«Схилившись на руку, дивлюся я…»

Михайло Петренко

Схилившись на руку, дивлюся я

В вечірнє крайнебо далеко і глибоко.

І чую: проситься душа моя

Туди, де потонуло в хмарах око.

І тьохка серце у мене,

А в очах темно, темно, мутно…

Чого ж в душі становиться так смутно,

Коли дивлюсь, вечірнє небо, на тебе?

Покрите хмарами, мов хвилями те море,

Що ти там мовиш в вишині?

Чи перші радості, чи тяжке горе

Ти шлеш самотньому мені?

Чого твоя журлива мова

Моїй душі недовідома?

І мова ся, й велика річ

Для мене темна так, мов тая ніч.

Ти, може, мовиш те, що так, як хмари

Покрили, крайнебо, краси твої,

Так потемніють дні мої

Без радості і від людської кари?

І те, що мій сирітський слід

Заллється на світі сльозами,

А доля зла, і хмара бід

На бідну голову посиплються громами?

Тебе я не пойму, як і того, що буде,

А тілько важко так мені,

Неначе небо все і хмари ті

Мені схилилися на груди.

Примітки

Вперше надруковано в збірнику «Молодик», ч. 2, с. 101 – 102, під заголовком «Вечір». В «Южном русском сборнике» (1848) вірш подано як третю частину циклу «Небо» без заголовка і з деякими текстуальними відмінами.

Подається за вид.: Южный русский сборник, с. 35 – 36.

Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 288 – 289.