3. Куди подіти одалісок
Микола Лазорський
Роксоляна заклопотано терла лоба й розказувала Оксані, що думає робити султан з своїм гаремом. Її це дуже турбувало, бо й направду треба було не тільки дати волю одаліскам, а й, уміючи, доглянути тих «дорослих дітей», як називала сама їх, бодай на деякий час. Адже в гаремі живе не одна й не дві одаліски…
Панна Оксана слухала з посмішкою. Новина була приємна, світла, радісна, як великодня писанка, але ж і складна й до якоїсь міри небезпечна. Небезпечна тим, що тендітних панночок може направду похапати вулиця, а вулиця дуже зажерлива на такі ласощі.
– То була би цілковита згуба, – хитала головою панна Оксана.
– Що б ти порадила мені й султану в такому випадку? – бідкалась султанша.
– Гадаю, султан так не пустить тих панночок на всі чотири вітри, – роздумувала подруга. – Мабуть же, зробить нараду в цій справі з міністром-маршалком, кизляр-агою (старшим євнухом) та ще якимось старшинами. Здається, затіяв він добре діло, але слід би пускати не всіх разом, а поволеньки гуртками… буде непомітно й без зайвого галасу, щоб не довідався весь Стамбул, а найпаче молоді турки…
– Чого ж ти їх боїшся? – не розуміла Роксоляна.
– Почують, стіни розвалять, найпаче багаті: якже! пускають на волю найкращий крам з перших рук, одалісок з султанського палацу! Всі лізтимуть, мов би навіжені… Кажу правду, тут не до жартів чи якихось пристойностей… Без ножів не обійдеться.
– Ти мене лякаєш, про таке я й не думала! А тепер бачу, що й направду забудуть своїх туркень і подеруться на стіни… де сади: там почнуть хапати, коли ж довідається юрба, то і в палаці не врятуєшся. От біда!
– Біди ще немає, а коли зробимо гарненько, то й так обійдеться… тихо-мирно.
– їх треба б поділити на гуртки, – роздумувала Роксоляна. – Є тут багато одалісок з чужих країв, проданих до гарему піратами… Гадаю, всі схотять додому… Є нубійки, з Центральної Африки суданки: їм треба допомогти грішми. Є такі, що рвуться на волю до милих, які весь час никають по той бік стіни: ці такі, що хоч і зараз самі перескочать по той бік: їх не здержиш і дня. Багато таких, що й зовсім зледащіли, з ними доведеться поморочитись…
– Таких висватають самі євнухи, – без жартів говорила панна Оксана. – У Стамбулі, та й поза Стамбулом є багаті турки-купці, вони й розберуть отих, що люблять ніжитись та вередувати…
– Я ні за які гроші не буду їх продавати! – гнівно мовила Роксоляна. – Це ганьба! Я доточу ще й своїх грошей, аби тільки знала, що невільниця справді на волі, справді щаслива.
– Я тої ж думки і зовсім не збираюся торгувати панночками. Зроблять те євнухи крадькома, так, що ніхто й не знатиме… Тутешні звичаї я добре знаю. А от, що робити з такими, які і зовсім не схотять на волю. З тими найбільша рахуба.
– Хіба ще такі є в гаремі? – здивувалася Роксоляна. – Я знаю, що всі рвуться на волю.
– Отже, й не всі, і багато не всі; багато зовсім зледащіло: звикли вони до розкошів так, що самі не підуть на волю, бо вдачі вони всі млявої. Будеш силою випихати – почнуть плакати, благати, руки цілувати пожаліти їх, не виганяти, дозволити валятися на пуховиках хоч би й увесь вік…
– То вони можуть заміж вийти за багатія, – міркувала Роксоляна.
– Побачимо, як розвидниться, – дратувалася й собі подруга. – Одаліска не така, щоб йти заміж: жодна з них не схоче родинного життя, бо все те вимагає праці, нагляду, всяких турбот щоденно, щогодини… Того одаліска жахається, бо звикла до розкошів, звикла до пестощів, звикла, щоб дбали, клопоталися за неї, а не вона думала про чоловіка чи там про дітей…
– Кепська справа…
– А то ж… звикла, кажу ж, до розкошів, її ті розкоші зіпсували, зробили лінивою, байдужою до всього… Така одаліска все лежить і мріє про лицаря… – вже сміялася Оксана.
Мимоволі всміхнулася й Роксоляна: вона вірила подрузі й бачила, що та каже правду.
– Побачимо, як буде, як подивляться на це самі одаліски, – мовила замислено Роксоляна. – Може, яка схоче й на працю стати.
– На яку? – крикнула Оксана.
– Ну… там в саду вишні збирати, обрізувати кущі… гм… троянди підпушувати, гм…
Панна Оксана вже щиро сміялася.
– Обрізувати кущі, колоти руки колючками… Чого захотіла: меду з маком!
– Чого ж би вони тоді хотіли! Адже треба чомусь вчитись: я, приміром, вмію гаптувати, можу бути й дидаскалом…
– То ти, козачка, а то вони…
– Так чого ж би вони хотіли?
– Лицаря, лицаря, який би хопив кожну на вороного й помчав до казкового палацу, до казкових розкошів, а… не… до лопати і граблів!