1. Григір Орлик у королеви Марії Лещинської
Микола Лазорський
Франція цвіла… Було літо саме в зеніті пишноти. Версальські сади розкошували у квітниках, й химерно різьблені водограї щедро поливали густими бризками ніжні магнолії, жасмин та румбекії. Загонистий кентавр на білому постаменті вперто цілив гостру стрілу у безжурно-радісних лебедів, що так граціозно плавали на великому ставку, званому Аполлоновим. Пурхали барвисті метелики, й мальовничі павичі мовчки поглядали з мармурових балюстрад на золотих ящурів, що раз у раз пробігали широкими алеями й швидко зникали в старих розколинах важких садових ваз. Був ранок, і ті всі доріжки та паркові алеї ще були порожні… Лише на широкій мармуровій лаві лежала зібгана ажурна жіноча рукавичка та ще біля головних воріт до парадних дверей Версалю стояв з алебардою виструнчений високий і ставний вартовий.
Панство ще не прокидалося… Панство ще спало міцним й солодким сном після приємного з чарівними сюрпризами великого балу. Панство не в силі було розбуркатися й млосно спало, спало безтурботно після веселих розваг, що тривали всю ніч аж до світанку. Панство мусить як слід спочити, набрати сил, щоб знову безклопотно зануритися у вир безжурних і п’янких веселощів, запаморочливо-радісних зустрічей, ніжних зітхань, таємничо-тремтливих чарів кохання, ніжного дотику руки… сьогодні… сьогодні ж… у сутінках розлогої липи… Панство міцно спить…
Але в палаці, он там, де драпрі вже трохи відслонено з двох-великих вікон, саме там, де покої молодої королеви, випещеної польки Марії Лещинської, й геть далі, аж до ясної зали Блакитних очей, – не сплять.
На вельветовій канапі у вигідній позі сидить молодий граф Григор Орлик, цілком змужнілий син старого гетьмана в екзилю Пилипа Орлика. На молодому старшині ноша сутого маркіза: легенький камзол світлого репсу, досить відкритий за вимогами моди, взятий лише на один гачок біля пишного ковнірця. Така ж жакетка й галанці, ажурні манжети, блискучі черевики з срібними запонами, при боці тонка рапіра. Він без перуки, але ж волосся дбайливо зачісане і в локах.
Двері до кімнати відхилені були, а чи відслонила їх щойно невидима рука. На порозі адже стоїть вродлива пані в крепдешиновому пеньюарі з трояндою, в гладенько зачісаних косах. Вона мило посміхається:
– Ясновельможна пані королева просить пана старшину трохи заждати тут…
Старшина знає цю пані й ґречно кланяється: вона статс-дама при королеві й дружина французького посла у Царгороді герцога Вільнева.
– Так, я зажду, красно дякую…
Двері уповільнено прихиляються, і граф Орлик в який вже раз знов оглядає парк, ставки, водограї, квітники… З другого поверху йому видно все, як на долоні. Перед його очима бігла панорама пишних версальських садів, барокових водограїв, липових алей і за тим всім геть далі пряма лінія Єлисейських садів. Ліворуч широким фронтом розгорнувся новий палац, творча витівка того короля, якого ще й досі французький народ називає Королем-Сонцем. Молодий старшина не зводив очей з тої казкової панорами і все приглядався до водограїв… Легенький шелест примусив відірватись від небуденного видива й глянути в інший бік… Він швидко підвівся і нараз схилив голову: перед ним стояла французька королева Марія Лещинська-Бурбон. Була теж у легенькій вільній робі, на плечах – ще легша мантія, шита бельгійським мереживом. Граціозна, з тьмяним, мерехтливим блиском у блакитних очах й округлим підборіддям – все свідчило, що дама нобілітет слов’янської шляхетної раси. Вона мило всміхалась і на низенький уклін старшини відповіла легеньким реверансом.
– Прошу дарувати… пан старшина, мабуть, давно жде?
І навіть голос її був приємного тембру й твердо указував, шо її краєм була Південна Польща.
– Я затримала пана старшину, прошу дарувати той невільний мій гріх, – тихо мовила, майже шепнула королева.
– О… ні! Ясновельможна пані, я замиловано оглядав усе тут… – і пан Орлик зробив невиразний жест.
– Так, тут мило, а дома все ж миліше, – зітхнула королева. – Прошу сідати, – і ледь помітним рухом руки указала на фотель.
Сама сіла на канапу, ближче до раннього гостя.
– Дома направду краще і в простій хаті, як у палаці в чужині, – говорив Орлик, вмощуючись у фотелі. – Але ще краще, коли ворог не надокучає і в рідній хаті…
– Так, наші оселі поруйнував ворог і в Польщі і в Гетьманщині… Ясний пан давно з Пруссії? – питала обережно королева.
– Ні, не так давно.
– Ясний пан може сказати, що там діється?… Мене дуже непокоїть доля мого ойця, круля польського Лещинського. Знаю тільки, що з вини москвинів він несподівано опинився в прусських землях. Наш міністр мсьє Етьєн Шуазель розраджує мене, заспокоює, ніби там немає небезпеки, та… я не дуже вірю… Може, ви, ясний пане, краще знаєте, чому до Пруссії вдерлися москвини і чого там шукають, – і вона втопила очі в молодого старшину.
– Коли виїжджав, було там не зовсім спокійно, – говорив повільно пан Орлик. – Очевидно, перемога під Полтавою дуже підбадьорила московського царя: війну з шведським королем він переніс був на Північ. Московія хоче твердо стати в Інгерманландії, де вже має нову столицю – Петербург. Тепер у Пруссах багато московського війська: адже Москва зараз держить руку Августа Саса, курфюрста саксонського, і хоче зробити його королем Польщі, бо їй так вигідно робити. Військо очолюють найкращі царські генерали: Мініх, Лассі, Карло Бірон, Бахметьєв, шкот Кейт… Ваш, ясновельможна пані, ойтець змушений був податися до Данціга і, здається, вже живе там під опікою прусського короля. Але чи довго… гм… так буде, того не знаю.
– А ви як думаєте? – нашорошено слухала королева.
– Щиросердо скажу, що довго там не може жити ваш ойтець, тому є певні ознаки: москалі планують захопити прекрасну гавань Данціг…
– І полонити мого ойця! – крикнула королева і схопилася за серце. – Москалі жорстокі надміру, хотять поглумитися над королівською персоною, а тоді спровадити до українського генерала Войнаровського.
Вона вже гірко плакала.
– Прошу щиро втихомиритися, – тихенько розраджував граф Орлик. – Гадаю, що до того не дійде, ясновельможна пані: Франція не допустить і Московія не насмілиться вчинити таке зло французькому королю. Я вчора був на авдієнції у мого сюзерена, а вашого, ясновельможна пані, монсеньйора. Там я теж бачив і святого ойця кардинала Флері [Флері (1653 – 1743) – французький кардинал. Мав великий вплив на політичні справи тих часів, наставник Луї XV. З 1726 р. був першим міністром]. І ваш муж, і кардинал держаться тої думки, що треба, і то негайно, послати до Данціга добірних мушкетерів для охорони і виїзду в те місто ойця вашої величності. Так само добре знаю, що і прусський король Фрідріх не допустить Москву до такого нечуваного гвалту.
– Ах! Яке страшне лихо насуває на нашу фамілію! Боже мій, Боже, пожалій нас! – усе плакала королева. – Усе те, що ви кажете, ясний пане, дуже добре, але… але таке твердили і за генерала Войнаровського: не дозволим, він не є московським підданцем, а все ж підступно забрали… забрали живосилом, і жодна держава не стала в оборону безталанного генерала. У москалів немає ні совісті, нічці. Вони детронізували мого ойця, обраного на короля всім польським народом, його обрала вся Реч Посполита, але для москаля все те – дурниця, бо має свої плани в Польщі: заколоти і нелад – оце його плани… Знесилити наш край і взяти до своїх чіпких рук. Ті вандали і зараз не вгамувалися… Тепер ганяються за королем Польщі, бо він став на перечепі до їхніх чорних задумів! – гірко скаржилася королева, витираючи заплакані очі мережаною хусточкою.
– Так… – притакнув граф Орлик. – То все гірка правда. Але до розпачу немає ще причини. Уся Європа стане проти такого свавілля. Незабаром в Парижі буде зроблено край московському нахабству: на мирових пертрактаціях його величність польський король дістане гідну сатисфакцію, бо такий пункт вже стоїть в планах мирних умов. Що ж до Данціга, то з наказу його величності нашого милостивого короля я їду негайно до того міста, де зараз живе детронізований ойтець вашої величності. Їду з мушкетерами з тим, щоб привезти до Парижа першу персону Речі Посполитої без будь-яких ушкоджень.
– Ох! – кинулася вона до молодого старшини, молитовно складаючи руки. – Прошу, благаю не як королева, а як проста жінка просить смиренно за свого ойця. Врятуйте мого ойця, вихопіть з барбарських рук наїзника. Тим шляхетним чином, ясний пане, повернете мені радість життя й світ щастя!
– Зроблю все, що в моїх силах, навіть не пошкодую життя свого заради рятунку вашого, ясновельможна пані, доброго вітця. Сам Пан Бог, бачу, посвятив мене на такі святі чини: рятувати і свого вітця, і вашого коханого і нещасливого вітця, доля яких майже однакова.
І він припав до руки молодої королеви з Польщі, тоді як вона шептала молитву й тремтячою рукою хрестила молодого старшину.
– Хай Пан Бог і Пресвятая Діва Марія завжди будуть з вами, мій добрий пане… Благословлю і я на небезпечне, а святеє діло!
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 49 – 53.