3. Утеча з Данцига

Микола Лазорський

Темної ночі невеликий загін пробивався вузькими вулицями та суточками міста до відкритого моря. Далеко маячили темні контури великих кораблів та раз у раз блимали побережні вогники. То були ворожі сигнали… Чути було постріли, але мляві й поодинокі. Нараз щось зашелестіло у повітрі й з шумом та гуркотом розірвалося недалеко, майже, як здавалося, в сумежному завулку. Вибух прокотився луною по сонному місту… Загін став. Через хвильку ще вибухнув гарматний постріл, за ним – ще і ще… Далеко десь прокотилося московське «ура» й розпачливо-безнастанна стрілянина. Московське військо вже в який раз наступало на місто з усіх боків навально, безладно… Загін бігцем продерся до густих дерев, де стояли великі корабельні човни. Всі квапилися сідати, але владний голос команди нагло виструнчив варту… Кожен сідав на вже призначене місце… Несподівано вдарив гарматний набій, і в темному небі зашелестіло, зашемріло… У воду щось важко гепнуло, і струмінь води облив тих, що вже пливли до першого корабля…

– Скупали добре… – пожартував хтось…

– Б’ють по нас… – хрипко остеріг старшина.

– Хай б’ють… – безжурно кинув той, що сидів біля стерна. – Ми вже далеко, москалі не встерегли, а їхні лазутчики спізнилися.

Через годину корабель забирав курс до ледь-ледь помітних вогників: він ішов до великого міста Кенігсберга.

– Хвала Богу, врятувалися без ушкоджень! – казав пан Орлик, приглядаючись до темного обрію. Там палахкотіли раз у раз вогненні смуги і швидко гасли. По кинутому Данцігу весь час стріляли, але в морі було тихо, і тільки невеликі хвилі весь час плюскотіли й билися в міцні борти та ще вітер у вантах насвистував безнастанно тужливу свою пісню.

Ніч понуро мовчала.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 56.