9. Нарада про Запоріжжя
Микола Лазорський
Тим часом, коли Роксоляна возилася з вередливим гаремом, великий Сулейман з намови джаншії Кара-Арефи спішно покликав диван. Вища турецька старшина мусила була вислухати звіт Кара-Арефи про нову військову силу Степової України, ту силу, що своїми чинами загрожує не тільки Бахчисараю, а й самій султанській державі. Збито ту нову силу старостами черкаським, канівським та Хмельницьким.
– Я чув про ту силу, – поважно мовив султан, – але мало чого знаю про неї. Здається, наші яничари давно розбили їхню фортецю на острові Хортиця, а тих козаків розігнали байбарами. Тепер знову мова мовиться за тих башибузуків. Відкіль вони взялися? Хай ясний пан джаншія розповість про тих гяурів докладніше.
Ясний пан Арефа низенько вклонився і, стуливши руки в долоні, як на молитву, тихо мовив:
– Тих гяурів-козаків не можна розігнати байбарами. Я був у тих краях з наказу великого султана і достеменно знаю, що їх у новій Січі-Томаківці зараз є щонайменше двадцять тисяч муштрованих та вельми сміливих козаків. Таку силу навербовано тими старостами, землі яких лежать найближче до наших кордонів: в округах Канівщини, Черкасів, а найбільш з Степової України, осідком якої є нині такі міста, як Полтава, Лубни та Переяслав. Цим козакам допомагають ще й так звані городовики, тобто ті козацькі сотні, яким дають накази нападати на нас ті ж старости. А накази їхні завжди одні й ті ж: палити татарські аули в татарських степах та нищити наші сторожові галери на Дніпрових кордонах. Того мало: вони, оті січовики, настільки розпаношилися, що вже насмілюються нападати та гарбати землі, добро тих народів, які стоять під протекцією всемогутнього нашого володаря великого Сулеймана. Було вже кілька нападів на Молдавію, Валахію, недавно ці башибузуки взяли на абордаж чотири наші великі галери, побили турків-моряків та попалили кораблі. Відбитись не було сили, рештки нашої сміливої курти оговталися тільки вже в межах Балканів. Коли наша курта зібралася суворо покарати тих волоцюг, то вже не могла їх ніде відшукати. Сили того січового війська зростають з дня у день.
Коли ще королював у Польщі Жигимонт «Старий», козаки боялися нас чіпати, татари навіть їздили в козачі степи з басмою і брали данину без супротиву, коли ж селянам не було чим платити, коли не допомагав і карбач, татари змушені були брати данину білим ясирем. Так було весь час, ніхто не нарікав ні на кого. Все було спокійно й мирно… Тепер, при новому польському королю Жигимонту-Августу II [Жигимонт-Август II (1548 – 1572 рр.)], і зовсім стало інакше. Тепер з його наказу заведено городове козацтво, держава дає тому козацтву і харч, і сіль, і взуття, й одяг, а найголовніше – зброю дає. Я приміром довідався, що коронний польський гетьман Язловецький вже робить ліфат, і то майже щороку. Виходить, козацтво й січовики всі у списках польського війська, законна польська сила, тобто це нове військо чинить розбій в наших землях з наказу польського короля та його всіх магнатів. Так виходить, бо вже й Січ Запорозьку взяли під свою руку такі старости, як Предслав Лянцкоронський, Дмитро Вишневецький, Ярема Сангушко та ще багато інших, імен яких я не здольний був добути.
Січовики побили багато татарів, а коли заступилися наші яничари, ті бузувіри не злякалися навіть і яничарів! Посікли багато їх, і з тої битви ледве хто вернувся. Коли ми вдалися з скаргою до теперішнього короля польського, то нашу скаргу було кинуто на смітник, а січовики й не гадають стати на послух! Навпаки, добре знаю, що вони готуються до нових походів вже на побережні наші чорноморські міста. Цього ще не бувало у нас!
– Бувало вже таке… – буркнув кутирь джаншія Касим-ага.
– Було, то правда, – злісно блимнув на нього джаншія Арефа. – Але ми їм скоро пообтинали пальці, і ті козаки були присмиріли надовго. Тепер же, мабуть, з намови самого свого короля та зледащілих старост-магнатів знов починають ворохобити. Справа не така вже й легка, бо після всяких походів турецька держава тепер терпить збитки. Приміром: татари стали присилати нам й зовсім мало бранців, та й ті якось стараються втекти, коли не пильнувати; скоро наші галери не здольні будуть плавати по морю за браком невільників-веслярів: жоден чужинець не вміє так веслувати, як кайданник-козак. Якщо ж допустити тих козаків боронити свої землі, та ще й чужі, від наших переможців-яничарів, то збитків не можна буде і врахувати. Цьому слід покласти край якнайшвидше!
Диван мовчав. «Чубук-порадник» переходив з рук до рук: кожен смоктав кальян і мовчки передавав раднику-старшині те покручене диво. Нарешті султан хрипко спитав:
– Хто ті ворохобники-старшини з козацької Січі?
– Я вже казав найкращому і наймогутнішому пану над панами, хто ті старшини. Але вони часто міняються і не відомо де діваються, – поклонився Арефа. – Зараз я знаю твердо, що найголовніший заводіяка каневський староста Дмитро Байда-Вишневецький. Робить ліфат найбільш з Степової України, де сидить його родич – магнат Олександер Вишневецький.
– Хто такі кутирі? – грізно питав Сулейман, поглядаючи на писаря, який швиденько щось черкав до великої книги.
– Кутирів теж знаю, – кланявся джаншія. – Ярема Сангушко, старшина старий Молочай, молодий кутирь Зіновій Барат. Решта – все підпомічники на всю велику курчу.
– Добре… Ясний пан джаншія Кара-Арефа візьме п’ять тисяч яничарів, хай знов розженуть тих гяурів. Яничари люблять таке гаряче діло. Січове добро, що найцінніше, заберуть собі та попаюють на Ак-майдані, гармати та гаківниці заклепають й зіпхнуть до ярів, решту спалять. Хай ще пошукають втікачів у плавнях, туди вони завжди ховаються, коли непереливки. Зробіть так, щоб жодного січовика не було на Січі ніколи. Чи весь диван пристає на таку мою постанову, а чи може хто має своє що приточити? – хрипів Сулейман Великий.
Весь диван впав на килими й цілу хвилину лежав без руху. Тоді Арефа підвівся й голосно мовив:
– Нехай ім’я великого султана Сулеймана буде прославлене у всіх народів з віку у вік. Хай будуть благословенні усі його мудрі діла в ім’я Аллаха!
Тоді підняв руку великий донатор і виконавець волі султана.
– Що ще? – хмарно спитав султан.
– Хай Аллах благословить наш пишний край і все, що живе й буяє тут. О, великий володарю! Дозволь послати велику курчу татарської орди з додачею двох тисяч яничарів в Степову Україну! Там вже давно були ординці, а тим часом в тому направду пишному краю наросло багато молодиків – і хлопців і дівчат. Дозволь взяти великий ясир, білий і чорний: білий – для гаремів вельможних візирів, чорний – на галерні весла, на рижові лани, на кунжут…
Великий султан підвівся й гнівно кинув чубука:
– Того не буде ніколи! – люто гримнув він. – Ніколи! Наш благочестивий народ вміє те робити сам і мусить сам робити, а не чужими руками. Не смієте обертати його на ледащо, не хочу, щоб народ наш все виглядав дармової робочої сили, а сам бив байдики. Такий розбещений народ нездольний до військових герців. Таку зледащілу Туреччину ворог забере голіруч. Роби, що наказав, і геть з моїх очей!
Джаншія Кара-Арефа низенько вклонився, а сам подумав:
«Бач, як догоджає своїй Роксоляні! Годить… боїться, щоб не взяли гяуровського ясиру, шкодує козака, бо жінка, ж бач, козачка! І чим вона його приворожила, диву даюся! Не дурно ж точить на нього ножа синок-принц Мустафа, не дурно… Бач, що робить: не смій брати панночок, весь гарем розігнав, навіть принцу нічого не дав, найкращих забрали візири та паші… Чую, буде колотнеча!»
Думали, мабуть, те ж саме й генеральні старшини! не до смаку був їм той султанський вибрик. Кожен боявся будь-яких нових чвар у палацу, кожен хотів якнайшвидше відійти в слушну годину геть від тих небезпечних чвар; від тих чвар вже заносило кров’ю, лязгом яничарських ятаганів; султан не схотів дати яничарам побавитися в козацьких степах, не схотів білого ясиру… Такого султана ще не знала Туреччина.