1. Оксана сумує
Микола Лазорський
Тихо в султанському палаці. Не видно ніде нікого. Тільки деколи промайне тінь легенької служниці з тацею в руках та часом позіхне в долоню знудьгований чубукча біля султанських дверей, прислухаючись, чи не кликне зажурений султан. Ні, не кличе… Смерть малого сина-наслідника Магомета тяжко вразила старого султана, невимовно вразила султаншу Роксоляну і весь палац, що тепер у великій журбі заснув-занімів так, мов би ніхто тут і не жив… Скрізь мертва тиша…
Тихо і в коридорах, де так багато наставлено квітів у великих вазах. Мов зачарований заснув і султанський сад, навіть не чути притишеного сміху пустотливих одалісок, й не бігають вони по саду, не хлюпають долонями по воді великого в орнаментах фонтана, ба й павичі барвисті десь поховалися. Лише троянди, як ніколи, пишаються своєю красою, купають пелюстки в ранковому сонячному промінні, кидають на широкі доріжки запашну свою росу і ваблять до себе заклопотану бджолу. І доріжки ті порожні біжать рівненькою смугою аж до таких чистих, таких ясних ставків. Тут так само, як і колись, ліниво плавають білі лебеді, не видно лише каченят, не видно вже й тих панянок, двох панянок з Степової України, що так любили годувати крихтами дрібних каченят…
Сад султанський зараз – сонне царство квітів, байдужий він до всього, не зворушує його ні радість людська, ні смуток… Все однаковий він, все байдужий до будь-яких змін в людському житті… Лише пустотливий вітерець погойдає вродливу квітку, та ще хмарка біла хіба що загляне в кришталевий ставок, та ще раптово гостро проквилить над тим ставком не знати звідкіль занесена сюди вітром самотня чайка.
Он, за тими садовими гратами, колись прогулювалися кращі з кращих, «двадцятка»… Немає й тих, зникли, не знати де й ділися, немов потонули в тому глибокому озері, до якого боялися ходити найсміливіші: адже в ньому султан Селім Жахливий втопив своєю рукою красуню-одаліску, що не схотіла була йти до його покоїв, коли її тягли навіть силою… Тепер, вночі, біля цього озера полохливі панночки бачили якусь білу-білу полонянку, чули, як тужить й клене того жахливого султана, що так без жалю завдав їй мук, занапастив її молоде життя.
Але хто се! Хто, хто зараз тут сидить на мармуровій лаві серед кущів жасмину, вдивляється в далекий обрій й так гірко плаче? Мара то чи направду пишна панна! Ні, то не мара, то пишна така та величава панна Оксана.
Зайшла вона сюди навмисне, щоб самотою пожуритися та виплакати своє горе в чужій чужині, де блискавкою промайнули її найкращі дні… Прошуміло ще одно літечко, а вона все сама, все без подружжя та ласкавого слова. Випила гірку до останку. У неволі змарнувала молодість, тільки й радощів було, що здибала в Туреччині свою ж панну Настусю. І так щиро полюбила її в турецькому гаремі… Обох однакова доля: зіпсуте життя, спотворене до краю! Скільки таких от панночок тут з квітучої України засуджено злою долею жити за гратами… У самого султана одалісок тих сотні… а то, може, й тисячі. Що, якби в світі не було такого жахливого морду! Яке б то було щастя для християнського світу! Адже кожна з тих випещених красунь найшла б, напевне найшла б пару… Вигодувала б не одного сина-козака на втіху матері, виростила б лицаря-войовника, оборонця рідного краю… А тепер… в нудьзі, підневільних лінощах живуть нещасні полонянки на безчестя, для гидких примх багатих візирів та всяких дуків-турків.
Що ж! Зрештою і я добулася волі від старого султана. Байдужий він вже до всіх, хіба що горнеться до своєї Роксоляни та годить аби бодай чим догодити. Горнусь до неї і я, горнуся всією душею, не хочу ні волі, ні родини, не кину її аж до смерті. Бачу, що я тільки й здольна розрадити її, нещаслива вона і в султанських шатах, побивається за краєм, побивається за сином, не знає, як і затамувати своє нещастя: ходить до шпиталів, монастирів, донаторкою стала, жертвує на Боже діло великі гроші: легше мені, Оксаночко, коли допоможу чимсь хворому, дам милостиню вбогому… Сниться все малий принц; все казав: виросту, мамо, піду до козаків, піду з військом, щоб разом добути волі козацькому народу. І личком удався – вилитий козак.
Таке казала та плакала-голосила. Бачилася крадькома і з старим ченцем Ізидором, сповідалася, виклала всі думи – гіркі роздуми. Втішав, як міг, чернець, казав, може, так було й треба, щоб відвертала мужа-султана від кривавих чинів, щоб був богобоязний та справедливий до скривджених. Добре вже й те, що слухається султанші, збирається ніби гарем розпустити, бо дуже вже Роксоляна допоминається того, мовляв, великий гріх чинити таке беззаконство, Аллах гнівається, бо й коран не велить так робити, краще, щоб мав лише одну жінку… Мабуть, що султан розпустить своїх тих невінчаних жінок, на те скидається…
Мабуть, випустить з клітки своїх пташок! Гм… що ж вони тоді будуть робити, сердешні! Загинуть небоги, адже жодна з них не вміє, аж ніяк не втне щось зробити своїми ніжними пальчиками… Аж ніяк!
Так журилася панна Оксана всіма і все роздумувала, як би пособити полонянкам, які й зараз ще не знають, яке лихо може спіткати їх.