5. Одаліски полишають гарем

Микола Лазорський

Минали дні за днями, а одаліски й не думали пакуватися. Гаремне життя мало чим змінилося, хіба що страва ніби трохи стала гіршою, але поки що цього ніхто не помічав, зате в рухах сталося багато змін, найпаче вночі. Багато панночок не спало, постелі порожніли, бо до зал навіть ніхто й не заглядав: євнухи вже відійшли до нових клопотів – тягали стоси страшних шкіряних лантухів, носили якісь пакунки, стягали білизну, пакували чув’яки.

Ніхто не дослухався, що робиться в далеких алеях султанського саду. Там снували якісь тіні, чути було притишений сміх, клятьбу, свист сторожів, тупіт коня… Ранком можна було бачити зламані кущі троянд, відбиту в стіні цеглину, відчинені навстіж секретні двері на вулицю. Тими дверима вислизнула на волю не одна сотня полонянок. Одаліски зникали одна по одній, їх все меншало й меншало… Ранком заходив кизляр-ага, хмарно оглядав залу, напівсонних бранок, щось писав у листі і йшов далі.

У вестибюлі часто-густо можна було здибати бородатого пашу або турецького агу (пана). Вони досить улесливо говорили з кизляр-агою, щось шептали і клали йому в долоню кисета…

Через місяць-другий порожніли вже постелі найкращих з кращих, саме тих, що мало говорили, мовчки жували лагоминки або слухали тягучу музику старого кобзаря й нудну й довгу пісню не знати про що. Ці кращі добре знали, що не пропадуть: їх нетерпляче ждав багатий і правдивий принц.