2. Свято Купала в Санжарах
Микола Лазорський
Після грозового дощу, саме під Івана Купала, стала добра година. Всі готувалися до цього великого свята, що припадало за старим стилем на червень місяць, – день Івана Хрестителя. Було то свято весни. Тоді саме дівчата плели вінки й пускали на воду (гадали), співали обрядових на той час пісень, хлопці палили вогнища, але вогонь святий викрещували сухим деревом об дерево (прадавній обряд), парами перестрибували через кострище, хором згадували того містичного Купала, що у воду впав та потяг за собою й «дівку Маренку – плахту чорненьку», і наприкінці робили гармидер і бігали за дівчатами, стараючись вловити собі Маренку.
В Санджарах до цього свята ладналися ще за кілька днів. Дівчата й хлопці зодягали найкращу ношу, плели вінки кожен з свого саду й по обіді вже ходили парами та співали дивовижних пісень про те божество. Інші вже йшли до великих Санджарівських озер, що були в густому верболозі, й пускали на воду вінки. Хлопці вже майстрували колесо, обгортали соломою, добували святого вогню дерев’яними тертушками і так в полум’ї пускали з гори аж до найглибшого озера, де ніхто ніколи не купався: адже було лячно, бо там жив болотяник. Ходили тільки гуртом до того темного озера, до болотяного, кожна кидала вінок, й чимдужч всі тікали в степ, бігли до густо засіяних житом-пшеницею рідних і таких привітних ланів… Там, на роздоллі, лунав сміх, дзвінкі пісні й жартівливі зойки.
– Ти б, Настусю, погуляла з дівчатами, – говорила тета своїй коханій небозі. – Все шиєш-вишиваєш або читаєш свого старого грека. Он до тебе прийшли подруги! Просять йти з вінками до озер…
Настуся глянула у вікно. Біля ґаночку, направду, крутилися дівчата, яких вона добре знала, а де з ким і подругувала. Тут були Стеха Ліщина, Дарка Недоля, Оксана Швидка та ще якісь панночки, яких вона ще не бачила тут: мабуть, з близьких хуторів, бо до села багато їх бігало до подруг, а то може й побачити кого з хлопців. Настуся крикнула їм:
– Заходьте! Я зараз…
Вона саме читала того грека, що звався Гомером. Грецької мови навчив її відомий у Єлецькому монастирі вчений чернець-грек отець Ізидор. Вчив довго й терпляче, бо Настуся була беручка до науки. Зате ж і вивчив собі навдивовиж: бурсачка, як він її називав, добре втямкувала ту плутану мову. Тоді саме вже бралася й за Гомера: в монастирі за допомогою того ж ченця читала «Іліаду», яку їй і подарував, коли вже прощалася з монастирем. Тепер, на дозвіллі, Настуся часто читала ту грубу книгу й довго потому роздумувала над тим, про що писав давній грек. Вона швиденько сховала свій скарб до глибокої шухляди, ще й прикрила квітчастою хусткою, вбралась по-святочному й вийшла на ґаночок.
– Ходімо до наших дівчат! – торсала її за рукав кароока Стеха.
– А куди підемо? – питала полохлива Настуся. – Я не піду далеко.
– Ні, це недалеко, ось тут…
– Наші всі на озерах, хочуть, щоб і ти була з нами, буде веселіш, – щебетали дівчата…
– Там всі співають, хлопці пускають вже колесо-сонечко…
І майже силою таки забрали Настусю.
– Я не піду до великого озера! – казала вона. – То вже далеко і… там лячно…
– Ми й самі боїмося і не підемо… Підійдемо до найменшого, воно ж ось тут, біля самого порога… Не лякайся, ми ж усі будемо в гурті.
І всі з сміхом та дотепами побігли до озер.