4. Тривога

Микола Лазорський

Моторний Зінько орлячим оком глянув на степ. На цім боці тихої Ворскли зеленіли широкі лани пшениці, за ними червоніло воронцем безмежне Дике Поле, куди заганялись тільки сміливі козаки в пошуках лютих ординців. Зараз було тихо, навіть не віяв і легенький вітерець. Зінько зіп’явся ще на два найвищі щаблі й знов став пильно придивлятися: адже тут кожен козак знав, що у велике свято треба було сугубо доглянути степ. І не помилився. При тихій погоді, коли все ніби заснуло в розкішній літній імлості, раптово помітив, як табунець стрепетів пурхнув угору й злякано шугнув до яру, де росла густа тернина. Цю балку він добре знав, бо не одного разу ховався в ній з козаками підстерігати ординців. Ще раз перевірив і ще раз побачив, як розгойдана незримою силою висока тирса стала хилитися то в той бік, то в той бік. Він свиснув старого Свирида й махнув шапкою.

– А що там? – підійшов старшина. – Що побачив? Дивись пильненько, бо щось ні з якої причини багато вже літає стрепетів.

– Так! – гукнув з гори вартовий. – І сам бачу наполоханих стрепетів… Гм… саме впору… немовби он в тому яру ховається ординець. Гляньте лишень й ви, пане Свириде, може, я помиляюсь…

І козак сплигнув на землю. Старий Свирид, важко ставлячи ноги на приступки, поліз на гору й собі. Через хвилину-другу вже гукав щосили:

– Татари! Он де, он, Зіньку, бачиш? – показував він на далеку могилу, що ледь чорніла на обрії.

Тепер вже й Зінько не вагався: над головою з тихим свистом пролетіли стрепети, летіли на село: певна ознака, що їх щось настирливо настрашило. Стоячи біля щогли, він бачив, як десь майнула кошлата голова ординського коня. То підкрадались татари. Старий козак свиснув, і з балки вискочило на конях півсотні козаків, усі зі списами та арканами.

– Підпалювач! Пали куфи! – гримів пан Свирид.

Підпалювач вже підносив полум’яну ганчірку до піраміди порожніх куф, яскраве полум’я враз охопило суху купу. Знак було дано, бо за мить у безмежному степу вже горіли піраміди куф впрост до самої Полтави.