Мандруючи сюжетом

Ольшевський Ігор

Повість “Щоб світився вогник” Олесь Гончар, як уже мовилося, вперше опублікував 1954 року. На жаль, авторові цих рядків нічого достеменно не відомо про час початку роботи над твором. Найімовірніше, це сталося невдовзі після написання “Таврії” (1952). На цю думку мене наштовхнув приналежний до цього року (але конкретно не датований) щоденниковий запис про перебування в Генічеську, що на Херсонщині:

“Генічеськ… Симпатичне приморське містечко.

Хлопці браві, в більшості чорні, як греки, стрижені під бокс, кепочки на тім’ї, груди всі в блискавках (такі тужурки гарні), а з під блискавок виглядає матроська тільняшка. Шик!

Дехто і зараз, в літню спеку, в лижних брюках. Це теж, видно, шик… Дівчата проходять голоногі, бронзові, не бронзові − золоті!

Золотоногі дівчата і смаглюваті, з кучерями на вухо хлопці. Красива молодь” [14, с. 146].

Пригадаймо: чи не стрижку саме “під бокс” має в повісті закоханий у Марію моторист Дем’ян (або, по простому, Дьома-олімпієць) [10, с. 341], чи не у “модній бобочці” саме “в блискучих молніях на всі груди” [10, с. 358] приходить на танці його суперник Вовик Гопкало?

Ті, хто бачив лише “Дівчину з маяка”, але не ще не читали повість Олеся Гончара можуть здивуватися: до чого тут Генічеськ − адже фільм знімався в Керчі, про це навіть є, і там мовиться, що й сам Олесь Терентійович, котрий був автором сценарію, 1955 року приїздив на зйомки кінострічки (на жаль, про роботу письменника над сценарієм “Дівчини з маяка” − майже жодних матеріалів, окрім поодиноких побіжних згадок, немає його і у зібраннях творів О. Гончара). Але ці люди матимуть рацію лише наполовину (щодо фільму), оскільки у повісті “Щоб світився вогник”, як-то кажуть, “чорним по білому” написано:

“Лише зрідка море винагороджує дівчину [героїню твору Марію Лелеку. − І. О.] бентежною, ні з чим не зрівнянною радістю: це коли, прямуючи на Керч або повертаючись звідти на рибзавод, проходить неподалік “Боцман Лелека” [10, с. 336].

Отже, рибзавод, до якого приписаний щойно названий катер − не в Керчі. З публікації Андрія Бейника “” на сайті можна зрозуміти, що принаймні певні епізоди фільму Г. Крикуна все-таки знімалися і в цьому місті. Тамтешній рибоконсервний завод відомий ще з 1931 року (нині, щоправда, у Мережі нерідко можна зустріти інформацію про його вельми плачевний стан) [7]. А у Кримській стрілці явно прочитується Арабатська.

Ще один аргумент на користь Генічеська як містечка на материку (звичайно, письменник не копіював його точно, як і грінівські Зурбаган чи Гель-Г’ю не є повними копіями Севастополя і Феодосії) − дія повісті розгортається на острові, який місцеві мешканці звуть Чаїним. Більша його частина − заповідник, незайманий степ із неповторною флорою та фауною.

“Острів майже безлюдний. − пише Олесь Гончар, − Лише в одній із бухт його притулився понад самим берегом невеликий рибальський хутірець з приймальним пунктом та радіостанцією рибзаводу. Осторонь, на крайньому південному виступі Чаїного, височить маяк, видніючись своєю вишкою далеко навкруги.

Біля підніжжя маяка біліє на піщаному пагорку всього одним-однісінький будинок, новий, капітальний. Там живе старший доглядач та нечисленна обслуга маяка.

Хоч маяк і стоїть осторонь великих морських доріг, проте вважається першорозрядним, віддаленим, і маячани немало цим пишаються, як і тим, що капітани рибальського флоту величають їхнє поселення Мисом Доброї Надії” [10, с. 336]

Чаїний острів аж надто нагадує острів Бирючий. Якщо бути точним, це коса, яка входить до складу Азово-Сиваського національного природного парку, тобто є заповідником, як і у повісті. Маяк знаходиться у південно-західній частині коси-острова. Щоправда, на час виходу у світ повісті “Щоб світився вогник”, на острові був лише дерев’яний тимчасовий маяк, збудований на місці підірваного румунськими військами в роки Другої світової війни. Новий було споруджено 1957 року (можливо навіть, що книга Олеся Гончара і фільм за її мотивами певною мірою посприяли цьому).

Що ж, пора знайомитися з героями (і антигероями) твору…

Старший доглядач маяка, відставний боцман Омелян Лелека − місцева знаменитість, герой, як тоді казали, “громадянської війни”, його прізвищем (за життя!) названо рибзаводівський катер, який привозить на маяк балони зі світильним газом − ацетиленом. Характер в Омеляна Прохоровича крутий, суворий, порядки, які він завів на маяку, по суті, не відрізняються від флотських: “протягом ночі − вахта, а на ранок вся оптика мусить бути в чохлах, двір підметений, на камбузі все повинно блищати” [10, с. 327]. І винятків він не робить ні для себе, ні для дружини Євдокії Пилипівни, котра виконує обов’язки кока (от ніяк не вдається підібрати фемінітив до цієї професії!), ані для хлопців-мотористів, які хоч, буває, й бурчать поза очі на свого начальника за його суворість і вимогу дисципліни, проте зріднилися з маяком остаточно, і важко їм уявити собі якусь іншу роботу…

Але сьогодні в родині Лелек − свято. З міста повернулася їхня донька Марія. Після школи, яку вона закінчила з золотою медаллю, батько послав її на піврічні курси техніків з апаратури. Тепер курси закінчено, можна приступати до роботи. Капітана катера − сина директора рибзаводу, − дивує, що Марія − медалістка! − навіть не пробує здобути вищу освіту, а залишається працювати на маяку. Між ними відбувається такий діалог:

“− …Скажи, ти на маяк − надовго?

Дівчина злегка зашарілася.

− Гадаю, що надовго.

− На рік? На два?

− Може, й на три… Може, й на все життя.

− О, це ти розмахнулась… На все життя до маяка себе прикувати… А з інститутом як же?

− Ти ж сам ось не попав в інститут та й живий?

− До мене тобі не рівнятись: я в школі з двійок не вилазив, а ти − медалістка! Мені б твоя медаль, Маріє, чхав би я сьогодні на грішну землю з тридцятого поверху МГУ!” [10, с. 330].

Цей діалог сердито перебиває Марійчина мати:

“Не всім же і в МГУ ломитись (…), треба ж комусь і батьків підміняти… А то усі порозлітались в інститути, а хто ж тоді буде хліб сіяти, та неводи тягти, та маяки ночами світити для таких, як ти?” [10, с. 330].

У цих словах Євдокії Пилипівни − квінтесенція ідеї спадкоємності поколінь. Мені можуть заперечити, мовляв, продовження дітьми справи батьків, трудові династії − це совдепівські гасла. Відповім, як в Одесі, запитанням: а передавання з покоління до покоління знань про вогонь, пильнування, оберігання його на світанку людства, це що − теж “совдепія”? Чи може, совдепівським пережитком є передача у спадок прадавніх ремесел (гончарства, декоративного розпису, ткацтва, вишивки, різьблення, лозоплетіння, ковальства, писанкарства та ін.), зцілительських секретів тощо?

Таж споконвіків в Україні існує ця практика, і якби не вона, ми не дорахувалися б багатьох народних промислів чи методик народної медицини. І так чимало втрачено − зокрема й через те, що діти відмовлялися переймати досвід батьків то через нав’язаний пожовтневою школою атеїзм, а то обираючи “престижніші”, на їх думку, професії, зовсім не задумуючись, чи є вони для них, як сказав би Григорій Сковорода, сродними. При цьому і Євдокія Пилипівна, і старий чабан Горпищенко з пізніш написаної “Тронки” − не проти вищої освіти як такої, й не зациклюються лише на характері власної праці − он і син Горпищенка Петро, і Антон Омеляна Прохоровича обрали авіаційну стезю, оскільки відчули до неї сродність, а у Марії Лелеки й Тоні Горпищенко сродність інша − вони ступають у слід батьків, переймаючи їхню працю: Марія стає до роботи на маяку, ще й навчає хлопців технічних премудростей, проводить із ними заняття, які відвідують і батьки дівчини (адже повторення − мати навчання), й зрештою, коли Омелян Прохорович відлучається до міста, виконує його обов’язки, до того ж здійснює в критичну мить, до того ж здійснює в критичну мить героїчний вчинок, що, по суті, межує з подвигом (особливо, якщо врахувати стан дівчини), а Тоня називає себе “потомственною чабанкою”, мріє створити дівочу чабанську бригаду. Іноді, щоправда, прохоплюється у неї думка податися, “якщо цей чабанський степ справді буде колись розорано і рис тут посіють” [11, c. 261], до міста на текстильний комбінат, але одразу ж вона поступається іншій: “Степ − он мій космос” [11, c. 268].

Автор повісті “Щоб світився вогник” не подає докладної інформації про рід Лелек, і ми не знаємо, чи передавалась робота на маяку у спадок, але уклад цієї родини цілком може свідчити й про династійність, коли предки, вік чи здоров’я яких уже не давали змоги ходити у море, все ж не розлучалися з ним, стаючи доглядачами маяка. І може, саме від них успадкував Омелян Прохорович оте святе правило: “ Щоб вогник отам всю ніч світився…” [10, c. 333].

Маяк (як згодом і собор в однойменному романі О. Гончара) слугує ніби енергетичним центром повісті. Трепетне ставлення його працівників до роботи, усвідомлення ними сенсу життя як священного обов’язку світити морякам за будь-якої погоди, підносять цей образ майже до сакрального символу, своєрідного “храму вогню”, що мимоволі викликає зороастрійські асоціації [Прим. 2]. Так, одним із символів зороастризму є аташдан (sic!) − переносний вівтар (у вигляді посудини), на якому підтримується священний вогонь [Прим. 3]. У сиву давнину т. зв. “горюче повітря” − природний газ, що виривався з вулканічних тріщин, − збирали за допомогою очеретяних трубочок у шкіряні бурдюки і на в’ючних тваринах або морських суднах перевозили в країни, населення яких сповідувало культ вогню − зороастризм, − подібно як катер “Боцман Лелека” привозитиме потім новітнім “жерцям храму вогню” балони з ацетиленом.

Не беруся судити, чи був письменник на час створення повісті знайомий із доктриною цієї стародавньої східної релігії. Враховуючи те, що до війни Олесь Гончар навчався у Юрія Шевельова (Шереха) − відомого згодом на Заході філолога-мовознавця, літературознавця та критика, − був його улюбленим учнем, не раз гостював у нього і, ймовірно, мав дозвіл користуватися багатою бібліотекою викладача [Прим. 4], а також знаючи широту інтересів самого Юрія Володимировича, не можна “з коліс” відкидати такої можливості. Додаймо сюди ще й вищу освіту Олеся Терентійовича (почавши навчання у Харківському університеті, по війні закінчив Дніпропетровський), а у вишах в курсі “наукового атеїзму” подавалася (хоча неповно й тенденційно) історія релігій.

Більше того, повість “Щоб світився вогник” являє нам ще один яскравий приклад зороастрійського дуалізму − світлому (Ормуздовому) началу, яке уособлює родина Лелек та хлопці з обслуги маяка, протистоїть начало аріманічне [Прим. 5] в образі сина директора рибзаводу товариша Гопкала − нахрапистого, “босякуватого” молодого капітана катера Володимира, якого всі звуть просто Вовиком, що тільки підкреслює його несерйозність, інфантильність, попри імідж самовпевненого, не без нахабства, “мачо”. І це далеко не єдина його вада. Вовик-капітан має на острові недобру славу браконьєра, якого неодноразово застукували на полюванні в заповіднику. На звинувачення він реагує з легковажною бравадою й цинічним гумором − ось його “перли”:

− Життя капловухих не любить! [10, c. 329].

− Для доброго стрільця завжди сезон, коли дичина летить! [10, c. 344].

− На жар-птиць, Марійко, сезонів не буває: коли летять − хапай!.. [10, c. 346].

З цих, із дозволу сказати, “афоризмів” Вовик постає як юнак, якому в житті ніхто ні в чому не відмовляв (це, власне, підтвердить наприкінці твору й лікарка Ксана:

“…він буває часом легковажний, йому, приміром, нічого не варто взяти вночі контрабандою заводську яхту тільки для того, щоб покатати мене в морі… такі речі я відношу за рахунок виховання − адже він у сім'ї одинак!”) [10, c. 374].

Авторитет і зв’язки батька-директора впевнили його у власній безкарності (мовляв, татусь “відмаже”, ну в крайньому разі “розжалує в пожежники”, але ж від цього не вмирають, і звідтам теж є вороття, хай-но тільки “контр-адмірал” − так Вовик жартома називає батька, − пересердиться і знов довірить йому “капітанство”). Це, мабуть, чи не перше зображення в українській літературі соціального типу, представників якого вже в наші часи називатимуть “мажорами”. Зрештою, моторист маяка Дьома, − завзятий спортсмен, який мріє про участь в Олімпійських іграх, через що отримав доброзичливе прізвисько “олімпієць”, − “розкусив” Гопкалевича ще тоді, мовивши жорстко, але справедливо під час Марійчиної хвороби:

“Якби ще він тільки по птицях був браконьєром… А то він і серед людей такий: в самому своєму житті браконьєр, в усіх своїх почуттях…” [10, c. 372].

У часи написання повісті духовне браконьєрство та “мажорство” уже поволі підіймало голову (одним із найрезонансніших матеріалів 1953 року був опублікований у “Комсомольській правді” фейлетон Б. Протопопова та І. Шатуновського “Пліснява”), але О. Гончар ще писав про це, як про поодиноке явище − у творі його уособлюють лише Вовик та (за умовчанням) його батьки − бо ж “яблуко від яблуні недалеко падає” (від долучення Ксани до цієї компанії я утримаюсь і потім скажу, чому), а їм упевнено протистоять маячани.

1955 року Олексій Кундзіч у своїй рецензії “На острові Чаїному” дорікав Олесеві Гончару за надміру м’яке, делікатне зображення свого антигероя і відсутність реальних жертв:

“Треба було, щоб Вовик не тільки націлився в повісті − щоб він убив. А назвавши його браконьєром не тільки по птицях, а взагалі в житті, − треба було до кінця показати браконьєрство як зло” [20, c. 290].

Може, й треба було, але це порушило б структуру повісті, звузивши її до рівня оповідання: адже вбивши звіра чи птаха в присутності Марії, Гопкалевич одразу − і назавжди, − впав би в її очах, як нині висловлюються, “нижче від плінтуса”, і твір довелося б одразу закінчувати подібно до пізнішого оповідання “На косі” (1966). А письменник ще мав багато про що розповісти. Зобразивши ж надміру жорстокий вияв браконьєрства щодо Марії − скажімо, зробивши її сучасною “покриткою”, − потрібно було додавати ще не один сюжетний хід, розширювати твір у роман із непередбачуваним фіналом і, можливо, навіть із новою назвою. Але ж “Вогник” задумувався саме як повість… А щодо реальних жертв − Олесь Терентійович, чи то прислухавшись до критики, чи скоряючись законам романістики, таки покаже їх згодом у тому ж “Соборі”…

Письменник бив на сполох, застерігаючи про небезпеку згаданої соціальної недуги, але схоже, що його пересторога залишилася “голосом того, хто волає в пустелі”, оскільки через чотирнадцять літ після “Вогника” (час публікації “Собору”) це духовне захворювання набуло майже епідемічного (за А. Погрібним) поширення [24, c. 237]. Саме таким духовним браконьєром є зачіплянський висуванець Володька Лобода, котрий, по суті, зрікся свого батька, відправивши його доживати віку в Будинку металургів (читай − у “стардомі”), а на місці старовинного, ще козацького собору хоче збудувати критий ринок (яскраве підтвердження того, що любов до Вітчизни починається з родини, зі ставлення до власних батьків: хто зрікся батька − тому й Батьківщини, й її історії неважко зректися).

Такими є й реальні браконьєри-“юшкоїди”, і бригадир, який схилив Єльку до інтимної близькості, унаслідок чого дівчину було знеславлено на все село, і, звичайно, людці з п’яної компанії Семена Таратути, котрі влаштували в соборі огидну оргію й завдали небезпечних ран героєві роману Миколі Баглаю, коли той узявся виганяти їх із храму (вельми знаковими є слова старого вчителя Хоми Романовича про злочинців та Миколу, мовлені з явною алюзією на євангельську історію з вигнанням торгівців із храму, яке здійснив Ісус Христос: “Оце ті, що без соборів у душі… А він, як той біблейський юнак, що вигнав сквернителів з храму”) [9, c. 238].

Сьогоднішня ситуація, на жаль, іще драматичніша. Згадаймо перепони на шляху фільму Олександра Денисенка “Тарас Шевченко. Повернення” до вітчизняного глядача, проблеми з фінансуванням українського кіно, скасування літературно-мистецького проєкту “Два кольори” (до 90-річчя Дмитра Павличка), закриття й виселення книгарень, розмови про те, що “мову на хліб не намажеш”, що “вчителів забагато”, нові налички на кшталт “література страждань”, “депресивна література”, що ризикують стати політичними ярликами (такі прецеденти вже були − “декадентство”, “занепадництво”, “естетство” за весь час існування радвлади, “скиглячий персонаж” у часи андроповщини тощо), ситуації, коли прагнення зробити вдалу кар’єру затуляє собою елементарні людські чесноти й порядність, коли людина може поплатитися життям за те, що розмовляє − у своїй країні, не в колонії! − рідною мовою, цілу низку інших прикладів (вирубка лісів і т. д.).

Додаймо сюди ще й війну на Сході, яка для когось − “мать роднá”, для когось − “гражданский конфликт”, для вояків же − це щоденна зустріч зі смертю від рук сепаратистів та “іхтамнєтов” і непоправне горе для тих, хто втратив батька, чоловіка, нареченого, брата, сина, онука або ж матір, дружину, наречену, сестру, доньку чи онуку (бо ж війна не ділить людей ні за віком, ні за стáттю). Все це ясно дає нам зрозуміти, що нащадки Гопкалів, Лобод, Таратут та їм подібних “правлять” нині “бал”, а Дударевичі (“Твоя зоря”) − куди в більшому фаворі, аніж Заболотні. Тому нині як ніколи актуально звучить заклик учителя Хоми Романовича до сучасників та прийдешніх поколінь − “Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!..” [12, c. 172]. А у зв’язку з цим мимоволі пригадуються й давні слова Омеляна Прохоровича: “Щоб вогник отам всю ніч світився… Оце золоте наше правило. Для нього живемо” [10, c. 333]. Ні, не лише про вогник маяка думав і говорив тоді старий боцман Лелека…

Та повернімося до Вовика, точніше до боцманової доньки, позаяк вона мала нещастя покохати цього браконьєра й “вітрогона” − покохати безоглядно, не бачачи й не чуючи нічого навколо себе, окрім своїх мрій про нові зустрічі з капітаном. Як грінівська Ассоль, виглядає Марія свого “Грея”, забуває з ним про все на світі, вперто не помічає ані цинічних сентенцій молодика, ані його споживацького ставлення до природи. Не слухає юнка ні стурбованих слів матері (“До лиха ще не дійшло, а серце моє не лежить до нього. Чує, чує воно, що не той це чоловік… І тут ти мене не переконаєш, дочко” [10, c. 340]), ані того, що Євдокія Пилипівна зве капітана “летючим голландцем” (корабель-привид, що віщує біду), навіть те, що Вовик, проходячи біля острова на своєму катері, вже обертається до дівчини спиною, не бажаючи помічати її (адже Марія для нього − лише одне з багатьох миттєвих захоплень у його безтурботному, легковажному житті), хоч і боляче ранить дівчину, але все ж не гасить її почуттів.Дьомине ж кохання просто дратує Марію, вона грубо реагує на не дуже зграбний, але щирий вияв цієї любові.

А поміж тим, навіть сама Природа посилає свої застереження й підказки, хто її суджений, а хто − ні. Так, коли Вовик вигукує на катері ім’я Марії, вітер доносить до неї лише останній склад “я-а-а” (натяк на егоцентризм капітана). Власне, й перше любовне побачення обох відбувається (в кінематографічному варіанті) в степу з безліччю маків (у світовій системі символів мак означає мрію, сон, сновидіння, ілюзію − згадаймо ще й “отруйний квіт” та “гірку оману юних літ” з оригіналу відомої пісні “Червоні маки” Івана Недільського на текст Романа Савицького).

Кандидатка філологічних наук, доцентка Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського Галина Авксентьєва у своїй статті “Художньо-філософські сенси повісті О. Гончара «Щоб світився вогник»” (2018) слушно виділяє як “наскрізний символічний образ” [1, c. 10] також родину оленів (власне оленя, оленицю і оленятко), підкреслюючи при цьому промовисту деталь: “…побачила живих оленів Марія лише з Дьомою, а не з браконьєром Гопкалом” [1, c. 10]. Це теж підказка Природи (точніше, Бога через Природу): “Ось твій суджений, він щиро тебе любить і саме з ним тобі створювати в майбутньому щасливу сім’ю”. Гопкало ж лише при згадці про оленів не виявляє нічого, окрім “мисливського” (а насправді браконьєрського) азарту…

Оскільки ні люди, ні Природа не можуть привести героїню до тями (вона на рівні підсвідомості, на рівні сну готова навіть до самоспалення, аби, палаючи, світити коханому замість маяка, якщо той, не дай Боже, погасне), настає час, так би мовити, “шокової терапії”: чергуючи біля маяка, дівчина серйозно застуджується (щойно згаданий сон уже свідчив про гарячку). Дьома передає з радіостанції на материк, щоб звідтам негайно вислали медичну допомогу, і вона прибуває в особі молодої лікарки Ксани, яку на острів привозить… Вовик. От тільки він чогось не насмілюється наблизитися до хворої, лише звіддаля говорить загальні фрази, − мовляв, “кріпись, Маріє”, − й навіть не наважується стрітися з нею поглядом.

Зате справжню професійну активність виявляє Ксана − схожа на грекиню красуня, з якою Вовик колись танцював у парку, − й береться за інтенсивне лікування пацієнтки (порошки, уколи), плюс ще й мама застосовує різноманітні народні засоби. На якийсь момент дівчині стає краще, температура поволі спадає, стосунки між Марією й лікаркою стають ближчими, довірливішими. На піку цієї довіри Ксана каже “майже подрузі”, що хотіла б звершити у житті якийсь подвиг, урятувати людей (щоправда, у цьому бажанні вчуваємо й елемент славолюбства), а коли заходить мова про Вовика, з безпосередністю щасливої людини, без жодної зловтіхи (адже про Маріїні почуття вона й не здогадується) признається, що він… її наречений, і на суботу вже призначено вечірку, на якій вони обоє мають оголосити, що братимуть шлюб…

Оце так Вовик!

Невимовний біль і кривда проймають серце героїні:

“Не простуда вже − біль образи душив Марію, гарячим клубком застряв у горлі… Чула, як незнайоме досі, мстиве, дике почуття гостро підіймається в ній і руки під ковдрою самі вже стискаються в кулачки… О, якби він був зараз тут! Кинулась би з місця, очі оті брехливі, як кігтями, повидряпувала б, сама не знає, що йому зробила б! Ласкавими словами улещав, сліпучими усмішками до неї сяяв і все тільки для того, щоб потім отак безсердечно знехтувати нею, так легко потоптати чисті дівочі її сподівання.

На лікарку після цього Марія не могла дивитись. Чула, як та, нестерпно порипуючи туфельками, ходить по кімнаті, припадає до вікна, виглядає… Бодай би він тобі не вернувся на твою вечірку! Бодай би отам проковтнуло його море, щоб згинув, щез у хвилях безслідно − ні тобі, ні мені… Іди, кидайся тоді йому назустріч в обійми нічної вируючої стихії, спробуй лишень його там врятувати із своєю моребоязню! Матимеш нагоду перевірити своє вміння, вдовольнити голодну жадобу подвигу!..

Від кривди, від болю все в Марії горіло, туманилася, ніби в маренні, голова. Чорними клятьбами кляла зрадливого свого капітана, аж задихалась у подушку від власного безсилля, почуваючи, що ні перед чим зараз не зупинилась би її розпалена, знетямлена від горя душа. Мабуть, якби могла звідси додмухнути на вишку, то сама загасила б перед ним вогонь маяка, щоб осліп, як у більмах, отой ошуканець, щоб у тріски рознесло його судно і його самого” [10, 375−376].

І хтозна чи від цих прокльонів, чи від різкого перепаду температури виходить із ладу регулятор, і маяк гасне. Пам’ятаючи батькову настанову, − “щоб вогник завжди світився”, − і розуміючи, що крім неї, нікому зарадити лиху, Марія підводиться з ліжка, одягається й, ризикуючи власним здоров’ям, виходить з хати у вир негоди, бо ж “не лише її перша любов, вже все, що було в морі живого, здавалось, волало допомоги, просило у неї світла…” [10, c. 378]

Як уже мовилося, через два роки після опублікування повісті О. Гончара “Щоб світився вогник” на екрани України й тодішнього Союзу вийшла кінокартина “Дівчина з маяка”, знята за мотивами цього твору. Cценарій для неї теж написав Олесь Гончар, а постановку здійснив Григорій Крикун, до речі, документаліст, у доробку якого було лише три художні фільми − “Над Черемошем”, щойно згадана “Дівчина з маяка” (обидва − 1956) і “Вогненний міст” (1958, у співавторстві з Михайлом Романовим). Попри певні змістові та образні розбіжності, які в екранізаціях є неминучими, обидва твори не суперечать один одному − навпаки, відбувається їх гармонійне взаємодоповнення.

Основні відмінності кінострічки від повісті:

Замість суворого офіційного “Марія” героїню всі пестливо звуть Марійкою, а подруги − “Чайкою”. Окрім того, йдеться не про Азовське, а про Чорне море.

Вовик став Ігорем (очевидно, цензори вирішили, що негативний персонаж не повинен носити “ленінського” імені “Володимир”).

Євдокія Пилипівна (Валентина Телегіна) на перших порах м’якше ставиться до Ігоря (Юрій Чекулаєв), аніж Омелян Прохорович (Сергій Ромоданов), навіть захищає його.

“Летючим голландцем” Ігоря називає Омелян Лелека.

Марія читає не прозу Джека Лондона, а вірші Олександра Пушкіна.

Олені з’являються і в сцені побачення з Ігорем, але швидко тікають − ніби знають про його хижацькі наміри.

7. Зоолог у повісті − чоловік, у фільмі − жінка на ймення Марта (Майя Казакова).

8. Лікарка з Ксани Василівни стала Ксаною Михайлівною.

9. Слова вчительки Ганни Панасівни про неприпустимість “поцілунків без любові” вкладено у вуста Марійчиної подруги Раї (Валентина Кузнецова).

10. Омелян Прохорович, залишаючи Марійку за старшу, від’їздить на материк не просто на “якийсь інструктаж” (як у повісті), а й за новим устаткуванням для маяка.

11. У повісті відсутній епізод бійки між Вовиком-Ігорем і Дьомою.

12. У книзі підкреслюється врода Ксани і “звичайна” зовнішність Марії. У фільмі маємо двох красунь у виконанні Ії Арепіної (Марійка) та Людмили Татьянчук (Ксана). Та й сама лікарка виписана у картині трохи м’якшими барвами, аніж у повісті.

Що особливо впадає у вічі при читанні повісті та перегляді фільму − це мінімальна заідеологізованість обох творів (за винятком хіба що якихось “мікроскопічних” вкраплень у вигляді коротеньких згадок про “партактив” чи “комсомольські збори” в книзі або прапора СРСР на флагштоці катера у картині). Це підмітив навіть у своїх загалом критичних роздумах про повість згаданий уже Юрій Шерех:

“Читаєш «Щоб світився вогник», повість Гончареву, і очам своїм не віриш. Невже щось подібне могло бути надруковане в Києві, в обласній друкарні, вулиця Леніна 19, мати цензурну позначку БФ 02790, тираж 19.300? Повість про перше кохання, про море і степ, де ні слова нема про партію, політику, американських імперіалістів, мудрих вождів, соціялістичне змагання, трудящі маси? Повість, де мова про “найважніші таємниці” дівочої душі, про радість і одчай першого поцілунку, про місячну ніч і “їх двоє на білокрилій яхті”, про поезію степу, збереженого в своїй недоторканій красі й силі на дикому острівці Озівського[Прим. 6] моря, де є тільки маяк на одному кінці острова, а поза тим незаймана природа, і тільки зрушений вітром ковиль сріблясто хвилюється довкола, задумливо, стиха бринить, “так, як бринів він, мабуть, і в сиву давнину при якихнебудь [Прим. 7] скітах” [Прим. 8], про шум розбурханого моря, висвисти вітру й всеосяжний морок” [40, c. 8].

За такого “розклáду” твір О. Гончара, можна було б (якби, звісно, фінансування українського кіно було нормальним) повторно екранізувати й нині − тим паче, що актуальність його в наш час тільки зросла. Цікавими видаються й перспективи драматургічного освоєння повісті, зокрема й музично-драматургічного. Уже мовилося про оперну інтерпретацію “Вогника” М. Гржибовським − щоправда, я щось не пригадую відгуків про її популярність (принаймні в Інтернеті матеріалів про цей твір обмаль).

Доцільним, на мій погляд, було б звернення до жанру оперети або ж м’юзиклу − адже творів такого плану на морську тематику маємо чимало (досить згадати хоча б оперети “Біла акація” і “Вільний вітер” Ісаака Дунаєвського, “Севастопольський вальс” Костянтина Лістова, “Дівчину і море” Якова Цегляра, “Хай гітара заграє” Оскара Фельцмана, фільм “Сонце, знову сонце” з музикою Юрія Саульського тощо). І, до речі, це міф, стереотип, що оперета має бути обов’язково “чистою” комедією − там цілком може знайтися місце і для сентиментальних сцен, і для драматизму (а в м’юзиклі − й трагізму: згадаймо “Вестсайдську історію” Леонарда Бернстайна), і для героїки.

Примітки

2 Зрештою, не лише зороастрійські: у Криму (в Малоріченському) є реальний − єдиний в Україні, − православний храм, що слугує водночас і маяком − Церква Святого Миколая Мирлікійського.

3 Згідно з однією із версій, волхвами, які принесли дари новонародженому Ісусові Христу, були гімалайські Магатми, за іншою − саме зороастрійські жерці.

4 Згодом Олесь Гончар перебував у дуже складних взаєминах з Ю. Шевельовим (і мав для цього підстави).

5 Себто стосовне до Арімана (Ангра-Майнью) − зороастрійського антагоніста світлого божества Ормузда (Агура-Мазди).

6 Азовського (за “харківським” правописом 1929 року).

7 Так у Ю. Шереха.

8 Скіфах.