Продовжайте «сане женад».

І знову кланявся направо й наліво, очима блукаючи кудись далеко.

Королівські старшини мовчали.

– Інкомодую?

– Ні, ваша милосте, – почав Піпер, моргаючи ніздрями, як дівчина бровами. – Ні раз. Ми дійсно балакали про те, куди нам прямувати – на Вітебськ чи на Київ.

– І що?

– Я і наш квартирмайстер гадаємо, що краще на Вітебськ.

Король узяв шаблю з-під пахи, вдарив нею об долівку і сперся на рукоятці. Піпер підставив йому стілець.

– Ваша милість зволять присісти?

– Спасибі, спасибі. Сідайте і ви, панове. Побалакаємо.

Реншільд присів на футрині вікна, Маєрфельд став біля нього, Пітер і Гілленкрок примістилися на тапчані.

– Панове, все окремо: праве й ліве крило, а я посередині.

Біля королівських уст появилася на хвилину ледви замітна усмішка і щезла.

– Чому ж то, на вашу гадку, екселенціє, нам треба йти на Вітебськ?

– Тому, – відповів Піпер, – бо це диктує нам логіка дотеперішнього нашого походу.

– Воєнна логіка окрема. Тут Арістотель і Ляйбніц ні при чім. Тут не консеквенція важна, лиш оригінальність. Треба думати так, щоб ворог твоїх думок не догадався.

– Наскільки такому думанню не противиться конечність.

– Конечність? – спитав король, і його очі впилися в канцлерове обличчя, поморщене, як видавлена цитрина.

– Конечність? – повторив, спираючи бороду на рукоятку шаблі.

– Конечність велить нам триматися близько Ліфляндії, щоб скорше получитися з корпусом Левенгавпта, – відповів канцлер, обтираючи хустиною чоло.

Як старий, вправний дипломат, котрий був правою рукою ще попереднього короля, він догадувався, що Карло противної гадки, і з досвіду знав, що нема що тратити багато слів, щоб його переконати. Карло XII питався о раду своїх генералів, але робив як йому хотілося. Так буде й тепер. Видно, король схиляється до планів Реншільда, котрому спішно на Україну і котрий, мабуть, не бажає собі злуки з Левенгавптом, а може, навіть жде на його загибель, щоб позбутися визначного соперника.

Реншільд сидів на вікні, баламкаючи злегка ногами, а його дівочі уста прибирали форму букви «о», ніби свистали.

Це доводило канцлера до злості.

Оба вони, графи й екселенції, не любилися стихійно.

– Коли б, не дай Боже, москалі побили Левенгавпта, – почав квартирмайстер Гілленкрок, – тоді…

– Тоді, гадаєте, – підхопив король, – і ми пропали. Не бійтеся. Левенгавпт досвідчений генерал, а ми теж якось дамо собі раду. Не в одній «опресії» бували.

– У Левенгавпта, – відізвався Реншільд, – 16-тисячний корпус.

– Цар Петро може кинути на нього 50 тисяч, – завважив Гілленкрок.

На королівському обличчі появилася та сама легка усмішка.

– Не штука, – сказав, – побідити рівносильного ворога. Це річ звичайна. Від шведів треба вимагати незвичайних побід, про котрі говорив би весь світ.

В кватирі на хвилину запанувала мовчанка. Тільки мухи жужжали, сідаючи на голови старшин. Маєрфельд ловив їх рукою і кидав крізь вікно:

– Тю! Проклята мушва!

– Московське військо, – перебив мовчанку Реншільд, – настільки не вишколене, що дивно було б, коли б Левенгавпт не дав собі з ним ради. Треба сподіватися, що він своє завдання добре сповнить. Нам треба йти туди, куди нас логіка фактів кличе.

– Логіка фактів? – спитав Гілленкрок.

– Так. Нам треба відтяти від Росії щонайбагатші провінції, себто Україну, з котрої цар Петро бере харчі для війська і щораз то нові полки від гетьмана Мазепи. Український народ чекає нас.

Піпер не втерпів.

– Не знаю, чи є на світі такий народ, котрий чекав би чужого війська. Це ж тягар.

– Але ж ми йдемо визволяти українців з московського ярма.

– Це розуміють, може, деякі козацькі старшини, а народ знає тільки, що шведам треба дати кватири, харчі і т. д. А що жаден народ не дає того радо, так з того приводу мусять виникнути непорозуміння. На прихильність українського народу нам нема що числити. Це народ православний, а ми протестанти. Не дурім себе.

– Козаки сильно озлоблені на царя. Його вважають прямо своїм катом. Краще з лютром, як з Бельзевувом, говорять.

Обличчя Піпера ще більше поморщилося, а його очі заблистіли насилу здержуваною погордою.

– Пане графе, – казав, звертаючися до Реншільда, – не малюймо собі будучності надто рожевими красками. Увійдемо в край чужий, не відомий нам, між народ, котрого не розуміємо. Треба числити на власні сили, а не на його сприятливість і допомогу.

– Себто? – спитав, ніби свиснув, Реншільд.

– Себто, – відповів, роздуваючи ніздря, Піпер, – треба нам получитися з Левенгавптом, щоб з малими силами не пускатися на велику небезпеку. Надто велике ризико, це не хоробрість, а одчайдушність, авантюра.

– Лицар – авантюрист – недалекі поняття, – завважив король, перериваючи тим висловом суперечку двох своїх екселенцій. – Жалую, що не можу бути одної,гадки з паном канцлером. Рожеві скла – це прикмета молодих, а чорні – старих. Я хочу голим оком дивитися на світ.

Піпер скривився, ніби йому гіркого подали, і відкашельнув значущо. Король порушився на своїм стільці.

– Не хотів я вразити пана канцлера, котрого гадку високо собі ціню, але після побід, яких нам не пощадив Господь, не маємо причини дивитися надто чорно в будучність. Козаки народ воєнний. Це вояк іншого типу, ніж наш, але хоробрий. При добрім проводі він може стати дуже корисним союзником.

– А кілько тисяч того союзника приведе нам гетьман Мазепа?

– Приблизно відомі мені сили гетьмана Мазепи, – відповів король. – От і тепер є у мене післанець від нього, – розказує.

– Але ж цар щораз нових формацій вимагає від Мазепи, і цей відмовити не може, – завважив Гілленкрок.

– І якраз тому, – перебив король, – нам треба поспішати на Україну. Скорше прийдемо – більше козаків перейде на наш бік. А не забуваймо, що також великий везір обіцяв мені свою допомогу. Не гадаю, щоб падишах супротивився політиці свого везира.

Реншільд і Маєрфельд тріумфували. Король стояв на їхньому боці. Екселенція Піпер, наймудріша шведська голова, вірний дорадник двох королів, про котрого казали, що король Станіслав в руку його цілує, – програв. Стояв безмовно, похитуючи своєю червоною, споченою головою.

– Але ж бо душно, – говорив, щоб щось сказати.

Нараз гаркнули бубни, заграли сурми й обої, загуділа земля від тупоту тисячів ніг.

Реншільд зіскочив з вікна і відступився набік, щоб король міг бачити, як переходить військо.

Йшли сірі баталіони високих і худих, бородатих фінців, а за ними голубі полки шведські з синьо-жовтими прапорами, з грифами, яблоками, схрещеними стрілами, з ренами й цвітучими деревами. Прапори, полинялі в бойових огнях, зі слідами крові, подерті, пошарпані, як вірлині крила, що в бурю попід небо літали.

Король стояв з шаблею під лівою пахою, з капелюхом у правій руці, і очима, що нагадували фйорди, летів кождому прапорові настрічу. Не кланявся, стояв випрямлений, як свічка, як статуя. Військо побачило його. «Vivat Carolus rех!» – роздавалось з тисячі грудей.

Музика тихла, мовкли сурми й бубни, військо здоровило свого улюбленого вожда, – полк за полком, кожда чета, кожда четвірня, аж до останньої.

Перейшли. А король все ще стояв посеред кватири з шаблею під пахою, з капелюхом у руці і очима, що нагадували фйорди, відпроваджував свої полки. Високий, худий, гордий.

Нараз уста його задрижали, як уста дитини, обличчя осінила усмішка, повна безмежної любові, і він вимовив одно тільки слово:

– Шведи.

В тім однім слові було все: любов, гордощі, жаль.

– Шведи, – повторив екселенція Піпер, стираючи хустиною піт з чола і сльозу зі свого ока. – Шведи.

– Куди ж підемо, панове? – спитав король, перебиваючи нараз довге мовчання.

– Куди нас ваша милість попровадять, – відповів граф Піпер.

Забув про самовпевнений погляд Реншільда, про його уста, що ніби на весь світ зневажливо свистали, не бачив його гострого носа, що, здавалося, рад був скрізь устрявати, – бачив тільки свого молодого, великого короля, і в ушах, і в серцю його лунали слова: «Vivat Carolus rех!»

– Підемо, куди нас ваша милість попровадять, – повторив граф Піпер.

Король кланявся, як звичайно, несміливо й покірно:

– Дякую, дякую панам.

А звертаючись до Гілленкрока, просив:

– Пане полковнику, будь ласка, продовжайте свою працю. Вона важна, вона дуже важна. Позвольте глянути на карту.

Гілленкрок відсунув столець від стола і цілий стіл хотів присунути близ вікна.

– Спасибі. Не турбуйтеся. Я й без того бачу. Похилився над карту і бігав по ній своїми синіми, розмріяними зіницями.

– Тут Дніпро, а тут ріка Сож, тут наш Могилів, а там Смоленськ, там Мстиславль.

На хвилину здержався на тих двох містах, ніби рішав, котре з них вибрати має.

– Прошу, працюйте дальше. Не перебиваю.

Взяв шаблю під паху, ще раз поклонився і вийшов. Реншільд підступив до Піпера і простягнув до нього руку.

– Екселенціє!

– Екселенціє! – відповів Піпер, і поміж ними ніби нічого й було.

Реншільд і Маєрфельд вийшли. Гілленкрок узяв циркель, лівим коліном прикляк на стільці, лівою рукою підпер голову, а правою водив на північ і на схід від Могилева, туди, куди перед хвилиною перебігали сиві зіниці короля Карла.

– Могилів, Дніпро, Сож, Мстиславль, – повторяв, вгадуючи королівські гадки. – Значиться, перейдемо Дніпро в напрямі річки Сожі, підемо на Мстиславль.

– Підемо куди король велить, – повторив Піпер.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Не вбивай. Батурин: історичні повісті. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 215 – 222.