3. Повернення до Люневілю

Микола Лазорський

Тільки в Люневілі віддихались. Граф і тут був понурий, як чорна хмара: він не міг збагнути тої московської люті та азіатської підступності.

– Яка хитра, яка по-звірячому наполеглива й мстива та Московія: всіх хоче витеребити, хто стає їй на перечепі, хоч було те десятки літ тому. Яка лють! Направду важко вирвати Гетьманщину з її чіпких пазурів: ласий бо шматок, он воно що!

Мандрівка минулася все ж благополучно, і всі трохи заспокоїлись. Пішли будні з щоденними клопотами, листуванням та перегукуваннями з рідними, розпорошеними по всіх усюдах. Із Стокгольма пані Марта Дзаржановська прислала нового листа, писала, що там здибала родину Войнаровських. Син загиблого Андрія Войнаровського Станіслав уже служить у гвардії, донька Єлена на виданні. Сама Марта обіцяла скоро приїхати в гості з мужем та привезти братику архів померлого пана гетьмана. Вона знає, який то цінний архів, тому не хоче нікому доручати, а привезе сама.

Генерал влаштував у вигоді матір і став клопотатись перед шведським урядом за вдовину пенсію для неї. Здається, в Швеції те клопотання взято було до сатисфакції. Тепер він заопікувався й родиною пані Оксани. Її чоловік місяць тому як упокоївся, і Оксана лежала хвора з великого горя та журби. Правда, вона зраділа, коли побачила пані Орликову, але тільки мляво всміхнулася і нічого не сказала. Лікарі твердили, що час зробить своє, що хороба минеться благополучно, і молода жінка одужає в спокої та доброму догляді серед своїх близьких. За це і взялася стара пані. Синок пані Оксани Михайлик уже ходив до школи, і дома за ним приглядали сама пані Орликова, покоївка та ще колишня нянька, стара Підорка.

Генерал сердечно привітався, підсів до хорої й став розповідати про свою мандрівку в Гетьманщину; пані Оксана ніби стрепенулася і навіть легенько зарум’янилась.

– А в Батурині були, ясний пане? – питала нишком.

– На жаль, не пощастило побувати, – сумовито казав він, гладячи руку хорої. – Знаю, що слід було проїхати туди, де прожив дитячі роки, та… – і він махнув рукою.

– Багато москалів там? – догадалась хора.

– Як сухого листя в осінню пору, – рік він хмарно. – Мені порадили не їхати.

– Я чула те… там ловлять наших…

– Так, ловлять москалі, навіть платять добрі гроші за такі лови.

І він тяжко зітхнув.

– А де ж ви були, ясний пане?

– Був під Полтавою, був і в самому місті. Був і в селі Нехворощі, там гостював у панства Заруцьких.

– Заруцьких! – здивувалась пані Оксана і навіть сперлась на лікоть. – Які то Заруцькі?

– Та старого пана Федора Мировича родичі: донька його Анастасія замужем за панотцем Заруцьким. Живуть там у затишку… Збираються піти до міста Сіверського на Чернігівщину.

– Пані Анастасія – моя хрещена мати та вихователька, – казала пані Оксана, лягаючи на подушку знов. – Я жила там… тільки в Батурині, як своя, як донька. Чи згадували ж вони мене? – і сльози заблищали на її гарних очах.

– Пані Анастасія передали тобі, мила Оксано, своє благословення, золотий хрест й ті дукачі, які ти лишила в Батурині та побоялась надіти, в далеку дорогу йдучи.

І граф поклав їй усе те на ліжко.

– Не хотів усього казати, щоб не тривожити, – додав він, – та вже заодно викладу все. Хотіла твоя хрещена мати, крий Боже, як хотіла бачити тебе!

– Де хотіла бачити? – питала зажурена пані Оксана.

– Там, дома, бодай у Нехворощі. Там рай, там затишок і безмежні степи! Там правдивий спокій, і я тільки за тиждень, скільки був там, відсвіжішав, помолодшав! Степ, ах, той розкішний степ, і ковиль, і лагідні люди, і синє небо наснажили мене на важку роботу, хоч і не певний, наскільки та робота благословенна Богом, – казав генерал, витираючи очі хусточкою. – Я хотів би дуже, щоби ти, мила Оксано, побачилась зі своєю хрещеною матір’ю… Не зараз, не зараз! – поквапно хопив він її за руку, – бо й мені не легко розлучитися з тобою, а згодом, коли в Гетьманщині хоч трохи все втихомириться і людям стане легше при новій московській цариці.

– Я теж хотіла б поїхати, – шепнула пані Оксана, – цілуючи руку графа. – Тільки нездужаю зараз, дуже слаба, та й не хочу кидати пані гетьманову: рада їй дуже і мені стає від того легше.

– Дай Боже усім нам діждати кращих часів і заспокоїтись від мук, таких страшних мук, яких ми зазнали на вигнанні, – казав розчулено генерал, гладячи худу руку хорої.

– Будемо ждати та молити Бога про такий щасливий день! – мляво всміхнулась пані Оксана.

– Так, серце, будемо терпеливо ждати.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 124 – 126.