7. Стяги глаголять

Юліан Опільський

Прегарна ясна днина зійшла у світ після бурхливої ночі. Та, видко, вітер і дощ не відстрашили вовків, бо коли слідуючої днини вийшли парубки, щоби позакопувати побитих татар, то не на одному найшли сліди вовчого пиру. До полудня впоралися чабрівці з противною роботою і ні сліду не оставили у вивозі після вчорашньої різні. Дощ сполоскав кров, тіла покрила земля, шлях, роз’їжджений та розмішений ногами людей і коней, вигладили потоки дощівки ще з ночі. Тільки на лівому березі, там, куди намагалися тікати останні татари, виднілося декілька повириваних кущів, – та се могли вчинити й кабани під час нічної виправи на мужицькі поля.

У хатах кметі та їх рідні вдруге та втретє розкладали придбані достатки на столах, на лавах, жінки варили страву та пекли хліб із татарської пшениці, а молоді випробовували татарські луки або ганяли на малих, але швидких, нечувано витривалих татарських конях.

Ярослав з Оленою сиділи в саду та балакали про те, про що від початку світу говорять молоді перед весіллям. Він снував усякі плани на майбутнє, а вона красніла зі захоплення та гордощів, бо ось і на неї падав блиск щойно здобутої слави. Адже він був тим, хто одним махом протягом одної днини скинув з грудей усієї громади змору рабства. Відразу замовкли всі насміхи над «безземельним боярином»; самозване сотництво зосталось за ним, наче вийшло з вільного вибору громади. Після обіду навіть зійшлися у Глухаревій хаті всі найповажніші господарі, а Бортняк спитав од імені всіх:

– Ярославе Судиславичу! Після нашого розрахунку з боярином годі нам іти у бій під його проводом. Він не захоче обороняти наших у скруті, а ми не бажаємо мати на чолі подвійного зрадника. Що ж думаєш ти як сотник?

– Який я вам сотник, батьки? – звинявся Ярослав. – Мене боярин поставив сотником над закупами своєї волості, а тепер у нас закупів нема.

– Закупів нема, але сотник є! – заговорив найстарший у громаді дядько Копрій. – А ти не пручайся, тільки діло говори, коли честю питають!

– Що ж! Я гадаю, що як могли ми самі побити татар, так зможемо і на рать разом із королем піти самі. Досі треба було нашим лучникам охорони кінних ратників. Тепер є у нас і коні, і зброя, а селище наше обширне, хати розкидані на яких три милі довкола, двісті парубків як-не-як, а таки набереться. Треба тільки довкола осель, там, де є більше орних полів, побудувати низькі хати з дубових балок. Якщо покажеться орда, туди зможуть рільники тікати та звідсіля відстрілюватися аж до приходу кінної раті з села. А в похід із королем підуть і так тільки ті, що мають коней. Хто має коня, йому не треба боярських ратників, бо він сам ратник.

– А що буде, коли сам Куремса рушить на нас? – спитав Глухар.

– А хто ж зможе опертися усім полчищам татар? Не оперся Київ, ні Галич, не опремося і ми. Але можна б подбати про якесь городище у мокляках Горині. Завтра відправте туди отроків зі сокирами, хай збудують на кругляках міст до Чортової купини. Вона якраз годиться. Велика, суха і висока. Частокіл, кільканадцять шіп, дещо припасу, то можна буде відсидітись. Татарський набіг ніколи не триває довго.

– Легко тобі казати: шопи, припас тощо! – заговорив Бортняк. – Але хто позбирає молодих та старих? Легко було бояринові скликати закупів на рать, бо кожний мусив повинуватися тому, від кого зависіла доля всієї його рідні. Але тепер, коли всякий не тільки очистився від довгу, але і дещо придбав у скрині, нелегко буде притягнути всіх до праці чи оборони.

Господарі покивали головами.

– Справді, у сьому є заковика! – рішили. Почалися толки, міркування, серед яких Ярослав сидів, мов на цвяхах. Вкінці встав.

– Вибачте, батьки! Де ваші сиві голови шукають поради, там моє слово зайве. Обдумайте, що треба, а мене відпустіть за моїми ділами.

– Хе-хе! – пожартував дядько Копрій. – Знаємо ми, яке-то в тебе діло, про боротьбу з татарвою говорить, про запаски моторить.

– Що ж? І се стяг! – докинув Бортняк. – І гарно «глаголять такі стяги, викликаючи в бій».

– Сиди, синку, сиди! – рішив дядько. – Тепер непевний воєнний час. А у такому часі не старим давати лад в громаді, а молодим, дужим, що то у них військовий провід. Хто не послухає старих, сивих голів, мусить послухати молодого сотника.

– Те саме каже моя Олена! – усміхнувся старий Глухар.

Ярослав почервонів і сів знову. І добре зробив, бо ось у той мент на Луцькому шляху показалося троє їздців, які прямували у село. Видко їх було на бугорку, і перший пізнав їх Бортняк.

– Се Давид Глухар! Певно, подасть нам вісточку про наших.

По хвилі блідий та перевтомлений молодик зіскочив перед хатою з коня.

– Король Данило спочиває за два дні дороги. Бачили ми його війська вчора в полудень, значить, завтра вранці, а найпізніше ополудні буде тут. Куремса з татарвою їде від Звягеля. Десь недалеко від наших селищ буде битва.

Мати і сестра кинулися до приїжджого з наїдком та медом, але старі посадили його між себе і стали розпитувати про військо, зброю, коней.

– Король творить суд над татарськими людьми на всьому пограниччі, – розказував Давид. – Дарма підносять йому повинну, він карає відступництво смертю, і кати рубають голови віроломним.

– Се погано! – озлобився Копрій. – Захистити нас нема кому, та топір на наші голови вигострений. Гей, біда вбогому у світі!

Замовкли всі. Безумовно, князь, чи пак король, не мав права карати людей за се, що окупили даниною безпеку, якої не давала їм оружна сила держави. Проте кожний відчував, що такий окуп – се зрада вітчизни та віри та що кара за се повинна бути.

– Дивно мені! – обізвався Глухар. – Завсіди казали всі, що Данило благородний і тямущий володар, який знає світові лад. Видко, не про полюддя йому йдеться, а про щось друге.

Та тут вмішався Ярослав.

– Я скажу вам, у чому річ! Король карає не як володар, а як меч усієї землі, на якій ми всі. Якби так усі татарські слободи взялися за оборону після торішнього погрому Куремси, чи гадаєте, що був би Ахмат їхав сюди за грошем? Кажете, що король не дає нам опіки. А чи Куремса оборонив ті голови, що попадали від топорів? Ні! Зрадникові кожний є ворогом. Він – як терня. Кожний бажає його мати на плоті, та вирубує у саду чи в полі.

– Що ж нам, бідним, робити у такій скруті? – бідкалися деякі з учасників наради.

– Еге ж, на печі печуть, на лавці січуть! – говорили інші. – Руський топір чи татарський зашморг – се все одно!

– Ой ні, батьки! – розгарячився Ярослав. – Руський топір є в наших руках, і ми повинні ним орудувати самі. Що робити, питаєте? Боронитися, берегти себе та своїх ось так, як я щойно казав. Не пхався б Куремса у наші землі, якби так уздовж усієї границі були скрізь вартові гуртки ратників та сховки для людей та худоби.

Сим разом зрозуміли старші, що молодечий ум краще визнається у небезпеці та більше привик радити собі у скруті, чим їх сиві голови, звиклі до давнього, незрушного ладу дружинної держави.

Перше всього вислано посланців у всі присілки та дворища, які належали до Чабрівської волості, щоби ставали на другий день досвіта кінно та оружно на рать вітати короля та йти з ним у бій, якщо буде треба. Усі старші та жінки й дівчата принялися ладити харчі на дорогу. Ярославові приказали батьки давати усьому лад, а за се обіцяли дарунок. Дуже нерадо обняв Ярослав уряд сотника, сим разом уже з припоручення громади, але після розмови з Оленою набрав і до сього охоти.

– Не хочу я такого парубка, – казала Олена, – що лише за запаскою дибає. Ось бачиш, не було б у нас весілля без боротьби у Вовчому Вивозі, не буде й тепер життя, якщо ти сам не подбаєш про його безпеку. Добре буде у селі жінці Ярослава Судиславича, та куди краще жінці сотника усієї волості.

І хоч молодець не розумів, чому саме він повинен брати на себе стільки труда, як довго сього бажала громада, та вмить зрозумів те, що було написане у карих очах.

Глаголять стяги! Сині, золотом шиті прапори мають над головами раті, сурми грають велегласно, бряжчить упряж коней та зброя мужів. По просохлій дорозі суне полк за полком у ясних латинських шоломах з блискучими щитами на лівому плечі, попереду воєводи у дорогому наряді виграють баскими кіньми, блищить золото, жемчуг і сталь. Ось галичани, підгіряни, теребовельці, перемишляни, ось рать із Белза, Володимира, Луцька, сотня за сотнею їдуть наче на яке лицарське ігрище в Австрії чи Угорщині.

А за ними друга хвиля ратників, одітих уже тільки у шкіряні каптани та кожухи, у клепанях, без пер та самоцвітів. Багато їх, та далеко їм до того блиску, який ловить зір та полонить серце. Проте се саме ядро всього війська. Се подоляни, які, живучи у постійному сусідстві з татарами, звикли ховатися від очей під непоказним одягом, але знають усі прийоми та способи ненависного ворога. Вони вже не раз давали про себе знати пограничним військам Куремси, не одну волость, забрану татарами, освободили від косооких наїзників.

І тут, саме серед них, на сивому коні, в окруженні воєвод та прибічників їде сам король Данило. Над ним лопотить великий стяг князівства, той самий, що бачив колись погром над Калкою та торішню перемогу над Куремсою. Ось знову рушив Золотий Лев з-над Дністра, щоби дати знати свої гострі кігті ворогові. Перед ним летить тривога, з ним іде сила, за ним слідкує слава, нев’януча слава руського племені від Дунаю до Дону. З-над згарищ-попелищ здійнявся Лев до походу, і задрижали Схід і Захід, бо показалося, що з усіх країв, які потоптала орда, одна тільки батьківщина сього Золотого Лева заховала міць та розмах до боротьби та перемоги.

Глаголять стяги! З хат вибігають молодиці, діти, старці і, здіймаючи руки, благословляють сивоглавого, але ще кріпкого володаря. Володаря? Ба ні, се не людина, се земля, з якої виросли всі, втілилася у сьому могутньому витязеві, що під синьо-золотим прапором іде мечем значити границі своєї займанщини. Поруч нього, справа, їде чорноризець ієромонах Василій, а зліва – воєвода Мстислав, муж рослий, дебелий, тугий, ніби тур.

– Люди, а де ваша молодь? – спитав грімким голосом воєвода, побачивши на обійсті Глухаря, Копрія та кількох інших старших кметів.

– Ждуть край села, достойний воєводо! – відповів Копрій. – Вони теж зібралися на рать!

– А де ваш боярин?

– У хаті! Він окремо від нас.

Прибічники Данила поїхали далі за володарем і звістили йому почуте. Левина голова короля повернулася до Василія.

– Хай бог боронить, щоби і тут прийшлося творити суд, як там, у Бакоті, або торік у Погоринній, – сказав неохоче. – Не люблю я проливати крові земляків.

– Писано є: якщо твій ближній согрішить сім разів та скаже тобі «жалую», прости йому! – відповів монах. – У твоїй руці меч і ласка, тобі рішати про долю людей, не кому другому, бо тобі влада дана ім’ям господа…

– На зрадника нема ласки! – вмішався Мстислав. – Чи гадаєш, преподобний, що князь чи церква остоялися б, якби так не зрубали голов відступникам. Ні ногати не бачили б ні ми, ні ви, та мусили б хіба йти сіяти татарам жито. На мужикові стоїть держава, князь і церква, якщо його не стане, будівля завалиться.

– Іменно завалиться, якщо не стане мужика, – відповів король, – але, як гадаєш, Мстиславе, чи мужика має держати у послусі тільки страх?

– Де нема вірності, любові до князя, там мусить бути страх!

– Ні, Мстиславе! Ми вимагаємо від мужика вірності і послуху, а що даємо йому за се? Тільки драчки, більш нічого. А прийде татарва, то ми полишаємо його на божу ласку, бо сили в нас нема побідити неслихані полчища хана. Ні, ми не маємо права карати його за се, що даниною забезпечив своє злиденне життя.

– Слава королеві! – загуло в сей мент до двохсот молодих голосів збоку.

Данило оглянувся і побачив сотню кінних ратників, уставлених вздовж дороги. Біля них вимахували ратищами ще і піші та кричали щосили. Спинився король і спитав:

– Хто ви?

– Ми рать Чабрівської волості! – виступив наперед Ярослав. – І якщо твоя воля, милостивий, то підемо з тобою!

– Хто ж ти?

– Я Ярослав Судиславич, син померлого дідича сієї землі.

– То ти боярин Чаброва?

– Ні, милостивий королю. Боярин ось там!

По той бік шляху стояв гурток ратників з Ратибором на чолі. Боярин кланявся з покорою і саме брався виголосити промову, коли впало питання:

– Чому не ти на чолі громади? Не злюбила тебе, чи що?

– Не злюбили ми себе взаємно, милостивий, – відповів Ратибор. – Боярин за князем тягне, мужик – за безпекою.

– То ти був збірщиком полюддя?

– Я!

– Ага! Так, видко, ти не по правді розділяв дань…

– Ба ні, милостивий королю, – вмішався Мстислав. – З Чаброва не випливло від Батиєвого походу ні ногати. Торік боярин прислав гроші у Луцьк, але опісля перестав.

– Що люди дали, те і прислав, та, крім того, Чабрів – се татарська слобода, і тому ми не йдемо заодно зі собою! – оправдувався боярин.

– Ах так! Ну так розглянемо справу ближче, і горе винному! – зморщив брови король.

Боярин навскач поїхав попереду у дворище, щоб зладити для короля та дружини гостину, радий, що він перший сказав за собою слово, а вину скинув на смердів. Але Данило кивав головою, їдучи, і говорив до Мстислава:

– Треба діло розслідити! Тут щось неясне. Не може бути, щоби така численна рать приймала мене у татарській слободі. Бо навіщо татарським людям раті? Вони безпечні від наших ворогів, а від мене не обороняться криком та лестю.

– Гм! Треба буде вислухати одних і других! – порадив Мстислав.

– І я так гадаю! – закінчив князь.

Джерело: Опільський Ю. Золотий лев. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 385 – 391.