6. Марта запрошує графиню Дентевіль

Микола Лазорський

Граф Орлик сидів у своєму кабінеті за столом й пильненько студіював старі манускрипти з гетьманського архіву. Але сьогодні він тільки дещо прочитав, записав до журналу і втопив очі в палац Дентевіль, якого видно було з вікна, як на долоні. Перед фасадом ще зеленіли тополі, й густі тіні від них чітко малювались на білих стінах того палацу.

«Як і там, у Полтаві, – думав він, пильно приглядаючись до тополь. – І там, на Панянці, моя рідна дідівська стріха, і тополі, і той же захід сонця, але ж співи дівочі не ті, співи рідні, що хапають за серце, тягнуть цілувати шершаву кору тих тополь. Чому ж я тут, а не там, в рідному гнізді? Чому мою хату забрав собі москвин-наїзник, чому він слухає в Україні срібну пісню жайворонка, вечірній благовіст з дзвіниці козацької церкви, веселий гомін, ласкавий сміх?.. Хто він, отой грабіжник, і як сміє гарбати моє?»

Він сидів так довго, тер лоба і все думав, довго думав, шукаючи правдивої відповіді на свої такі тяжкі думи. Тоді зітхнув, присунув архівну теку і став пильненько читати старого манускрипта. «Може, не в цих спорохнявілих паперах слід шукати правди, а десь інде? Адже й сам старшина Петро Мирович кинув, немов уткнув у саме серце жагуче слово: «Спізнились, пане, з рятуванням… шукайте інших стежок… бо нічого не вдієте мечем… пізно!» «Невже пізно? Пошукаємо тут ще раз: адже почалося з писаних актів там, у Переяславі, ще за Богдана Хмеля. Там, у тих актах і сказано, що за Гетьманщиною збережено усі її державні права та вольності. Ніхто Гетьманщину не воював і не покорив собі під ноги. Москва витереблює нас в підступний спосіб! Тут треба шукати нових стежок!» – ткнув він пальцем в манускрипта й знов занурився в пожовклі папери батьківського архіву.

Але до світлиці тихенько постукали, і сама сестриця Марта вже всміхалась на порозі. «Моє сонечко, моя ставна тополя!» – подумав граф, зводячи очі на сестру й ніжно уцілував її.

– Боюсь надокучити тобі, братику… – говорила пані Марта, вмощуючись в крісло проти графа.

Була невисока, натоптувата, рум’яна й кароока; заплітала дві чорні коси короною на голові, говорила повільно, суто по-полтавському, мляво, над чим щиро сміялась мати, хоч Марта і народилась не в Полтаві, а в Бендерах. Вона носила вряди-годи і селянську ношу, найпаче серед своїх, що її дуже тішило. Мусінька дістала від бабуні придане – велику скриню усякого добра: в скрині в жовто-гарячих квітах було повно гарусових плахт, корсеток, вишитих сорочок тонкого полотна, кольорових сап’янців, намиста заморського, дукачів, навіть була псалтиря, писана у Здвиженському монастирі ченцем Захарією, як значилось на заголовному листі під химерною заставкою, таке ж євангеліє, але вже з Густинського монастиря, що під Прилуками. Пані Марта все те берегла як зіницю ока, бо то тільки і всього, що дісталось їй від бабусі-полтавчанки. На дозвіллі й найпаче в яке велике свято надівала плахту й керсетку і так походжала по садочку і в покоях до смерку. «Жила б у Гетьманщині, ходила б щодня так», – думала вона, оглядаючи себе в люстрі: вона була направду «гарна молодиця», як казала матінка.

Була вона замужем за шляхтичем з Волині паном Левком Дзаржановським, приятелем її брата Григора та добрим помічником у всяких припадках, часто із старшиною паном Хлюпалом удвох мандрували до Валахії, Туреччини або і в Польщу та ба й навіть у Гетьманщину. Родина ця була тісно зв’язана межи собою і спільними інтересами: укупі сумували, коли навідувалось горе, укупі й раділи, при якійсь бодай і дрібній удачі. Сувора доля не дуже пестила вигнанців щасливими днями.

– Пане брате! Я прийшла до тебе ось в якій справі, – казала сестра, суворо поглядаючи на брата, але не видержала й стала всміхатись милою усмішкою.

Орлик і собі всміхнувся тому, що бачив у своїй родині нарешті й щасливе личко. Він все ж чемно спитав:

– Яка ж то у тебе велика справа до мене?

– А така… Я запросила до себе, правдивіш до матусі, графиню Дентевіль. Адже їй, як панянці, не личить бути в гостях у молодого пана, а я добре знаю, що їй кортить заїхати до нас…

– На оглядини, – засміявся брат, цілуючи руку коханої сестри.

– Так, на оглядини. Хай подивиться – хто ми, які ми і… як живемо. Отже, прошу ясного пана бути сугубо чемним з високою гостею та ще уласкавити добірним компліментом. Пора й тобі стати на рушники, а нам повеселитися на твоєму весіллі. Не все ж і плакати в чужині, такі пристойні веселощі тільки загартують нас або ще й наснажать на велику завзятість. Мій пан, тобто муж Левко, – гордовито виправила вона свою помилку, – вже підготував найсмачнішу страву з тої дичини, що устрелив в тутешніх краях, є й барильце правдивого меду з самісінької Диканьки, вихоплене з льохів пана Кочубея нашим молодим Нахимовським. Є ще різні варення, найпаче з полуниць: я довідалась, що наша гостя дуже охоча до солодощів.. Гуртом будемо розважати графиню, так що напевне їй не буде часу скучати у нас.

– То я мушу теж з поклонами просити високу гостю? – питав брат, трохи не розуміючи сестри.

– Атож! – дивувалась сестра. – Який ти недогадько! Адже будемо вітати в твоїх покоях, бо дуже хочемо, щоби ви обоє пошлюбились.

– А як не допоможуть і поклони та дістану гарбуза? – всміхнувся ніяково брат.

– Не дістанеш, вір мені, не дістанеш: я вже те добре знаю, бо інак і не робила б запросин.

– Яка ти моторна… дуже моторна, я й не думав, що ти така… Може, того й не буде, про що ти гадаєш, – роздумував він.

– Після оглядин розвидниться. Може, що й виворожимо: буде чи не буде діло, а гостинність споконвіку стає у великій пригоді. Так як же, що казати матусі?

– Бачу, вдвох з нею ви вже щось і напланували. Уцілуй матусю і скажи, що буду правдивим господарем й уклонюсь високій пані чемненько.

– Я знала, що ти не схочеш нас ображати, бо хочем від щирості щасливої тобі долі бодай у родинному житті, – і сестра якось ніжно діткнулась щоки замисленого брата.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 133 – 136.