5. Татари полонили Настю
Микола Лазорський
По селах метушились люди: всі знали, що підпалено крайню куфу з села Санджарів. Молоді й старі хапали рушниці, списи, коси, сідали на коні й летіли до табору – склепаних ланцюгами возів. Там вже були й ті, що вартували біля «хвигури». Пан сотник тільки махнув рукою й гукнув щосили:
– Навперейми ординцям!
Але козаки й парубоцтво й без наказу добре знали, куди мчати навперейми: вони летіли на конях туди, де зловісно горіли смоляні куфи. Ординці на кошлатих конях галасливо бігли до села, закидаючи на ходу аркани. Інші палили хати і поквапно шукали ясиру. Але на селі цього дня було мало людей, все більш у полі за цариною. Козацька ж залога встигла люто наскочити: вона рубала за своєю звичкою з боків, цілячись перерізати гострим ятаганом аркана, тоді як поплічники били коня по нозі. Такий татарин нездольний був будь-що робити. Одного козака з залоги ординець встиг зашморгнути за шию, але той дужою рукою вдержав сирівець, за мить перерізав його шаблею і тим же ятаганом вдарив по голеній голові татарина. Не оглядаючись, вже мчав у саму гущу бойовища. То був старий пан Свирид… Досвідчений козак вмів битись. Саме тут було найбільше козаків, орда зараз же побачила, що в цьому боці села поживи немає, й шугонула врозтіч. Залога не гналась. Старий старшина кричав несамовито:
– До озер, там ординці! До озер… там наші дівчата!
Направду, ординці вже шастали біля озер. Козаки мчали на запінених конях і ще здалеку побачили тих жахливих розбишаків: вони навалом відбивались, заманюючи варту в чисте поле, тоді як інші арканили хлопців, дівчат й тих молодиць, що прийшли сюди на дозвіллі подивитись, як гуляє парубоцтво та ворожать на вінках дівчата. Ще інші вже з полонянками тікали чим-дужч на шлях до Дикого Поля.
З тих ординців, що відбивались, ніхто не втік: розлютовані козаки порубали всіх, але все ж час загаяли.
– Доганяйте, доганяйте полонянок!.. – лементував пан Свирид. – Не гайте часу… За мною!.. Там полонянки і з ними панна сотникова…
– Немає панни сотникової!.. – розпачливо гукнув меткий козак Зінько.
Мов навіжений, вдарив щосили коня й бурею рвонувся на Дикий шлях. За ним услід летіло півсотні найкращих.