4. Григір радиться з матір’ю

Микола Лазорський

«Щасливі ті, хто живе у своєму добрі, у своєму краї, не никає по чужих хатах, як оце никаю я… – думав граф, понуро оглядаючи вулицю. – Ніхто їх не жене з рідної землі, ніхто не ловить, щоб замучити у в’язниці або закатувати у підваллі. Нічию тут не поціновано голову на вагу золота, як оце мою, хоч я і не вчинив нікому зла, а допоминаюсь лише волі свому народу, спокійного, в добробуті життя тому ж народу в його краю».

Увечері того дня мати й син сиділи за вечерею й гуторили про родинні справи.

– Батька не стало, – говорила пані Орликова, – мусимо жити якось вкупі, не нарізно, бо на чужині жити нарізно моторошно… слід і Мусю перетягти сюди.

– Так… – мляво кинув син, – я тепер тільки відчув самоту, коли випадково побував у рідному краї. Кажу, відмолодів, поживши в своїх степах. Там хоч і нічого не робив, так чув, що живу: жадібно дослухався, до всього приглядався, горе народу було моє горе, радощі його були моїми радощами. Тут, – він стукнув пальцем по столу, – маю солідну посаду королівського радника, маю формуляр препишний, а все дивлюся нерадо і на роботу, і на посаду військовика: чуже воно мені все. І важко зітхнув.

– Не треба скніти, – розважала мати. – Коли ж не можна жити в Гетьманщині – москаль що сказав, то й зав’язав: висипе тисячу червінців за голову мазепинця легко, бо любить пити ворожу кров. Виходить, треба сидіти тут, слава Богу, король добрий до тебе і навіть цікавиться Гетьманщиною не гірш любого мазепинця так, що якби воля, то москаль і за його голову дав би тисячу золотих. З тим нічого не вдієш: гроші ті для москаля, мов полова, а Гетьманщина – багатюща країна, і він держить її і руками і зубами… вирвати важко.

– Кажете, треба робити. Я пильненько придивлявся і до народу і до старшини в самій Гетьманщині. Гірко казати правду: там багато й братаються з москалями, але правда, багато й вигляда з-за тинів – хто візьме гору, до того й вони прилипнуть, а ще інші роздумують та чухають потилицю. Всі ж разом – плачуть та складають думи про сироту-Україну. Пригадуєте, як король Шведський прийшов у Гетьманщину пособляти нашому Великому Гетьману? Чи всі ж пішли за ним? Пожалься, Боже! Більша половина стала за московського царя. Один Скоропадський скільки наробив лиха козацтву, поставивши полки на Дніпрі проти нас! Зрадник, юда нашого народу! Щоб любити свій край, треба вміти віддати за нього своє життя, а наша старшина цього ще не тямить!

Обоє довго мовчали.

– Ось скоро наша Мусінька привезе тобі гетьманський архів, справа переходить до твоїх рук: з цього дня мусиш добре простудіювати того архіва, всі папери аж до дня смерті пана гетьмана. Тоді розвидниться, і побачиш, що треба робити, а що відсунути набік. Послухай, сину, моєї ради: не квапся судити народ свій та його старшину. Старшина та не в тім’я бита: знає добре, що нагаєм обуха не переб’єш, тому й кориться, аби лихо пересидіти. Де не пособляє шабля, там слід добре вертіти язиком. Так роблять зараз і всі держави з Москвою, але ніхто її не любить, це казав і покійний гетьман, хай царствує на тім світі. Всі Західні держави з острахом дивляться на зажерливість московську, та й не тільки тут, а й на Сході так само – ні перси, ні татари, ні турки не люблять Московії. Отже тобі не так буде й важко сказати панству, що то таке Москва, яку ти добре знаєш, мусиш примусити слухати себе… і то вже буде добре: коли ж слухають, значить, беруть до тямку. Так робив і покійний гетьман, називав це дипломатією. Хай буде і дипломатія, аби була на користь нашій Гетьманщині та всім нам. Не журись, ти ще молодий і діло може обернутися он як красно!

Генерал ніжно уцілував матір в руку за «міністерську» пораду, як він казав їй, лагідно всміхаючись.

– А тепер ось іще що, – говорила мати, торсаючи його легенько за плече, – мусиш, мій милий сину, подбати і про себе. Тобі слід подумати про своє гніздо, свою родину, не все ж і паничем жити.

– Як же я це зроблю? – дивувався граф. – Наших панночок адже тут немає і… я не думав про це.

– А я весь час думаю за це для тебе. Кажеш, панночок немає. Не все ж і своїх шукати. Коли до діла, то можна найти пристойну пару і деінде. Для такого пана підійде під пару і шляхтянка з чужого краю, аби тільки була без примх та не втручалась не в своє діло.

– Кого ж ви мені радите взяти, матусю? – вже сміявся Орлик.

– А хоч би й сусідку он з того палацу, що так добре видно з нашого вікна!

– Графиню Дентевіль, чи що! – питав син дивуючи.

– А хоч би і її… Я не бачу нічого тут ні смішного, ні дивного: такі заручини були б і для справи нашого краю саме впору. Гадаю, що і король та королева будуть дуже раді, бо будеш ніби вже як свій чоловік, француз, адже королева полька й не побоялась стати француженкою… Такий шлюб дасть користь і Франції і Гетьманщині. Раджу подумати моцно. Коли була у неї колись з тобою на обіді – приглядалася. Гарна, дуже гарна панночка, ніякого ганчу не найшла: ставна, розумна, добра і до тебе жебонить, як ясочка. Тільки ти щось не дуже упадаєш біля неї: все кланяєшся та ахаєш. «Ах, красно дякую». «Ах! То направду приємно». «Ах! Ви дуже добрі» Так не можна! Того замало і треба бути трохи сміливішим…

Граф щиросердо сміявся, бо мати копіювала незграбно, а їй здавалось, що саме так пан і кланявся і ахав.

– Я, мамусю, постараюсь виправити свої помилки на тім тижні, – казав він, витираючи руки серветкою.

– Як то? – не зрозуміла мати.

– Так… Саме вчора я дістав від тої доброї панни, як ви називаєте графиню Дентевіль, – дістав листа: вона просить мене приїхати до палацу у п’ятницю на «суарей інтимних друзів». Я й постараюсь там виявити більшу приязнь до господині того палацу.

– Що ж то за суарей? – злякалась мати чомусь.

– Просто вечірка найщиріших друзів, то не дуже страшне. У Версалю є такий гурток щирих друзів, прихильників королеви Марії. Ті її прихильники вживають всяких делікатних способів, щоби якось розвіяти журбу королеви, муж якої, тобто сам король, весь час скакає в гречку.

– А-а… – засміялась і мати. – Он воно що! Так ви б усі гуртом вивели його на чисту воду та добре осоромили б. У нас у Полтаві, пригадую, була ще панночкою, так одному такому жонатому пану, що скакав у гречку, вимазали ворота дьогтем. Того мало: коли вийшов на вулицю, паничі піймали й обрізали на штанях усі ґудзики. Що сміху було, того й не сказати!

– Королю незручно обрізати ґудзики, – весь труситься від сміху граф. – То перша персона у державі й не можна навіть натякнути. Можна хіба що тільки розрадити королеву й то легенько.

– Так він тоді не послухає або ж і не помітить ваших ахів та охів, знов будете говорити: «ах, як то гарно!» Яка ж то навіжена до нього причепилась?

– Та в нього не одна, мамо, а багато.

– Багато! Який же то сором! Ото така перша людина в державі! Добрий приклад дає та персона для свого народу! Тоді нічого з ним і панькатись – треба мерщій і зовсім обірвати очкура на штанях!

– У п’ятницю буду в палаці графині Дентевіль і напевне почую щось таке… адже то буде вечірка найщиріших друзів.

Генерал розпогодився і став оповідати матері, як розважає себе велике панство у Версалі.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 126 – 129.