Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Любушин суд

В. Ганка
переклад Панаса Мирного

Ой Влетаво, чого хвилі мутиш,

Среброзолоті чого каламутиш?

А чи збила тебе, Влетавонько, буря,

Розшарпавши в небі чорну хмару,

Сполоснувши гори зелененькі,

Пооравши глину щирозлоту?

Як Влетаві тепер не мутитись?

Розлучились два брати рідненькі,

Розлучились, ворогами стали

За батьківське добро, за насліддя.

Лютий Хрудош з Кривої Отави,

З-під Отави, що золотом сяє,

І Стоглав з-під річки Радбузи,

Брати рідні, Клененки обоє.

Родом вони від старого Тетви

Попеленка, що прибув до сього

Багатого й хорошого краю

Через три річки із воями Чеха.

Ой, знялася горличенька сиза,

Від Кривої Отави знялася,

На віконці широкому сіла

В золотому Любушинім граді.

Ой, у граді, святому Вишграді,

Заквилила, заплакала гірко.

Як сестриця орлиці тієї

Тії сльози у хаті зачула,

Кликнула княгівну Любушу

Розпочати на місці розправу,

Покликати братів тих на раду,

Розсудити розрух по закону.

Шле посланьків княгівна з Вишграда

Святослава з Любиці кликнути,

Із Любиці білої лісної,

Лютобора лицаря, що правив

На горі широкій Доброславській,

Де Орлиц[я] напуває Лаб[у];

Ратибора з Керконіш високих,

Де зміяку лютий Трут осилив;

Радована з Кам’яного мосту,

Ярожира від верховин річних;

Стрезебора з злотої Сазави,

Саморода зо Мжі сріблозлотій,

Кметів, Лєхів і Владик величних.

І братів Стаглава і Хрудоша,

Що за батьківщину ворогують.

Як зобрались Лехи і Владики

У Вишграді, в княгівни Любуші,

Усяк став по честі і по роду,

До їх тоді і княгівна вийшла,

Ув одежі білій вийшла й сіла

На батьківськім столі, в славнім соймі.

Вийшли дві розумнії дівчини

З судними та мудрими речами.

Одна держе в руках книжку правди,

Друга меча, покарника кривди.

Перед ними вогонь-правдозвісник,

А за ними чистая водиця.

Почала княгівна таке слово

З золотого батьківського столу:

"Ой ви, Кмети, Лехи і Владики!

Розсудіте братів, що, чужі мов,

Між собою вони ворогують

За батьківське добро, за насліддя.

Скажіте нам несхибную правду,

Що від богів-усевидців сходе:

Чи править їм вкупі без поділу,

Чи на рівні частини розбитись?

Ой ви, Кмети, Лехи і Владики!

Мою раду розсудіте зараз,

Коли вона вам по мислі стане,

А не то – закон постановіте,

Хай розсуде братів розлучених".

Поклонились Лехи і Владики,

І пішла між ними тиха мова,

Тиха мова пішла поміж ними

У хвалу Любушиної ради.

Лютобор той, що живе далеко

На горі широкій Доброславській,

Встав і мовив їй такеє слово:

"Ой княгівно ти наша в Вишграді,

На золотім батьківському столі!

Твою раду ми вже розсудили,

Вели людям, – що вони ще скажуть".

І тоді-то ті суднії діви

Позбирали, що люди сказали,

І, в святую складницю зложивши,

Дали Лехам прокричать на раді.

Радован від Кам’яного мосту

Перелічив голоси людськії

І усім сказав розсуду сойма:

"Ой Клененки, вороги між себе,

Брати родом від старого Тетви

Попеленка, що прибув до сього

Багатого й хорошого краю

Через три річки із воями Чеха!

Ваше діло розсудили ось як:

Правте вкупі, вмісті, без поділу!"

Встав тоді Хрудош, що з-під Отави,

Закипіла жовч у його грудях,

Аж затрясся від лютого гніву

І, махнувши дужою рукою,

До народу зарів він буй-туром:

"Горе, горе молодим пташатам,

Як гадина в їх гніздо залізе;

Горе тому горемиці в світі,

Як ним буде орудувать жінка.

Чоловік тільки повинен править,

Батьківщині перший син – наслідник!"

Піднялася Любуша на столі:

"Кмети, Лехи, Владики! – сказала, –

Збезчещено мене перед вами, –

Так творіте ж зараз суд і правду

Поміж себе самі по закону:

Править вами я більше не хочу!

Виберіть ви собі чоловіка,

Хай він править залізною рукою,

А руці моїй, руці дівочій,

Править вами уже не під силу!"

Ратибор, що з Керконіш високих,

Встав і мовив раді: "Не доладно

Суду й правди нам шукати в німців.

По святому в нас закону правда:

Занесли ту правду наші предки

Через три річки от на сюю землю!"

1872


Примітки

Вперше надруковано в журналі "Радянське літературознавство", 1970, № 9, стор. 85 – 86. Подається за чорновим автографом (ф. 5, № 209, арк. 10 – 12). Чистовий автограф (ф. 5, № 1400) незавершений. [Твір довгий час вважався оригінальною старочеською поемою, і тільки в 1920-х роках було доведено, що його написав Вацлав Ганка у 1817 р.]

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 76 – 79.