4. Жив-жив!

Панас Мирний та Іван Білик

Отак жив Чіпка, ріс, виростав у голоді та у холоді, у злиднях та недостачах. І все сам собі, як палець. Другі до дітей, до гурту, а він знай самотою, самотою… Забереться, було, у бур’яни, нарве квіток, назбира кузьок та й грається ними нишком. А до людей, до дітвори – ні! Чіпка мав добру пам’ять: з неї ніколи не виходила думка, що він «виродок»; він ніколи не забував бабиної ради…

Собі на лихо, рядом з добрими думками, у малому серці ворушилося щось недобре, невпокійне… Розбуджене, воно не давало йому забутися, ніколи не прощало нікого, коли бачило яку помилку… І росло лихо в його серці – і виростало до гарячої відплати, котра не зна ні впину, ні заборони… Не було тоді нічого, перед чим би він оступився; яка б страховина перед ним не вставала – не злякати їй його відважного духу, упертої думки, палкого серця… Такому нема на світі нічого такого, чого б він злякався. Ні бог, ні люди не страшні йому… Бог страшний злому, а Чіпка дума, що він добрий, а лихі люди його дратують… Ось йому минуло дванадцять літ. Восени радиться Мотря з матір’ю:

– Чи не найняти б нам Чіпку хоч за харч служити?

– Я вже й сама думаю, – каже Оришка. – Тільки куди він годний? Якийсь нелюдний, неговіркий, якась тума з його… І з дітьми він не поводиться, як другі, – усе самотою, усе собі дома…

– Що ж його на світі робити? – журливо одказує Мотря. – Уже ж всяк баче, як я працюю… Та що моя праця? Силу витратила, здоров’я збавила, а тільки що з голоду не мремо… Якби його найняти, – хоч би менше з’їжі… все б таки хоч на одежину зосталося!

– Як знаєш, дочко.

Пішла Мотря питати місця. Незабаром і знайшла. Багатий козак Бородай шукав хлопця до скоту. З ним вона й умовилась.

– А збирайся лишень, Чіпко, на завтра у найми, – каже, вернувшись увечері, Мотря. – Годі дома сидіти та хліб переводити – пора й самому заробити!

Чіпка – руками й ногами! Та вже Оришка – давай його умовляти: стала йому вичитувати їх гіркі недостачі та нужди. Послухав Чіпка, пішов. Прийняв його Бородай на зиму за харч та одежу. Вернулася Мотря додому рада та весела.

– А що, дочко? – стріва її Оришка.

– Зоставила… Коли б то шанувався!

– А може, звикне… Дай-то боже! – потіша й молиться Оришка.

Зостався Чіпка у Бородая. Хазяїн коло його спершу миром та ласкою, показує й розказує – як і що, й коли робити… Так же Чіпка нічого й знати не хоче! Хазяїн приказує: «Піди, Чіпко, загороду почисть». А Чіпка піде на тік, забереться у ожеред соломи та й давай з неї то верчики крутити, то хрести вив’язувати…

Раз якось розсердився господар, що не послухав Чіпка, – узяв його та й вибив. Розсердився й Чіпка… та трохи за малим не спалив хазяїна! Як не було в хаті нікого, він поліз у піч, витяг жару у покришку та й виніс у хлівець… Добре, що люди побачили – залили.

Прогнав його Бородай. Пішов додому Чіпка, насупившись, поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника… Мотря плаче, – уже не б’є, плаче… Страшно їй, щоб, бува, не позивав Бородай… Оришка умовляє Чіпку, а Чіпка тільки понуро дивиться, мовчить, мов йому у рот води налито… Так і зостався дома зимувати.

На весну знову радиться Мотря з матір’ю.

– Найняти б Чіпку?

– То й найми.

Знову йде Мотря шукати хазяїна – і знову швидко вишукала. Дід Улас, вівчар, що пас громадську отару, зашукував хлопців у поміч.

Дід Улас – сам панський, ходив у пана Польського за скотом. Оже як став старий, немощний, та ще захорував до того, – так його й витурили з двору, щоб не переводив даремно панського хліба… Ледве виліз Улас за ворота та й загадався… «Куди його?!» До роду – близького нікого, а далекий – у панській роботі… Прийшлося Уласові – хоч під греблю! Та вже громада зжалилась: вибудувала йому землянку у царині та й наставила чабаном.

До його ото став Чіпка підпасачем. І – диво! згодився відразу… Робота прийшлася йому по душі.

Устане він рано, ще до сонця, набере хліба у торбу, візьме малахай, що дід дав завертати овець, та й іде у царину, до землянки, дожидати, поки збереться отара. Приходить. У діда усе ще позапирано. Тільки Лиско лежить коло дверей, простягти передні лапи, положив на них голову… Дріма ранком.

– Лиско! – гука Чіпка.

Лиско підведе, нехотя, голову, подивиться на Чіпку – і знову кладе її на ноги, позіхнувши на все горло… Тобто: «рано, хлопче, ходиш: ще дід спить!»

Сіда Чіпка коло землянки, виймає черствий хліб з торбини – починає снідати. Тим часом люди зганяють овець до царини. І розійдуться вони понад ровами, щипаючи зелену травицю.

Ось приходить і другий підпасач – Грицько, Чупрунів син, хлопчик однакових з Чіпкою літ, та не кращих, видно, й достатків… На йому сорочка чорна-чорна, полотна не знать, та ще и порвана; штаненята – саме гноття висить на очкурі – позасукувані аж за коліна.

Грицько – козачий син, сирота. Після смерті батька та матері (вони під холеру померли обоє одного-таки й року) громада оддала сироту далекій родичці – вдові Вовчисі; а як піднявся хлопець на ноги, то дід узяв його до себе в поміч коло отари.

Сідає й Грицько коло Чіпки, розв’язує свою торбу, виймає з неї сухарі – чорні, як земля, і снідають обдива разом, коли-не-коли перекидаючись словом…

От рипнули двері – показався дід на порозі.

– Уже ви, хлопці, тута?

– Тута.

– А що ж це овець так мало?

– Згонять.

– А ви снідаєте?

– Снідаємо.

– Ну, снідайте ж, поки овець позгонять. А я тим часом умиюся та зберуся, та й рушимо!

Іде дід у присінки; набира води кухоль – умивається…

Тим часом – світ, як день, тільки сонце щось забарилося… Закрасивши увесь східень палкорожевим цвітом, воно ще не рушало з-за гори, ще не блиснуло ні одним променем над землею… А земля вже налагодилась його стріти: зелені трави порозправляли свої дрібненькі листочки, повмивалися свіжою ранньою росою… Як дівчина, дожидаючи свого милого, умивається й прибирається, тремтить, мов у лихоманці, й палає, наче у огні, – замирає, довго ждучи, й оживає, не терплячи, – так земля дожидає ясного сонця… і міниться, не дождавшись. Повіне тихий вітрець – потемніє й насупиться її зелений убір; затихне вітрець – убір заясніє, усміхається…

Уже й овець позгонили, і дід зібрався. Вийшов з землянки. На голові солом’яний бриль; на плечі, на герлизі, висить торба з хлібом та свита – на случай негоди; у руці – малахай.

– А що, хлопці, будемо рушати! – каже дід.

Хлопці підводяться, ховають у торби своє чорно-хлібне снідання й біжать згонити овець, що розтеклися по всій царині, натщесерце смакуючи росяною травою… От уже й овець позгонили до гурту.

– А-г-у-у… тю-у-у! – гукнув дід. – Треш-тереш-треш!

Свиснув малахай у руці… Одчиняє Чіпка або Грицько ворота у царині – і тихо-помалу, посхилявши униз голови, потягли вівці шляхом у поле… Хлопці по боках, дід ззаду, а Лиско, піднявши свій хвіст і голову вгору, гордо виступає за дідом, мов вірний джура за отаманом.

Отара суне помалу, викрикує – то «бе-е!», то «ме-е!» – кахикає, як зимою старі баби на печах, коли почнуть прядиво м’яти… А курява, як хмара, слідком за вівцями…

– Агу-тю-у-у! – гукнув дід, ляснувши малахаєм.

– А куди, руда? – кричить Грицько на овечку, що одрізнилась од отари й прожогом почесала з шляху до зеленого обніжку. Вівця не слухає Грицькового покрику: біжить швиденько до зеленого моріжку ухопити свіжої травиці та хоч капельку проквасити душу од тієї страшенної пилюги, що до самих печінок добиралася, давила-душила.

Грицько бачить, що за рудою й другі повертають з шляху, – пустився підтюпцем, раз по раз вигукуючи «тереші тереш!» та виляскуючи малахаєм. Блудяги нехотя повернули до гурту.

Сонечко почало з-за гори випливати – грало, усміхалося… Як легенькі блискавочки, забігали по землі його пароси, – і кришталем заіскрила роса по зеленій траві… За сонцем усе живло прокинулось. Там коники кричали та сюрчали, як не порозриваються; там перепели хававкали та як у забій били; тут вівці бекають, мекають, кахикають… Легенький вітрець подихає – і скрізь розносить тепло раннього літнього ранку… Хороше так, веселої

Чіпка йде з боку отари, похнюпивши голову… Об чім він думає? що гадає? – Нічого він не думає, не гадає… Він прислухається, що діється у його в серці, в душі… Хоче збагнути – і забуває… все забуває… Йому так гарно, весело; йому так вільно, просторо… Чвала собі помалу. Торбина на плечі, малахай у руці… Байдуже йомуі.. Посилає уперед ногу за ногою – не думає: де він, і що він, і як він… Легко трепече його серце; дивні якісь радощі – не то сон, не то дрімота – сповивають його душу…

Догнали отару до становища. Дід свиснув малахаєм – вівці розскочились, розсипались по зеленому полю…

– Отепер, хлопці, спочинемо!

І сідають наші вівчарі утрьох під деревом. Дід виймає шматок хліба та дрібок солі, починає й собі снідати…

Грицько, чи присів, чи ні – вже, дивись, опинився гін за двоє, скочив верхи на барана, трендикає та висвистує…

Чіпка лежить на спині, дивиться в блакитне небо. Небо синє, чисте – ні хмарочки, ні плямочки – глибоке, просторе та широке. Не продивитися його глибини, не досягнути оком до краю І Погляд тоне у тій синій безодні, як у сивому тумані… тільки думка росте та ширша…

«Що там? – дума Чіпка. – Там, мабуть, гарно так… Ач, як синіє!.. як сонечко сяє!..»

– Діду!

– А що, сину?

– Що там?

– Де?

– У небі?

– Бог…

Задумається Чіпка… Дивиться у небо, – йому так гарно дивитись у його…

– Чи воно, діду, є там люди?

– Де?

– На небі…

– Нема, сину! Там бог святий, янголи його та душі праведні…

– А хіба хто там був?

– Так кажуть. Батюшка так і в церкві читає.

– А гарно, мабуть, там… Бачте: яке синє, гарне!.. Дід, поснідавши, молився богу.

– Гарно, сину! – прошептавши молитву, одказав Чіпці. – Гарно!.. Не те, що тут, на землі… Там усе добре, святе… А тут – усе грішне та зле…

Замовк дід. Трохи згодом прокашлявся та й знову почав:

– То ще тільки один бог милосердний держить нас на світі; а то б нас давно треба виполоти, як твар нечестиву. Дивись: вівця!.. Що вона кому заподіє?.. Нікому нічого!.. Ходить собі, щипле травицю зелену… вівця, та й годі!.. А ми й її ріжемо, ми їмо її, як вовки голодні… І чого ми тільки не їмо?.. А воно то все – гріх! Усе нам оддячиться на тім світі, усе… Грішні ми, прокляті душі! Ми не тільки над скотиною знущаємося, – ми й свого брата часом черкнемо… Бач! У брата – он те й друге, а у мене ні сього, ні того… заріжу, мовляв, брата, – добро його поживу! І ріже чоловік чоловіка… Ріже – забув і думати, що йому на тім світі буде!.. Лихий його путає – він і ріже… Ох, грішні ми, прокляті душі!

Чіпка слухає – і проходить по його душі страх, холод… і шепче він стиха за дідом: «Грішні ми, прокляті душі!.. І мати моя грішна, – думає він, – бо вона мене била малого, вона мене серед зими на шлях викидала, щоб не просив хліба… А баба не грішна: вона мене ніколи не била; вона мені усього давала, жалувала мене, вговорювала, от як дід… І дід, мабуть, не грішний… А Грицько? Грицько – грішний: он як він верхи на барані пре!..»

– Грицьку! Грицьку! – скочивши на ноги, крикнув Чіпка: – не їдь на барані – гріх!

А Грицько гика та тпрука на все поле…

– А він на барані їздить? – питає дід. – Бач! Я й не туди, чого він так вигукує… Ось я тобі, я тобі! І – свариться на Грицька дід здалека герлигою.

Грицько скочив з барана, побіг до верб, що росли над шляхом. А дід, понюхавши табаки, розіслав свиту, розвернувся проти сонця та грів старе тіло. І Чіпка біля його примостився.

Незабаром Грицько вернувся з повною пазухою горобенят.

– А я, діду, ось скільки горобенят надрав! – хвалиться.

– Навіщо ж ти їх надрав? – питає дід, не підводячи голови.

– А щоб оця погань не плодилася!

– Хіба вона кому зробила що?.. А гріх! – промовив Чіпка, придавивши на останньому слові.

– А хто, як жиди Христа мучили, кричав: жив-жив? – одказав Грицько та й висипав з пазухи голоцюцьків з жовтими заїдами.

Чіпка подивився на діда, що лежав собі та дрімав, не слухаючи їх розмови. Горобенята почали розлазитись. Грицько ухопив герлигу.

– А куди?.. куди!.. – закричав. Та – геп! герлигою по горобенятах… Так кишечки й повискакували…

– Оце вам жив-жив!.. жив-жив! – гукає Грицько та раз по раз герлигою, герлигою…

Чіпка дивиться то на горобенят, то на діда: чи не скаже чого дід? Дід лежав собі мовчки. «Значить, правда, що вони кричали: жив-жив!» – подумав Чіпка та як схопиться… Очі горять, сам труситься…

– Стривай, Грицьку! стривай! не бий… Давай краще їм голови поскручуємо!..

Як схопить горобеня, як крутне за головку… Не вспів оком моргнути, – у одній руці зостався тулубець, а в другій – голівка.

– А що – жив! а що – жив!! – кричить Чіпка…

– А що – жив! а що – жив!.. – вторує за ним Грицько…

Незабаром горобенят не стало: валялися тільки одні голівки та тулубці…

– От тепер можна й герлигою, – каже Чіпка, взявши герлигу в руки. Грицько й собі за ним. Та зложили горобенят у купу й почали періщити, як снопи молотили… Не зосталось горобенят і сліду: валялося тільки одно м’ясо та кишечки, перебиті, перемішані з землею.

– Ходім ще драти, – каже Грицько: – там ще є.

– Ходім, – згоджується Чіпка.

Та й побігли до верб, один одного випереджаючи.

– А куди ви? – підвівши голову, питає дід. – Підіть лишень овець позавертайте! Бачите, як порозходились… Щоб ще звірюка не зайняв…

Дід знову ліг. Скоро й заснув. Хлопці побігли.

– А хіба жиди Христа мучили? – питає на бігу Чіпка.

– Жиди ж… А горобці сиділи та кричали: жив-жив! Щоб ото ще мучили…

– Ну, тепер же мені не попадайся ні один жид! – нахваляється Чіпка. А очі, як у того вовченяти, горять…

– Е-е! Жидам ти нічого не зробиш, – каже Грицько, – вони здорові… А жиденятам можна бебехи надсадити! Я вчора одного бив-бив та ще й пейси вирвав…

– Їй-богу?

– Їй-богу.

– От, коли б я піймав!…Я б йому голову скрутив, як горобеняті!

Швидко вони позавертали овець і, як кошенята, дралися по вербах, видираючи горобенят. Удвох надрали ще більше, ніж сам Грицько надрав. А далі – поскручувавши голови, били герлигами… помісили чисто на гамуз!

Сонце дедалі все вище та вище підпливало. Перше ж так гарно сяло та гріло, а це вже стало пекти-палити, аж дід прокинувся…

– Ач, як угріло! – обізвався він, підсуваючи свиту під вербу, у холодок. – Ану, ще понюхаємо та заграємо… Хлопці, видно, десь горобців деруть…

Дід понюхав.

– А-а… та й добра ж! – промовив, чхнув і поліз у торбу за сопілкою.

Вийняв сопілку, послинив дірочку, свиснув раз, удруге – і зачав «Вівчарика». Гучно-гучно загула сопілка на все поле, немов хто заспівав жалібно; аж ось замира, замира, – тільки сопе… А це зразу, немов опік хто, закричало, завищало – та й стихло… вдруге… втретє… і полився тяжкий плач… Сумно зробилося, важко… Отара посхиляла вниз голови, немов слухала того плачу тяжкого… От знову сопілка замовкла. Трохи перегодя тихий регіт крізь сльози стиха веселив поле; далі – дужче… дужче… сльози сохли… регіт замирав… понісся веселий, танцюристий козачок…

– То дід гра, – каже Чіпка. – Ходім до його!

– Ходім. Побігли.

– А, мабуть, час, хлопці, й овець напуватиі – зустрічає їх дід.

Хлопці зібрали ватагу, погнали до водопою. Тут з ними трохи халепи не сталося. Як гнали отару через луг, – де не взявся сірий вовк і потяг нишком ягнятко в діброву… Отара схарапудилась, сипнула вбік – аж до Грицька повалила; Лиско майнув за вовком, Чіпка за Лиском. Вовк бачить, що непереливки, – покинув ягнятко та драла в ліс… Чіпка з Лиском за ним. Дід почув, що Лиско гавка на вовка, й собі надійшов… Так де ж ти вовка в лісі шукатимеш? Тільки й того, що дід похвалив Чіпку за те, що не побоявся вовка, одбив ягнятко…

Вернулися з водопою. Пообідали сухий хліб з сіллю; дід знову ліг спати; хлопці бігали завертати овець; Чіпка розказував, який йому вовк здався: «здоровий, а легкодухий»; Грицько, не вважаючи на гріх, на барані їздив, щоб тільки дід не бачив… Потім того вони полуднували… Чіпка діда про що-небудь розпитував; дід розказував про всяку всячину, грав на сопілці… Так – аж поки сонце не повертало навзаходи. Тоді дід завжди казав хлопцям: «Пора, хлопці, додому вертати!»

Хлопці збирали овець в отару, гнали до села. Там, у царині, стрівали їх люди, і кожне своїх овець залучало додому. Порозпускавши овець, хлопці вертали по домівках, а дід запирався у землянці до другого ранку.

Примітки

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1969 р., т. 2, с. 59 – 68.