5. Українофіл Григорій Проценко

Панас Мирний

Григорій Петрович Проценко, бідного чиновника син, скінчивши школу, незабаром поступив на службу. Десятий рік тому пішов, як батько вирядив його з двору у город з письмом до знайомого товариша по службі та з невеличким збіжжячком, яке спроможилась надбати йому його старенька мати. Тоді саме хлопцеві пішов сімнадцятий рік. Не бажалося йому їхати в губернію на службу, а хотілося учитись, поступити в гімназію. Одного великого пана син був гімназистом, і ото, бувало, як літом зійдуться вони, то Гриць не надивиться на синій каптан з срібним позументом, на картуз з набитими літерами між білим віночком; а як почне паненя розказувати про гімназичні звичаї, як вони поміж себе поводяться, хвалиться про науку та цвенькати на чужесторонніх мовах, – Гриць тільки роззявить рота та дивується на вільне веселе життя товариства, на їхні забавки та всякі заміри; очі у його іскрять, і не змельне він нікуди ними – все дивиться на свого товариша, а на самому дні зрачків затлівається в нього і журба, і досада…

Зітхне, бувало, глибоко та важко Гриць, коли перестане товариш щебетати, та ще просе що-небудь розказати. А як піде товариш, він забереться куди в глухий куток садка та сам про себе твердить ті слова, що наслухався за день. Велику жагу він мав до того вчення, та що вдієш? Він сам бачив, що з батьківськими достатками далеко не посунешся: окроме його, у батька ще три сини та дві дочки на шиї; треба всім порядок дати, усіх до розуму довести, треба було й йому, скінчивши школу, злазити з батьківської шиї – свого хліба шукати. Де ж той хліб для чиновного сина? Одна до нього дорога – служба. На службу ото і зібрався Гриць.

Поступив він у той саме час, коли таємні думки, вирощені на гірких болістях кращих людей прошлого царювання, ждали своєї черги, яким би то його побитом протиснутись у життя. То був час раннього ранку після хмурої ночі; час великих надій, великого ждання. Ніхто не знав, що ще буде, а кожному видко було, що так, як воно ведеться, негоже, треба щось інше заснувати, щось краще пригадати. Час чиновного царювання, хапанини та гніту минав, в народі все дужче та дужче почувалося нарікання на недоладне життя.

Між кріпаками ходила таємна чутка про жадану волю. То не була ненароком пущена чутка, перехоплена лакеями від своїх панів і рознесена двірнею по селах, – то була явна оголоска на все царство, на увесь світ. Уже пани з’їздилися по губерніях клопотатися, коли і яку волю дати тому ледачому кріпацтву… То був, з одного боку, глухий плач, а з другого – задавлений спів; у тому великому плачу-співу заводили більше усього чиновні люди – царські слуги; від їх часом ішли радісні для кріпацтва початки.

Кращі люди, що сторонилися досі чиновного стану, як якої огиди, почали потроху посуватись, протовплюватись у нього, щоб не випустити з рук діла, не віддати його у другі – нікчемні. Багато вони витерпіли за його за свого молодого віку, немало рубців пройшло по їх широкому й високому чолі від сумних думок. Вони були в загоні, опльовані усіма. Тепер на їх гукнули. Як його не обізватися? як його не одкликнутися, коли другі, підійшовши стороною, певно внівець обернуть їх надії, знехтують велике діло? Вони одгукнулися і… замінили свій хатній халат на службовий каптан.

То, правда, були ще тільки стовпи, одинокі рядчики, що їх і по пальцях перелічиш. А проте старе чиновство заворушилося, загомоніло: «Як? нігде не служивши, нічого не звідавши, та зразу такі місця опанувати? Не ждати добра, не буде!» І почалася таємна робота таємних підходів та під’їздів… Рядчики не падали; гукнули гук до молодших. Одкрилися нові місця з великою платою, і на ті посади присилались то безбороді, то в моху учені хлопці, а який-небудь голений тридцятилітній служака обходився.

З того часу закипіла жовч, почалося змагання. Старі кричали: блазнята! молоді обзивали старих хапунами, безтолоччю. Пішла ворожнеча між старим і новим. Та ворожнеча і те змагання одгукнулися не в одному тільки чиновному стані, обізвалися вони й у других постановах життя, одгукнулися й у сім’ї. Кріпак не гнув шиї перед паном, робітник – перед хазяїном, син часом не слухався батька: все, зачувши волю, піднялося на дибки і прокричало про своє право. То був час великого гуку, ще більшого змагання; страшенно напругувалися кожного сили, щоб узяти верх, одоліти. Молоді було одоліли, щоб… незабаром і собі постаріти… Життя мчалось, як вітер!

Григорій Петрович ще захопив старих порядків на службі: старший був у них великий хапун, а ще більший ненависник волі. Він любив, щоб усі перед ним тіпалися-мліли, падали ниць, хилилися. Часто його голос, як грім, розкочувався по великих палатах, щоб тільки меншим нагнати страху. «Де страх – там і бог!» – завжди казав він. На старшого дивилися підстарші; кожен від себе меншого держав осторонь. З малими ж робили, що хотіли: скидали чоботи за провинність, заставляли діжурити по тижнях, записували, хто скільки разів виходив.

Гриць разом боявся того і ненавидів. Проходячи улицею, він бачив цілу юрбу молодих хлопців-гімназистів, що, кружаючи біля учителя, весело щебетали, допитуючись у його то того, то другого. Той одповідував не як начальник, а як старший і знаючий товариш одповідує молодшим. Всі слухали радісно, реготалися, жартували. Грицеві завидно було дивитися на той гурт…

Там життя, під синім каптаном тільки і б’ється як слід серце; а тут? Серце його зав’ядало, як він обертався лицем до свого стану; піднімалася ненависть, нападала скорбота; молода кров гаряче била і приливала в голову. Молодіж завжди кохає волю, уводе в життя інші думки, пестить інші надії – свою весну справляє… Для того, щоб обтесати себе, як пораяли товариші-гімназисти, – читав книжки. Говорили ті книжки про право кожного й про волю те право добувати; судили про звіра і чоловіка; про світ і його закони довічні. Гриць не читав, а жер ті книжки; хапав на лету все, що розносилося широкою течією друкованого слова, набирався розуму. Життя його роздвоїлося, розкололося надвоє: з одного боку – нелюба служба, що годувала його хлібом, гасила дух; з другого – книжки, розумова розмова з молодим товариством піднімала його угору.

Та натура його не була міцна, завзята; він був не з тих, що, раз забивши що в голову, довіку тому слугують, готові стати проти всього світу за те, що вони думають, у що вони вірять; то люди зброї, то – отамання завзяття! Він не той був. Його натура була слаба, миряча: він хотів, як кажуть, щоб упасти і не забитися; щоб і кози були ситі, і сіно ціле. Йому хотілося, щоб і на службі були такі порядки і таке товаришування, як між гімназистами. А як сього немає – що ти зробиш? Не лізти ж одному проти всіх?! Він мирився з своєю долею; одним він піддакував, від других відмовчувався; між молодими він сміявся з старих, між старими мовчав. Все то було йому на користь: молоді лічили його у своїм стані, старі не чіпали його, тихого та мирячого. У двох ворогуючих станах такі люди завжди бувають; вони слугують тому й другому і разом обдурюють обох. Хай ті надіються, а другі не мають за ворога – їм від того і добре, і тепло: ловися, рибка, мала й велика!

Гриць, одначе, і на се був незугарний. Чи то йому доля не слугувала, чи то його ще час не настав? Він не ганявся за наживою. Йому любі були співи, танці, ігри молодого віку; а коли молодість того часу тим негувала, як чимсь недоладним, то він, прогулявши цілу ніч між старшими, протанцювавши та прореготавши з панянками, на другий день перед молодими насміхався над тими співами, над тими танцями. Він був балакучий і любив пореготатися. Отаке життя на дві половини, таке слугування тому й другому робили його скритним, нібито єхидним. Чим він винуватий? Жити всякому хочеться; а він що таке, щоб йому не хотілось жити? Малий чоловік, роздавити його – як раз плюнути… батько-матка бідні… Як хоч, а річку, кажуть, перескоч… Прийшлося гнутися, прийшлося плазати ужакою. І то раз лихо висіло на волосині над його головою.

Молоді того часу уперше вийшли на ту довгу ниву, що зоветься життям, тільки дужі силою свого хочу та запалом молодого завзяття. Не було у них учителів, що напрямляли б, як іти і куди іти, не було перед собою стежки, ніхто ще її ні разу не прокладав. Треба було самим проробити, щоб іти вперед. Їм хотілося зайняти не одну яку постать, а разом усе поле; на одному боці треба йти до бою, на другому – силу вистачати…

Народилося зразу не один, ані два, а десять напрямків. З народною волею народилася і любов до меншого брата, народилося народолюбство. Народолюбство закликало у свій стан багато всякого люду. Щоб добре зробити, треба спершу народ знати, чого він хоче, чого йому треба. Досі його бачили тільки в дворі – з одного боку, а треба його бачити всюди: серед села, серед поля, у його праці тяжкій, забавках веселих, у його стосунках між собою, в його сім’ї, у його радощах-горі… Пісня, казка, приказка, мов ті муровані склепи-схованки, багато ховали у собі його сліз, його таємних надій, думок. Добре б було ті пісні, казки та приказки позбирати, позаписувати – то б була книжка великого життя, великого горя…

Гриць, зачувши про се, зараз записав чотири пісні від слуги своєї хазяйки і припоручив збірниковому товариству. Йому дякували, прохали ще збирати, раяли все записувати. То було з одного боку, а з другого – всі бачили рядом з волею страшенну народну темноту. Треба було її хоч трохи освітити, розбити, розвіяти той густий морок, що покривав не тільки села, а часом і хати заможних городян…

Народилися недільні школи. Підбивали й Грицька в одну учительствувати. Грицько вертівся: й ніколи, й чи дотепний. Він побачив, що то вже справжнє діло, по якому пізнають, куди кого хилить. Соромно було одступитися і страшно поступитися. Він згодився тільки на вечірні збори. Увечері він вільний, та ввечері ніхто не бачитиме, де він буває і що поробляє. Недовго ті школи побули, не знать було, чи й діло яке зробили, а старі вже ославили їх, як заговорщицькі збори, де проповідувалося, що бога немає і старшини не треба. Не досягло й до року, як школи закрили; декого з учителів позабирали, позасилали. Гриць ні живий ні мертвий сидів і ждав, що ось прийдуть і до його і тоді… прощай все навіки! До його справді прийшли і, знайшовши ті чотири пісні, що він записав від слуги, взяли їх з собою…

Попомлів же він тоді за них душею, попоболів серцем… А господь його знає: може, ті пісні на їх очі гірше всього, може, за них і місця не буде на світі… «Старі дізнаються, якого він поля ягода, – з служби виженуть, у Сибір завдадуть», – думав він і трохи не повісився… Начальство накинулося на нього – звір звіром. Він плакався, каявся, що його підбили. Начальство, не даючи виду, що прощає, геть стороною робило своє, одстоювало його, прохало, у кого слід. Прийшлося йому прожити тиждень гірше, ніж у пропасниці, у тому безмірному страху, що нема йому кінця-краю, що здіймається з усіх боків, обгортає з усіх сторін, давить за душу, ссе за серце, холодить кров у жилах!..

Він трохи не занедужав. Йому тільки тоді одлягло, як вернули його пісні. З якою він ненавистю дивився на них! З якою радістю палив, перегортаючи папір так, щоб і шматочка не зісталося; а спаливши, ще й попіл закопав в огороді, щоб вітер, не розвіявши, як-небудь не видав його вдруге! Буря пройшла, вирвала кілька дубів з корінням, поламала силу молодого гілля і – скрилася. Настала така сумна нудота – ні слова путнього, ні пісні веселої – мов поніміли всі, мов поховали кого великого й славного і справляли похорони. На кладовищі ще так буває восени, коли лист з дерева опаде і почорніють високі могили.

Старі подоліли і святкували своє свято. Якої слави і яких наговорів не понесли вони на голови своїх ворогів? Ті мовчали, не одкликалися: страшно було одкликатися… Самотою стояла їх будівля, збудована їх руками, і, здається, ждала тільки часу, коли її почнуть руйнувати: з усіх боків, з усіх сторін облягли її ненависники з сокирами, з лопатами, заступами. Вони тільки ждали наказу; одно слово і – з непокритих стін знявся б тільки порох угору, замість підвалин – одні глибокі ями зачорніли.

Та назад тільки раки лазять. П’ять-шість років будування не пропали даром; вони казали, що стара хата стала і тісна, і нікчемна; треба нової – і широкої, і яснішої. Закопані на неї підвалини глибоко у землю, виведені стіни високо угору, – треба їх кінчати, треба докупи зводити. Полізли в нову будівлю й сліпі, й криві, й безногі; полізли й почали клопотатися. Позабивали декілька вікон, велику світлицю перебили перегородками, наробили окремих захистів легеньких та: «На наш вік стане», – втішали себе – та не стішилися.

Через півроку після тої бурі полупилася бумага: старого старшого, де служив Гриць, одставляють, замість нього назначено з столиці… Хто він? Що воно? Молодий? Старий?.. Всі зразу наче до землі приросли; нешвидко загомоніли: чи такий, чи не такий, а без перемін не обійдеться; чи старий, чи молодий, а переміни будуть. До старого тільки зручніше приспособитись: аби був слухняний та покірливий – та й живи, як у бога за дверима. Інший раз і полає дурно – змовчи: все гаразд буде. А молодий – навпаки: і не кричить, і не лає: все тихо та мирно, а дивись – уже й викинув на вулицю. Старі зітхали про себе, сходилися, шушукали, шкодували за старим старшим і, охаючи, дожидали, кого бог пошле. Зате Гриць підняв голову угору: він стороною чув, що старший назначається з молодих, і зажидав його, як бога.

Аж ось і старший появився. Молодий, тихий та обхідчастий; з кожним так любенько розмовляє, тихенько випитує і все, як отче-наш, знає… Старі зажурилися, та й було чого: незабаром їх почали половинити. Кого з столиці викликали, кого з тутешніх розшукали, і все то молоді, без заслуг. Пішли другі службові порядки, інше життя заснувалося.

Проценко дихнув всею своєю слабою грудниною. Йому легко й служиться, й живеться: є в кого не тільки про службу спитати, є з ким і об сторонньому побалакати. До того і старший не держав себе геть одсторонь, як старий: часто він присоглашав менших до себе погуторити. Зійдуться, погомонять, – дивись – або що на кон поставлять на користь бідоти, або музичний вечір утнуть на жіночу освіту…

Пішло життя коромислом. Гриць шкодував, що занехаяв охоту на скрипці грати, а на кону стати боявся, та не мав і талану до того. Він напустив на себе сум; дивлячись на нього, подумаєш: гірке йому і те ваше святкування. Начальство раз довідалося: чого він сумує. Другі за нього повідали, що він мученик. Цін, як справжній мученик, мовчав, не хотів ділитися ні з ким своїм лихом. То він мученик? – спитало начальство так, буцім сказало: то навіщо його й держати? Усі думали: кінець Проценкові! Він сам млів душею більше, ніж під ту лиху завірюху, що зачепила й його. Прокльони на необачних уже складалися на його устах, як тут його кликнуло начальство. Ні живий ні мертвий пішов він до нього.

– Вы хотите ехать на уезд?

Гриць одказав не словами, а зблідлим обличчям та стухлими очима, що – коли воля його превосходительства.

– Хорошо, – коротко і суворо одказало начальство. – В NN открывается место. Поезжайте!

На радощах облітав Гриць увесь город, усіх своїх знайомих. Одним він хвалився, як його прийняло начальство, яке місце давало, як він одказувався, а воно прохало; другим шептав на вухо: се за наші біди, за наші лиха великі. Недаром ми підставляли шиї під сокири. Не вмре наша мати, не пропала даремно праця.

На третій день Проценко виїхав з губернії з думкою ніколи не вертатися в се прокляте місто, що так йому далося взнаки, що опорочило його добре ймення, що замірялося на його життя молоде. Веселий він їхав на нове місце та балакучий. З возницями цілу дорогу невгавав, викав і чимало дивував їх тим виканням. Вони не знали, що про нього думати. «Се не наше щось, з далекого, видно, краю». І мали думку прокотити заїжджого барина на славу та староста охолоджував: не дуже, лиш, гнатимеш коней: невелика цяця їде – знаємо ми сих безштаньків!

У городі NN появився Проценко зовсім іншим чоловіком. Веселий та говіркий, він сміло заводив розмову з кожним стрічним і поперічним, насміхувався над повітовим байдикуванням, над порядками городського життя, над громадянським безладдям. Він, здається, все знав, все пережив, передумав і став вище від того, що бачив, не гнушаючись, правда, і не гордуючи ним. Чи стрівався він з простим чоловіком на вулиці – замовляв до його його мовою, викав, йшов рядом, не боячись огудки; чи з своїм братом службовим, – дивився тільки на те, чи то молодий хлопець ще, чи поживший батько, – заводив сміло підхожу річ: молодому розповідав брехеньки, точив ляси, старого – привертав до себе розсудливою мовою про життя і, мов ненавмисно, ввертав у розмову чужестороннє слівце, щоб того здивувати.

І він, справді, дивував усіх. «От смілий, от талановитий», – думали молоді паничі і завжди з великою охотою заводили з ним розмову. «Голова, – протягом хвалили старі батьки, – послухай його – не наслухаєшся. І все то не по верхах скаче, а розумним словом глибоко гвоздить. Далеко такий піде – не здоженеш, не випередиш». Поміж панянками не було нікого за його. Хороше обличчя, люб’язна розмова, перевита жартами, хист до танців – все се було за нього, все слугувало йому на користь. Правда, перед ними він тільки раз появився у своїй бойовій зброї, і кожна подумала: «Се той, що його жадала душа моя». Потім він звернув набік; не личить стояти прямо: сонце ніколи не спада на землю, а скільки до нього моляться людей на світі!.. Він не то, щоб їх обминав, а поміж ними напускав на себе сум, скаржився на нудне життя, гостро розбирав їх ігри та забавки, насміхався над їх замірами.

Його боялися й жаліли; боялися його гострої мови, жаліли красної вроди, що так рано довідалася якогось лиха. Хто заклопотав його молоду голову? Хто уразив його гаряче серце?.. Нема кінця-краю таємним догадкам і ще таємнішим надіям! Кожній думалося: а що, як то я? І кожна навперейми перед подругою наряджалася якнайкраще, виступала якнайлегше; ведучи з ним розмову, замирала якнайдужче; а були й такі, що й бісики перед дзеркалом учились пускати… Та не туди стріляли його очі, не туди оберталось серце: не на непочатий моріжок польових квіток, а на підпушену грядочку огородних лілій. Молоді панійки розважали його сум – велику тугу, від їх погляду загорялися його похмурі очі, тіпалося і билося гаряче серце.

Як тільки приїхав він, то зразу оселився у Рубця. Антон Петрович радніший мати свого брата на квартирі: разом вони на службу йдуть, трохи не разом і з служби вертаються; хата зайва є – чому ж його не пустити доброго чоловіка, коли він дає ще до того й добрі гроші. Пистина Іванівна ще більше радніша була такому квартирантові. Антон Петрович і старий, і підтоптуваний, і все клопочеться, коли не по господарству, то про карти; а Григорій Петрович і чорнобривий на лихо удався, і веселий, балакучий; про що з ним не заведи розмову – так легко, так любо з ним говорити. І обхідчастий та принадливий: не пройшло й трьох днів, а мов він у них зріс і викохався; і слуги до його зразу привикли; і Івась, синок, так полюбив. Не раз Пистина Іванівна, дивлячись на нього, як він загравав з Івасем після обіду, глибоко зітхала. Вона гадала в той час про свої молоді літа, коли вона була ще баришнею, ждала своєї черги…

«І от же не підвернувся тоді такий! А тепер – он яке опудало лежить і сопе! – думала вона, дивлячись на чоловіка, що спочивав після обіду. – Он який крикун вистрибує! – переводила очі на сина, та чує – й під серцем щось ворушиться. – Уже ж що там не буде, а кумом він буде!» – рішила вона.

Через півроку родилася Маринка. Як очуняла Пистина Іванівна, почалися клопоти про хрестини: коли, як, що й до чого?

– За кумом нічого бігати, коли кум у хаті, – жартівливо промовила Пистина Іванівна, указуючи на Григорія Петровича.

– Од хрестин гріх одказуватися, – одмовив той.

Кумою Антон Петрович давно вже намітив товсту купчиху, що так любила чайку попити, добре попоїсти, уволю поспати; незгірше вона любила і на зубок стороннього узяти; звісно, як у гостях та поміж своєю компанією – не сидіти ж зціпивши зуби!

– А хрестити візьмемо молодого попа, – знову рає Пистина Іванівна чоловікові. – Все ж перепаде що-небудь молодому, бо, кажуть, він так бідує. Та разом і матушку проси: побачимо, що воно за губернська цяця.

Хрестини, іменини, похорони ніколи не справляються без бенкету: зійдуться чужі люди, треба діло зробити, треба й побенкетувати. Колись ті бенкети цілими тижнями тяглися, широко та бучно справлялися; а тепер більше між прихильними знайомими.

На сей раз Антон Петрович запросив близьких собі: Книша з жінкою – високою та сухою, як тараня, молодицею; секретаря з суду – лисенького та низенького старичка з його бочкою, як шуткуючи звав він свою жінку – огрядну та товсту панію, велику товаришку головихи; прохав він і голову, й Селезньова, та голову якесь діло задержало, а Селезньов поїхав на села містки оглядати.

Примітки

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1969 р., т. 3, с. 230 – 239.