8. Настю везуть до Стамбула
Микола Лазорський
До Настусиних покоїв унадився ходити правдивий турок-геркулес, зирнув раз, вдруге і засміявся. Він заговорив з нею ласкаво, але таким баб’ячим голосом, що здивував навіть Настусю, яка була знов замовкла і все плакала за родом-родиною, за Санджарами, за паном Яремою… «Хоч би яку-небудь кинути вістку додому!» – думала вона розпачливо. Але у відповідь на свої гіркі роздуми чула лише баб’яче «якші» (гарна) та цмокання язиком.
Скоро потому Настуся довідалась краєм вуха про свою дальшу долю: не була вона втішна. Як казала Оксана, так і сталося: хан посилав її до Стамбула, до самого турецького султана. А везтиме її морем отой велетень-турок, головний євнух, як казала та ж Оксана, називається він Ахметом-беєм, лагідна людина, коли гаремні жінки слухняні, а ні – йде до самого султана зі скаргою, тоді вже рахубу дає сам султан.
– Яку ж дає рахубу той султан? – не стерпіла спитати Настуся.
– Таку… накаже зашити живцем у торбу, а тоді у Босфор… – і весело засміялась: вона довідалась від Ахмета, що й вона поїде для розваги в дорозі, щоб Настуся, боронь Боже, не сумувала: хан дуже хотів догодити султану.
– Ти кажеш таке страшне і ще смієшся, мов би то жарти, – вколола подругу Настуся.
– Не до жартів мені, голубко, не до жартів: проведу тебе аж до Босфору, а тоді гайда знов до Криму, до свого хана… А над тією торбою й гадки не мала жартувати: у султана там так і ведеться, тільки не з усіма, роблять так тільки неслухняним.
Вона трохи помовчала, а тоді шепнула:
– Думаю, що ти будеш покірливою і тихою, таких любить і султан, тоді обминеш усяке лихо…
– Краще б зашили мене в торбу, ніж так поневірятися…
– Не смій так казати! – нагрозила Оксана. – Все від Бога, Він, милосердний, помилує нас, то ж будемо молитися, щоб визволив з тяжкої неволі, – і стала цілувати бранку.
В Ахмета була вже своя варта на двадцять п’ять вартових: вони мусили пильнувати полонянок, коли ж котру не доглянуть, то всім їм буде «сікін-башка». Він поважно ходив і завжди зненацька був там, де його й не сподівались. Тоді всміхався, цмокав товстими губами й по-баб’ячому шамотів: «Якші… якші…»