8. Освідчення графині Григору
Микола Лазорський
З портика краєвид направду був назбит мальовничий: з нього видно було навіть близькі Вогези й темну смугу лісів, повитих уже передсмерковими туманами.
– В якому боці ваш край, ясний пане, за яким ви так тужите? – питала пані Дентевіль, спираючись на руку пана Орлика.
– Там… – махнув він на Схід.
– І там є гори? – розпитувала вона.
– Є, тільки не такі, як тут, а все більш степи, рівні степи, гаї та тихі річки…
– Я хотіла б побачити ту Гетьманщину, бо у Версалі її часто згадують, і навіть наш король не одного разу вихваляв її пишну природу.
– Гм… адже він не бачив Гетьманщини, як же він міг…
– У нього є альбом гравюр тих наших майстрів пензля, які часто відвідували ваш направду гарний край. Та й ясний пан не одного разу оспівував свою ойчизну, як закоханий в панянку поет… Але вже тягне вогкістю, і нам пора вертати…
Вони пішли довгою дубовою алеєю, ще зеленою і затишною.
– Коли саме ясний пан збирається їхати в нову мандрівку й куди – в Німеччину чи знов у Польщу? – цікавилась гостя.
– Ні туди, ні туди, а більш за все в Туреччину з припорукою від його величності до великого візира, а може, й до самого султана. Коли поїду – то вже буде… як покаже моє особисте діло: мушу якось впорядкувати своє приватне життя.
Вони пройшли мовчки майже всю алею.
– Маю надію, що ясна пані допоможе мені в тому складному ділі. Я вже говорив пані…
– Якої саме допомоги бажає ясний пан від мене?
– Я вже говорив про те місяць тому з граничною ясністю. Пані обіцяла дати відповідь бодай сьогодні. Я терпеливо жду.
– Яка довга алея… – тихо мовила гостя. – Повернемо…
– Так, повернемо додому, вже повіває прохолодою: ясній пані це зашкодить і… я все жду терпляче…
– Ясний пан направду терпеливий коссак!
І вона чарівно засміялася, не знати чому – може, тому, що так мило мовила слово «коссак», а чи може чомусь іншому. Важко буває часом вгадати примхи панночок.
Граф ішов мовчки в глибокій задумі. Коли підходили до широкої веранди, він легенько діткнувся ручки гості й раптом почув ясний шепіт:
– Я стану на рушники з милим паном… це моє тверде слово…
І швидко пішла до гостей, коли вже їй назустріч майже бігла метка пані Муся.
Графиня Дентевіль недовго сиділа: вже сутеніло, коли вона виїхала додому в своєму гарному ландо. Граф виряджав важну гостю верхи, хоч її палац і був недалеко. Їхали битим шляхом серед струнких тополь… пан Орлик все старався розглянути чудову панночку в присмеркових сутінках. Йому здавалося, що та ладна панночка посміхалася йому так ласкаво, тепло… Біля заґратованих воріт, де валували грізні вівчарки, пан Орлик ще раз під’їхав попрощатись. Подаючи випещену ручку, пані Дентевіль направду мило всміхнулася і ще раз ясно шепнула:
– Я стану на рушники з коханим паном… Це моє тверде слово…
Юнак схилився і пильно слухав. Слова ті пролунали в теплому й присмерковому повітрі чарівною піснею вимріяного щастя.
Граф їхав додому в задумі. Чомусь пригадалася нараз така ж ніч і там, у далекому козацькому селі, й журний дівочий спів серед степу широкого… навіть чіткі слова тої загадкової “пісні: «Десь ти мене, моя рідна мати, в любистку купала»…
Ніби раптово прокинувся він зі сну, дав остроги коню й швидко доїхав додому. На порозі його зустріла все та ж рідненька сестричка Муся. Вона кинулася йому просто в обійми:
– Перемога! адже ж перемога!… Вгадала… вгадала!
– Вгадала! – всміхнувся й собі щасливий брат, ніжно цілуючи буйну сестру.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 138 – 140.