А що ж там далі?

Ольшевський Ігор

(полемічні роздуми
про “закадрове” майбутнє Марії Лелеки)

У театральному фольклорі побутує бувальщина про те, як артисти з обласного центру грали виставу в якомусь селі. У виставі юнак і дівчина потрапляють в різні невеселі перипетії, що стоять на серйозній заваді поєднанню їхніх доль. І от − фінал: усе благополучно минулося, закохані знову разом. Палкі слова любові… Поцілунок… Завіса… У клубній залі спалахує світло, але глядачі на чолі з головою колгоспу та парторгом не поспішають розходитися − всі сидять на своїх місцях, чекаючи чогось іще. Їм кажуть: “Ідіть уже додому, вистава скінчилася”. А голова: “Як скінчилася? А весілля?” Здавалося б, усе завершилося щасливо, і за героїв можна бути спокійним, так ні − глядач вимагав остаточної крапки над “і” − весілля…

Не знаю, чи були такі випадки під час перегляду фільму “Дівчина з маяка”, чи надсилали читачі Олесеві Гончару листи з побажаннями написати продовження повісті “Щоб світився вогник”, у якому той мав остаточно “вилікувати” героїню і “видати” її заміж за Дем’яна. У двотомнику листів до письменника такі кореспонденції відсутні, але це не значить, що їх не було зовсім − адже фінал у обох творах виразно відкритий (до речі, цим мистецтвом Олесь Гончар володів бездоганно − згадаймо новелу-апокаліпсис “Залізний острів” із “Тронки”), і заінтригованого читача, безперечно, не могло не цікавити: а як же там далі складеться у Марії? Тож спробуймо розібратися…

Між книгою та її кінематографічним варіантом, як найчастіше буває, є певні не те, щоб відмінності, а, так би мовити, подієві нюанси. Це ж стосується й власне фіналу. Порівняймо:

“Щоб світився вогник”

Коли гасне маяк і хвора Марія рішуче встає з ліжка, щоб піти й засвітити його вогник, ні мати, ні лікарка не перечать їй, розуміючи, що крім неї, − старшої на маяку, − зробити це нікому (поки хлопці все відремонтують, “Боцман Лелека” може розбитися об скелі, й не лише він один − запалений смолоскип становища не рятує; окрім того, Марія відчуває певну провину за прокльони, які слала зрадливому капітану, і припускає, що маяк міг погаснути й від цього), тож намагаються якнайтепліше одягти дівчину.

Надворі страшенний, ледь не ураганний вітер. Коли Марія насилу дістається до вишки, їй спадає на думку спробувати під’єднати новий балон. Вона одразу ж підказує цю ідею Дьомі та іншим мотористам. Дьома (на відміну від фільму, без Марії) підіймається на маяк і виконує все, що сказала “старша”. Героїня з захопленням дивиться на вогник маяка, що знову світиться.

“Дівчина з маяка”

Про жоден смолоскип не йдеться. У рішенні Марійки йти до маяка її підтримує лише мати. Лікарка Ксана − чи з почуття турботи про пацієнтку, чи зі страху перед можливою відповідальністю, якщо, не дай Боже, не вбереже її, − категорично не радить цього робити. Але ні Марійка, ні Євдокія Пилипівна її не слухають…

У кінооповідь вплітається пригодницький елемент. Бачачи, що маяк не світить, батько героїні − Омелян Прохорович і Ігор-капітан вирішують добиратися до берега плавом, наказавши стерновому взяти курс праворуч і йти до порту.

Тим часом Марійка, долаючи гарячку й загальний тяжкий стан, ускладнений звісткою про Ігореву зраду, підіймається нагору по “гвинтових” сходах маяка. Вона збагнула, що треба під’єднати балон напряму. Це, зрештою, дає позитивний результат − вогник маяка знову спалахує, й морякам уже не загрожує небезпека.

Марійка знесилено опускає голову на балон (от-от зомліє), але тут з’являється Ігор. Дівчина підводить голову. Обоє пильно дивляться одне на одного. У погляді героїні − ціла гама емоцій: від подиву й залишків минулого почуття − до зневаги. Врешті останнє перемагає, і вона відвертається від колишнього коханого (в бік Дьоми?). На екрані висвічується: “Кінець фільму”.

Як бачимо, подальша доля Марії залишається “за кадром” (чи “за палітуркою” − якщо про книгу), й читачам та глядачам ніби пропонується створити власний віртуальний епілог (післяісторію) − адже той, хто читає книжку чи дивиться фільм, не є лише бездумним споживачем літературної та кінопродукції, це своєрідний “співавтор”, незалежно від того, скільки років минуло від часу виходу в світ тієї чи іншої книги або кінострічки, і чи живі їх автори й актори. Останнім часом став популярним ще й жанр т. зв. “фанфіків” (з англ. “fаn fiction”) − це не просто “віртуальні епілоги”, а написані прихильниками письменника чи режисера цілком “матеріальні” продовження прочитаних або побачених на екрані історій. Як довідуємося зі статті Анатолія та Дани Ткаченків “Олесь Гончар у мультимедійному просторі”, опублікованої торік у 54 (1) випуску наукового збірника “Літературознавчі студії”, цю форму нині “залучають і для активізації навчального процесу” [32, c. 219−234].

Обговорюючи на глядацьких інтернет-форумах фільм “Дівчина з маяка”, учасники нерідко пишуть про незрозумілість його кінця й зациклюються на двох питаннях: чи вибачила Марійка Ігореві зраду і з ким вона залишиться − з ним чи з закоханим у неї вірним другом Дьомою? Як на мене, кінофінал більш аніж зрозумілий: вогник маяка Марійка Лелека, хоч і хвора, а засвітила, Ігоря-Вовика не простила (інакше б не відводила від нього погляд в останній сцені). Таким чином відкривається перспектива для Дем’яна (Федір Брайченко), котрий єдиний по-справжньому любить її (та й Омелян Прохорович − у кінострічці, − не проти такого зятя: ”Хороший хлопець, що й казати!”) [Прим. 13]…

Принаймні музика Анатолія Свєчнікова, яка супроводжує заключні кадри, не налаштовує на жодну трагедію − завершальні акорди мовби символізують початок нового життя героїні, котра сама ще не усвідомлює найголовнішого: за всієї великої печалі та обставина, що вона не залишиться з вітрогоном і браконьєром − уже своєрідний щасливий кінець. Добре, що хоч дитину не понесла від нього…

З повістю справа трохи складніша. Ті, хто пише про твір (їх не так уже й багато), зазвичай або не аналізують детально його фінал, найчастіше обходячись цілком доречними фразами про хворобу, героїзм і самовідданість, навіть саможертовність Марії в боротьбі зі стихією та аварією на маяку, або ж (цих зовсім мало, але вони все ж є) творять “віртуальний епілог” із… трагічною розв’язкою.

“Першу ластівку” такого підходу бачимо в датованому серпнем 1954 року листі-відгуку про повість “Щоб світився вогник” дніпропетровського прозаїка Сергія Завгороднього (на той час голови обласної організації ще не національної Спілки письменників України), нині, на жаль, покійного:

“Я прочитав твого “вогника”. Дивний ти, чоловіче, талант! Талант, який з кожною новою річчю росте й мужніє. І один бог [Прим. 14] відає, яких ще прекрасних творів можна від нього чекати. Тут що не рядок − то й знахідка. “Одна стоїть між двома блакитними стихіями, між небом і морем…”. А в цілому − це звучить, як пісня, складена самим народом. В тій пісні оповідається і про радість, і про горе дівоче, про її безтурботний сміх і гіркі сльози. І хоч вся інтонація повісті, в основному, мінорна (бо уже в самому заспіві відчувається її трагічний кінець), але на душі в мене, читача, світло, сонячно” [21, c. 95].

Чесно кажучи, у мене закралась підозра, що в першопублікації є якийсь опущений згодом штрих, який натякає саме на отой “трагічний кінець” − адже до маяка Марія пішла тяжко хворою, з високою температурою, під поривами штормового вітру, що навряд чи може минути без наслідків. Спеціально розшукав у Волинській державній обласній універсальній науковій бібліотеці імені Олени Пчілки [за цієї нагоди висловлюю щиру вдячність працівницям книгозбірні й зокрема відділу читальних залів − І. О.] 9-те число “Вітчизни” за 1954 рік із першодруком повісті [Прим. 15] й… нічого не зрозумів: фінал там так само оптимістичний, як і в подальших виданнях:

“Марія не зводила з вишки очей, стояла, мов зачарована. Зухвало, весело яскрів угорі її вогник, хай маленький, непоказний, але з далеким променем в розбурхану темряву ночі” [13, c. 35].

Згодом перше речення абзацу почало подаватися у такій редакції: “Марія довго не зводила з вишки очей” (очевидно, “стояла, мов зачарована” видалося авторові чи редакторам зайвою красивістю, без якої можна обійтися).

Трактування твору О. Гончара як “життєрадісної розповіді про простих людей праці, про їх радощі і невдачі” [19] бачимо і в рецензії А. Кизі “Вогник творчої праці”, надрукованій 1956 року у волинській обласній (на той час партійній) газеті “Радянська Волинь”. То звідки трагізм? Очевидно, точніше було б, якби С. Завгородній назвав кінець повісті драматичним: тоді стало б зрозуміло, що йдеться не так про потенційну загибель героїні від застуди, як про її особисту драму, пов’язану зі зрадою Вовика Гопкала. Однак зі зрадою коханого життя не закінчується (востаннє в повісті Марія згадує про Вовика як про “першу любов”, але ж не як про єдину, не як про першу і останню). За О. Кундзічем зрада Гопкалевича − це лише “прикрість” [20, c. 291], за А. Кизею − тільки “невдача” [19]. Тому й наголошується в останній із названих рецензій:

“Читач вірить, що Марійка знайде собі справжнього друга [та й шукати довго не доведеться − ось він, Дьома-олімпієць, власною персоною! − І. О.], що й лікар Ксана зрозуміє браконьєрський характер Вовика-капітана” [19].

І навіть згаданий уже колишній учитель Олеся Терентійовича Юрій Шерех, доволі іронічно оцінюючи повість “Щоб світився вогник” і проводячи суперечливу й не надто, на мій погляд, переконливу паралель із “Марусею” Григорія Квітки-Основ’яненка, все ж підкреслював оптимістичне вирішення долі Гончаревої героїні:

“Як і Маруся, його Марія несподівано хворіє. Більше того, саме тоді несподівано гасне вогник на маяку. Героїзм Марії полягає в тому, що при температурі 40, в страшний гураган, вона здирається на верхівку маяка і засвічує новий вогник. Не будь хвороби, гурагану й випадково погаслого вогника, не було б героїзму, не було б кінця повісти. Різниця тільки в тому, що християнська Маруся вмирає, а радянська Марія-Маруся, ясна річ, лишається жити і, якби Гончар продовжив повість ще на одну сторінку, то вона б напевне дістала орден” [40, c. 11].

А проте “трагіки” в оцінці твору трапляються й у ХХІ віці. У матеріалах VІ регіональної студентської науково-практичної конференції “Гончарівські читання” (19 квітня 2011 р.) подибуємо невелику статтю (чи доповідь) Людмили Пономар “Тема невиправданих сподівань у повісті Олеся Гончара «Щоб світився вогник»”. В центрі уваги молодої дослідниці − тема, якої хтозна чи хто торкався za lat radzieckich на теренах “єдиного і непорушного” − принаймні щодо творів пожовтневої доби. Йдеться про крах мрій і сподівань людини, про втрату ілюзій, яка ні для кого не є безболісною, особливо для молодої людини, тим паче дівчини. У контексті повісті О. Гончара авторка статті розглядає, як вона пише, “жахливу життєву поразку” Марії Лелеки:

“Юнак, в якого закохалася Марія, зраджує її. Спочатку він просто відсторонюється від неї, а потім вона дізнається про іншу дівчину. Біль пронизує серце дівчини, але все ж не ламає її. У такому випадку можливий фінал, коли дівчина помирає від хвороби, але автор показує нам її завзяття і силу волі. Фінал залишається відкритим, адже ми не знаємо, чи одужає Марія. А поміж рядків читаємо слова автора: таке життя не вмирає” [25].

Дослідниця ніби й наголошує на відкритості фіналу, говорить лише про можливість (а не обов’язковість) летального завершення історії Марії Лелеки, а проте слова “таке життя не вмирає”, які авторка статті вбачає “поміж рядків”, аж надто нагадують відому меморіальну формулу “герої не помирають”, яка зазвичай вживається щодо загиблих героїв, і це дає підстави припустити, що авторка статті все ж схиляється саме до трагічного фіналу.

Поміркуймо тепер, чи узгоджується така версія з задумом самого О. Гончара, з колом тем, які він порушував у творі.

Навіть, якщо йти від теми “невиправданих сподівань”, яка, за словами дослідниці, й не є центральною в повісті “Щоб світився вогник”, і сприймати думку Людмили Пономар, так би мовити, на “обивательському” рівні, то чимало хто з нас розчаровується в першому коханні, сумує з приводу “втрачених ілюзій” (як співав Булат Окуджава, “грусть всегда соседствует с любовью”), буває, що й хворіємо з різним ступенем тяжкості, і на роботу в цьому стані (зокрема й з температурою) за крайньої потреби виходимо, і погода не завжди сприяє, але ж не мремо ми від того всі підряд, як мухи під час дезінсекції! Тоді планета просто спорожніла б без усякої “ядерної зими”!

Центральна ж ідея, висловлена вже в назві повісті, − особливо, якщо сприймати її алегорично, символічно, − здавалося б, мала “працювати” на версію авторки статті (мовляв, навіть смерть не здатна загасити вогню серця героїні, який вона запалила не лише на маяку, а і в душах тих, хто її знав, і, ясна річ, “таке життя не вмирає”). Але, на мою думку, Олесь Гончар, який умів надзвичайно яскраво, на високій ноті трагізму і своєрідної поезії, зображати смерть своїх персонажів − дарма чи йдеться про Юрія Брянського та Шуру Ясногорську (“Прапороносці”), чи про Славика Лагутіна й Мирона Духновича (“Людина і зброя”) чи про Таню Криворучко та Сергія Танченка (“Циклон”), чи про маленьку доньку начальника полігона, майора Уралова Оленку (“Тронка”), чи про молодого артилериста Сашка Діденка (“За мить щастя”), чи про Ізота Лободу (“Собор”), а чи, зрештою, про “збезвіщеного” над Бермудами чи десь інде Кирила Заболотного (“Твоя зоря”) − якби мав за мету саме так вирішити долю героїні, не виносив би її загибель “за дужки”, не залишав би фінал відкритим, а обов’язково подав би бодай одним штрихом натяк на можливу трагічну розв’язку.

Проте жодних нюансів на кшталт “Марія ще встигла побачити, як зухвало, весело яскріє угорі її вогник” або “дивилась на вогник маяка, аж поки сили остаточно не залишили її” ми не бачимо (хоч не бачимо й розжованих “позитивних” візій у майбутнє на зразок “цей випадок вона запам’ятає на все життя”, позаяк це має бути самозрозумілим). Натомість у фінальній авторській оповіді маємо ледь помітне вкраплення доброзичливого гумору (обігравання почесного прізвиська Дем’яна через порівняння маяка з античною горою богів − Олімпом):

“Дьома вже був на вишці.

− Готово! − гукнув звідти, з темного свого Олімпу. − Єсть!

− Вмикай!” [10, c. 378]

Це теж має додати читачеві оптимізму щодо майбутнього героїні, бо ж коли йдеться про вибір “життя чи смерть” − далебі не до жартів…

Так само й у фіналі кінокартини Марійка не сповзає на підлогу, не падає без тями на руки Дьомі, Ігореві чи ще комусь, пам’ятника з червоною зіркою (як же в ті роки без неї?) поблизу маяка й безутішними батьками та мотористами біля нього теж немає. Глядачі оцінюють фільм як “симпатичний”, “милий”, “суцільний казковий позитив” і т. д., а відомий український літературознавець і критик Віталій Дончик охарактеризував свого часу повість як “м’яку” (в хорошому розумінні) [18]. Вельми сумнівно, щоб усі вони так говорили про твір, де можна запідозрити трагедію… То навіщо “шукати чорну кішку в темній кімнаті”, домислюючи те, чого не було?

Якщо ж узяти тему “духовного браконьєрства”, то смерть героїні, хочемо ми того чи ні, попри всі високі слова про її “моральну перемогу”, означала б певний тріумф антигероїв (кращі гинуть, “браконьєри” лишаються непокараними), а доктрина соцреалізму, якій мимоволі мусив коритися і О. Гончар, не могла такого допустити (тим паче у творі, адресованому школярам-старшокласникам). А найголовніше, описаний вище “варіант Данко” суперечить іще одній темі (не менш важливій, аніж вогник людської душі й творчої праці) − уже згаданій темі спадкоємності або естафети поколінь, темі збереження трудових династій (“треба ж комусь і батьків підміняти”).

Вдумаймось: Омелян Прохорович і Євдокія Пилипівна не вічні, один брат Марійчин поліг на війні, інший обрав свою сродну стежку в житті, ставши льотчиком (“Тобі − літати”, − озветься потім у “Тронці” словами старого чабана Горпищенка), а у фільмі Марія взагалі єдина у батьків (про жодного з братів не йдеться), зрозуміло, незаміжня й дітей не має − навіть стосунки з Вовиком не привели до вагітності (“обліко моралє”!). То хто, питається, світив би морякам, якби не стало ні Марії, ні батьків (вони б, ясно, цього не пережили)? Дем’ян Коронай “со товарищи”?

Це, звісно, був би красивий і зворушливий образний хід (сублімація кохання до героїні у продовження її справи), але чи випадково письменник показав фактичну безпорадність і Дьоми, й інших хлопців у екстремальній ситуації (“Цілу вічність будуть вовтузитись, а тут дорога кожна секунда… При наближенні Марії до вишки мотористи, не помічаючи її, саме про щось гаряче сперечалися, ніяк не могли зійтись на одному…” [10, c. 377, 378])? Їх ще вчити і вчити, ще не один “техмаксимум” із ними проходити, тож без Марії (яка єдина серед них − “учена”, зрозуміло, окрім батька, навченого великим життєвим досвідом) на острові − ніяк… А їй теж із часом треба знання і вміння своє комусь передати, бо вік людський і здоров’я, мають, на жаль, межі. Зрештою, навіть у згаданому вже листі С. Завгороднього (де автор припустився неточності в характеристиці фіналу повісті) констатується: “До Маріїних рук потрапив (мов по естафеті) вогник з надійних батьківських рук і ніяким Гопкалевичам його не погасити” [21, c. 93].

Отже, якщо йти за авторською логікою, Олесь Терентійович не міг мати жодного наміру щодо трансформації першої життєвої драми героїні в трагедію з летальним кінцем, і за кадром (чи за останньою крапкою у відкритому фіналі) їй, схоже, нічого іншого не “світить”, як “закрити” його хепі-ендом − себто одужати, стати Марією Коронай (родина оленів що, випадково була показана?) або й не міняти прізвища (дружина має на це право), народити в шлюбі сина чи доньку, а можливо, й кількох (недарма ж Лелека!), із яких бодай один має успадкувати справу діда й матері.

Звичайно, вихід із високою температурою в штормову погоду − це не жарти, але стрес (а у героїні потрясіння потрійне − зрада Вовика-Ігоря, ризикований шлях до маяка під шквалами вітру, нарешті, довгоочікуване засвічення його вогника, до якого причетна вона сама) іноді може діяти не лише як згубний, а й як цілющий чинник, мобілізуючи внутрішні резерви організму (в народі мовлять − “клин клином вибиває”), тож навіть не видасться дивним, якщо Марія видужає, як вона каже, “одним ударом”, і дістанеться додому вже… здоровою. А якби справді виникли якісь ускладнення, з’явився б шанс для лікарки Ксани “врятувати людину”, про що вона так мріє. І, може, були б вони на той час уже не суперницями, а товаришками по тимчасовому нещастю…

У фільмі Андрона Кончаловського “Романс про закоханих” (1974) герой на ймення Сергій Нікітін, довідавшись, що наречена Таня не дочекалася його з війська, бо повірила в загибель юнака й вийшла заміж за іншого, переживає тяжку душевну кризу і символічно “помирає”, аби з часом знову відродитися до нового життя й нового кохання. Народження дитини, зміна чорно-білого зображення на кольорове й будинок із квартирою Нікітіних, який росте до небес, уособлює вихід персонажа на новий щабель духовного розвитку, що став можливим після пережитої ініціації (посвячення).

Через подібне “посвячення” проходить і героїня повісті “Щоб світився вогник” та фільму “Дівчина з маяка”. І якщо в цьому плані все-таки вести мову про смерть − то (як і у випадку з “Романсом про закоханих”) лише як про суто символічну “смерть” Марійки (наївного, довірливого дівчиська) й народження Марії Омелянівни Лелеки − дорослої, гордої та принципової дівчини, котра не прощає зради, вміє піднятися над особистим, і якій недарма батько, від’їжджаючи, довірив маяк. Така справді гідно перейме естафету від батьків і передасть її власним нащадкам, а ті згодом − своїм. Тому й залишає її Олесь Гончар живою, як залишить потім живим (попри тяжкі рани) героя “Собору” Миколу Баглая, місія якого на Землі теж не закінчена − їм іще ростити з Єлькою дітей, від народження засвічуючи в них вогники любові до Бога, України, її історії, мови, природи, людей, вогники, які повинні переходити від покоління до покоління. Тільки тоді нашому роду справді не буде переводу.

Примітки

13 У повісті Дьому жартома називає “зятем” мати Марії − Євдокія Пилипівна.

14 Так у листі − адже часи “надворі” були “атеїстичні”…

15 Якщо вже бути зовсім точним, то першодруком треба вважати публікацію твору в дніпропетровській газеті “Зоря” того ж 1954 року (випуски за 22, 24, 27, 29, 31 серпня і 3 вересня).