Цілонічне блукання

Андрій Струг
(переклад К. Поліщука)

Минула вже десята година, коли Танський вийшов із брами будинку на Млинарській вулиці. Машинально вийняв годинника, подивився по звичці, озирнувся назад, по боках і пішов у напрямку Волинської вулиці, спотикаючись у пітьмі на нерівних плитах тротуара. Стомився надзвичайно, як і взагалі кожного дня надвечір. Мріяв про ту близьку хвилину, коли він опиниться у світлій захисній кімнаті на Тамці, де його вже чекає чай і вигідне ліжко, де зможе сісти повечеряти, знявши чоботи з перевтомлених до болю ніг і відпочивати, балакаючи з Гершелем, милим розтяпою, найсимпатичнішим з усіх тих, що «співчувають», в якого він завжди почував себе краще й захисніше, ніж деінде. Стомлений мозок не в стані ні про віщо думати і Танський дивився на все, що його оточувало одними лише очима. Проходив повз тьмяно освітлених крамничок, що нагадували собою шпарки, де кублилися нікчемні, але лукаві паразити, повз темні сумно-чорні брами кам’яних будинків і сторожів, що дрімали в своїх кожухах; повз одноповерхові, нахилені на бік, дерев’яні халупки, в яких крізь низенькі віконця, можна було бачити міську бідноту, що клалася спати, та тісні комірки, заставлені ліжками, напівроздягнених жінок, які щось таке шили при тьмянім світлі нафтового каганця.

В густому тумані осіннього вечора тьмяно світилися жовті вогники газових ліхтарів, кидаючи пасма світла на вогкий брук вулиці. Час від часу на тлі туману вимальовувався гурток мужчин напідпитку, що голосно перегукувалися на всю вулицю. Коло однієї крамнички Танський побачив двох робітників, які про віщось шепотіли між собою і які ввірвали розмову, як тільки він наблизився до них, глянувши на нього підозрілим поглядом.

На душі у Танського засвітилося ясною усмішкою відрадне почуття, яке швидко згасло і розтануло в перетомленому розумі, щоби потім кроків через тридцять-сорок знову запалитися й засвітитися, побачивши новий гурток, почувши знову голосні слова, сміливі вигуки. Млинарська вулиця, треба сказати, це вже такий закуток, де не доводиться надто стискатися, або часто озиратися. Шпики не насмілюють заходити в цей темний коридор, вони стоять на розі Волинської вулиці, коло трамвайної будки, блукають вдовж паркану і тільки з захланністю позирають на ріг Млинарської, уважно слідкуючи за трамваями, що під’їжджають та від’їжджають.

Танський подивився на трамвай, що саме в цій хвилині від’їздив у напрямку міста, з почуттям, яке межувало, з одного боку – з одчаєм, а з другого – з чортиханням, і пішки попрямував по Волинській вулиці. З конечності він дотримувався всіх правил обережності, але давно минув той час, коли його цікавило і, навіть, розважало це воловодження зі шпиками, гра з небезпекою. Тепер, після довгих років досвіду, він лаявся в душі і стомлено йшов уперед, замучений біганиною протягом цілого дня, ледве пересовуючи ноги, що пам’ятали сибірський ревматизм і ступали так, начебто були дерев’яні.

І коли він у своїх думках вимірював віддаль, що відділяла його від Тамки, його охоплював одчай. Як легко можна було б доїхати трамваєм, хоч би до Театральної площі, або до Маршалківської. Але про це можна було тільки мріяти для розваги – надто добре знали його шпики, що стояли коло Волинської застави. Він почав обережно перекрадатися на протилежний бік вулиці, бродячи по кісточки в болоті і проскочив на Каролькову, пройшов по ній кілька кроків і, вичікуючи, зупинився. Переконавшись, що ніхто за ним не стежить, рушив далі. Втягнувши в плечі голову, в капелюсі набакир, він поплентався по Крохмальній. Ішов і йшов, спотикаючись, зупинявся що кожних п’ятнадцять-двадцять кроків і озирався навколо, силкуючися стомленими очима пронизати півморок вулиці і що-будь побачити в далечіні.

Тількі в шумі Нового Світу отямився Танський від своїх думок і цілком уже опритомнів на Ординацькій, стрінувшись віч-на віч із знайомим шпиком, з яким він рік тому довго грав у «кішки-мишки» по всій Варшаві. Стомлені очі не викрили себе ні одним рухом м’ясня, коли перед ним виразно вималювалася знайома фізіономія. Стомленим повільним кроком пішов він далі, наче нічого не сталося. Протягом лише одного моменту бачив він байдужі очі шпика, що дивився кудись в далечінь, начебто на протилежний бік вулиці, вгору, – можна було б подумати, що він дивиться на вивіску книжкової крамниці Арста.

І от ці ледве-ледве підняті в гору очі і видали хитрого шпигуна. – Перехитрив! – Танський ні на хвилину не сумнівався, що його завважено. Більш він про це не думав, а енергійно почав будити стомлений мозок, змушуючи його зібрати думки, бо до рогу Гороб’ячої конче потрібно на щось наважитися; за своєю спиною, на другому боці вулиці, почував шпика, – йде за ним, ні, не той, якого зустрінув він на розі, а, звичайно, інший (цікаво було б позирнути на нього), почекати за рогом, – не годиться. Йти просто? – Не можна показувати дороги. Можна коло спуску зачекати й дати йому змогу догнати себе? Озирнутись ніяк не можна. Від спуску повернутися теж ніяк не можна, а то потім доведеться робити гак і ніяк у свій час не попасти. Швидко почнуть замикати брами. Котра ж це година може бути?

Танський повернув до Александрії, а там зараз по схилу спустився до Тамки. Знав, що там верхи, по Ординацькій, летить щодуху до сходів шпик; треба його за всяку ціну випередити, – і він, не стискаючись, швидко побіг униз, обійшов сходи і розтанув у пітьмі.

Ішов далі вже спокійно, разів двічі озирнувся, почав швидко обмірковувати, – чи можна після всього, що трапилося, іти до Гершеля. Все говорило про те, що йти не слід. Що буде завтра? Тамка і всі виходи з неї будуть оточені, а керувати облавою буде оцей самий пройдисвіт із рогу Ординацької. Хто зна, може ще вночі, разом із «околоточним», піде будити сторожів на Тамці, та розпитувати їх? У всякому разі, моїми слідами ідуть, – і він поспішав, легко біжучи по схилу. Може ще раз з’явитися перед ним, щоби зберегти Тамку від сталого стеження; оцей пройдисвіт знає напевно, що це там, на Тамці. Треба з’явитися ще раз. Не збираються ж вони хапати мене на вулиці, хіба, може цьому негідникові прийшло до голови помститися мені. На всякий випадок.

Саме в цю хвилину він проходив повз дім Гершеля. Сторож дрімав, загорнувшись у кожух. Перед очима Танського промайнула знайома, ваблива брама, ясно уявилося світло, захисна кімната, де Гершель чекає його з чаєм і ковбасками, приладнане до сну ліжко. І Танський пройшов повз будинок. Саме в цей час почали замикати брами і вулиця стали порожніти. Танський далі попрямував униз, але не поспішав. У нього вже був готовий план і він скреготав зубами від люті, повторюючи за кожним кроком одне й те саме лайливе слово.

Знову цілу ніч не спати, сновигати по місту. Знову його вигнали, як пса безпритульного, на вулицю, в цю похмуру осінню ніч, тинятися без кінця до ранку. Порядні люди сидять собі вдома в теплі та захисті, – але ж це люди порядні…

І як вони насміхаються із тебе, нещасний! Кожний собі в теплі і захисті, кожний у себе вдома, кожний спокійний, зрівноважений, повечерявши, ляже поруч жінки у ліжко і міцно засне. А знаєш, що їм буде снитися? Їм – міщухам, експлуататорам, що стоять над бездною соціального перевороту? Напевне не ти, не твої товариші, не всі ці ваші авантюри. Правду кажучи, вони навіть нічого до ладу й не знають, а тому їх сон такий немилий нічним волоцюгам.

Хочеться спати тобі? – Не турбуйся, вони за тебе виспляться. А ти так собі. Рушай, іди своїм темним шляхом? Ну ж, пішло! Як собака…

На хвилину Танський поринув у похмурі, пекучі думки. Надто він уже сьогодні змучився. Подібні пригоди траплялися йому не раз. Чи ж один раз уже доводилося йому блукати цілу ніч по місту, або простирчати в якому закамарку, десь на передмісті, під парканом, на якій-будь занедбаній цегельні. Траплялося літом, траплялося зимою, де як випадало. У Вільні, у Лодзі, у Ченстохові, а то і тут же, у Варшаві. Чи ж раз! Чи ж десятки раз!

Це – хліб щоденний і не бог-зна яка новина. Але сьогодня це вже було для нього забагато. З дванадцяти годин дня він ходить як отетерений. Як сонний виконував всі свої справи, серед розмови замислювався, й ледве не починав дзьобати носом. Перепитував по тричі одне і те саме і коли дивився, то наче б нічого не бачив, так, що навіть усі звертали на це увагу.

– Що з вами, Танський? Видно, що з вами щось не теє. Захворати, чи що збираєтесь?

– Чого ви причепилися, – нічого такого. Стомився.

– Чорт бери, трошки не до речі! Ну та нічого не зробиш. Добре, що хоч гроші є. Поїдьте кудись на село. Хочете – під Сандомир? Хороша садиба, господар – із тих, що «співчувають» – розумієте, не треба ніяких комедій. Слив наїстеся. Їдьте швидче, а то тут ще зляжете. Ну, хоч на два тижні.

– Дайте мені спокій з вашою садибою і вашими спочутливими дідичами.

– А що, краще буде, як ви тут даремне загинете протягом найкоротшого часу? Обличчя ваше ні до чого не подібне. Сами знаєте, що тепер треба стерегтися й тримати чуйно вуха. Не ті часи, що були.

– Не поїду – і край. Саме тому, що не ті часи.

– Та слухай ти, дурню, тобі треба спочити! Ти й шпикам перестанеш колоти очі. Там розкажеш декілька анекдотів, – на руках тебе носитимуть. Гроші стара через тебе передасть – сприяють, публіка нічого собі. І час тепер добрий – осінь.

– Не хочу й не поїду!

Декілька день почував себе недобре. Лихоманка – не лихоманка, а просто якась нудота і повна байдужість до всього. Ходив як автомат, говорив також і майже що ні про віщо не думав. До того ж цілими днями йому хотілось спати, і рот все розкривався на позіхання, а вночі він раз-у-раз повертався з боку на бік і прокидався щохвилини, хоч і на вигідному ліжку у Гершеля. Час від часу до нього приходила тривога і якесь невиразне очікування чогось. Чого? – Сам не знав, але чогось цілком певно чекав, – якоїсь зміни, або новини, важко було сказати – поганої, чи хорошої.

Здавалося йому, що в подібному стані він уже колись не раз перебував. Часом згадувалися йому старі, давно пережиті події, і в такі хвилини приходили до голови давно докучливі як мухи думки.

– Візьмуть мене. Почуваю, що на цей раз візьмуть. Так було і в ті рази. І це не дивлячись на те, що навколо нього було спокійно, що нізвідки не ждалося ніякої особливої небезпеки.

Тепер, коли на розі Ординацької він так несподівано зіштовхнувся із знайомим шпиком, він подумав:

– Видно, судилося мені ще раз стрінутися з цим пройдисвітом, і, хто зна, може через це, може через нього й доведеться вскочити? Тільки, звичайно, ще не зараз.

Незалежно від того, хоч він почував себе поки що в безпеці, щосили мчав через Тамку вниз, до самісінького кінця, ні разу не озирнувшися. Вже перетравив у собі злобу за це надпрограмове закінчення дня і перестав уже згадувати з жалем про захист і спочинок у Гершеля.

Коли він зійшов униз, раптом зупинився на одному з темних воріт улиці і, швидко обернувшись, подивився крізь пенсне вгору, в бік міста. Намисто жовтих ліхтарів відходило вгору, а низом в півмороці тяглася вулиця. Було цілком порожньо. Одначе він постояв і довго, хвилин п’ять уважно озирався навколо. Ніяких ознак чого-небудь. Тоді він рушив у напрямку Вісли і, дійшовши до Доброї, раптом повернув убік, в цілком темний провулок, де зупинився і став прислухатися. За хвилину почулися кроки людини, що очевидно бігла, але зараз же все стихло, і в каламутному світлі, що падав від далекого ліхтаря, вимальовувався на розі низький, зігнутий суб’єкт, який пішов повільною ходою, неначе щось обмірковуючи. Ще хвилину і цей суб’єкт, навіть не зазирнувши в переулок, пройшов вперед і зник за парканами.

Танський здивувався, здивувався тому, що це був час великого піднесення руху. Це був час, коли несподівано для всіх, несподівано навіть для безпосередніх керівників руху, виявилося, що соціалізм зробився дійсно справою мас, і що у Варшаві тисячі безіменних робітників стоять напоготові до боротьби за цей соціалізм, як за свою власну справу, та що вона іде вперед силою власного розгону, не надто озираючись на програми і не дуже чекаючи команди згори. У цей недавній період шпики в більшості не наважувалися заходити вночі надто далеко в не дуже безпечні місця. Досить часто траплялося, що їх там нещадно били, іноді навіть і з надто великою жорстокістю, за що доводилося висловлювати догану надто інтенсивним товаришам.

І Танського дуже здивувало, що за ним ідуть так далеко. Він і далі лишався на свому місці й чекав, що буде далі. За кілька хвилин друга постать шпика швидко й нечутно проскочила повз провулок і також заховалася. Згори, з боку міста торохтіла візницька бричка.

– Хто знає – міркував Танський, – може бути, що вони справді хочуть мене зараз спіймати? Не до терпцю тому пройдисвітові! Проте воно зрозуміло. І як тільки оце він прочухався після Кремпачівських лап. Соромно буде й згадувати, – але натомість тепер уже як слід візьметься.

Раптом течія його думок увірвалася: на розі виросла висока, кремезна постать і, зробивши кілька кроків, зупинилася на самій середині вулиці. Зупинилась і так стояла.

Танський в одну мить почав відступати у глибину провулка. Просовувався боком, не зводячи очей із шпика і дбаючи про те, щоб його кроків не було чутно. Справа починала з’ясовуватися: ті, очевидно, заходять з боку, єдиного виходу з провулка, що спускається до річки, і за хвилину будуть там. Певне шпики трохи таки знають ці місцевості – лише я краще за них знаю. І з надзвичайною обережністю, не випускаючи нічого з ока, але покищо без особливого припливу енергії, що підхоплювала його за більшістю в хвилини дійсної небезпеки, Танський почав відходити все глибше й глибше в цілком чорну, роззявлену пащу провулка.

Бричка деренчала все ближче й ближче.

У всякому разі треба було поспішати. Провулок не мав ніякої назви, – якийсь початок майбутньої вулиці. У ньому стояло декілька маленьких і підозрілих будиночків, а крім них тяглися по обох боках високі паркани, за якими були склади дров та будівельного матеріалу. Вдень тут очевидно відбувався помітний рух, про що свідчила вкочена вибоїста дорога, – тепер же було цілком порожньо й тихо, начебто десь на краю світа.

Пройшовши кілька сот кроків, Танський притишив ходу і з великою обережністю почав рухатися вперед, ідучи навмання вздовж паркана. Трохи згодом рука намацала порожнечу.

– Хіба вже?! – здивувався Танський і, присівши до самого долу, обережно висунув голову за ріг. Десь далеко, дивно далеко, мерехтіли вогники ліхтарів, а з обох боків стелилася непрониклива чорна пітьма.

– Невже ж ці паркани тягнуться до самої річки?

Не встаючи з землі, почав швидко обмірковувати і пригадувати. Знав ці місцевості, але от уже з рік, як не був тут. Очевидно за цей час склади посунулися до самої річки. В такому разі йому доведеться дряпатися через паркани, через кучі дощок, дерева, потім знову через паркани і перекрадатися провулками поміж новими складами, потім знову через паркани, і вийти тільки десь коло Липової або Радної, якщо до того часу по всій Добрій не будуть стирчати ті, що приїхали у бричці, та ще коли не стрінеться козацька патруля, що роз’їздить протягом цілої ночі по Добрій та Сольці.

Не чекаючи більше, підбіг до протилежного паркану і почав облапувати дошки, шукаючи місця, де б зручніше було перелізти. Намацавши одну дошку, що випиналася трохи з загального ряду, почав лізти на паркан, шукаючи опертя для рук, за хвилину сам виліз на паркан, перекинувши ноги на другий бік і почав повільно спускатися, дбаючи про те, щоби зробити якмога менше шуму. Багато допомогла йому купа дощок, що була складена під самим парканом. Він сів на ній і вирішив хвилину спочинути, та поміркувати. Найважливіше було те, щоб не помилитися в напрямку, – це найважливіше. Треба відійти якнайдальше від паркана і йти під простим кутком праворуч, весь час праворуч, заходячи якнайдалі.

Встав і тільки в цю хвилину відчув, як страшно стомився. Важко пересовуючи задерев’янілими ногами, зробив кілька кроків вперед і одразу наштовхнувся на якусь нову перешкоду. Перебираючи руками по дошках, почав він просовуватися боком, увесь час праворуч, спиною до паркана. Скінчилися одні дошки, почалися другі. Пройшов уже з десяток таких дощаних штабелів і, нарешті, наштовхнувся на якийсь паркан. Ні на хвилину не замислюючись, виліз по дошках на гору і з жалібною цікавістю виглянув за паркан, але побачив лише у глибині чорну, щільну пітьму. Десь далеко підносилося величезною чорною горою місто, витягнувшись пласкуватою горбинкою на тлі каламутного марева, що ним світилося небо. Де-не-де горіли вогники, і якийсь уривок улиці відзначився косим рядом ліхтарів.

– Це – Обозна.

Коли довелося перелізати через паркан, щоби знову поринути у пітьму і знову рушити в довгу і важку дорогу, – Танського раптом охопила неподолана втома. Він сидів нагорі на дошках і одну хвилину цілком поважно подумав, чи не краще й чи не доцільніше буде пересидіти тут до світанку, виспатися з деякими – можна сказати – вигодами, а потім, не блукаючи, а вже певно до ранку вибратися звідціля до Вісли, або, ще краще, вийти просто на Добру. О шостій годині буде розходитися нічна зміна; на вулиці буде рух – кілька сот людей – прослизну навіть тоді, як будуть стерегти, а на лихий випадок, – публіка визволить, чорт забери, – кричатиму, хто я такий, не дадуть мене робітники, якби навіть шпигунська облава ждала мене до ранку, що, з другого боку, цілком неможливе тому… тому… що…

Думки в нього починали плутатися. Промайнуло в голові ще декілька проектів, і Танський почав глибоко над ним задумуватися, в той же час несвідомо якнайзручніше влаштовувався на дошках. Не перестаючи думати й роблячи зусилля, щоби зосередитися і щось нарешті вирішити, поспішав і повертався до першого плану, – але все йому щось перешкодило думати.

За хвилину він схопився на ноги і ледве-ледве був не полетів униз головою, але встиг схопитися за паркан – і в одну мить опритомнів.

– Певне, я спав? Спав! І видно довго спав.

Почав злякано озиратися, але навколо все потопало в густій темряві і спало в глибокій тиші. Тільки з по-за Вісли, з боку Тераспільського двірця, долетіли свистки маневрових паротягів. Не тратячи більше ні хвилини, Танський зліз із паркана і пішов далі. Тут, одначе, він знову наштовхнувся на перешкоду: скрізь і всюди, у всіх напрямках, куди тільки він не робив два-три кроки, руки його натикалися на штабелі дерева. Обмацавши все навколо себе, він переконався, що опинився неначе на дні широкої криниці. Не замислюючись довго, зміркувавши напрямок, почав видряпуватися на один із штабелів. Без особливих труднощів переліз через нього, але на другому боці попав на такий самий колодязь. Виліз із нього і кількадесять кроків пройшов по цілком вільному просторі, розійшовся вже був як слід, коли несподівано ударився коліном об щось, спіткнувся і полетів кудись у безмежність, неначеб-то його хтось штовхнув іззаду. Почувши, що падає, інстинктивно витягнув наперед руки, що й урятувало його від надмірного удару; скотився шкереберть у якесь дивно низьке і завалене чимсь м’яким місце; помацавши навколо руками, зрозумів, що лежить на товстому шарі стружок.

– Ага! Тут працюють пиляльники. Значиться, я внизу, під козлами?

І почав вибиратися, видряпуючися по обсипаній землі. В лівій руці тільки почував якусь незручність, а коли схопився за якийсь кілочок, – тихенько скрикнув від пронизливого болю.

– Це негарно! Дуже негарно!

Спробував ще зробити кілька вільних рухів – не боліло; але коли тільки брався за що-будь, щоб вилізти з ями, як пекучий біль знов перешкоджав йому орудувати рукою. З найбільшим зусиллям, притримуючись лише однією рукою, виліз нарешті і за хвилину був уже під парканом.

Про те, щоб лізти знову, як раніш, у гору, на паркан, не міг тепер й думати. Але даремно обмацував усе навколо, шукаючи якоїсь підпори, дошки, або ще чого-будь такого. Нарешті намацав якісь дошки, але вони як на те, лежали штабелем більше як на аршин від паркану, – і щоб хоч на кілька вершків вище.

Танський притулився до паркана і похмуро замислився. За хвилину пригадав, що думає зовсім не про те, про що слід було думати. Несподівана перешкода розгнівала його настільки, що він знайшов неможливим продовжувати дальшу дорогу через паркани і штабелі. Стояв і розмірковував, що можуть зараз робити «ті?».

«Це залежить – думав він, – від того, скільки часу минуло з того моменту, як я переліз через перший паркан».

Але про це він не мав найменшої уваги. Як довго він проспав там, на штабелі? А скільки часу до того прочекав у перевулку, ходив і обмірковував? Йому здавалося, що все це відбувалося дуже давно. «Ті», напевно покинули вже й думати про гонитву і сидять зараз де-будь у шинку на Тепелі, або на самій Тамці. Але ж те, що на його раптом зробили таке полювання, що випустили по його слідах в таке пустельне місце цілу зграю, та що один наважився навіть стати йому поперек дороги, зовсім не ховаючись з цим, – доводило, що він комусь дуже потрібний.

Він згадував минулі події, приблизно рік до цього, коли оцей самий Олеярчик з такою впертістю і з таким геніальним нюхом протягом двох тижнів лазив скрізь по його слідах. Виключно талановитий шпик! Можна сказати ясновидячий, сміливий, здібний на найбезпечніші кроки, але в той же час обережний, як старий лис. Танський не раз затягав його далеко за рогачку і Олеярчик ішов слідом за ним, але ніколи не доходив до небезпечного місця: з цього боку у пройдисвіта був надзвичайний нюх і всі засідки, де вартував генеральний кат і винищувач шпиків, Кремпач, – були даремні.

– Коли так, товаришу, то вже дозвольте мені самому з цим падлюкою порахуватися. Я вже знайду нагоду як-будь ближче з цим негідником познайомитися. Я вже надумав, як саме порахувати йому ребра.

І Танський віддав його до розпорядження Кремпача. А за тиждень шпик кудись зник.

– Ну як же там, чи не стріваєте де-будь отого самого, як його… отого самого? – допитувався Кремпач.

– Ні, більше вже ніколи не стріваю. А хіба що?

– Нічого, так питаю, – всміхнувся Кремпач.

– Хіба вже?

– Та ви про віщо? Нічогісенько не знаю.

– Значить уже? Ну і гаразд! Якже це вам довелося? Розкажіть.

– Зустрінулися ми випадково на Огородній, – Сковрон усе його за собою водив. Він нічого, і я нічого. Для початку поцілив я його камінчиком у голову, розумієте, цілим таким гранітовим бруском (вони горою на бруку лежать). І що ж ви скажете, – захитався тільки на ногах та як загаласує, – але таки не падає, стоїть на ногах, сволоч.

Танський не дослухав продовження оповідання, тому що цілком не міг виносити подібних історій.

– І от тобі! Через рік знову зустрінулися. Видужав, падлюка.

Танський був певний, що цей шпик при першій нагоді заарештує його просто на вулиці. Може й справді доведеться поїхати туди, під Сандомир, на сливках попастися. На якийсь час добре заховатися.

– Ну, а тим часом треба вибратися кудись на вільне місце, – неохоче вирішив Танський і, не даючи собі виразного звіту, що робить, пройшовся ще раз вздовж паркану і вилаявся:

– Чорт би його взяв! З однією рукою не перелізу. Знайдуть мене тут. Видно, нічого вміє робити. І треба ж було наштовхнутись саме на цього шпика, який, здавалося, після Кремпачівської операції, зовсім зник зі світу.

Йому не хотілося думати про те, щоб перелазити через паркан з хорою рукою. В голові проходило все його життя, переведене в тяжкій постійній щоденній праці. От уже три роки, як він повернувся із заслання. Хіба цього не досить для теперішніх важких часів. Можна думати, що він уже має право на «спочивок». Все нервує його, найменша дурниця доводить до сказу, – хоч загалом йому начебто стало все байдуже. Стомився він, неймовірно стомився. Вимучився, випрацювався, мов чобіт старий.

Не хотілося більше ні про віщо думати, не хотілося перелізати знову через паркан, – та й годі було йому виконати це завдання: хіба ж однією рукою можна підтягтися вгору?

Зробив кілька кроків убік, повернувся і знову сперся на паркан, ні про віщо не думаючи. Знову почав його сон брати, очі злипалися, ноги підгиналися. Притиснувся щільніше до паркана і, раптом, почув, що цілим своїм тілом падає кудись назад.

– Паркан валиться, чи що?

Схопився, почав намацувати в пітьмі руками дошки – намацав якийсь край. Почав намацувати далі, – далі був цілком вільний простір; паркан кудись зник. Танський зробив кілька кроків, – нічого, дорога вільна. Лише значно пізніше зміркував він, що, напевне, притиснувся до нещільно зачиненої брами і відчинив її вагою свого тіла.

З цікавістю почав оглядати розкриту перед ним в такий чудесний спосіб просторінь. Намагався йти в різних напрямках, і ніде не стрівав ніякої перешкоди. Йому навіть здалося, начеб сама темрява якось тут зм’якла. Знову побачив місто, що нагромаджувалося десь угорі, вогники і ліхтарі на Обозній, а ліворуч, ближче до міста, над парканами, – каламутну й ледве примітну смужку світла. Почав посуватися в цьому напрямку і пройшов кілька кроків, не наштовхнувшись ні на одну перешкоду.

Світанок все наближувався й наближувався, робилося все ясніше й ясніше і нарешті вималювався контур паркана, а на цьому світлі сторчові смужки. Танський притиснувся лицем до дощок і почав дивитися крізь щілини. Перед самим парканом горів нафтовий ліхтар. В його тьмянім світлі на другому боці стояв якийсь будиночок, а перед ним – розпряжений віз із деревом. Танський довго і з захопленням, що й не описати, дивився на цю картину; одразу ж йому стало соромно перед самим собою за тільки-що виявлену слабість, апатію і безпорадність. Дивлячись на цю хатину, що поринула вся у сон, він почував поруч себе чиєсь людське життя, і це наддало йому бадьорості, свідкуючи, що він не один зостався жити на цьому світі з облавою шпиків, які полювали за ним у темряві.

І Танський у своїх думках почав сміятися над усім світом, починаючи з самого себе. На хвилину в його душі спалахнув прекрасний настрій – навіть полегшено зітхнув.

Зробивши з півсотні кроків і дійшовши до другого ліхтаря, він знову глянув у щілину і знову побачив одноповерховий будинок і навіть світло у двох вікнах, що пробивалося крізь червоні фіранки. Це світло у вікнах надзвичайно потішило його.

– У всякому разі напевно вже дуже пізно.

Якби у відповідь, почулися з далеку, десь із вежі, повільні й помірні звуки дзвону годинника.

Танський здивувався:

– Дванадцять? Як-же це може бути?

Але він ясно чув звуки. Це на костелі святого Флоріана. Не могло бути жодного сумніву. На всякий випадок, щоб переконатися, вийняв годинника і, приклавши його до самої щілини у паркані, спробував хоч що-будь на ньому розглянути. Дійсно, годинник показував десять хвилин на дванадцяту.

– Як же це може бути? Менше першої години. Бути цього не може!

І в здивуванні приклав годинника до вуха.

– Іде…

– Не інакше, як я хорий. І це звичайне гарячкове маячіння. Щастя, що ще так.

Бувши переконаний, що минуло багато часу, Танський забув уже й думати про облаву. Ішов швидко вздовж паркана, користуючись проблисками світла, що прозирало крізь щілини. За декілька хвилин паркан привів його до великого одноповерхового будинку, що стояв коло самого паркана, відокремлений від площі загратованим садочком. Там стирчало декілька дерев – очевидно, це був невеличкий садок при будинкові. Танський почав обходити будинок навколо. Все там спало солодким сном; у вікнах було темно; не було чути ні однісінького собаки (який, звичайно, був би для Танського не до речі).

Зате за будинком, в паркані, він зауважив фірточку, яка звернула його увагу. Схилившись ліктем на парканчик, подумав з хвилину, чи не добре було б, як належиться, постукати до двірника і попросити відчинити, наче б так і слід. Але будинок виглядав за мало поважний для таких церемоній. Танський переліз через парканчик і спробував сам відчинити фірточку. Ближче дослідження виявило, що вона по-провінціальному замкнена лише на засувку, як і належало на глухій добрій вулиці. Танський, не довго думаючи, відчинив і вийшов на цілком порожню вулицю. Але дряпатися східцями високо в гору по Коров’ячій вулиці коштувало йому надзвичайного висилкування. Кожний із безконечної кількості крок на цих східцях, яких було безліч, здавався йому смертельним ворогом.

На кожному з них робив він неймовірне зусилля, а – нарешті – поліз уже рачки, немов п’яний. Останнім зусиллям волі ледве-ледве дотягся він до темного кутка площадки і просто упав на складене там дерево.

Тут він одразу й непохитно вирішив, що не рушиться з місця до самого ранку. Підняв комір пальто, засунув руки в рукави аж до ліктів, скорчився і, ледве рухаючи сонною думкою, впевняв себе з упертістю і рішучістю:

– Спатиму, хочби ввесь світ завалився, – і хай усе пропаде пропадом.

Приємна знемога потроху руйнувала всякий порядок думок, усувала уривки якихось побоювань, що ще ледве-ледве блимали десь, і Танський заснув.

Розбудив його тихий, але виразний шепіт. Десь близько хтось розмовляв. Не рухаючись ні на волос, Танський почав жадібно прислухатися до цієї розмови. Відігнавши від себе сон, він почув, що його охоплює острах.

Таємничому шепотові час від часу відповідав якийсь хрипкий, глухий бас: ті, що розмовляли, очевидно, були десь дуже й дуже близько. Танському здавалося, що варто йому простягти руку, щоби намацати когось із них. Очевидно, вони сиділи тут же, на цих самих дровах і, звичайно, нема що й казати, – напевне встигли вже зауважити його. З напруженою увагою почав прислухатися, щоби зміркувати, що це були за люди. Шепіт збільшувався, але вухо не могло спіймати швидких слів; бас також не переставав хрипло густи, перериваючись, наче заїкаючись. Танський з неймовірним здивуванням слухав цей своєрідний дует, нарешті схопився і – цілком опритомнів. Дрібний дощик кропив каміння на бруку і хриплим басом бубонів десь близько у ринві.

Видно, що дощ ішов уже давно, бо на бруку вже встигли стати цілі калюжі. Танський почував, що спина і плечі у нього сильно промокли, але не відчував ніякої ворожості до дощу. Почув себе від чогось бадьорим і, навіть, ледве що не веселим. Сон зміцнив його сили, дощ надав йому свіжості. Зняв з голови капелюха і з насолодою підставив голову під дощ, який сіявся наче із сита.

На розі коло отелю «Бристоль» вулиця сяяла вогнями, що відбивалися яскравими смугами на вогкому бруку. Внизу, в кав’ярні життя ще било повним джерелом, пасма світла сліпучо падали з величезних дзеркальних вікон; в сутереновому поверсі метушилися кухарі. Минаючи вікно за вікном і проти волі вдихаючи ароматні запахи, що долітали з готелевих сутерен, Танський дуже швидко відчув апетит, який, може скоріше заслуговував назви – голод. Одного моменту підступило було під серце ось таке, що він ледве не зомлів. Заходити у «Бристоль», звичайно, йому не було рації, бо в кишені у нього не було навіть цілого карбованця, та до того ж його напевне й не пустив-би туди через його зовнішність ославлений мурин, якого свого часу описували на своїх шпальтах майже всі варшавські газети.

Танський попрямував на Підвалля до знайомого льоху, який неофіційно лишався відчиненим із затильного ходу на цілу ніч, користуючись виїмковими привілеями завдяки тому, що містився він поруч поліційного участку, та що там підживлялися «околодочні», обробляючи всі свої хабарні справи.

– Вип’ю чарку й закушу, а там побачу.

Швидко йшов по Краківському передмістю. На вулиці раз-по-раз шмигляли брички; але прохожих було мало на широкому блискучому тротуарі. За кожні півсотні кроків він стрівав або наганяв вицяцьковану пані, з навмисно піднятою пеленою. І кожна з них притишувала ходу, коли він проходив повз неї, та «показувалася» йому з-під парасоля, відкриваючи при цьому іноді лице старої мегери, іноді – дитини. Одні кокетливо всміхалися до нього цинічним рухом уст, інші дивилися йому у вічі з виразом одчаю на обличчі, наче благаючи рятунку. Поліцаї стояли на своїх місцях посеред вулиці в гумових плащах, з накинутими на голову каптурами, неначе стовпи, закопані в землю лише для того, щоби перешкоджати рухові фаетонів.

Не озираючись, поспішно ішов Танський до своєї мети. Мимохіть зауважив лише декількох шпиків, що верталися додому з роботи. Вони йшли неофіційно, по двоє під однією парасолькою, уже як приватні особи, і хоч не в одного з них було цілком певне доручення щодо особи Танського, який давно вже був на оці у варшавської охранки, але ніхто з них не думав у цю хвилю його зачіпати, а Танський і не думав їх оберігатися. Він знав, що шпигун також не щось інше, як тільки російський урядовець і в позаслужбові години, за які йому не платять, цілком не почуває себе обов’язаним берегти державні інтереси. Танський навіть не озирався на цю дрібноту і простував далі, прискорюючи крок і не зважаючи на втому.

– Пане! Пане! Вибачте! – почувся раптом чийсь переляканий голос.

Озирнувся. За ним бігла якась жінка.

– Ради бога, дорогий пане! Ходімо далі! Зараз я вам скажу, тільки ходім. Дорогий пане, тільки разом, разом. Мені кілька кроків. Тільки дорогу…

Танський одразу зрозумів, у чому річ. З хвилину йшли поруч, жінка задихалася від перевтоми.

– Від самої Хмільної женуться за мною. І цей розбійник також із ними разом. Що мені робити? Ах, навіщо я з цим негідником!

Її голос раптом увірвався в несподіваному пароксизмі плачу.

Танський дивився на цю невеличку постать, що перебирала ногами поруч нього. Легка, якась фантастична сукня промокла на ній до останньої нитки, капелюх із якогось «газу» цілком розмок і лежав на голові мов ганчірка, молоде, але негарне обличчя було вимазане розмоклою фарбою. Це було якесь жахне опудало, і Танський не міг знайти в своїй душі навіть жалю до своєї попутниці. Готовий був їй допомогти, навіть захистити, в разі потреби, не жаліючи себе, але ні одна іскра будь-якого теплого почуття не зажеврілася в його душі, дивлячись на цю огидну нещасну істоту.

– Що ж це, поліція? – запитав, щоби хоч що-будь сказати.

– Поліція, – то ще нічого. Але, от, цей негідник.

– Кавалер ваш, чи що?

Жінка озирнулася назад.

– Будьте ласкаві, ближче до мене. До жаху боюся! Щоби одразу було видно, що я з вами йду. Це ж злодії, шубравці. Ось вони вже йдуть. Господи, боже мій! Під руку, під руку, пане дорогий.

Танський з огидою підійшов ближче, готуючись до пригоди, в яку так несподівано попав, як півень у борщ. Жінка конвульсивно притиснулася до нього, вся дрижучи від переляку.

– Сідайте у фаетон, я заплачу.

– Ох, пане мій дорогий! Порятівнику! Тільки, будь ласка, сідайте й ви зі мною, – хоч трошечки, щоб вони бачили. Щоби тільки побачили, що ми разом. А ні, то вони уб’ють мене. За волосся витягнуть із фаетону.

На розі Трембацької Танський посадив її на однокінку, але ще раніш ніж встиг відстебнути залите дощем шкіряне закривало і посадити жінку, підбігло декілька постатей, які нахабно зупинилися за його спиною. Танський навіть не озирнувся.

– Стривай, ти ще попадешся до моїх рук, дрянь ти! Ще вернешся до мене! Ого! Вернешся і тоді вже, – гляди – порішу з тобою! – закінчив один із мужчин (Танському видалося, що ледве не зі сльозами в голосі).

– Вернися, Лодзю! Вилізь краще з фаетону, замирися з парубком! – лагідно вмовляв другий.

– Гей пане! – звернувся третій просто до Танського. – Не роби з себе дурня, не лізь у такі справи, – це ж злодійка! Кинь ти її до чорта, – кажу тобі, як доброму! Це ж повія, просто з Княжої! Невже ж, пане, не найшлося інших у Варшаві, щоб із такою? Не роби з себе дурня, пане, як другові раджу!

В першу хвилину Танському хотілося вистрибнути з брички, кинутися на негідника і побити, пошматувати його, але бричка вже рушила.

Танський одразу заспокоївся в пітьмі під шкіряним верхом і поїхав, сам не знаючи куди, не цікавлячися цим. За гуркотом і торохтінням брички не чув, що говорила його попутниця. Але її голос, різкий та захриплий, не замовкав ні на хвилину, викидаючи цілу лаву слів, інтонацій, вигуків, лайок, голосінь. Щохвилини цей голос переривався риданням, або переходив у жахливе надлюдське верещання. Бричка тряслась з одної вулиці на другу, дощ лив далі, а Танський дивився з-під шкіряного верха на блискуче каміння бруку і думав щось – безсистемно, безпорадно, вдивляючись у свої думки.

Були моменти, короткі, наче блискавиця, які світлом блискавки освітлювали на тлі картини минулого, що загубилися десь, на самому дні життя, враз із його ділами і подіями. Вставали й пригадували про себе добре знайомі і проте страшні і нові речі. При світі цих блискавиць бачив Танський усю жахну гнилизну і жорстокість життя.

Бричка зупинилася перед якоюсь брамою, і Танський, наче прокинувшись, відстебнув мокрий фартух і вискочив з-під шкіряного верху на дощ; заплатив візникові сорок копійок і, не озираючись назад, де щось огидне длубалося в бричці і кричало йому наздогін, швидко пішов у безкінечну далечінь вулиці, наче б тікаючи від чогось.

Довго йшов по мокрому, блискучому тротуарі, минав браму за брамою, поспішався, нетерпляче поглядав на номера будинків, що повільно виростали перед ним.

– Хмільна, Хмільна, Хмільна. Коли ж вона скінчиться?

Ішов вздовж безперервної стіни холодних, замкнених, неприступних кам’яних будинків. Даремно було дзвонити до якої-будь із цих брам, бо ніде двірник не відчинить йому гостинно фірточки і не дасть захисту. Чужий він усім їм. Кожний може, – але він ні. І йому хвилинами здавалося, наче він перекрався у ворожу фортецю і з цікавістю розглядає незнайоме йому вороже місто. Перекрався, завдяки необережності охорони і ходить по сонному місту, ходить безпечно, поки люди сплять. Але на світанку доведеться тікати, тому, що вранці вилізуть мешканці з будинків, наповнять вулиці і, безумовно, пізнають чужого, почнуть оглядати, показувати на нього пальцями, а потім оточать його галасливим ворожо-настроєним колом і поб’ють його камінням. – Смерть ворогові!..

Але, поки-що, він може ходити безпечно.

Ніч така довга.

У щільно зімкнутій стіні будинків, то з одного, то з другого боку почало ясніти. Тоді було видно невеликі, старі, смішні, допотопні будиночки, що так дивно дисонували з кам’яними велетнями, що оточували їх. В деяких місцях, замість них, тяглися паркани якихось складів. Танському почало щось пригадуватися.

– Ні, це ще не тут, ще трохи далі.

Пройшовши ще з півсотні кроків, сумно й здивовано зупинився. Там підводилася величезна, п’ятиповерхова кам’яниця і дивилася на нього сотнею холодних, темних вікон. Шаблонова міська касарня придавила своєю вагою старовинний будиночок із садком і стояла, наче суворий пам’ятник на цвинтарі реліквій старовини.

Спогади. Танський рідко коли сюди заходив, може був зо два, зо три рази протягом багатьох років і якось ні разу не звернув уваги, та може ніколи й не думав про ті часи. Тільки недавно почали на нього находити хвилини ліричних спогадів. Згадував, що якось думав навіть навмисне вибратися сюди і подивитися. І от зараз випадок привів його сюди, до цього кам’яного будинку, що так несподівано виріс перед очами.

Пекуча туга стиснула його серце і міцно, міцно тримала в своїх пазурях, – наче б умер у нього і навіки відійшов від нього, не сказавши прощального слова, хтось дуже близький. Нічого, нічого не лишилося. Кам’яний велетень посідав три таких ділянки, на якому стояв колись будиночок його батьків. І зараз навіть не можна сказати точно, де саме він стояв. Ніякого сліду.

Сад вирубано, дерево продано гуртом за копійки. Землю глибоко розкопали і вивезли геть, щоби не лишилося ні одного камінця.

Тепер немає за що зачепитися спогадам, все зникло, лишилося лише місце – місце математичне, філософське, або якесь там таке розуміння, яке десь, звичайно, безумовно існує.

Тільки ось оця дика, чудернацька туга, що стискає серце, говорила, що ті старі діла давно минулих днів уже скінчилися і вмерли назавжди, безслідно.

Шкода. Сумно.

Отут стояв простенький, невибагливий будиночок, з крамничкою, за якою колись, в одній із кімнаток, побачив денний світ Танський. У крамниці торгував колись його суворий батько, простоюючи цілий день за лядою; в кімнатах пестила й доглядала синка завжди залякана і заштурхана мати. Отак і встає перед ним зі сльозами на очах, нещаслива. Потім вона вмерла і він залишився один з батьком.

Ох він, оцей батьківський нагай! І постійний, щоденний жах. Як ненавидів він його ще тоді, коли був дитиною.

Іноді за нього заступалися сусіди, і Танський пригадує страшні скандали, що відбувалися на подвір’ї, в садочку, а іноді й посеред улиці, – отут, на цьому ж місці, де він зараз стоїть.

Він тікав із дому і блукав по декілька день по місту, ночуючи над Віслою з безпритульними хуліганами. Ті навчали його розуму.

– Дурню ти, – кинь свого старого! А на прощання, побажавши йому на добраніч, зазирни до нього у скриню, та до каси у крамницю теж заглянь – не будь дурень! А ми собі тут гульнемо. А зробиш це ось як: як ляже старий спати…

Не послухався Танський цих порад, – але хіба він не обмірковував у душі плану, як спалить увесь будиночок, – отак як є, цілком, разом із катом батьком, з крамницею і сусідами, які були на боці недолюда. Усім на злість, щоби нарешті прийшла якась переміна.

Був він тоді вже не дитиною, вже до того часу його встигли вигнати три майстри, – не надавався він до ремісництва.

Батько вже тоді бив його до непритомності.

– Виріс уже, падло! Може витримати, а не витримає – хай здихає! – пояснював батько сусідам, що збігалися на галас. – Краще, коли я його тут уб’ю батьківською рукою, а ніж йому ціле життя у в’язниці сидіти.

Не раз дивувався пізніше сам, уже сидячи в Десятому Павільйоні, як воно сталося, що він дійсно не попав раніш до в’язниці, як кримінальник? Це було чудо, як чудо було й те, що він зустрінувся із соціалістами. По цій стежці і пішов він – а ось те життя, що було раніш…

Іноді Танський сам собі не вірив, коли в його пам’яті вставали ті часи. Як він утік з дому, як пізніше вчився чотирнадцяти ремеслам і як щоразу його зі скандалами та биттям по морді виганяли з майстерні.

Мешкав на той час у кутку в невеликій комірці у якогось подружжя, що вічно гризлося поміж собою. Як зараз, чує жахливий крик нещадно катованої жінки, п’яну лайку чоловіка, бійки у темній кімнаті, брязкіт розбитого посуду і плач малих дітей, яких цілими годинами тягав той за вуха. Він лежить у свойому кутку на нарах і думав; цілі ночі минали в нього в думках. Жадібно ковтав брошурки і знав на пам’ять декілька тих примірників, що ходили в той час по руках. І одразу зрозумів, що сама істотність і колосальна маса питань не вміщалася в тонких книжечках. Останнє додумував важкою працею розуму і будував, будував його своїми впертими зусиллями.

Вчився від самого себе і від таких, як сам, з ким йому доводилося жити.

Пригадував своє минуле життя. Вночі прокидався і схоплювався, міцно стискав розгарячену голову і пробував зібрати свої думки.

– Бога немає! Бога ніколи не було!

Жахом і острахом охоплювало його від потворної підступності людської брехні. Нечувана облуда, яка підтримується протягом тисячоліть. Уважно прислуховувався до того, як висловлювалися робітники про того господа бога, але його мало цікавили блюзнірські дотепи, або анекдоти про ксьондзів. Все шукав між людьми вирішення цієї дивовижної загадки і бачив, що ніхто її не вгадав.

Коли ж питав про це у інтелігентів, то вони розповідали йому безліч надзвичайно розумних речей, цитували одним духом цілі сторінки учених книжок, – але нічого він із них не зрозумів, усе лишалося невиразним, темним і тільки ще більше все переплуталося в голові. Йому радили читати, вчитися, давали книжки.

Накинувся на читання товстих томів. Читав їх по вечорах і по ночах у кімнаті, де спали покотом каменярі, носив їх із собою на роботу і в перерві на обід, десь на риштуванні, високо над землею, змозоленими, згризеними вапном пальцями перегортав сторінки книжки.

З великим трудом перемагав він ці важкі книги, а вони всі були важкі. Перечитував по двічі, й по тричі і більше, і не раз ходив наче п’яний після такої напруженої умової роботи. Шукав пояснень і допомоги у товаришів та інтелігентів, але це мало давало йому користі. Питався при нагоді, відповідали йому стисло, між іншим, тому що для таких питань ніколи не вистачало часу. Одначе, читання він не залишив, тому що дуже вже уперся, щоби досягти свого.

Але все менше й менше вистачало у нього на це часу. Ганяли його «на роботу» нещадно. Танський знає, що в той час у Варшаві небагато було ще таких робітників, як він.

Масовки, маївки на Кемпі, у Вілянові і Марках. Щоразу справа закінчувалася полюванням на шпиків, для чого Танський також був потрібний. Потім пішли перші страйки, і надійшов великий страйк каменярів та мулярів. Почали «хапати» каменярів, дійшла черга й до нього.

Тут уже починаються недалекі діла. Спогади цілком виразні: всі події – наче перед очами, немов живі, день за днем, рік за роком.

Довгі місяці самотності й спочинку. Могильна тиша і спокій, так, що чуєш, як думки рухаються в голові, чуєш виразно їх мову, як ніколи там, на волі. Можеш питатися – відповідають, завжди готові, ніколи не зраджують.

Весь поринув у цей новий чарівний світ думки. Наче виплив на тиху поверхню безмежного, глибокого, ніколи в житті не вичерпаного моря.

У цьому спокою і тиші перечитував він у думках у стосотий раз ті важкі книги, яких не міг осягнути і зрозуміти там, в життєвому шарварку.

Воскресали у пам’яті всі незрозумілі загадки і питання і складалися в гармонійні, ясні образи, єдналися з власними думками і траплялися короткі, наче блискавиця, хвилини, коли він раптом охоплював розумом усе, що тільки існувало в світі і про віщо тільки можна було подумати. Над усім панував своїм розумом, і не раз потопав у несказаному раюванні.

Згадував і обмірковував своє життя, дивився на нього з жахом, як на історію іншої людини, яка вже вмерла, і давав обітницю на все життя. Він не покине тих, що лишилися там, таких, як він колись був. Не відхилиться від них із обридженням, повинен бути і буде їхнім лікарем. Іменно лікарем. У нього були цілющі засоби, які творять чудеса: воскрешають уже майже мертвих, повертають здоров’я калікам і сліпим, так само, як дали нове життя і йому самому. – Нехай живе соціалізм! – Почував у собі незмірні сили, як вони клекотали в ньому і вибивалися вгору. Вони були здібні порушити мури.

В такі хвилини він зупинявся посеред своєї камери і широко-широко розгортав руки, наче бажаючи ними обняти весь безкінечний світ і скерувати його на інший шлях своєю чарівною силою. З його грудей виривалися голосні й великі слова – гасла, які здібні були здобути увесь світ.

Але тоді до віконечка стукав жандарм і нагадував йому, де він:

– Не бешкетуйте!

Слідство викликало у нього усмішку. На всі вимоги й погрози жандармів дивився він, як на дитячу забавку.

– Чи ж їм змагатися із соціалізмом?

Погрози шибеницею також не дуже турбували його, хоч іноді він був цілком певний, що його можуть і повісити, на всяке «обмеження» йому було «наплювати». Писати йому не було до кого, про побачення із ним ніхто не клопотався, без книг він навчився обходитися. А коли за упертість з його камери забрали всі «меблі» – ліжко, стіл і табуретку, – то він сам загадав, щоб забрали ще й плювательницю. Висидів кілька тижнів у «карцері» і тішився там пітьмою, серед якої ясніше накреслювалися його власні думки. Нічого не могли з ним зробити. Тоді вигадали для нього хитру, диявольську штуку: поставили в коридорі, коло самих його дверей електричну машину, прикрутили її до стінки і почали пускати через стінку струмінь.

Не було кутка, куди би він міг заховатися від цього струменю. Він в’їдався у мозок, нишпорив там і вивертав думки, зараз же передавав їх другій, спеціальній машині, перед якою сидів жандарм і слухав, і записував. Машина точно «працювала» три рази, усе по-півгодини (довше не витримає ні одна людина). І тричі на день незміряним зусиллям волі повинен був Танський стримувати всяку недоречну думку. Рахував уголос, декламував все одні й ті самі два-три вірші, які знав напам’ять, а нарешті починав лаяти жандармів, капіталістів, царя – робив усе, що міг, аби лише не думати про свою справу і не видати в такий спосіб своїх товаришів. Кілька разів від такого напруження млів, кілька разів думав, що божеволіє.

Тим часом слідство скінчилося, і до нього в камеру впустили товаришів. Обидва були молоді люди, студенти, – один Клейн, соціаліст, другий – патріот Венглінський. Товариші швидко примусили викинути з голови цю електричну машину і почалося цілком нове життя. Читали всі разом цілими днями, про все розмовляли і тут довідався Танський про найрізноманітніші речі, про які цілком не мав ніякого поняття. Світ знову поширився на сто миль в усі боки. Молодий учений Клейн імпонував йому своїми знаннями і проникливим розумом. Венглінський, хоч, правда, був «патріотником», зате мав гарну душу, і якби всі патріоти в Польщі були такі, як він, то може, – думав Танський, – зайві були б і соціалісти.

Так просиділи вони цілий рік. Чудовий час.

Танський замріявся й отямився лише десь на Срібній. Дощ перестав лити і від землі підіймалися туманом густі випари. Танський розм’як від спогадів, як це буває з людьми, що рідко коли їм віддаються.

Дивився наче з просоння на місця, серед яких опинився, зі здивуванням згадував свою втечу від облави, зустріч із женщиною. Це ж було всього лише декілька годин до цього, – але Танському довго довелося перевіряти себе, щоби переконатися, що дійсно було так. Десь іще, наче в далекому тумані, кублилися рої спогадів, усміхалися знайомі обличчя, починалися й уривалися бесіди, розмови, що їх проваджено багато років тому назад, лунали слова і вигуки або широко розгортався якийсь знайомий краєвид, що з тої чи іншої причини врізувався в пам’ять, наближувався звідкись здалеку й обертався в сон, у мрію.

Танський щохвилини здригався, прокидався і здивовано озирався навколо, намагаючись нарешті зрозуміти, що це за вулиця і що він тут робить уночі? І в ту ж хвилину знову безвільно поринав у вир забуття, яке, мов тінь, не лишало його протягом усього часу. Решта тверезих думок уривалася, і ніхто вже не провадив його темними вулицями. Хитаючись і ледве тягнучи свої ноги, він ішов далі, сходив з тротуару на середину вулиці, спотикався об каміння, і переходив на другий бік улиці, опирався в стіну будинку і знову сходив з тротуару на середину вулиці,

Несподівано його примусив отямитися якийсь голос і раптова пекуча біль у лиці. Щось швидко проїхало на волосок від нього, з гучним тупотом і гомоном. На одну хвилину промайнуло перед очима в повітрі кілька усміхнених фізіономій. І одразу ж кудись зникло, наче крізь землю провалилося.

Пекучий біль примусив його цілком опритомніти. Він кинувся і пробіг кілька кроків, наче бажаючи наздогнати когось, але зараз же зупинився і довго стояв на місці.

Це було на розі фабрики Бормана. Все далі й далі по Товаровій вулиці летів фаетон на гумових шинах, і тільки підкови чітко, мов град, відбивали ритм по бруку і їх виразний, металевий звук наповнював порожнечу й тишу на вулиці. Повільно затихали й танули звуки, ще раз долетіли до вуха, і знову мертва тиша зійшлася над смутною вулицею.

Танський стояв і дивився у слід фаетону, що віддалювався по вулиці. Пекучий біль у скроні породжував у свідомості рвучкі, шалені, недоладні думки. Одну хвилину думав було піти просто на Товарову, розшукати тих пасажирів і візника.

– Чи для того я тут сновигаю по ночах, щоби перший стрічний пройдисвіт і льокай усякої сволоти стьобав мене батогом по морді, щоби оця наволоч кидала в мене болотом, їдучи туди, в оці будинки, від яких каменя на камені не лишиться? Я мушу це все терпіти.

Удар батогом палив йому скроню. Пекуче почуття пониження – свідоцтво його нікчемності й безсилля – мучили душу.

– «І несе в боротьбі помсти грім». Ха-ха, – закипіла в його душі від грубого, понизливого удару по лиці люта, в’їдлива іронія.

– «Над світом прапор наш замає». А ти, всемогутня надлюдино, будь страховищем і смолоскипом пожеж, тримай у руках долю світів. А покищо, ступай тихенько, навшпиньки, та озирайся навколо, та тікай від останнього якогось ледачого шпика, тремти перед кожним поліцаєм, – та не являй собою чого-будь такого, – це буржуазна звичка, не варта товариша.

– Ти голодний, спати тобі хочеться? Гаразд, помандруй по Варшаві, виміряй кроками свою майбутню державу і радій тим, що з усіх, хто не спить у цей час, ти – найшляхетніший, на цілу Варшаву.

– А може ти заздриш тим? Надокучило тобі?

– Признайся, – чи поїхав би ти з ними до дівчаток? Ну, от за це ж саме ти й дістав по морді! Дістав і маєш! Тільки не вихваляйся цим. Зрозуміла річ – конспірація. Ха-ха-ха!

Дощ полив як із відра і затарабанив по тротуару. Голосно лаючись, Танський почав шукати очима якогось захистку і кількома стрибками добіг до трамвайної будки, що стояла недалеко коло кінцевого пункту лінії Погонське-товарова. Будку було замкнено, але піддашшя, що висувалося в бік вулиці, цілком захищало від дощу. Там навіть лавочка була – постійне місце трамвайних шпиків. Танський сів якнайзручніше і вирішив не рухатися звідціля нізащо в світі. Почував, що замість ніг, тягав тільки дві якихсь чужих, неймовірно важких колоди.

А дощ лив і заливав вулиці. Просто перед Танським, через вулицю, стояв у суворій величі під струмками дощу якийсь завод. Таємничо й моторошно блищала величезними гратами вікон безлюдна будівля. Здавалося, що страховище не спало і думало про якусь свою, йому одному відому думу. Миготливі блиски світла блимали десь у глибині суворої майстерні, гасли і знову спалахували, і тоді – то в одному, то в другому вікні, рідшала пітьма, неначе якийсь вогнистий подув блукав попід склепінням майстерні, місив темряву, перемішував її тьмяним півсвітом і відлітав, кидаючи цю непотрібну справу.

У вікнах панувала густа пітьма і чорні пащі вікон, здавалося, виливали рештки цеї пітьми на вулицю.

Струмочки води бігли по шибках, по цегляних стінах, бубоніли у ринвах, а величезна будівля стояла якась чужа, застигла в своїй думі і виконуючи наказ чиєїсь невідомої волі, не спала.

– Переситився кров’ю та жертвами Молох і спочиває, – думалося Танському.

Але рано-вранці закомашаться народом вулиці, що провадять до храму злобного божества і знову тисячі рабів, поспішаючись, служитимуть йому протягом цілого дня в муках душі і в поті чола. З прокльонами підведуться зі сну, сто раз клястимуть його дорогою, раніш ніж переступлять його поріг, і стануть коло жертовних вівтарів.

– Мене вибудувала могутня сила, що панує й керує усім світом. Мудрість і праця століть вкладені у кожну цеглину мою, у кожний гвинтик моїх незлічених машин. Мій закон – закон для всього світу і для кожної людини.

І Молох, злий бог, що відвічно купався в крові і муках людського роду, гордо панує над душею людини, що безнадійно й навіки поневолена, радіє, що немає вже більше на світі нікого – лише він, пан, і раби, в душі яких немає ненависті чи протесту, бо всі сини людства зробилися машинами.

Танський опритомнів і довго пробував розібратися в своїх заплутаних, сонних думках. З огидою відкинув їх від себе.

– От до чого призводять розмови з добродіями, що «співчувають» і тремтять перед соціалізмом у своїх турботах про правнуків!

Танському уявилася захисна тепла кімната на Тамці і сумний голос добрячого Гершеля, який голосив над хибними шляхами, на які зійшла соціалістична ідея. Танський, слухаючи цю балаканину, поблажливо всміхався, багато з чим згоджувався, іноді навіть, коли був у доброму настрої, під’юджував його до більшої критики.

Ті розмови розважали його. Кімнатка у Гершеля була така захисна, а Танський щовечора бував такий стомлений, що слухав його буркотіння з таким же захопленням, з яким читають, наприклад, на сон нудну книжку, не знаходячи потрібним обтяжувати пам’ять ні однім її словом. Вже так воно ввійшло у звичку, що Гершель завжди виливав перед ним свої жалі, побоювання, обдаровуючи його при цьому, як він казав, «виїмковим довір’ям», із чого Танський міг зробити висновок, що Гершель, певне, вже досить надокучив усім своїми ієреміадами, та що ніхто більше не хоче його слухати. Ввійшло у звичку, що з Гершелем ніхто серйозно не рахувався. Ну що з нього візьмеш, – звичайний неврастенік, що страждав манією багатомовності, і як єврей, був настроєний скептично і меланхолійно.

Гершель ненавидів машину, торговлю, фабрику, телефон і, не думаючи й не боючися сміху та лайки, впевняв, що всього цього не повинно бути на світі, що соціалізм не повинен був допустити до такого панування фабрики і гендлярства, не повинен був спокушатися сухозлотною культурою, а мусив би ввесь світ переорати залізним плугом – і ждати нового урожаю, а старих людей і старі уми перекинути «під скибу», неначе гній.

Взагалі багато чого говорив Гершель, викликаючи у всіх веселі усмішки, бо з ним взагалі ніхто й не думав полемізувати.

Зараз в цю хвилину безкінечної перевтоми, Танському стала зрозумілою трагічна туга бідолахи, що був загальним посміховищем.

Знову прокинувся від сумних думок.

– До чорта всяку філософію! – вилаявся, начеб перед ним стояв сам Гершель. – Кинь турбуватися про своїх внуків. Касарні – не касарні, шаблон – не шаблон, чи так, чи інакше – дадуть собі раду наші хлопці! Не заглядай надто далеко, а то твій час втече від тебе.

І Танський намагався думати по-свойому – як каменяр, як муляр:

– Інтелігентська філософія. Нудним здається для них соціалізм тим, що він надто простий і надто зрозумілий. Настільки зрозумілий, що цілком може обійтися без усякої філософії і нічого більше не потребує, крім роботи. Багато їх блукає по світу, ось таких невдоволених товаришів. Часу не вистачить із кожним із них говорити. Фабрика. Ну що ж, що фабрика? «Сліпе зло падає безсило: добро не може вмерти!». Це ж кожний розуміє, – всміхався Танський, дивлячись своїми думками в сумні Гершелеві очі. І чого ти сумуєш, розтелепо?

– Глянь, глянь! – стогнав Гершель, показуючи рухом, повним одчаю у далечінь.

Танський здригнувся. В пітьмі вулиці перед очима замайоріли якісь зморні тіні.

Коли Танський прокинувся від важкого, зморного сну, була вже зовсім гарна погода. З трудом почав думати й розплутувати стомлені, задерев’янілі думки. Сон не підбадьорив його, а навпаки, наче ще більше притиснув до землі. Почував стопудову вагу на ногах, яка в повному розумінні тягла його з лавки до землі. Почував, як у задерев’янілій шиї важко й уривчасто стукає кров у жилах, заповнюючи мозок важким, дурманним туманом, від якого вигиналася і вривалася кожна думка.

В голові спалахували уривки думок людини, що вже прокинулася, але зараз же гасла, вповиваючись туманним маревом.

Важка змора не покидала його і раз-у-раз накидала на нього свій серпанок забуття. На декілька хвилин його знову охоплював сон, але він зараз же прокидався, щоразу силкуючись зібрати здерев’янілі думки.

Тепер до нього підходили примари і з’яви, що прилітали з кінця світу, навіть невідомо звідки. З’являлись і зникали в одну хвилину, користуючись кількома хвилинами дрімання, розгортали перед ним фантастичні і таємничі образи та постаті і нав’язували очам цілі зграї забутих картин.

Плескувата, безмежна рівнина сибірського степу, широка-широка полярна ріка – і вічна, невимовна тиша тайги.

Велика дорога, – шлях важких мук і страждань – довгі місяці руху кроком черепахи, хмари пороху і брязкіт кайдан, що не затихав ні на хвилину, і сірі куртки, і виголені голови.

Нестерпна самотність, жагуча туга, почуття загубленості, голод, безкінечні темні зими і жорстокі тріскучі сибірські морози.

Безкінечні розмови і сперечки. І тоскна нудьга заслання, і голод, і гори перечитаних книжок, і непорозуміння між собою, і сварки, і суди, і прокляття, і невимовна туга.

Танський боровся і намагався вирватися з обіймів змори. Відганяв ману, щохвилинки прокидався і, нарешті, дійсно прокинувся. Довго дивився він широко одвертими посоловілими очима і бачив перед собою лише червоні цегляні стіни заводу та його величезні вікна. Намагався зрозуміти, що це таке, збирав думки, обмірковував. Нарешті почав думати вже твердо, як людина.

Почував нестерпне безсилля у всіх членах, в кожному суглобі. Щохвилини його тіло охоплювали дрижаки і коли він загортався в мокре пальто, то це зовсім не допомагало йому. Зі стогоном у душі думав про ту ніч, яку ще повинен був перечекати. У нього не вистачало сил навіть на те, щоб лаятися. Глибоко страждав. Загасла всяка ясна думка. Вимучене понад усякі людські сили тіло владно говорило про свої права. Відмовляло у послуху, як машина, коли гасне під котлом. Він вимагав у думках захисту і тепла. Благав, жебрав. Готовий був скаржитися як мала дитина, готовий був плакати. Все має свої межі.

– Хорий я, хорий, – скаржився перед самим собою. – В такому стані кожний лежить у себе вдома, в свому ліжку, і має право стогнати, і в кожного хтось такий є, хто подасть йому води, пожалує хорого.

– Війна війною. Кожний знає, що революція – це не перина. Але ж усе має свої межі! Війна – війною. Але коли жовнір звалиться від пострілу на полі побойовища і обливається власною кров’ю, тоді його ніхто не штовхає в бік чоботом і не жене в атаку.

Людей мало – не вистачає людей. Він повинен один робити за сто чоловіка. Повинен зробити все за тих, хто зараз спить у вигідній постелі, хто вважає себе за вартого пошани, і за тих, хто говорить: «утопія!», і за тих, хто оточив себе частоколом зручних ідей, забиваючи в землю кілок за кілком: індивідуалізм, вища мета, етика, «життя – ширше формул», або – «не можна відмовитися від власної душі й віддати її до чийого б не було розпорядження», «воля особи – вище всього» і т. д. і т. і.

Тисячі людей, що мають розум і незалежну волю. Одні в родинних курниках, в задушливій атмосфері, що пестить їх духом буденних родинних справ; інші – в щоденній біганині за кар’єрою, треті – невтомно працюючи над створенням багатств «нещасливого народу», і радіють кожного ранку, коли, йдучи до своєї крамниці, бачать поліцая на своїй стійці. Четверті кажуть: «Моя хата скраю» і загортаються в ковдру, і сниться їм Польща «від можа до можа», і білий орел, і конституція третього травня, а коли бачать Краківський Вавель, – то ллють гіркі сльози… озираючися, чи не підглядає російський шпик. Повернувшись до дому, говорять: «Тепер ми можемо спокійно вмерти», – і проте живуть собі спокійнесенько, як жили до того.

Вершки суспільства і гордість нації – душі, що тужать і сумують, що ненавидять нікчемні, щоденні турботи, – ці висовують голови з вікон своїх веж та з вікон паризьких шиночків і гукають: «Вище! Вище! Вище!»

І стільки, стільки, найрізноманітніших…

Мільйонове місто повне хлоп’ячих людей…

І холодна зненависть почала цокотіти і скреготіти своїми зубами в його душі, радіючи багатою поживою.

В’їдлива думка перебігла по пущах, та нетрях життя, що розрослося дико, як випало, повелося гадюкою, повертаючи на всі боки своє отруйливе жало, і жалило-жалило, не пропускаючи ні однієї своєї жертви.

Він мстився, він знущався. За холод і голод, за муку й пониження, і за безсонні собачі ночі, і за вічну потребу озиратися і бути завжди напоготові, від чого його людський розум обернувся в інстинктовий нюх затруєного звіра.

І знову. Бурхливо загойдалося над сплячим страховищем-містом сліпуча заграва блискавиць, і в яскравій авреолі виросла високо – аж під небо, знайома постать людини-велетня.

Сили його рівні відвічному гнобленню, що панує над світом, а в широкому велетенському обличчі була зосереджена ненависть мільйонів, в руках його була непереможна сила, що здатна стерти старий світ з обличчя землі.

Чорна велетенська рука піднімається вгору, над морем дахів, над дзвіницями церков, над фабричними коминами. Піднімаєтся і погрожує, тягнеться до неба, піднімається все вище й вище.

І, нарешті, з неймовірною силою – падає мов грім.

І все зникає, а з похмурої далечини піднімаються і йдуть – хвиля за хвилею – відгуки загибелі й руїни – громові слова присуду. В темній і моторошній ночі потанули вогні землі, – і тільки на тлі спокійних мерехтячих зірок тремтить і кублиться з рокотливим гомоном чорна хмара, наче похмурий прапор – емблема розплати і знищення.

– Увага! Не спи!

Танський схопився з лавки, почувши дрібне цокання кінських підков об брук.

Патруль.

Душа в ньому бурхливо обурювалася і протестувала, але він ішов і поспішався.

– Можна кидати громами і мріяти, можна погрожувати, – але тікати доводиться завжди, завжди, завжди.

Гірке почуття розлилося, наче річка у повідь. Отруйливі, колючі рослини – будяки та терен буйно розрослися, виповзли на дорогу і стелилися під ногами. І кололи, боляче кололи на кождому кроці.

Ішов і розмовляв сам із собою, і пояснював собі простими, логічними словами, які не терпіли ніяких заперечень, що інакше й бути не може. Всі докази були цілком готові і вишикувані вряд, і кожний з них був ясний, як сонце.

І тільки божевільний може не згоджуватися, або поет, що руйнує з-під перини світ, або хора невиспана людина.

Ішов, додаючи кроку, висміюючи в думках «проблеми» і «тонкості». Але похмура думка не давала себе відігнати. Щохвилі звалювалося на нього, ловлячи зручний момент, хвилину вагання, хвилину задуми. Чорна як сажа думка гасила і заливала в його душі всі огні, не лишаючи ні одної іскорки.

Цокання копит затихало і віддалювалося.

Патруль поїде по Карольковій, потім по Садибній дорозі, а далі – по вуличках та провулочках Вольського передмістя, що нагадувало кола пекельного чистилища. Козаки клюють носами, хитаючись на патлатих, горбоносих кониках. Але раптом прокинуться від дрімання, що опановує ними і від нудьги причепляться до першого стрічного перехожого й почнуть виконувати свою службу.

Танський виразно чув у нічній тиші роздираючі душу крики, міцну російську лайку і глухі удари нагаїв. Десь злочинно і безкарно катували якогось беззахисного нещасного. Танському здавалося, що це відбувається на його очах, та що він відчуває кожний удар, і стискав зуби від нестримної люті. Ще хвилина – і він кинеться на катів, буде обурюватися, кричати, буде щось робити їм. Негідник той, хто дивиться на це байдужими очима. І сто раз більший негідник той, хто тікає від подібної сцени, щоб врятувати власну шкіру.

А йому ж не раз доводилося це бачити, ще гірші доводилося бачити речі, – і завжди він тікав. Так треба було. Не можна було інакше.

– Що може зробити людина-тінь? Що може зробити людина, яка ніде не існує? Якій присуджено усе життя прожити у підземеллі, у пітьмі таємних справ, якій не можна існувати?

Ішов швидко, сам не знаючи, в якій бік, не зауважуючи, якими вулицями йшов. У вихорі думок, наче у вирі каламутної води, виринали і зараз же знову поринали якісь складні проблеми, важкі завдання, і прості, убивчі питання: чи не помиляємося ми? Чи не божевільні ми всі, всі як є?

Людина не може обернутися на крота, що не знає ні муки ні сорому. Огидно дивитися на себе, коли станеш перед дзеркалом і побачиш свої неспокійно шмигляві, вічно перелякані очі та бліде, безкровне обличчя кольору сутеренової вогкості.

Голос наш тихий, призвичаєний до шепоту, рухи гнучкі, гадючі.

А хочеться гукнути – голосно, шалено, на ввесь світ. Закляклі руки хочуть розмаху – широкого, вільного. Зброї рука шукає. – Гей!

– Ми задихаємося! Тісно нам! Повітря! Світла! – обурювалася в ньому стосотий раз задавлена, затоптана, власною волею закута в ланцюги душа. Метушилася, рвалась. Але тільки сильніше і міцніше стискалися кайдани і голосніше кричала неминучість: так повинно бути.

До голови лізли велетенські проекти, не можучи вміститися, розсували кості черепа. Ось це треба зробити, – ось це виконати. Ми помиляємся – та це ж ясне, як день. Завтра треба почати робити інакше, чого б то не коштувало. А ні – то загинемо.

Пирснути ворогові вогнем просто у вічі. Понести все на жертовний вівтар, все поставити на карту, нічого не пошкодувати. Ва банк! Ва банк! У нас досить сили! Треба тільки дати їй волю – і ми одразу ж переможемо.

Якась незрозуміла сила наповнювала його душу. Все стало зрозуміле і, як день ясне, виразне, переконливе. Хто може сперечатися? Хто може не вірити?

Але десь на Вальцевій, чи може на якомусь розі Залізної причепився таємничий «він», зітканий із туману і духової туги, проклятий, зловісно-похмурий товариш, – і йшов за ним тихо, наче тінь. Доганяє, підкрадається все ближче й ближче, ось уже йде поруч, торкається об ті самі стіни, намагається йти з ним нога в ногу своїми тихими кроками; закриваючи очі, ввесь трясеться від внутрішнього, в’їдливого і руйнуючо-диявольського реготу.

Ще тільки хвилину до цього, тільки секунду тому Танський будував барикади на вулицях Варшави, бачив увесь край у вогні і чув ясно брязкіт зброї, і тільки секунду тому назад побіг.

І тільки зараз, коли тут же, поруч, так близько, може навіть у ньому самому, розсипався цей безнадійний, огидний сміх, він схопився й побачив, що йде по темній, сонній порожній вулиці, що все до останнього каменя на цій вулиці – таке сіре й безнадійне, що сам він стомлений і змучений до неможливого, що живчик у скронях стукає, як молот. Спробував боротися з думками, але бачив, що не може перемогти їх, що мусить їм піддатися.

І раптом ввесь затрусився від обурення.

– Навіщо це все? Нащо ця напружена і неймовірно важка робота. Насилування власної душі. Добровільна відмова від всього, що цвіте і співає у світі. Коли очі не побачать, ніколи не побачать ні одного проміння. До ста чортів правнуки, до ста чортів мету, до ста чортів дурнуваті, високі пісні, що підносять і поривають.

Йому здавалося, що він метушиться в тісній камері, в лікарні для божевільних, – наче з-поза стін долітають стогони, сміх, прокльони.

– Всі однакові – всі ви захоплені божевіллям і задихаєтесь в його петлі. Ми умремо, як і всі інші, і зариють нас у могилу, і сліду від нас не лишиться ніякого. Навіщо тоді жити?

Ішов далі по темній вулиці і блукав по пустелі власних думок. Шукав виходу і все більше й більше заглиблювався, намагався підбадьоритися, дурив себе, що знайшов дорогу, але незмінно, наче вказівка на годиннику, вертався момент – і він знову стрівав на свому шляху прокляті, викручені, мов ганчірки, думки, і все починалося знову.

– Навіщо жити? Нащо жити?

І лише десь у заплутаному лабіринті темних вулиць, десь на якомусь розі Низької або Сульської, почав опритомнюватись, прокидатися, пригадувати, завважувати.

От з-поза нещільно закритої віконниці одноповерхового будинка долітає до його вуха одноманітний, частий, глухий стук шевського молотка, і він бачить: поспішає, переривається сухітник-невільник. Зручними пальцями забиває цвяшок за цвяшком, а за спиною стоїть із залізним нагаєм голод і відганяє геть сон, перевтому і всяку думку. – Ого, як швидко вистукує цей швець! Ого, як йому ніколи!

І знову засіріли порожні вулиці, тягнеться у безкінечність довгий разок намиста ліхтарів і шеренги будинків, – і тільки десь на Воронячій вулиці, або Огородній, раптом зайнялися вогнями декілька десятків вікон, приголомшили його ляскотом машин і гарячим віддихом – якась фабрика, що була в повному ходу в цей нічний час. Наче мана, перейшло перед очима кілька десятків людей, що кублилися за нічною працею. Ще кілька кроків і все зникло, як сон.

На одну мить змусив його отямиться тьмяний вогник, що блимав із-під землі, із сутерен, скиглення пилки і свист рубанка, і нудний дух столярного каруку. І десь на повороті на Новолип’я, в кутку між напівзруйнованим, старим як світ будиночком і недобудованою величезною кам’яною масою, побачив він скарлючену постать безпритульного жебрака, що загорнувся у вимоклі на дощі ганчірки. Зупинився, як у землю вріс.

Почув тихо, без слів, але виразно й зрозуміло, як шепталися в душі думки. Слухав і почував, що там у душі, під холодним попелом зажеврілася квола, ледве помітна, іскорка. Почував, як вона розгорається і починає зогрівати, як перетворюється все навкруги. І раптом почув болючу тугу і палючий сором.

І захотілося йому смикнути за плечі сонного безпритульного і розбудити його:

– Нехай і він це знає!

– Слухай! Твій унук не спатиме на вулиці, як пес безпритульний. Кажу тобі! Загинеш ти, загину й я, – але ми будемо останні, – вір, так, як я вірю, я – той, що кажу тобі це у цей нічний час.

Тепер уже тихе, замирене чуття розуміння водило його далі по порожньому місту. Знов усе так, як повинно було бути, все на свому місці, як звичайно, як завжди. Бунтарна думка повернулася до своєї тачки покірна, слухняна.

В душі лишилися лише туга та смуток. Перед очима почали виринати знайомі милі обличчя: ті, які колись провадили його у новий світ, світ відродження, які кудись поділися, зникли; і ті, що з ним разом їли гіркий хліб у вигнанні і не повернулися із сибірського заслання, там загинувши; ті, яких він пізніше втратив, і кожного дня ще тратить, і ті нові, які вперто прибувають, безстрашні, з вічною вірою у молодих серцях.

Суперечки і фракції, тисячі планів і тисячі світоглядів, поглядів і переконань, і ніхто не питається – чому, за віщо повинен він загинути?

Слухав, що вони говорили, озирався в юрбі і шукав тих, хто був завжди опертям, допомогою і захистом у його смутку. Знав, що їх уже немає, і стало йому сумно. Шукав навколо дружньої руки, йому одному, другові, розповів би про свою тугу й муку. Він один міг би зрозуміти, порадити…

– Бачиш, я стомлений, змучений. Спочити хочеться. Не можна ще? Коли ж? Відповідай! Бачиш сам, – я не можу більше.

Відрухово, без думки й волі, йшов уперед, не бачучи й не розуміючи, куди йде. Засинав.

І вважалося йому, що йде він десь по чужому, незнайомому місту, в далекій мандрівці і що десь там в далеких світах у нього є свій дім і свої близькі люди. Що досить йому захотіти, і все навколо зміниться, – розступляться будинки, і стане ясний день, і буде перед ним луговина або ліс, або щось таке.

Марилося йому, що швидко він прокинеться і почує розмірене, металеве тікання Гершелевого будильника, що зможе повернутися на другий бік і, зручніше влігшись, знову поринути в солодкий сон.

Несподівано він на щось таке наштовхнувся – і опритомнів. З хвилину дивився навколо, нічого не розуміючи, намагаючись зрозуміти – де він і що з ним. З одного боку йшла в далечінь низка будинків, а з другого – тягнувся тоскний, щільний мур.

Раптом зрозумів – де він опинився. Здригнувся цілим своїм тілом, наче зазирнув і побачив самісеньке дно життя – кубло таємничих сил, що керують долею людства.

Хто мене запровадив сюди? Якими шляхами я сюди прийшов? Хто саме привів мене сюди?

Почув на собі нерухомі, крижані очі, якими дивиться неминучість.

Бачив крізь стіни похмурі коридори і свою камеру. Чув брязкіт замка, що відокремлював його від світу, бачив перед собою довгі роки, які перебуватиме відрізаний від життя.

Відчув у душі тиху, безмежну радість:

– Тут спочину.

Перед очима встали ті, кого вже проковтнула ця похмура будівля і тримає досі, хто спить зараз тут, три кроки від нього, за гратами, за цим довгим, щільним муром. Згадалися знайомі обличчя і близькі душі. Шепотів дорогі імення і довго-довго перераховував їх.

– Усіх вас побачу.

Відчував, як душа вже переноситься за цей мур і відривається від живого життя, від вільних людей, від турбот і хвилювань, – спочивав.

Примітки

Подається за виданням: Струг А. Підземні люди. – Київ: 1928 р., с. 108 – 165.