Замість передмови
Ольшевський Ігор
Проміжок часу від 1953 до 1956 року одні дослідники включають у контекст хрущовської “відлиги” (мотивуючи це тим, що 1954 року був надрукований однойменний твір Іллі Еренбурга), інші вважають початком “відлиги” ХХ з’їзд КПРС (1956), коли Микита Хрущов нібито розвінчав культ особи Йосипа Сталіна, хоча насправді активно взявся за створення власного. Час із кінця 1953 − до початку 1955 року був позначений боротьбою за владу між М. Хрущовим та Г. Маленковим, що завершилася звільненням останнього з посади голови Ради Міністрів СРСР. Про критику померлого більшовицького вождя в пресі чи художній літературі тоді годі було й подумати: всюди були його портрети, ім’я Сталіна постійно фігурувало на сторінках партійної періодики, у виступах керівників партії та держави, його висловлювання широко цитувалися…
Поряд із цим в обігу вже почали з’являтися термін “культ особи” та “колективне керівництво” (причому стверджувалося, що Маркс, Енгельс, Ленін і Сталін були противниками культу й усіляко боролися з його проявами). Почали налагоджуватися взаємини з Югославією, обірвані 1948 року у зв’язку з конфліктом між Й. Сталіним та Й. Броз Тіто (в автора цих рядків збереглися “Філософський словник” 1954 року видання, де ще є згадки про “кліку Тіто”, і “Енциклопедичний словник”, де у виданому 1955 року ІІІ томі ім’я югославського лідера вже не супроводжується політичними наличками). І, звичайно, прикметою часу став початок реабілітації репресованих (винним, як і у випадку з Югославією, оголошувався вже страчений − а за іншими даними вбитий під час арешту, − Лаврентій Берія).
У всесоюзних літературних журналах того часу хоч іще й боязко, але вже почали з’являтися полемічні матеріали, як-от статті “Про щирість у літературі Володимира Померанцева (“Новый мир”, 1953, № 12), “Люди колгоспного села у повоєнній прозі” Федора Абрамова (там само, 1954, № 4) тощо. Опубліковано повість Віри Панової “Пори року” (“Новый мир”, 1953, №№ 10−12), вірші з так і не виданого тоді в СРСР, але заочно обпльованого після публікації “за пагорбом” роману Бориса Пастернака “Доктор Живаго” (“Знамя”, 1954, № 4), згадану вже “Відлигу” Іллі Еренбурга (“Знамя”, 1954, № 5), п’єсу Юрія Яновського “Дочка прокурора” (“Театр”, 1954, № 4 − посмертно) та ін.
Саме в цей період, − у 9-му числі журналу “Вітчизна” за 1954 рік, − з’явилася друком повість Олеся Гончара “Щоб світився вогник”. Того ж року в перекладі С. Григор’євої твір побачив світ у часописі “Новый мир” (№ 10). Повість, яку згодом незабутній Анатолій Григорович Погрібний назве “найпомітнішим твором О. Гончара у період між «Прапороносцями» та романом «Людина і зброя»” [24, c. 265] одразу ж привернула до себе увагу рецензентів (Д. Гринько, В. Дубров, К. Лемешко, О. Цибаньова, Ю. Шанін, В. Шаповалов, В. Анісов, В. Гусаров, Н. Кастеллі, О. Кундзіч, І. Рибак, В. Войтенко, А. Кизя, І. Рябокінь та ін.), а згодом і кінематографістів − причому спочатку інтерес виявив “Мосфільм” (зокрема про наміри екранізації твору у своїх тогочасних листах до письменника говорили директор Сценарної студії Головного Управління кінематографії СРСР Василь Дулгеров [21, с. 92] та директор кіностудії Іван Пир’єв [21, с. 95−96]), але зрештою постановку картини “Дівчина з маяка” (1956) здійснив Григорій Крикун на Київській кіностудії, яка невдовзі отримала ім’я Олександра Довженка.
Сюжет та образи повісті “Щоб світився вогник” приваблювали й композиторів − так, 1960 року Микола Гржибовський написав за мотивами книги оперу “Марійка” (інша назва − “Грай, море”) [16]. Є дані, що відомий російський (на той час − радянський) драматург-лібретист Юрій Сломінський отримав від дирекції Академічного Театру опери і балету імені С. М. Кірова у тодішньому Ленінграді замовлення на лібрето балету, основою якого також мала стати згадана повість, однак чи був цей задум здійснений − невідомо [21, с. 104−105].
Через широкий резонанс, викликаний появою романів “Перекоп” (1957), “Людина і зброя” (1960), “Тронка” (1963), “Собор” (1968), “Циклон” (1970), “Берег любові” (1976), “Твоя зоря” (1980), повісті “Бригантина” (1973), та ін., “Вогник” опинився згодом ніби в “тіні” цих фундаментальних творів, й про твір уже згадували не так часто, а поміж тим у ньому ледь чи не вперше порушено вельми болючі питання, які згодом будуть розвинуті у значній частині щойно названих творів, більше того, багато з них лишаються актуальними й дотепер (за А. Погрібним − “Усе актуальне в цьому творі, “гаряче” і понині” [24, c. 265]). Тож не дивно, що останнім часом інтерес до повісті (й кінокартини) знову почав зростати, що помітно зі спроб її літературознавчого освоєння (Г. Авксентьєва, Л. Пономар, О. Ожигова та ін), а також із обговорення “Дівчини з маяка” в Мережі.
Каюсь перед Всевишнім та читачами, що іще в 10-му класі мав змогу прочитати цей твір, який був рекомендований учням для позакласного читання (власне, він і адресований старшокласникам, перед якими от-от мало постати питання про вибір професії), але, дещо “втомлений” програмовими “Прапороносцями” (по-справжньому цей роман “прийшов” до мене років вісім згодом − вже після “Людини і зброї”, “Циклону”, “Тронки”, “Собору” [Прим. 1], “Бригантини”, “Берега любові”, “Твоєї зорі”), я спромігся лише прогортати повість “навскіс” і, ясна річ, мало що запам’ятав. Повторне моє “відкриття” Олеся Гончара, яке відбулося 1985 року, на жаль, так і не збудило інтересу до давнього твору…
І от − десь у листопаді 2019-го, − ніби осяяння. Якось захотів послухати пісню Олександра Злотника на вірші Віктора Герасимова “Маки червоні” у виконанні тріо Мареничів. Набравши назву в Гуглі, натрапив на відеокліп із цим чудовим твором, але самих Мареничів у кадрі не було, пісня звучала на тлі дуже красивого відеоряду: макове поле й закохана пара − юнак у капітанській формі (чомусь із рушницею) та гарна, білява, босонога дівчина у вінку (так що тут незайве вжити й крилате французьке “cherche la femme”). Потім капітана кличе якась жінка − як потім виявилось, мати, − й він покірно іде за нею, а до дівчини підходить інший хлопець… Почав читати відгуки на кліп і довідався, що відеоряд − зі згаданого вище фільму “Дівчина з маяка”, знятого за повістю Олеся Гончара “Щоб світився вогник”. Гадаю, зайве говорити, що кінострічку я знайшов у Інтернеті того ж таки дня, залюбки переглянув (Марійку − оту саму “дівчину у вінку”, − грала чудова, але, на превеликий жаль, уже покійна акторка Ія Арепіна) і одразу ж розгорнув третій том здійсненого в часи горбачовщини семитомного видання Олеся Гончара, де, власне й був опублікований “Вогник”.
Анатолій Григорович, поза всяким сумнівом, мав рацію. Ця невелика повість справді якщо не приголомшила мене, то принаймні неабияк подивувала надзвичайною актуальністю, непроминущістю порушених у ній питань − дарма, що “єдиний і непорушний” канув у Лету, а “надворі” вже давно ХХІ століття. Одразу ж виник задум написати про твір, ознайомити читача з власною спробою його сучасного прочитання. Я почав фіксувати кожен відгук, кожну рецензію − як на повість“Щоб світився вогник”, так і на “Дівчину з маяка” (бо зрозумів, що розглядати їх треба не окремо, а в сукупності).
Усе, що знайшов у Мережі, а також у фонді Волинської державної обласної універсальної наукової бібліотеки імені Олени Пчілки [за цієї нагоди висловлюю щиру вдячність працівницям книгозбірні й зокрема відділів читальних залів та краєзнавчої роботи. − І. О.], ще більше впевнило у доречності написання власної статті чи навіть невеликого есею. Окрім того, cхоже, що є ніби якесь “неписане табу” щодо детального аналізу завершальних епізодів повісті й фільму − тож виникла потреба розставити крапки над “і” у трактуванні відкритого фіналу кожного зі згаданих творів, спробувавши підняти завісу таїни над “закадровим” майбутнім героїні.
Що з цього вийшло − судити читачам. Якщо бодай когось із них зацікавить давня повість Олеся Гончара і знятий за її мотивами фільм − знатиму, що праця моя не даремна.
Примітки
1 На щастя, примірник 1-го числа журналу “Вітчизна” за 1968 рік (з опальним романом) не вилучили з фондів Волинської обласної наукової бібліотеки, й він був доступний для читання навіть у часи Брежнєва, Андропова, Черненка та іже з ними.