8. Княжий суд

Юліан Опільський

На майдані, перед дворищем, заставлено столи та лави для короля та прибічників, а боярин зі срібним дзбанком на срібному підносі вітав князя білим хлібом та солодким медом. Лавор з цілою ватагою рабів та рабинь виносили з кладової м’ясиво та розставляли на столах, а ратники відтикали бочки меду і пива. Та король не взяв із рук боярина кованого золотого кубка.

– Доки суд не очистить рук, годі вірити устам! – сказав і засів на лаві, а поруч нього ієромонах та воєвода. Прибічники утворили круг, один відрізок якого заповнювала чабрівська рать. Військо за сей час проходило далі шляхом на Вовчий Вивіз. За подолянами їхали вози короля та дружини серед пішої челяді. Кілька рот піших копійників та лучників замикало похід, та заки вони ще надійшли, дія біля дворища була уже скінчена.

Данило покликав боярина і Ярослава та добру хвилю приглядався до обох.

– Я тямлю Судислава Соломирича! – шепнув воєвода Мстислав. – Сей молодець безумовно його син, се просто двійник його тридцять літ тому.

Король кивнув головою.

– І я бачу, що в ньому грає благородна кров, – відповів. – А ось сей – то чорний клобук, або половчин. Гм! Всіляке буває на світі!

Опісля повернувся до боярина.

– Боярине! Ти був збірщиком полюддя і тіуном твого господина у волості. Правда?

– Так!

– Чому, отже, від повороту Батия у степи не приносив ти повинної?

– Я мусив платити за громаду данину баскакові, щоби спасти її від загибелі. Торік, після погрому поганого Куремси, я послав дань у Луцьк, сього року ще не зібрав нічого. Я тільки велів зібрати рать, саме сю, яка вітала вас по дорозі, щоби зловити баскака.

– І що ж, зловили?

– Вбили, милостивий королю, вбили у Вовчому Вивозі, пограбували його достатки, а мені, що їм нараяв такий зарібок, не дали нічого, – жалібна нота зазвучала у голосі боярина, аж усміхнулися всі присутні. – Се було безправство, – гарячився боярин, – бо баскак належав передовсім мені. Від п’яти літ він щороку був у мене.

– А чи тебе не було при нападі?

– Ні! Вони усе зробили без мене.

– Що ж? Зробили без тебе роботу, то і поділилися без тебе! – зажартував король. – Одно тільки цікаве, – тут споважнів знову, – навіщо хлопам рать та ще кінна?

Слова сі були звернені до Ярослава.

– Милостивий королю! – відповів молодець. – Боярин, збираючи подимне для хана, звів усе село на закупів. Ми бажали викупитися, а коли викупилися, він заявив, що не хоче уже нами проводити, то ми, як люди свобідні, самі подбали про оборону.

– Оборону? Перед ким?

– Перед татарами. Боярин і так вибирається на Литву, то не було б кому рятувати хліборобів та давати лад при потребі. На се й іменували мене сотником.

– Ви чому не платили полюддя тіунові?

– Всі платили удвоє і втроє більше звичайної суми, бо так сказав боярин на спілку з баскаком.

– Нема що казати! – засміявся воєвода. – Боярин каже, що Чабрів – татарська слобода, чабрівці винуватять боярина.

– За мої слова – ось моя порука! – закликав боярин. – Зумію я ще поберегти свою честь!

У натовпі чабрівців загуділо.

– Гріх тобі, боярине, таке казати! – кричали деякі.

– Ба, я присягою стверджу правду усього, що кажу! Невже ж присяга боярина не стоїть холопського викруту?

– Тут нема холопа, ні боярина! – зазначив Данило. – Тут є тільки хтось, хто зрадив рідну землю – матір нас усіх, і того вона покарає. Хто ж є зрадник, а хто ні? Боярин чи громада?

– Громада, милостивий володарю, громада! – крикнув боярин, який чув, що волосся підіймається йому дубом на голові. – Всі знали боярина Судислава, а від його дочки у мене син. Судислав мені тестем доводиться. Невже ж дав би він дочку негідному?

Судислав оставив після себе добре ймення у своїх та чужих, і згадка про нього була вчасною. Боярин бачив се добре враження і знову заговорив певним тоном переможця:

– Яка користь бояринові з татарського підданства? На ньому користає тільки мужик, то він між татарських людей і пхається. Ще раз кажу, за правду моїх слів – ось моя порука!

Та ось тінь промайнула на високому чолі Ярослава.

– Стидайся, боярине, пам’яті батька Судислава та свого сивого волосся. Будь ми справді прихильниками татарського люду, не ждала б наша рать приходу короля з покликом та радістю тут, а під бунчуком Куремси. Будь ми татарські люди, не до нас їхав би баскак і не ми вбивали б його, а вже ні в якому разі не грабили б татарської казни.

– Ха-ха, чому ні! – закпив боярин. – Вину можна скинути на когось другого, а за гроші, буває, ріжуть і рідного брата.

Слова сі вдарили Ярослава, мов поличник. Він почервонів, очі набігли кров’ю, хребет вигнувся, кулаки затиснулися, а лікті подалися взад, наче ось-ось скочить хижак на ворога.

Та тільки на хвилю. По якомусь часі він опанував собою і зневажливо махнув рукою.

– Не можу я спорити з досвідним у раді боярином. Не можу і станути з ним на божий суд, бо він старий, а його син недужий. Але я маю свідка правди моїх слів, що не я, а боярин чинив усе те, про що помовляє нас. Він, а не ми, мав умову з баскаком, нас не питали про се, чи хочемо ми стати татарською слободою, чи ні. Не ми, а він зраджував короля, щоб опісля покинути волость зовсім і йти на Литву, а нас оставити тут між молотом і ковадлом. Та тоді взяли ми самі справу в руки і явно та одверто заявили себе за природженим володарем нашої батьківщини. Знає про се вся громада, та вона не може бути свідком у власній справі. Знають се прибічники боярина, та і вони не можуть свідчити ані за боярином, ані проти свого господина. Та, проте, свідок у мене є.

Данило стежив уважно за ходом розмови, бажаючи збагнути, по чиєму боці правда. Найшвидше визнався ієромонах.

– Не була б громада така спокійна, будь вона винна! – замітив.

– Так? А мені видиться, що яке їхало, таке здибало! – спротивився Мстислав.

– У всякому разі, більшою є вина боярина, чим громади! – сказав на те отець Василій.

Та в сей мент заговорив Ярослав про свідка. Круто повернувся до нього боярин.

– Свідка? Якого свідка? – накинувся. – Який може тут бути свідок між громадою і мною? Воєводи не було у нас ще з торішньої війни, не було ані купців, ані королівських биричів, були тільки свої. Та ти уважай, хлопче, що зводити можеш усіх, тільки не бога і не короля.

– Не остерігай мене, боярине, перед злочинами, яких ти щойно допустився.

Тут перепинив Данило дальший спір, підіймаючи руку.

– Пождіть! Заки покличемо свідка, погляньмо, чи не можна розсудити спору і без нього.

В усьому зборі залягла мовчанка, така, що було чути і пролітаючу муху.

– Боярине! – питав король. – До кого їхав баскак?

– Він їхав по подушне, по данину!

– Так, але до кого?

– До мене! Я ж був збірщиком сього податку.

– А чи є де у якій татарській слободі боярин?

– Не знаю, милостивий володарю, я у них не бував.

– Але я бував і знаю. Баскаки їздять до громад і з громади збирають данину. Коли баскак їхав до тебе, то він, видко, тебе знав.

– Воно правда! Він тільки мене знав, тому до мене їхав.

– То значить, що ти, а не громада, зрадив свого володаря. Ось що! Ти накинув себе громаді як зверхник, то ти і відповідаєш за зраду.

Боярин зблід.

– Господине! – залебедів. – Відкіля ся певність?

– Відкіля, питаєш? А чому у погромі не було ні одного з твоїх ратників, ні тебе? Хочеш знати чому? Я скажу тобі. Напад міг удатися або і ні, а в такому разі ти відповідав би за все головою. А так ні тебе, ні твоїх не було між винуватцями, і вина оставалась за громадою. А що, чи правду кажу?

– Сущу правду! – підтвердили отець Василій і Мстислав.

– Саме те бажаю і я довести йому перед лицем милостивого господина нашої землі! – сказав із поклоном Ярослав. – Та тільки одного прохав би я – безпеки мого свідка.

– Хлопче, – усміхнувся король. – Я здогадуюся, якого свідка маєш. Ти подарував життя одному татаринові й бажав би його забезпечити перед неволею. Так?

– Око твоє, милостивий, розкриває глибину серця! Так є! Се татарин!

– Татарин! – закричав нагло Ратибор. – Що може знати татарин про справи мої і баскака…

– Мовчи! – гримнув на нього король. – А тобі, хлопче, кажу, що хоч би свідком був і сам Куремса чи його баскак, то відійде без перепони, бо правда божа та справедливість важніші від людських ворожнеч. Де ж твій свідок?

Ярослав підняв руку, а на сей знак з-між чабрівських ратників виїхав у блискучому одязі Ахмат. Він зіскочив з коня, вкляк перед королем і поклав до його стіп свою криву шаблюку.

Всі аж ахнули, боярин занімів і був би впав, якби не піддержали його ззаду. Сам Данило здивувався.

– Аж так? – заговорив про себе нишком. – Хто ти? – спитав голосно.

– Я Ахмат-бей, баскак Куремси.

– Чи погоджуєшся бути свідком у справі Ярослава Судиславича?

– Так!

– Він тобі друг?

– Ні, він ворог, найбільший і найнебезпечніший з усіх, яких маю. Він побив мене і моїх!

– Так чому ж ти берешся свідчити?

– Бо він лицарський молодець, у серці якого є благородність, і на його боці правда! Я можу ворогувати з ним, та він противник чесний. Він повірив моєму слову, не взяв моєї власності, а поступив тільки так, як кожний, хто береже вірність своєму володареві.

– Що ж знаєш ти про його вчинки та про замисли боярина?

– Знаю усе і не замовчу нічого. Після того, що почув тут, нема в мене ніяких сумнівів.

Рівним, спокійним, діловим тоном розказав Ахмат усе, що було колись між ним і Ратибором, що почув від Ярослава, а що при виплаті довгу у дворищі. А коли кінчив, з задніх рядів прибічників короля виступило двоє кремезних парубків, з яких кожний мав при поясі в’язку ременів. Вони станули по обидва боки боярина. І ось впало слово присуду.

– Зрадником був і є Ратибор! А ось новий боярин, якому даю провід волості!

Тут рукою вказав Данило на Ярослава, а грімкий оклик всіх чабрівців привітав його.

За тиждень опісля у великому дводенному бою розгромив Данило Куремсу. Чабрівська дружина при сьому відзначилася найбільше, бо, знаючи околицю, зуміла виловити безліч татар, які, розбиті одним ударом раті, розбігалися по всіх усюдах. Татари тим були найбільше страшні, що, розбиті в одному місці, блискавкою збиралися у другому і наступали знов.

Чабрівці дали ще провідників подільським сотням – і з війська Куремси не осталося й половини. Безліч нових холопів посадили галицькі, волинські та подільські бояри по селищах, а татарські люди збагнули, що зрада рідної землі завжди приносить гіркі плоди, що навіть менша сила буває непереможною, якщо вона опирається на правду та справедливість.

Боярин Ратибор поплатився за свою зраду головою, а його посілля унаслідив Ярослав. Та коли він з молодою жінкою Оленою прибув обняти в посідання дворище, то дозволив Олегові забрати собі батьківські достатки. Олег привітав їх зі спокоєм та радістю, бо, живучи з ними, був безпечний від глузування та ворожнечі чабрівців.

Опісля поїхав у Галич і там при королеві та його синові Львові намагався добрими і благородними вчинками притемнити сумну пам’ять батька.

До глибокої старості дожила при молодятах стара Голубиха.

Примітки

Заявили себе за природженим володарем – заявили себе прихильниками володаря.

Джерело: Опільський Ю. Золотий лев. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 391 – 397.