4. Лещинський на вигнанні у Франції
Микола Лазорський
У прекрасному Кенігсберзі не засиджувалися і зараз же, вже по сухому, покотили до Берліна. Але тут довелося задержатись… Прусський король Фрідріх влаштував безталанному королю Речі Посполитої врочисту зустріч. Був навіть величавий раут, на якому суворий Фрідріх виголосив загонисту промову. Промова була просякнута гнівом і погрозами на адресу Московії і зухвалого Лассі. Виявилося, що Лассі стріляв по Данцігу з наказу Петербурга. Той же Петербург вимагав від великого Фрідріха видати детронізованого Москвою короля Польщі – видати як зрадника і спільника Франції. Прусський король негайно послав до Петербурга гострого протеста проти свавілля московського генерала Лассі. За видачу законного польського короля не схотів і говорити.
У Берліні король Лещинський спочивав довший час, аж до кінця військових авантюр розпаношеної Москви. По війні Франція, а з нею й інші західноєвропейські держави на конференції стали в оборону прав та прерогатив втікача – польського короля і наполягали на повній сатисфакції королю в екзилю. Отже Станіславу Лещинському було повернуто всі його польські маєтки, залишено королівський титул без права передачі наслідникам і віддано в управління (досмертне) Лоррейн (Лотарингію) і князівство Бар з обмеженими правами генерал-інспектора. Жити в Польщі Лещинський не схотів: там панували Саси, що не знали навіть польської мови, і московські резиденти, які нахабно господарювали в польському краї. Він ладився їхати до Франції, до доньки-королеви, мріяв про це весь час і прагнув спочити у Вогезах. Йому вже було приготовлено гарний палац серед букових парків близько білосніжного Нансі й Парижа, все близько до його коханої доньки.
Сюди, в цей пишний закуток, він щиросердо кликав і свого молодого друга, свого рятівника графа Григора Орлика з усім родом-родиною. Молодий друг мляво посміхався, гладив короткого вуса, і все дякував.
– Я мушу вас дякувати! – говорив сивий король, кладучи руку на коліно свого бесідника. – Бог не лишив мене на старості своєї милості, маю тепер куток і хочу поділитися з вами хлібом по-християнському. Адже обоє ми вигнанці, і я глибоко відчуваю вашу тугу, тугу по рідному краю. У мене вам буде просторіш і вашій родині – вільніш, до всього ж і Париж близенько.
– Дякую сердечно ще раз й охоче скористаюсь при нагоді, пане ексцеленціє, з ваших запросин, – нарешті промовив втомлений чужими клопотами молодий граф. – Мабуть-таки й сам стану кошем у Лоррейні з усім родом, бо… не годиться лишати старих батьків і сестер напризволяще в чужому краї. Там направду тихо, і нам всім треба буде якось добре розглянутися, спочити в тому благословенному кутку… А може… може, колись і повернемо додому, де є і в нас широкі діброви, величаві дуби… І він нараз глибоко замислився…
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 56 – 58.