5. Григір в гостях у Дентевілів

Микола Лазорський

У палаці графині Дентевіль направду зібралось товариство інтимне, товариство, цементоване щирими сповідями та дружніми бесідами на дозвіллі в таких затишних палатах, як палац графині далеко на одшибі від Парижа та всевидячого Версалю з його підслуховувачами від імені особи його величності короля «До потопу» [Король Луї XV любив часто казати: «Після мене хоч потоп!»], як його нишком прозивали версальські дами.

Тут були найголовніші дами із своїми мужами: герцогиня Віллар, княгиня Торсієр, княгиня Амелот, сама господиня палацу Єлена Дентевіль, амбасадор Вільнев та на останку з запізненням прибув і граф Орлик, конфідент короля в справах Гетьманщини, як він значився в журнальній книзі секретної комісії.

Всі сиділи в затишній залі і вже при воскових свічах, бо восени в Лоррейні швидко темніє і в палаці любили світити ще до заходу сонця. Було холоднувато, і господиня поклопоталась навіть про вогонь у каміні. Панство сиділо за кавою при відкритій веранді, відкіль видно було і сад, і величавий захід сонця, і дубову алею, ще зелену та безжурну до докучних осінніх днів і суворих ранків. Пан Торсієр милувався краєвидом: він любив натуру й замиловано говорив:

– Ось уже втретє тут спочиваю і все бачу нові й нові фарби цього божественного парку. Мабуть, цей пишний закуток плекає тільки вродливих дам та панянок.

– На чию адресу кинуто такого делікатного комплімента? – мило всміхнулась пані Віллар, поглядаючи скоса на господиню палацу.

– То помилка милого пана, – озвалась пані Дентевіль, – я народилась в Нормандії, і Лоррейн на мене не вплинув аж ніяк.

– Коли й не тут народилась ясна пані, – кинув і собі пан Вільнев, – то вже напевне жила весняні сезони в Лоррейні, а це багато важить: ця країна – царство вічної весни, пташиного співу й безнастанного цвіту запашних квітів.

– Я ніяк не можу залучити сюди нашу королеву, – зітхаючи, говорила пані Дентевіль. – Добре знаю, що тут вона направду відсвіжилась би та принаймні стала б більш спокійною.

– О, її величність ніколи не кине своєї каплиці та молитовника задля такої принади, бо, мабуть, скоро й зовсім надіне на себе ношу черниці, – журилась і собі пані Вільнева.

– А що, як його величність, наш король, все ще бавиться в незвичайний спосіб? – просто питав граф Орлик. – Я занурився в свої справи і давно вже не був у Версалі.

– О! Хіба граф не знає чергової примхи його величності… тссс… – поклала пальчик до вуст пані Торсієр: їй, очевидно, кортіло щось сказати.

– Клянусь рогами Актеона – не знаю нічого про найновіші примхи нашого сюзерена. Але все ж кортить знати.

[Актеон – ім’я мисливця, який підгледів богиню Діану, коли та купалась з німфами у гаю. Розгнівана богиня обернула Актеона на оленя, який згодом невідступно бігав за Діаною. (Грецька міфологія)]

Всі сміялись.

– Справа проста й коротка, – вихопилась пані Торсієр. – Тільки… тссс… – і вона знов поклала до рожевих вуст пальчика. – Наш сюзерен орлячим оком надибав нову квітку…

– Можна знати її ім’я?

– Її ім’я Джені-Антуанетта маркіза де Помпадур, а направду тільки пані Фіш, але… тсс…

– Невже так страшно? – питав вкрай здивований пан Орлик.

– Так. то правдива пасія нашого сюзерена, і не можна там, у Версалі, цим легковажити

– А тут?

– Тут можна цю паню трактувати як особу, що хоче за всяку ціну взяти нашого короля під свою згубну опіку.

– Хто ж вона направду?

– Була вона представлена його величності хрещеним її батьком паном Торнхемом, багатим чоловіком. Він же віддав її заміж за свого небожа Нормана Детуаль. Король зараз же й лишив її при дворі, а її муж загуляв з горя, і вже за нього ніхто нічого не знає. Нова фаворитка дістала й новий титул і нове ім’я. Нині вона маркіза де Помпадур, владарка королівського серця, і з нею не можна жартувати: тому є досить яскравий приклад.

– Та пані може наробити лиха і людині безневинній, – озвалась пані Віллар. – За прикладом не треба далеко ходити. Адже ви, ясний пане, певно, знаєте сумну історію пана Латюда?

– Я не знаю того пана, не знаю і його історії, – все більш і більш дивувався пан Орлик.

– Того пана ніхто не знав раніш, а тепер гомонять скрізь у Версалі, але нишком. Повість така, – повідала все та ж пані Торсієр, притуливши чашечку до рожевих вуст. Вона вмочила лише вуста й манірно поставила чашечку на маленького химерно різьбленого стола, тоді помахала хусточкою і глянула на бесідника. – Повість така того Латюда пана. Одного погожого ранку до версальського парку поставлено було на варту молодого, гарного шевальє Латюда, який тут був оце вперше. Та і його ніхто не знав. Він стояв розглядаючись й раптово вздрів елегантну панну, яка, очевидно, йшла з ранкової прогулянки. То була маркіза де Помпадур. Шевальє Латюд за неписаними правилами чемності віддав низький уклін, а до поклону додав ще витонченого комплімента. Який то був комплімент, того не знаю – різно гомонять: хто каже, що комплімент був такий, як би найделікатніші парфуми, інші кажуть, що був він крутий, грубий з присмаком вульгарної заправки, підходящий до вулиці. Не знаю того, знаю лише, що маркіза не пішла, а побігла до своїх покоїв, впала на софу й почала істерично плакати. Про такий пасаж нової королівської фаворитки дали знати його величності. Сам король, розумієте, пане, сам король прийшов до маркізи де Помпадур. Вона, та пані, усно подала скаргу королю на розпаношеного нахабу вартового шевальє, якого вона раніш ніколи не бачила і не знає імені. Сказала тільки, що той волоцюга грубо образив її. Все.

– Як то все? А що ж йому було?

Всі здивовано глянули на графа Орлика.

– Видно, направду ясний пан давно був у Версалі, що не знає й цього. Було слідство, довідались, що маркізу образив молодий шевальє на ім’я Латюд. Тепер він сидить у Бастілії вже давно.

[Шевальє Латюд просидів у Бастілії більш як 30 років і вийшов на волю вже по смерті Луї XV, за нового короля Луї XVI та королеви Марії-Антуанети. Вийшов напівсліпий, немічний і вбогий.]

– І невідомо ще, чи випустять скоро, а може, й сидітиме до безкінечності, – додала пані Вільнева.

«Це вже тхне московщиною!» – подумав граф Орлик і мимохіть зітхнув.

Тоді почали розказувати за ту ж маркізу – про те, як вона підлещується до королеви, як хоче заприятелювати, розвідує, що цікавить королеву… Королева все ж зимна і все стоїть осторонь від всяких версальських розваг, тільки й всього, що кинула ніби знічев’я: «Хитра пані».

– Вона знає дещо з мистецтва, – казав пан Амелот, – взяла під свою опіку художника Буше, який щасливо укінчив її портрета. Сама вона перед тим була актрисою і тепер гуртує біля себе драматургів і навіть замовляє нові п’єси, розпитує архітекторів про новини з архітектурних стилів й хоче за їхньою допомогою збудувати собі палаца, кращого навіть за Версаль. Король тільки всміхається та все ж обіцяє допомагати – звичайно, грішми.

[Буше Фоансуа (1703 – 1770) – учень Ватто. Відомий як художник барокового стилю.]

– То все дрібниці, й не дуже дошкульні навіть і самій королеві, – понуро говорив пан Вільнев. – Не дрібниці ось що: та маркіза в останні часи надумала щось інше: вона горнеться до короля в його робочому кабінеті, сидить там годинами й слухає добрі лекції деяких міністрів. Мені самому довелося бути свідком тих дивацьких її розмов. Та пані з вулиці дуже цікавиться всякими державними справами, а найпаче справами закордонними. То вже погано, а наслідки тої науки навіть тяжко вгадати, та жінка цікавиться тим неспроста. Але вам, друже, – повернувся він до Орлика – варто пізнати ту маркізу ближче, може, й знадобиться та королівська фаворитка.

– Чому так гадаєте, милий пане? – питав Орлик, допитливо поглядаючи на бесідника.

– Тому, що під час дружніх розмов можете розповісти їй про біду свого краю, може, чимось і допоможе…

– Кепський шлях і дешевий засіб для тої справи, яку я вважаю святою, – невдоволено кинув Орлик.

– Чому кепська порада? – злісно всміхнувся пан Вільнев. – Споконвіку таких засобів вживали та й нині не цураються того…

– Цинічна порада, – буркнув пан Орлик.

– Бачу, та пані видирається в міністри, – вже сміявся пан Амелот. – Раджу і я вам, милий пане, ближче пізнати ту беручку маркізу – адже, як то кажуть: всяк злак на користь людині.

Всі щиро сміялись, гутірка тривала до півночі і все про двірцеве життя, всякі альковні історії, часто з трагічним кінцем. Граф Орлик уважно слухав ті теревені, мовби з обов’язку, бо як-не-як, а його ж втулили до списку товариства інтимних друзів. Але він хотів направду ближче пізнати господиню палацу графиню Дентевіль та частіш навідуватись сюди з дозволу «доброї панни», як її називала стара пані Орликова.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 129 – 133.