5. Королева Марія скаржиться батьку
Микола Лазорський
І знов Версаль… І знов Блакитні покої… У приємній вигоді сиділи на вельветовій канапі перед колоритним образом «Венери та Енея» майстра пензля Пуассо екс-король Польщі і королева Франції – знайдені отець і донька. Королева не зводила очей з коханого татуся і все слухала, що повідав бесідник майже пошепки. Був у припудреній перуці, з сумним, у зморшках обличчям… Нарешті залишив мову про свої пригоди в Данцігу і коротко спитав:
– Серце! Як тут живеш і чи добре тобі у Версалі?
– Мені добре… – теж коротко мовила королева й опустила голову.
Отець пильненько приглядався. Була в темній робі, білосніжних комірчиках та ще в коштовному мережі з самого Брюсселя, дарунку короля. Видавалася проте трохи блідою, прекрасні блакитні очі все ж світилися прихованою тугою. Батько занепокоєно питав:
– Кажи правду, моя кохана… ти завжди була зо мною щиро-правдива там… будь і тут такою, не крийся і звірся ойцю.
– Не гаразд мені тут, – шепнула королева й притулила хусточку до очей.
– Який саме негаразд тобі тут? – полохався батько. – Адже король любить тебе…
– Гм… тому й негаразд, що вже не кохає…
– Я не розумію цього… як то?
– Так… просто кажу: король лишив мене напризволяще, себе оточив якимись…
Вона не договорила й притулилась до батька. Тоді тихо на вушко почала шептати:
– Він кохав мене, не дурно ж маю багато діток… Тепер вже того немає… Сталося з дурниці, як і всяке лихо коїться ніби з дурниці. Мій монсеньйор де в чому має неприємну вдачу: він. любить занадто смакувати те, що йому дуже подобається. Таке смакування на мене робить погане враження: пан мій гурман не високого гатунку… гм… він їсть… непристойно, – огидливо скривила вона свої уста. – Я не одного разу говорила йому про це, бо й іншим не подобається його манера за обідом хапати кісточку і гризти її з… мурчанням. Але він мало вважав на мої капризи… так він казав, коли мені робилося недобре від того мурчання… Одного разу мені так стало гидко, що я кинула серветку, раптово підвелась і вибігла з світлиці, де за столом сиділо багато панства… Вона замовкла.
– І що ж? – питав украй здивований батько.
– Після того все й покотилося… Була неприємна розмова, але король все ж не зрозумів мене. Тоді я замкнулася в своїх покоях і не схотіла слухати його легковажних обіцянок. Мабуть… мабуть, він дуже амбітний, бо крикнув через двері, що я буду шкодувати, загрожував, навіть тупотів ногами. Напослідок сказав, що, мовляв, буде каяття, та не буде вороття. З того й почалося…
– Що почалося? – лячно питав батько, гладячи її тремтливу ручку.
Вона вагалася говорити, але все ж сказала з огидою:
– Щоб зробити мені прикрість, мій пан раптово, як і все робить раптово, – захопився гарними жінками…
І нараз замовкла.
Батько все гладив ручку, ніби хотів тим жестом заспокоїти доньку. Обоє мовчали…
– Може, то так… може, те пройде, минеться. Людина ж він коректна, мабуть же, скоро і схаменеться, – якось пригнічено мовив він.
– Ні, – твердо рекла донька. – Він, мабуть що, ніколи тепер не зречеться тих непристойностей. – Я знаю все від статс-дами герцогині Шовлен. – Він тих панночок тепер міняє досить часто. Була у нього якась актриса на ймення Софія Арнольд, він захопився був тою панною, як дурнуватий юнак. Щоправда, те скоро минулося, але натомість прийшли нові, й усі невиховані, з кепськими манерами… Була якась Розалія Левасьє, тоді ще мадам де Моллі, за нею Шаторе… Мов гульвіса який, закохався в герцогиню Альба, яка має від нього навіть дітей! Тепер захопився новою забавкою, захопився панною майже з вулиці на прізвище Фіш… Фі!..
І королева зробила гримасу, в якій можна було спостерегти і огиду, і глибоке презирство, і навіть образу й сором за мужа, що так швидко покотився в багно нечуваних гріхів. Як правдива католичка, вона була вкрай, збентежена злочином мужа, що так на очах усього Версалю занедбав обов’язки доброго мужа, відіпхнув від себе малих діток і відвернувся від апостольських канонів.
– Він образив мене на все життя, – говорила вона поквапно і все оглядаючись на двері, чи не підслухує хто.
Очевидно, в цьому пишному палаці таке трапляється, і трапляється досить часто. Але її ніхто не підслухував, і королева все скаржилася і гірко плакала.
– Він образив мене вже тим, що віддав преферанс якійсь пані з вулиці, а щоб образа набула розголосу в кулуарах Версалю, а може, й поза Версалем, нагородив ту панну титулом маркізи та назвав новим ім’ям – Помпадур!
Вона вже ридала…
– Ти б, ластівка моя, поговорила з мужем-королем, що так робити не годиться, – розпачливо радив батько. – Так не можна… Король мусить бути перш за все зразковим джентльменом, людиною високої моралі, комільфо, і… і персонально стежити за поведінкою кожного члена цього великого й пишного палацу, стежити… гм… за чистотою, бездоганною чистотою сумління кожного мешканця Версалю, мусить бути тут… гм… монастирський лад…
Він трохи подумав і додав:
– Може, я сказав би щось його величності, натяк якийсь… гм… коли б ти схотіла, або вважала, що такий натяк допоможе врятувати його величність від сорому і приверне до родини і до лона католицької Церкви.
– Не треба! Не руш мого серця! – майже крикнула королева, і на її блідих щічках спалахнули дві рожеві плями. – Мусив би сам розуміти непристойність своєї поведінки, Тепер мій пан не дається на розмови: мабуть, таке легковажне життя йому припало до смаку, як ота осоружна кісточка, яку він трощить, як голодний вовк! Я вже сама не хочу чіпати його, бо відчуваю до мужа глибоку відразу… До всього, бачу, тут розвелося багато злих людей, всі вони інтригують і йдуть проти мене… Сама все те бачу і терплю заради невинних діток моїх… Пан Бог, костьол і ти, ойче, тепер вся моя розрада, вся моя втіха…
І, гірко плачучи, королева притулилася до батьківського плеча.
«Ах, Лещинські! Не такі ви вже й щасливі, як гомонять заздрісні люди!» – думав з великим жалем старий екс-король, все гладячи тремтливу ручку своєї невтішної доньки.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 58 – 60.