Таїна псевдоніма

Ігор Ольшевський

Визначний російський мислитель Олександр Лосєв писав у своїй книзі “Філософія імені”: “Слово й зокрема ім’я є необхідний результат думки, й лише в ньому думка досягає своєї найвищої напруги та значення” [20, 32]. І хоча поняття імені у філософа досить широке, визначення це стосується й безпосередньо антропоніміки, в т.ч. і псевдоніміки.

Щодо одного із складників псевдоніма Лариси Петрівни Косач-Квітки – пестливої іменної форми “Леся” – навряд чи буде помилкою ствердити, що в ХІХ ст. вона (ця форма – І.О.) частіше була похідною від Олександри аніж від Лариси (зокрема псевдонім “Леся” певний час мала дружина Пантелеймона Куліша – Олександра Білозерська, більш відома як Ганна Барвінок). Відомо, що йменням “Леся” малу Ларису Косач почали звати десь у п’ятирічному віці (“Мене перезвали на Лесю…” – з листа 1876 року до Драгоманових []) – до цього дівчинку називали Лосею (від Ло[ру]ся); звідси, до речі, й дитяче прізвисько “Мишолосіє”, яким дорослі “нагороджували” юну Косачівну та її улюбленого брата Михайла.

“Перезвавшись”, майбутня Поетеса частково “додала” до місії Лариси й окремі риси, притаманні Олександрі (в перекладі з грецької – “захисниця людей”), себто особливе, жертовне співчуття до знедолених. У спогадах Миколи Охріменка про перебування Лесі Українки в Єгипті, мовиться, зокрема, з якою рішучістю вона стала на захист арабчат, яких безсоромно споювали двоє дорослих відпочивальників:

“Мою добру Ларису Петрівну було не впізнати. Ніколи я не бачив її такою ні до, ні після цього випадку. Хвора нога примусила її зіпертися на спинку крісла, але мені здалось, що зараз крісло полетить на голови цих двох брудних людей. Що вона їм говорила, що кричала, я не пригадаю всього. Запам’яталась мені лише одна погроза: “Я постараюсь, – говорила вона, – щоб через пресу весь Київ, вся Росія, всі ваші знайомі узнали про вашу бридку поведінку, поведінку культурного дикуна”. Ці слова Лесі Українки стосувалися М., бо рухливіший і меткіший Ка-ченко блискавично зник. З палким гнівом накинулась Лариса Петрівна на розгубленого М., вона буквально загнала в куток цього товстуна, і перед його гладкою пикою мелькали стиснуті кулаки виснаженої, хворої жінки” [31, 354].

В.Покальчук у розвідці “Слідами Лесі Українки”) наводить свідчення мешканця с. Уховецька (Ковельський р-н) В.Бончака:

“Одного разу чоловік з Любитова вкрав три мішки картоплі. Чоловіка того привели до старого Косача. Косач хотів, щоб чоловік той за кару дав пару рублів на Любитівську школу. Тоді за нього заступилася Леся:

– Тату, не треба. Може, його діти голодні й не мають чого їсти…

– Ну йди, – сказав батько Лесі до чоловіка, – тільки більше не бери” [31, 108, 109].

До поширення пестливо-зменшувальної форми “Леся” як самостійного ймення в Україні багато чим спричинилася значимість постаті Лесі Українки. Набагато рідше воно зустрічається в Росії та Білорусі – здебільшого як подвійний дериват, утворений від форми “Олеся”, похідної від Олександри та Олени й теж досить поширеної як самостійне ім’я – зокрема, завдяки популярності однойменної повісті російського письменника О.Купріна.

Одначе автор “Енциклопедії імен” Борис Хигір, розглядаючи Лесю відокремлено від Олександри та Лариси, пише про давньогрецьке походження імені (зі значенням – “нехитра”, “нелукава”, “щира”). Дослідник відзначає в Лесі вразливість, упертість (власне, це може бути витлумачено й як принциповість – І.О.), хворобливість і водночас ерудицію, музичний та художній хист. Більше того, підмічено, що зовні (“вродою”) Леся, – як носій імені, – схожа на батька. Як бачимо, багато спільного є з характером і навіть долею Лесі Українки.

Щоправда, будучи даним при народженні, вищезгадане ім’я передбачає, в разі гармонії, наближеність до материнської вдачі [42, 387], що, як ми знаємо, не було визначальним для нашої Поетеси – адже Лесею вона стала лише у п’ять літ. Схоже, що “згода” з новим іменем, швидко набувши рис повної гармонії, стала своєрідним каталізатором як творчих здібностей, так, на жаль, і проблем зі здоров’ям, закладених, імовірно, ще в ранньому дитинстві (скажімо, у процесі годування молоком від хворої корови), – застуда на Водохреща 1881-го, стала отже, останньою фатальною “краплею”… Чимало зі здібностей реалізувати не вдалося й це стосується насамперед музики – пригадаймо слова Лесі з листа до дядька – Михайла Драгоманова – від 18 грудня 1890 року: “Мені часом здається, що з мене вийшов би далеко кращий музика ніж поет, та тільки біда, що “натура утяла мені кепський жарт” [].

Хвороба не дала Поетесі змоги розкритися і в малярстві – тож виявити свої різнобічні обдарування їй випало в літературній царині: величезна більшість творів Лесі Українки містить ніби “сублімаційне” відображення цих обдарувань (досить згадати “Лісову пісню”, яку письменник Євген Кротевич свого часу охарактеризував як “справжню музичну ораторію” [31, 263], або цикл “Сім струн” – за його ж визначенням – “своєрідну музично-словесну сюїту”[31, 263] [тим, хто цікавиться темою “Музика та живопис у житті Лесі Українки” глибше, раджу прочитати монографію проф. О. Рисака “Лесин дивосвіт” [25].]

Якщо ж говорити про притягальну силу Лесиного слова, на мій погляд, не можна обійти увагою ще одну мову, в якій присутня лексема, схожа за звучанням на першу частину літературного ймення Поетеси. Йдеться про санскрит, що, як відомо, й досі лишається в Індії мовою індуїстського, буддійського та джайнського релігійних культів. Саме в джайнізмі існує термін “леш’я”, вживаний на означення специфічного ореолу (аури), що оточує, власне, будь-яку живу істоту, але помітити її може лише той, хто перебуває на високих ступенях духовного розвитку. Чим досконалішою є душа (джива), тим світліша аура-леш’я [21, 185, 385].

Світло поетичної аури Лесі Українки осявало і осяває не одного митця, який обрав за спосіб розмови з Богом і з народом віршоване слово. Вчитаймося, наприклад, у рядки поеми-феєрії (!) Павла Тичини “Дзвінкоблакитне” (1916 – 1917). Персоніфікована Природа (Лісовик, Душа Нив, Вітер, Болотяник, Лісові Дзвіночки тощо) одразу змушує згадати символіку “Лісової пісні”, а де в чому – навіть прозової казки “Лелія” (1890). І це при тому, що загальний настрій Тичининої поеми цілком співвідносний з настроєм “Сонячних Кларнетів” і супутніх творів Поета (пантеїстичні мотиви, осмислення ведичних та античних ідей стосовно Вогню як “духа-рушія”, “тональності всього світу”, – ідеї, що пізніше так сильно прозвучала у поемі-циклі “В космічному оркестрі”). Ось слова Вітру, які він промовляє до Душі Нив: “Ніякого Пана нема, єсть тільки вічний Рух, Огонь. І той Огонь мусить геть усе пройти, щоб нове життя могло повстати. Досить уже того спокою! Досить болота! [33, І, 316].

Порівняймо з Лесиним:

Долі коритися!

Час твій прийде

З долею битися –

Сон пропаде…

[36, І, 47]

Або фінальне Мавчине:

Ясним вогнем засвітилось воно,

чистим, палючим, як добре вино,

вільними іскрами вгору злетіло.

Легкий, пухкий попілець,

ляже, вернувшися, в рідну землицю,

вкупі з водою там зростить вербицю, –

стане початком тоді мій кінець.

[36, V, 292]

– адже відчутне його відлуння у вірші П.Тичини “Я хотів би, коли я умру…” (не раніше 1912-го – року публікації “Лісової пісні”):

Хай огонь молодий і вітрець

(Вони всіх нас колись похоронять)

Надо мною у сміх свій задзвонять,

Витинаючи дикий танець.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Так без дзвону, кадил і ридань

(Ах, облиште цю щирість даремну)

Перейду я у вічність таємну

До нових зорювань, до світань…

[33, І, 293],

або в його ж візії “Ще не раз колись розквітну…”, що є продовженням вірша “Іній” (1957):

…Ще не раз колись розквітну! –

Чи в цеху, чи над ріллею

мисль моя когось зачепить –

думку творчу

хай моєю

вишню мов тендітну

щепить

На нове прищепить…

Вишня ж виросте.

І вродять

вишеньки.

Й ось завітають

вдвох,

обнявшись,

тихим пливом

юнка й хлопець.

Заспівають!

І мене відродять

співом,

задушевним співом…

[33, ІІІ, 211]

А лейтмотивний для Тичини 1910-х – 20-х років образ арфи (“Арфами, арфами…”, “Закучерявилися хмари…”, “Фуга” та ін.)? Адже й він [цей образ-символ – І. О.], як слушно спостеріг визначний український учений-лесезнавець Олександр Рисак, займає (поряд із образом п і с н і) “панівне становище у системі музично-поетичного мислення Лесі Українки” [25, 174] – варто згадати хоча б “Єврейську мелодію”, драматичну поему “На руїнах”, позначку “Arpeggio” [виконання акорду не одночасно, а по черзі (як правило, в нисхідному русі). Використовується при грі на арфі, фортепіано та деяких інших інструментах] до вірша “Мі” з циклу “Сім струн”. Йдеться, отже, про щось далеко глибше аніж учнівське наслідування, а саме – про духовну спорідненість двох Митців, котрі – кожен у свій час і свій спосіб – виконували призначену Всевишнім Місію.

Благодатне сяйво Лесиної творчості торкнулося й дещо старшого сучасника Павла Тичини – майже забутого нині поета-плужанина Василя Алешка (1889 – 1944). Поодинокі дослідники його нерівноцінного доробку (О. Білецький [5], М. Родько [26]) відзначали, як правило, вплив Олександра Олеся, Грицька Чупринки, російських поетів Олексія Кольцова, Аполлона Майкова, почасти навіть Ігоря Севєряніна. Лесю ж Українку чомусь ніхто з них не згадав серед літературних навчителів поета, а в той же час сліди її впливу простежуються в ряді творів молодого В. Алешка – насамперед у вірші “Думка” (“В гаю дрімали сині квіти…” або – в найранішому варіанті, – “Цвіли в гаю розкішні квіти…”). Поезія ця багато в чому перегукується не лише з Олесевими “Айстрами” (як це відзначав Микола Родько [31, 186)], а й з Лесиною “Конвалією” (1884), причому схожість тут не лише в настрої чи змісті, а й у засобах вираження авторського резюме. Так, скажімо, сумну пригоду, що трапилася з квіткою, Леся Українка у фіналі проектує на долю винуватиці описаного – байдужої панночки:

Колись доведеться

Згадать тую конвалію

Як щастя минеться…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

…Може, колись оцей милий,

Що так любить дуже,

Тебе, квітчку зів’ялу,

Залишить байдуже!..

[36, І, 53, 54]

Подібну проекцію історії знівечених квітів (тільки вже на власний талан), знаходимо і в “Думці”:

Ростуть квітки… Їм сонце гріє.

І вмить… підкошені впадуть.

– Невже й мої пісні-надії

Людської кари не минуть?..

[1, 61]

Різною мірою вплив Поетеси позначився й на інших ранніх віршах В. Алешка – зокрема таких, як “Сліпець прозрів” і “По весні я чув пісні…” До речі, останнім із названих поет дебютував 1907 року у журналі “Рідний край”, редагованому матір’ю Лесі Українки – Оленою Пчілкою.

З незмінним пієтетом ставилися до Лесиної спадщини й опоненти “Плуга” – неокласики (згадаймо присвячені Поетесі дослідження Миколи Зерова, Михайла Драй-Хмари, Павла Филиповича, Віктора Петрова, Бориса Якубського тощо). Це стосується й “позагрупових” літературознавців 1920-х – 30-х років – таких, наприклад, як Олександр Білецький, Олександр Дорошкевич, Андрій Музичка, Леонід Підгайний. У той самий час Українського Відродження особистість і творчість Поетеси стала провідною зорею для Петра Одарченка – згодом одного з найвизначніших лесезнавців української діаспори. Знаковою була постать Лесі Українки й для шістдесятників (написані в різні роки статті Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Івана Світличного, поезії Івана Драча, Бориса Олійника, Дмитра Павличка). Лесину “школу” (поряд із Кобзаревою) можна помітити у Василя Симоненка (“Лебеді материнства”, “Русалка”).

В 1989 році – як передмова до видання драматичних творів Поетеси, – з’явилося друком блискуче дослідження Ліни Костенко “Поет, що ішов сходами гігантів”, де Лесю Українку названо керманичем, “котрий вів корабель національної культури в морі культури світової” [17, 25], і одним із тих геніїв, “котрі прийшли буквально один за одним – Шевченко, Франко, Леся Українка – і здійснили титанічну роботу духу, надолуживши за багато віків і забезпечивши українській літературі майбутнє” [17, 58]. В цій же статті авторка з болем констатує, що вищезгаданий корабель національної культури “потрапив в українські Бермуди” [17, 25].

Ментальна єдність двох великих Поетес (ні, таки Поетів!) України відчутна в багатьох виступах Л.Костенко (“Геній в умовах заблокованої культури”, “Гуманітарна аура нації”, “Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф” тощо) – незалежно, чи згадується в них ім’я Лесі Українки, а чи присутній тільки дух – дух внутрішньої свободи, якого вдалося розпізнати сучасному Поетові ще на початку 1960-х, причому саме в його місійному вияві, запрограмованому другою частиною псевдоніма: бути Українкою в час, коли Україні як такій відмовляли у праві на існування, долаючи муки хвороби й непорозумінь, наражаючись на небезпеку репресій, будити народ до національного самоусвідомлення, боротьби за утвердження справедливого ладу і праці в ім’я Вітчизни… [Зрозуміло, що в контекст сучасного українського лесезнавства чудово вписуються й дослідження (в це поняття автор включає як монографії, так і статті, виступи на наукових конференціях тощо) М.Жулинського, М.Кодака, В.Агеєвої, Л.Мороз, М.Моклиці, згаданих уже О.Рисака, І.Денисюка, Т.Скрипки та ін.]

Закономірним, зрозуміло, є й звертання до Лесиного імені й постаті у творчості волинських письменників – досить лишень назвати Віктора Вербича, Василя Гея, Ніну Горик, Надію Гуменюк, Олену Криштальську, Клаву Корецьку, Віктора Лазарука, Володимира Лиса, Віру Омелянчук, Степана Скоклюка, Василя Слапчука, Йосипа Струцюка, Івана Чернецького, Валентину Штинько, покійних Олександра Богачука, Петра Маха, Михайла Пронька, Людмилу Лежанську, Олександра Рисака тощо. Не можна не згадати й авторів із інших областей України, але уродженців Волині (небіжчика Петра Гоця, нині сущого Ігоря Павлюка та ін.), або ж тих, чиє життя тим чи іншим чином було пов’язане з нашим краєм, як-от Микола Олійник – автор повістей “Леся” та “Одержима”, а також п’єси “Одержима”, що свого часу йшла на сцені Волинського обласного музично-драматичного театру ім. Т. Г.Шевченка (головну роль виконувала відома актриса Людмила Приходько – нині народна артистка України).

І якщо вже йдеться про сценічне втілення творів Лесі Українки, доречним буде згадати, що наш театр періодично звертається до драматургічної спадщини Поетеси (в різний час поставлено “Лісову пісню”, “Оргію”, “Бояриню”, “Одержиму”). Моновистави “ Та вір мені, що я тебе любила…” (за епістолярною спадщиною Лесі Українки ), “Вогонь моїх пісень”, “Одержима”, композиція “Казки та легенди Волинського краю” (за фольклорними записами Поетеси) надійно увійшли до репертуару майстрині художнього слова, заслуженої артистки України Галини Кажан. Лесине джерело воістину невичерпне…

На завершення теми варто було б звернути увагу на промовистий факт, значення якого важко переоцінити: псевдонім “Леся Українка” виник з ініціативи матері Поетеси – Олени Пчілки. За найпоширенішою версією, і мати, й донька мали на меті дати зрозуміти читачам львівського часопису “Зоря”, що авторка надісланих поезій – не з Галичини. Згідно з іншою (прихильницею якої, зокрема, була наймолодша сестра Лесі Українки – Ізидора Петрівна), доччиним псевдонімом Олена Пчілка прагнула підкреслити справжню любов до Батьківщини – на відміну від поверхового “українофільства”. Можливо, вплинув і приклад брата Ольги Петрівни – Михайла Драгоманова, котрий іноді послуговувався псевдонімом “Українець”.

На містичному ж, місійному рівні мати виконала волю Всевишнього: саме з прибраним 1884 року іменням, – іменням, що дихає дитинною чистотою (“Поправді кажу вам: коли не навернетесь, і не станете як ті діти, – не ввійдете в Царство Небесне” – Матв. ХVІІІ, 3) її доньці судилося стати об’єднавчим “містком” між двома розірваними частинами України. При тому, що стосунки Лариси Петрівни з матір’ю не можна назвати ідилічними (бо ж обидві – незалежні творчі натури), факт гармонії псевдонімів письменниць промовляє сам за себе – тим паче, що різниця в часі літературних дебютів обох не була значною. Обопільна осяйність Олени (гр. “світильник”) і Лесі-Леш’ї (“Досвітній огонь запали…”), поєднана з працелюбністю “Пчілки” (Лесине: “Як я люблю оці години праці…”) дала світові Щиру Українку, котра ще в ранню весняну пору отроцтва вийшла на подвижницький шлях Захисниці людей і вже не звертала з нього.