4. Увільнення одалісок

Микола Лазорський

Як казала панна Оксана, так на її й вийшло. Коли по залах було розліплено султанського фірмана про волю для всіх одалісок, на вільний «прощальний» вихід з султанського палацу, – одаліски не йняли цьому віри, просто не знали, як все те розуміти. Кизляр-ага просто й чітко розтлумачив усім, що саме написано в тому султанському фірмані, підписаному Сулейманом Великим та палацовим маршалком. А написано там так: всі одаліски з далеких країв і з самої Туреччини з сьогоднішнього дня вільні, вони мають право покинути палац хоч би й зараз, бо вже султану вони ні до чого. Ніхто не має права держати їх у палаці, ні намовляти жити у ясного султана. Дозволено жити ще три дні по всіх гаремних залах на збори й виїзд з Стамбула.

Гарем тяжко зажурився… Коли тут не вільно жити, то куди йти, де дістати обід і за які гроші, де жити і в що одягтися? Всі нишком плакали у великій тузі.

Тоді до них прийшов старий маршалок палацу. Він відразу всіх заспокоїв:

– Я прийшов, – казав він, – розтлумачити фірмана про даровану вам волю так, як наказав те зробити наш великий султан. Ясний пан султан не хоче, щоби ви журилися та плакали, хоче він, щоби ви всі лишили палац не в журбі й смутку, а з радістю такою, як радіють по весні жайворонки, прославляючи Аллаха за велике щастя-волю. Адже ж є серед вас такі, що хотіли б якнайшвидше поїхати додому, до свого далекого краю. Султан допоможе таким панночкам, купить місце на кораблі для кожної і дасть ще й грошей на дорогу по 200 дукачів кожній. Є серед вас і такі що хотять побачитися з ріднею або судженим юнаком, щоби й пошлюбитися. Султан вітає й таких, допоможе й таким: для кожної з них призначено 200 золотих дукачів. Є серед вас, мабуть, і такі, що хотіли б вийти заміж за багатого турецького пашу або купця, султан і тут стане вам у добрій послузі й дасть добре віно. Є серед вас і такі, що не знають, як дати собі раду, безпорадні і мляві. Таким добрий султан дає притулок на морському узбережжі, але під наглядом євнухів.

Отже, ще раз кажу: великий султан не хоче сліз й розпачу, не хоче голосінь, бо й сам нещодавно перетерпів велике горе – втрату коханого сина, наслідника султанату. Просить бути бадьорими, щасливими. Вас не забули, про вас подбають.

Тоді одна панна, знана усіма як «Пухівочка», виступила з гурту й щиро гукнула:

– Дякуємо всі доброго великого султана Сулеймана за таку щедру допомогу, молимося, щоб Аллах дарував ще сина розумного й щедрого, як наш султан, та послав усій його родині і йому щастя, молодість й здоров’я на багато-багато літі Ще просимо милостивого пана султана бути до кінця до нас добрим: на збори нам три дні замало. Просимо великого й могутнього султана дати на це більше днів.

– А скільки б ви хотіли? – питав міністр.

– Щонайменше місяць!

– Ні, того мало! – гукали інші, – треба нам аж рік! Міністр сміявся:

– Хай буде ні по-вашому, ні по-нашому: шість місяців досить!

– Щиросердно дякуємо…

Полонянки повеселішали, дехто вже брався й до танків: адже ж тепер вільні, інші співали, сміялися, обіймалися з радощів, але були з-поміж них і такі завзяті та нетерплячі, що вже лізли до вікон й торсали грати.

Але нараз почувся грізний окрик: то гукав з’їритований міністр палацу:

– Без гвалту! Коли схотіли жити тут шість місяців – мусите держатися порядку. Кизляр-ага тут старшина й мусите сидіти в послуху, а то недовго дістати й шкіряної торби та покупатися в Босфорі… А тепер йдіть всі до своїх зал.

Всі нараз притихли…