7. Настя в Бахчисараї
Микола Лазорський
Ніколи Настуся не сподівалася, щоб злая доля так кепсько пожартувала з нею. Ніколи не могла й забути того жарту, тої моторошної мандрівки широким степом. Уперше в житті побачила вона на власні очі й те Дике Поле, про яке дома говорилося з жахом.
Ординці спішили геть у степ далі від побоєвища, де ще то там, то там догоряли хати. Було захоплено добрий ясир, і татари весело перегукувались. Найпаче наловлено було чимало полонянок з багатих сіл Полтавщини: були тут панянки, дужі парубки, ба навіть підлітки. Перелякані жінки тремтіли, збившись в гурт, тоді як татари вже в’язали руки сировим ремінням, простромлювали через те реміння жердини та довгі віжки. Кілька десятків молодих ординців оточили бранців та й погнали нещасних широким степом, підганяючи батогами. Приставали ненадовго, годували пров’яленою кониною, пити давали трохи. Такі муки могли перетерпіти хіба що дужі чоловіки, багато бранців померло в дорозі, мертвих та слабих відв’язували й без жалю кидали серед степу: орли весь час летіли за чамбулом полонених. Люди вже не плакали, не стогнали… Мовчки, з почорнілими тварями, ледве шкутильгаючи під татарськими батогами, вони все йшли і йшли в неозорих степах.
Серед тих знедолених була й тендітна сотникова Настуся… На другий вже день зранку Настуся впала й відразу сплутала передню лаву. Молодий ординець підняв уже нагайку вдарити, як почув дужу руку на плечі:
– Шайтан! – кричав старий татарин, приглядаючись досвідченим оком до непритомної панянки. – Шайтан… гяур! Не вмієш доглянути доброго товару? Та кіза коштує великі гроші… нащо так швидко гнав її? – люто кричав він на молодика і з усього розгону вдарив невдаху нагаєм.
Він наказав відв’язати панну, лив їй з пляшки свіжого кумису й поклав на гарбу, де були вже якісь змучені тварі.
Тільки на п’ятий день чамбул нарешті прийшов до Криму… Бранців посортували, декого погнали далі, невідомо куди, інших повели на базар, де завжди було багато охочих на невільників, купували кого куди: в поле на важку роботу, на весла турецьких галер, на жорна перетирати борошно, дівчат і жінок до гаремів багатих ординців, таких звали тут «одалісками». Настусю оглянув якийсь татарин у шовковому архалуку, поцмокав язиком і тихенько щось сказав тому старому ординцю, що відволав полонянку в степу від видючої смерті. Надвечір її причепурили, намастили пахощами якісь татарки і дали їсти, але вона тільки жадібно пила воду та ще кумис, що так гойно тамував спрагу. Тоді обмостили подушками і відвезли до Бахчисарая.
Вже на другий день її повели до якогось палацу, де й посадовили на низенькій, пухкій канапі. Тут теж натирали пахучими оліями та пригощали шербетом. Але Настуся нічого не їла. До кімнати приходив той самий ординець в шовковому архалуку, що дуже здивувало полонянку. Він знов оглянув її, поцмокав язиком, щось хотів, очевидно, казати, але відступився, коли побачив, як бранка стала перелякано тулитися до стіни.
Надвечір прийшла жінка. Була ще молода, в гарному татарському одягу, але в очах її ніби застиг великий смуток. Мабуть, то була велика пані, так принаймні думала Настуся. «Велика пані» теж суворо оглянула Настусю, тоді підсіла і несподівано спитала нашою мовою:
– Чому не хочеш їсти?
Настусю й це здивувало, вона навіть кинулась до тої татарки.
– Ви говорите нашою мовою! – шепнула вона. – Допоможіть мені, пані, піти відсіль, благаю вас!
– Куди піти? – й собі дивувалась пані.
– Додому піти, до моєї тети, до: мого вітця… в Україну…
Пані довго дивилася на полонянку, тоді всміхнулася і взяла її за руку.
– Хіба ти не знаєш, куди прийшла? Прийшла до Бахчисарая, до самого кримського хана. Тебе він нікуди не пустить, хоч що хочеш, а не пустить… Я теж колись побивалась, бо не знала… бо і я бранка, тільки давно мене взято з Поділля.
– Я не хочу, я все одно втечу…
– Піймають, а тоді вкинуть у море… зашиють у шкіряний мішок й кинуть у море.
Настуся притиснулась якнайщільніше до стіни і з жахом дивилась на жінку. Вона важко дихала, тоді стала кашляти.
– Чому нічого не їси? – питала жінка.
– Не хочу, – шепнула бранка з огидою.
– Мусиш їсти… Ти вродлива, і тому тебе стережуть, панькаються з тобою, купають, мастять пахощами, бо хотять подарувати султану…
– Не хочу…
– Тебе не питатимуть, хочеш чи не хочеш, а зроблять так, як самі знають. Їж… ось смачний пілав… Мусиш їсти.
– Не хочу… краще вже вмру!
– Не будеш їсти, змарнієш за тиждень, будеш гидкою, й тоді ніхто на тебе й не гляне. Тоді тебе віддадуть старому татарину, будеш йому робити в полі, тяжко працювати аж до загину. Краще дбай за вроду свою, їж пілав і шербет…
І невідома бранка з Поділля підсунула їй смачну страву:
– Їж! Не будеш їсти – змарнієш, тоді викинуть у поле. Їж і слухай мене: я зичу тобі добра, бо знаю це горе і сама скоштувала чимало, багато плакала, аж поки звикла до своєї долі… їж!
І вона живосилом, але лагідно вкинула до рота бранки смачну лагоминку.
Вона приходила щодня. Дещо повідала, розважала Настусю і зрештою призвичаїла її до себе. Так тривало, мабуть що, місяців зо три. Настуся вже їла, щоб не втратити краси, бо цим саме її лякала ота старша бранка: вона допомагала як могла й чим могла. Одного разу прийшла і сказала:
– Хан наказав тебе пестити, як малу дитину, навіть розважати, щоб не сумувала.
– Нащо то? – дивувалась Настуся.
– На те, що хоче подарувати тебе самому султану турецькому, не продавати, а подарувати, то вже я знаю напевно.
Настуся похолола: «Це вже мені край! – думала вона розпачливо. – Це вже останні мої дні, попала в пастку й не визволюсь, мабуть, ніколи на волю, зашиють у торбу й шубовснуть в море. Прощай, Україно, прощай, село, прощай, пан Яремо!» І вона гірко заплакала.
– Що ж мені робити? – шептала вона, перелякана на смерть.
– Нічого… жди, що буде…
– Я не можу ждати…
– Зможеш… я теж казала, що не зможу, а все ж звикла…
– Я втрачу тебе, мого єдиного рятівника… я вмру з горя!
– Ну що ж, може, якось і перегукнемося. У Стамбулі у того султана є гарем, там живе багато жінок гар-них-прегарних, а серед них, я чула, є й наші, називають їх у гаремі «черкешками», та, мабуть, здибаєш їх і, може, заприятелюєш. Мені, голубко, гірше, – тягла вона сумовито. – Тут, у Бахчисараї, я одна-однісінька. Коли виїдеш до того Стамбула, сумуватиму й по тобі, серце. Отож, моя перепеличко, давай обміняємося хрестами та будемо навіки сестрами.
Настуся обняла бранку і гірко заплакала. Віддаючи свого хрестика, вона мовила:
– Хто з нас перший дістанеться на волю, хай дасть знати родичам про гірку нашу долю.
– Хай буде так, серденько, – цілувала її старша бранка. – Я з Поділля, з села Кадіївки, маєтку магнатів князів Острозьких, а зовуть мене Оксана Барат; гукнеш мого рідного братика Зіновія Барата, коли де його здибаєш, а де він зараз, того не знаю.
– Я знаю, – слухаючи пильненько, мовила тихо Настуся.
– Ти! Боженьку мій… – майже простогнала Оксана. – Як… як ти знаєш?
– Він у пана Яреми Сангушка городовим козаком, а той пан Ярема в Лубнах, там, де маєток князя Вишневецького… Пан Ярема – мій наречений… – плакала вже Настуся.