Чайка на ймення… Лариса Косач

Ігор Ольшевський

Ім’я “Лариса”, включене до православних святців (пам’ять мучениці Лариси вшановується Церквою 8 квітня за новим стилем), в основі своїй – грецьке, й щодо його походження існують принаймні дві думки: одні дослідники вважають першопочатком назву кількох античних міст, заснованих на честь легендарної німфи Ларісси. Інші вбачають генезис імення в слові “ларос” – “чайка”.

При всій зовнішній відмінності цих версій спільним у них є причетність до водної стихії. Німфу Ларіссу давньогрецький міф пов’язує з богом морів Посейдоном, від якого вона народила двох снів – Пелазга і Фтіра. Чайки ж, як відомо, тримаються водойм, у т. ч. морів, що, за античними уявленнями, належали Посейдонові.

Підсвідомий мариністичний потяг подибуємо і в Лесі Українки:

В’ються не сприняться чаєчки білії.

Де тебе мають шукати на безвісті,

Милий мій, думи мої бистрокрилії.

[36, І, 158]

Або (хрестоматійне):

У тихому морі темніє;

Прозора, глибока вода

Немов оксамит зеленіє.

На хвилях зелених тремтять

Червонії іскри блискучі.

І ясним вогнем миготять,

Мов блискавка з темної тучі.

[36, І, 97]

Показовим є і образ… чайки, що раз у раз з’являється у віршах про море. У фольклорі це – уособлення туги. Георгій Булашев у дослідженні “Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях” наводить, зокрема, факт уявлень про чайку як про безутішну вдову, що після смерті чоловіка літає, кигичучи, над його могилою (Переяславський повіт) [3, 363]. Зі страдницькою долею України цей птах асоціюється у славетній “Пісні про чайку”, автором якої вважається гетьман Іван Мазепа:

Ой біда, біда

Чайці-небозі,

Що вивела діток

При битій дорозі.

[37, 51]

Різні варіанти образу подибуємо у Степана Васильченка (“Чайка”) та Людмили Василевської – Дніпрової Чайки (“Дівчина-чайка”). Із символом туги має прямий зв’язок і “зегзиця” зі “Слова про Ігорів похід”. Як правило, назва пташки пояснюється як “зозуля”. Однак дієслово “кычетъ”, окрім кування зозулі, може означати й крик будь-якого птаха, в тому числі й кигикання чайки. В першій редакції здійсненого Великим Кобзарем переспіву “Плачу Ярославни” фігурують і зозуля (“як та зозуленька кує”) і “чайка-вдовиця” [44, 533]. Про Матір-Україну, як “зигзицю” та “чайку однокрилу” мовить, зрештою, і Василь Стус у поезії “Потоки” [32, 75]. Що ж до Лесі Українки, образ чайки в її віршах найчастіше персоніфікує політ думки:

Моїм думкам осінньої негоди

На Чорнім морі. Швидше тої чайки

Вони перелетять у ту країну,

Де небо ще синіє як весняне,

Де виноград в долині зеленіє

Де грає сонця проміння кохане.

[36, І, 99]

Однак попри те, що думки ці нерідко пройняті мінорним настроєм (особливо це стосується творів, що увійшли до першої збірки “На крилах пісень”, – таких, як “Конвалія”, “Сафо”, “Зоряне небо”, “До мого фортепіано”, “В магазині квіток”), здебільшого виправданим з огляду на описувані поетесою події або ж тяжкі життєві обставини, що спричинилися до появи окремих творів, що спричинилися до появи окремих творів, настрій цей не обмежується самою лише тугою, а майже завжди доповнюється надією. Намітившись уже в першому вірші Поетеси:

Зосталася тільки надія одна.

[36, І, 72],

– ця тенденція врешті-решт трансформується в життєве і творче credo:

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!

[36, І, 56]

Навіть у елегії “До мого фортепіано” (теж 1890), звертаючись до улюбленого інструмента, на якому через хворобу нема змоги грати, Леся Українка ніби не наважується промовити страшне слово “назавжди”, а “без надії сподіваючись”, натомість усе-таки пише: “Розстаємось надовго ми з тобою” [36, І, 68] [Тут і далі в цитатах (за винятком спеціальних посилань) – підкреслення автора цієї розвідки.].

Такий синтез двох, здавалось би, несхожих почуттів може, як не дивно, теж коренитися в імені – вірніше, в усвідомленні носієм (у даному разі – Поетесою) його суті. Як відомо, більшість етимологів (зокрема, М.Фасмер) виводили первинну основу слова “чайка” від звуконаслідування крику птаха (ke-) [38, IV, 311-312]. Інші (як-от А. Брюкнер) пов’язували назву з дієсловом “чаяти”, себто “вичікувати”, “переслідувати” [Там само]. “Індивідуальна” ж “етимологія” Лесі Українки теж нібито сягала цього першослова, проте з набагато м’якшим відтінком – “чекати”, “очікувати”,”сподіватися” (пор.у Памви Беринди: чаю въспрїати [18, 156]).

У Символі Віри (йдеться про церковнослов’янський текст молитви) вислів “чаю воскресhнія мертвыхъ и жизни будущаго вhка” означає не просто стан чекання, – як “мирське”, земне відчуття, а освячене Вірою сподівання (уповання) на здійснення заповіданого Богом, бо “так як в Адамі вмирають усі, так само в Христі всі оживуть” (1 Кор., 15: 22) [Святе Письмо цитується в перекладі Митрополита Іларіона (Івана Огієнка) [4]].

В уже згаданому кредо Лесі Українки – “Contra spem spero” (“Без надії сподіваюсь”) можна знайти паралель зі славнозвісним Тертулліановим “Credibile est quia ineptum” (“Достовірно, бо неймовірно”; автором пізнішої, до речі, більш відомої редакції, – “Credo quia absurdum” (Вірую, бо абсурдно) традиційно вважають Блаженного Августина). Тож саме у Вірі, що є вищою від суєтних, змішаних із сумнівами, надій і не дає перерости останнім у суєтну ж таки безнадію (наслідком якої неминуче стала б капітуляція), треба гадати, й криється один з основних секретів життєстійкості та неабиякої творчої плідності людини, чий доробок далеко не покривається змістом 12-томника, виданого “Науковою думкою” в 1975 – 1979 роках.

Це, зокрема, підтверджує й лист Лариси Петрівни з Сан-Ремо до Ольги Кобилянської, датований 26 лютого 1902 року. Висловлюючи щиру стурбованість із приводу небезпечного захоплення сестер Кобилянських спіритизмом і даючи об’єктивну оцінку цій окультній практиці, Леся Українка зазначає, що вірить тільки в одного Духа, “того, що про нього співав Heine в своїй “Bergidylle” і що йому служили всі найсвітліші душі людські”. Цей Дух, на глибоке переконання Поетеси, “може замінити всіх духів, що грають на столиках”, бо “грає просто на серцях людських і що може, те творить просто, без містифікацій, і створив він найкращі діла людської штуки через своїх обранців” [].

Ліричний герой поеми Генріха Гейне “Гірська ідилія”, про яку згадувала і свого часу перекладала Леся Українка [36, ІІ, 174], – здійснений Поетесою у cпівавторстві з Максимом Ставиським (псевдонім Михайла Славинського) переклад Гейневої “Книги пісень” вийшов друком у Львові 1892 року, – викладає коханій своє credo, яке, по суті, є варіацією на тему Символа Віри: йдеться тут про Віру в Бога-Отця, Котрий

Й гарний люд на ній створив,

Сонцю, Місяцеві й зорям

Путь одвічну призначив, –

у Бога-Сина, Який

…любо

Все провадив про любов

І за теє, як звичайно,

На хресті пролив він кров, –

і, зрештою, про те як оповідач “щирим серденьком прийняв” Віру в Святого Духа.

З огляду на те це рядки з вищеназваного листа Лесі Українки до О. Кобилянської повністю спростовують нав’язувані впродовж тривалого часу стереотипи щодо світоглядних концепцій Поетеси (за царату – “богозневажниця”, що зводить хулу на Ісуса Христа, паплюжить Святе Письмо і таїнство Євхаристії [19, 213], в радянський період – “переконана атеїстка”, в нинішній –“ніцшеанка”, “язичниця” і т.д.). Протест і критичний пафос Лесі Українки стосувався не власне Христового Вчення, а його фундаменталістських деформацій, характерним виявом яких була, зокрема, діяльність “одержавленої” церкви у тодішній Російській імперії.

Так зване “ніцшеанство” та “язичництво” Поетеси були, отже, не більш аніж полемічними прийомами, – подібно до “нового язичества” у Павла Тичини. Окрім того, в прибічників сліпої, фанатичної віри кожен вияв Віри Видющої, Свідомої завжди викликає підозри в “єресі”, “поганстві”, “атеїзмі”, ба навіть у прямих зв’язках з інфернальними силами. Не забуваймо, що й про Ісуса Христа книжники та фарисеї поширювали чутки, ніби Він “виганяє демонів силою князя демонів” (Марк, 3: 22), й тим чинили найстрашніший вид богозневаги – зневагу на Духа Святого.

Повертаючись до значення образу чайки, навряд чи можна обійти мовчанням і “зворотний бік медалі”. Святе Письмо відносить цього птаха до нечистих тварин, м’ясо яких заборонено вживати в їжу (Лев., 6: 16) [В перекладі митрополита Іларіона йдеться не про чайку, а про “струся”, себто страуса]. У “Біблійній енциклопедії” Архімандрита Никифора (1891) поряд з невтомністю й легкістю польоту, підкреслює також ненажерливість та жадібність чайок, які часто обкрадають навіть своїх співмешканців [3, 784].

Негативно забарвлені згадки про “хижих прибережних чайок”, що “радіють з жарту лихого” (“З подорожньої книжки”, 1911), подибуємо і в Лесі Українки. Це стосується, як правило, тих поезій, де образ не сягає рівня високого символу або самоототожнення. Поетеса ніби проводить градацію між “чаяти” як “переслідувати” (за А.Брюкнером), – що є ознакою поведінки хижої, підступної істоти, – і “чаяти” як “чекати з вірою”, й, зрозуміло, ототожнити свою сутність може лише з “чайкою”, яка не лише абстрагується від хижого, жорстокого світу, а й сміливо протистоїть йому..

Сама собою напрошується паралель з героєм написаної далеко пізніше повісті-притчі американського письменника й філософа (в минулому – льотчика) Річарда Баха “Чайка на ймення Джонатан Лівінгстон”, де у зграї птахів, що живуть лише одним – пошуками здобичі – й підпорядковують цьому свою здатність до польоту (“Не забувай, що ти літаєш заради того, щоб їсти”[2, 268]), з’являється індивід, котрий усе своє життя присвячує вдосконаленню вміння літати:

“Більшість чайок не прагне дізнатись про політ нічого, крім найнеобхіднішого: як долетіти від берега до їжі й повернутися назад. Для більшості чайок головне – їжа, а не політ. Для цієї ж чайки [йдеться про героя книги – І. О.] найголовніше було не в їжі, а в польоті. Найбільше на світі Джонатан Лівінгстон любив літати” [2, 268].

Його вважають легковажним і безвідповідальним диваком, а згодом і виганяють зі Зграї як порушника й зрадника звичаїв Сім’ї Чайок, але Джонатан завдяки цьому звільняється й від умовностей, якими він був скутий, живучи в Зграї, й продовжує вдосконалювати мистецтво польоту:

“Щодня він дізнавався про щось нове. Він дізнався, що надавши тілу обтічної форми, він може перейти у швидкісне пікірування й добути рідкісну смачну рибу з тієї, що плаває в океані на глибині десяти футів; йому більш не потрібні були риболовецькі шхуни й скоринка хліба. Він навчився спати в повітрі, навчився не збиватися з курсу вночі, коли вітер дує з берега й міг пролетіти сотні миль від заходу до сходу сонця. З таким же самовладанням він летів у щільному морському тумані й проривався до чистого сліпучо-осяйного неба… В той самий час, коли інші чайки тиснулись до землі, не підозрюючи, що на світі існує щось окрім туману і дощу. Він навчився залітати разом із сильним вітром далеко в глибину материка і ловив на обід апетитних комах” [2, 272].

Зрозуміло, що йдеться не про чайок як птахів, а про людей, – тих, кого з’їдають гріховні, суєтні почуття (нудьга, страх, злість), вкорочуючи почасти їхнє фізичне, а насамперед – духовне життя, роблячи, по суті, “живими мерцями”, й тих, хто, перемігши в собі ці згубні пристрасті, здобув урешті-решт очікувану внутрішню свободу. Це та ж градація між "чаянням" нижчим, що полягає в переслідуванні суто утилітарних, прагматичних цілей (а також – нехай читач вибачить за каламбур, – у переслідуванні тих, хто дотримується інших життєвих принципів) та Вищим (“чаю воскресhнія мертвыхъ, и жизни будущаго вhка”), й не лише градація, а й боротьба – адже вихід на рівень Вищого Чаяння, за яким відкривається щлях до духовного польоту, означає подолання притягальних сил “зграї” й готовність пройти через Коло Ганьби, коли з вуст учорашніх одноплемінників лунає: “Ти нам більше не брат” [2, 272].

Хіба ж не такою є пророчиця Тірца з драматичної поеми Лесі Українки "На руїнах" (1904)? До її проповідей дослухаються, по суті, одиниці – більшість же воліє скніти в споминах про минулу велич Єрусалиму, приречено повторюючи рядки "Плачу Єремії", аніж співати власних нових пісень. Слова пророчиці про новий храм у новому Єрусалимі викликають лють як у самарян, так і в юдеїв:

Без святощів прадавніх?

Без скрині заповіту й херувимів?

Без спадщини Давида й Соломона?

[36, ІІІ, 182]

У відповідь на зауваження Тірци – “Чи тільки те святеє, що старе?” – юрба (своєрідний аналог Бахової “Зграї”) виганяє пророчицю за межі зруйнованого міста…

Цікаво, що з-поміж персонажів поеми іменем як таким наділена лише головна героїня. В ряді стародавніх учень ідеться про те, що ім'я людина повинна заслужити: до цього моменту вона має лише назву [Цікавими з цього приводу є спогади російського психотерапевта Ернеста Цвєткова в його книзі «Майстер самопізнання або поринання в “Я”», де наводиться майже аналогічний вислів старого знахаря [43, 98]]. От і застосовує Поетеса для характеристики оточення пророчиці саме назви: “жінка”, “чоловік”, “самарянин” та ін. Дехто з них, послухавши віщих порад, стають до праці й у поемі більш не діють: ці люди – вже на шляху від назви до імені, й це про них мовить Тірца:

Он ті, малії,

он ті, що в куренях та при багаттях

удосвіта працюють неоспало,

вони жнива для Господа готують…

[Сакральна лексика у цитатах iз творів Лесі Українки подається згідно з релігійним каноном]

І саме вони звуть пророчицю “дочкою надії”, відчувши в ній особистість, причетну до вищого “чаяння”. Інші ж, навіть визнаючи дівчину за “нову Дебору” [За часів суддівства пророчиці Дебори, гебреї 40 літ не знали воєн (Суд., 5: 31)], прагнуть використати цей Божий дар (до речі, ім’я Джонатана-чайки так і перекладається з гебрайської) у власних, далеких від святості цілях. Спроби ж Тірци покласти край чварам двох гілок, по суті, одного етносу, викликає в обох сторін, що ворогують, пароксизми ненависті. Вони приречені називатися доти, аж поки не настане їхнє прозріння. В цьому ж і сенс останніх слів пророчиці, мовлених перед вигнанням:

Дух Божий знайде сам мене в пустині,

а вам ще довгий шлях іти до нього!

Пустиня, яка сприймається гонителями Тірци як кара, для неї самої – шлях до вищого щабля Богопізнання: адже це – символ відсторонення від суєти й гріховності (недарма слово “пустинь” присутнє в найменуваннях цілого ряду православних монастирів, заснованих у глухій місцевості; окрім того, пустинню, пустинькою звуть і келію ченця-самітника в деяких великих монастирях). Символічним є і ймення пророчиці (по-гебрайському –“приємність”, “краса”, “врода”). Одухотворена, свідома своєї місії – пробудження народу (“Устань, Ізраїлю, роби намети”), – Тірца справді красива, й на тлі цієї внутрішньої краси знеосіблена юрба переслідувачів пророчиці виглядає особливо потворно…

У драмі-феєрії Лесі Українки “Лісова пісня” (1911) ситуація ще цікавіша: серед людей, що діють у творі, тільки дядько Лев, його небіж Лукаш та дружина Лукаша Килина нібито наділені іменами, але право мати справжнє ім’я (не назву) здобув хіба що дядько Лев. Звісно, якби він пішов шляхом “нижчого чаяння”, це, мабуть, привело б у дію руйнівний механізм антропоніма (хижість, підступність, агресивність, зловживання владою тощо). Натомість в образі дядька Лева чітко проступають позитивні творчі риси “тотема” – благородство сили, велич духу, доброта, відчуття (і, головне, усвідомлення) єдності з Природою. Саме ці якості давали йому змогу мирно співіснувати з усіма лісовими духами. Знаменним у драмі є епізод, коли Мавка дізнавшись про скін дядька Лева (навіть останній спочинок старий теж знайшов у лісі), промовляє над його могилою тужливі слова:

єдиний друже мій! Якби я мала

живущі сльози, я б зросила землю,

барвінок би зростила невмирущий

на сій могилі. А тепер я вбога,

мій жаль спадає, наче мертвий лист…

[36, V, 274]

І в цей момент її скорбота несподівано знаходить підтримку навіть у Куця:

Жаль не пристав мені, а все ж я мушу

Признатися – таки старого шкода,

Бо він умів тримати з нами згоду.

[36, V, 274]

Безіменна (!) сестра дядька Лева, мати Лукаша, сприймає брата як небезпечного дивака, що знається із “відьмами з лісу”, та й старому чужі та відразливі її захланність і оголений практицизм. Підпавши під вплив матері (а потім – дружини Килини) йде шляхом “нижчого чаяння” й Лукаш (значення імені – “світлий). На початку драми – це справді ніжний, поетичний, музично обдарований юнак із задатками світлої особистості. Чарівним голосом своєї сопілки Лукаш зміг підняти з зимового сну Мавку, пробудити в ній “друге серце”), але снаги для усвідомлення власної місії – нести людям світло, – хлопцеві явно забракло: фактично він зрадив суть свого імені, від якого лишилася тільки назва…

Типовим прикладом “нижчого чаяння” є також Килина (лат. aquilina – “орлиця”) – душа її не здатна піднятися до польоту. Навіть хижість Килинина “взята” не від “тотема”: прониклива Мавка порівнює її з риссю, кількома рядками вище згадуючи й лукавість видри (тобто йдеться про істот нелетючих). Як бачимо, випадки, коли носій імені не виправдовував закладеної в ньому програми – далеко не поодинокі: ще один приклад – скульптор Джонатан із драматичної поеми Лесі Українки “У пущі”, який притлумив у собі Божий дар, ставши на шлях релігійного фундаменталізму, на відміну від свого ж таки колеги Річарда – “багатого силою” (чи не звідси – слово “лицар”?), котрий, обстоюючи власну мистецьку концепцію, виявляє справжню силу та багатство духу).

[Що ж до найменувань сутностей, які діють у “Лісовій пісні”, то ці, здавалося б назви (Лісовик, Мавка, Водяник, Русалка, Перелесник тощо) повністю збігається зі способом життя й діями їхніх носіїв і, отже, теж є своєрідними іменами. До речі, щось подібне існує і в людському світі – наприклад, прізвиська, вжиті на означення зовнішності, поведінки, особливостей мовлення або інших рис людини (в т.ч. і негативних). Нерідко таке прізвисько ставало ніби “другим іменем” носія, а то й прізвищем нащадків.]

Складається враження, що, живучи у згоді зі своїм іменем, Лариса Косач застерігала людство від шляху “назад”, стверджуючи натомість шлях, на якому (звісно, через випробування) тільки й можна досягти осяянь, які Річард Бах ототожнив з польотом. Шкода лишень, що до віщої української Чайки ми й досі не поспішаємо прислухатись.