«Та день настане неминучий»

Андрій Струг
(переклад К. Поліщука)

Важкі часи настали у Варшаві для народної музики. Де тепер можна почути катеринку? Хіба що де-будь за рогаткою міста. Про арфу – і казати нічого. Натомість є в нас філармонія і щоденні концерти. Але ми, відвідуючи філармонію, завжди слухали катеринку з огидою, а ті, що мали насолоду в уличній музиці, нічого не дістали в заміну. Їх просто – отак собі – позбавили всякої музики.

Це зробила культура, яка, стоячи на своїх вищих щаблях, не може терпіти катеринщиків та триндикання на арфі. Усталювалося це поступово шляхом повільної, ледве помітної еволюції. З’явилися каналізація, телефони, вузькоколійки, торцеві бруки, з’явилися сині ліхтарики з числами будинків, з’явилася, нарешті, царська монополька, а тимчасом вуличні музиканти кудись зникали з міста, випарювалися, поки, нарешті, зовсім не щезли з його обрію. Ніхто їх не виселяв з Варшави. Їх простісінько вимів невблаганний дух часу – той самий дух, що прищепив на нашому грунті декадентські обгортки й автомобілі і скасував нафтові ліхтарі та вірші поетів з археологічним ухилом, як приміром – Деотіми.

Пан Якуб Гельбік, музика-скрипник, з тихими, повними смутку докорами згадував ті часи, коли він, бувши юнаком, ходив з квартетом від будинку до будинку по найпишніших вулицях Варшави й коли ні одному сторожеві не приходило на думку зупиняти їх ще у брамі.

Ходило їх п’ятеро. Другу скрипку вів пан Ян Гондашевський, на кларнеті грав старий миколаївський солдат Подсядек, а віолончель тримав вічної пам’яті Рипальський, – хоча, може бути, ті двоє вже також відійшли до кращого світу. Хто їх може знати: стільки вже літ.

Виходили з трьома-чотирма гривениками з кожного двору, а коли їм хто-будь кидав цілого карбованця – також не дуже дивувалися, а лише грали «туш», скоріше з почуттям чемності, ніж від захоплення. Цінували в той час люди музику.

Незле заробляли й на весіллях, на маївках, а коли надходили карнавалові дні…

Що робили ті двоє з квартету – Гельбік не знав; лише так подумав, що Гондашевський, напевно, цілком уже спився й вийшов з кола, а Подсядек, як це здається, напевно вмер і, мабуть, давно вже.

І добре зробили. Не дожили вони до ганьби, що впала на всіх музик. Тепер на музику дивляться, як на старця. Не дивляться на те, гарно він грає, чи погано, а дивляться – чи не сліпий він, не кривий, не безрукий. З ласки пускають на подвір’я, звичайно, де-будь у занедбаних дільницях, і – боронь боже – щоб у який-будь пишний дім! І кого це? Скрипника! Митця-музику! З кларнетом і не з’являйся, не кажучи вже про катеринщиків, які, як ремісники останнього розряду, в рахунок не йдуть. Останній який-будь сторож насмілюється запитувати: «А це ще що? Здоровий хлоп, а також іще – з музикою волочиться. Пішов геть із брами! Ще тут, так і вважай, що-будь потягнеш!»

Давно вже минувся кудись той час, коли пан Гельбік таки й справді був здоровенний хлопака, коли дівки за ним бігали; та, кажучи правду, грав він неабияк, не згадуючи вже про те, що й непоганий був собою. І мав же він свій поспіх, скільки змоги було – жив і задовольнявся по самісеньку зав’язку. Жилося йому легко, а коли надходила сумна хвилина, так заграє сам собі що-будь із власних композицій.

Нині він тяжко жалкує, що втік з дому лише зі скрипкою в руках і з непокорою в душі. Був би він тепер статечним ремісником; хто знає, можливо, мав би свою майстерню, жінку, дітей і онуків, честь та пошану серед людей. Горе музиці-митцеві, коли такі сумні думки приходять йому до голови!

Що зробиш, – життя минуло, як сон: дівки, музика, чарка. Лишилося тепер тільки дочекатися смерті. І тимчасом поганенько жив Гельбік своєю музикою, пилюкаючи по дворах, куди його ще пускали, а зареєстрований він був як сліпець, і з тим, щоб оправдати себе тут, носив зеленого козирка над очима, хоч дійсною недугою його був лютий ревматизм у правій руці, якою він рухав, як дерев’яною. Одначе, призвичаївся вже й до цього і, навіть, перестав сумувати, що вже не може більш як слід, по-справжньому, грати.

Він жив собі так з дня на день. Кожного ранку вилазив із своєї нори на Парисові, де наймав куток у баби, що посилала на вулицю своїх трьох дочок і з того й жила, коли не лічити ще мешканців, які майже всі були злодії й іноді тільки ночували вдома.

Гельбік давно вже перестав звертати увагу на те, з ким йому доводилося жити й мати справи. Так уже склалися обставини. Він виходив уранці і, коли було на що, випивав тут же коло рогатки чарочку-другу й починав грати на Приокопній вулиці. Заздалегідь обходив намічені будинки, насамперед так розподіливши їх, щоб ніде не концертувати два рази того самого тижня. Поза тим йому доводилося дотримуватися неписаної умови зі старцями-жебраками, що співають псалми, та з іншими музикантами, що працюють у тій же дільниці.

Доводилося дотримуватися її через те, що був він уже надто кволий, щоби не рахуватися з конкурентами, і знову через це саме доводилося йому раз-у-раз надавати чималого гаку. Він завертав на Низьку і грав по всій Смочій (в цій дільниці в нього був найбільший збір), звідти завертав на Гусячу, Пав’ячу та Дільну, остерігаючись неначе вогню Новолип’я, де йому вже два рази вставив під очима окуляри й поламав скрипку старий негідник Гвоздяж, що виспівує у цій дільниці свої псалми й пересовується на двох скриньках від цвяхів, ніби то хоруючи на параліч нижніх кінцівок. Цей пройдисвіт верховодив над цілою ватагою жебраків та злодіїв по цілому Новолип’ї і частково по Залізній вулиці, геть до Гжибовської, де починалася «сфера впливу» незнайомих Гельбікові людей.

Після полудня він заходив до трактиру на розі вулиці Вільності пообідати і, після декількох чарок горілки, довго жував беззубими щелепами булку з чверткою фунта солонини або ковбаси, а коли на той час траплялася в трактирі весела компанія, – то тут же грав і, раз-у-раз було, збирав декілька копійок, а іноді його частували; коли нікого не було, – куняв на лаві, роблячи передишку. Пообідавши, він ішов ще на Житню і тим самим шляхом повертався додому, заходячи вже на інші подвір’я.

Вечеряв він – пара чарок з перекускою – знову коло Повонзької рогатки й приходив додому цілком п’яненький і з порожньою кишенею.

За помешкання пан Гельбік платив один лише карбованець, але зате з умовою, що, коли до дочок господарки завітає який-будь пишніший гість, – як приміром ливарник, або інший якийсь металевець, що не шкодує на дівчат грошей, то старий мусить вставати в кожну годину ночі й грати (даремно) за дверми, а іноді (лічучись сліпим обома очима) у тій самій кімнаті, щоб звеселити гостя.

Жив він так собі, все в тієї самої баби, вже з п’ятнадцять років. Господарка встигла вже викохати внучок, дівчаток-підлітків, що при ньому ж родилися й виросли; стара вже збиралася і їх пустити «в люди», через що саме були вічні сварки з дочками, бо дочки мріяли скорше прилаштувати їх до якого-будь графа. Зрозуміло, що мати завжди шукає своїй дитині чогось якнайкращого. Але стара мала рацію: не так то легко тепер знайти такого графа, щоб він не торгувався.

Все це відбувалося цілком побічно; пан Гельбік жив собі зовсім самотньо і з хатніми людьми не зв’язувався. Знав сам, що він жебрак, але пам’ятав, що походить він з поважної родини і що сам попихався людьми, коли в кишені муляли гроші й коли були ще молоді сили.

В будинку, що на Парисові, на його очах відбувалися неймовірні справи, але Гельбік дивився на це все так, ніби він справді був сліпий і нічого не бачив. Це дуже полегшувало йому життя. Із злодюгами-співмешканцями він жив також у згоді, але розмовляв із ними тоді, коли вони самі зверталися до нього, – сам перший ніколи не розпочинав з ними розмови.

Коли ж на парисівські халупчини навалювалася поліційна облава, що траплялася раз на місяць, а іноді й частіш, і про що всі, кому це було потрібно, знали бодай за день наперед, коли поліція торсала за всі боки стару господарку, що від цього відпекувалася, – Гельбік витягав свого неймовірно зашмарованого паспорта і спокійно перечікував навалу.

Один тільки раз протягом цілого цього довгого часу пан Гельбік розсердився й стратив рівновагу: це було два-три роки тому, саме тоді, коли всі голови на Парисові, Бурачківській та Заокопній вулицях були захоплені сенсаційною справою «наскакувача» Красінського і коли люди закладалися – чи втече Красінський просто з тюрми, чи почекає поки його вивезуть на Сибір, – якраз у той час якийсь новий мешканець (злодюжка) цілком певно з дурного розуму, вкрав у нього скрипку.

Всі домівники здивовано дивилися на те перетворення, що сталося з тихим, спокійним старим. Гельбік неначе помолодшав на тридцять літ: кричав, лаявся, кидав громами й блискавками, погрожував, а нарешті взяв шапку і сказав, що піде скаржитися до самого «бурмістра», який, звичайно, полагоджував суперечки між дворами в цілій Парисівській дільниці і скрізь вважали його за Соломона лише тому, що був розумніший і немилосердний.

Злодії перелякалися й вирішили не дійти до такого, щоб ця справа пішла до офіційної інстанції, а полагодити це з ним мирно, бо ж дійсно вся правда була на боці музики. Набили вони свому дурневі-товаришеві пику й звеліли йому йти куди він сам захоче, але щоб без скрипки не повертався. Злодій повернувся щойно на третій день, але Гельбікової скрипки проте не міг розшукати. Замість неї він приніс іншу. Гельбік трясся й лаявся, з піною біля вуст вимагаючи лише свою скрипку, дуже добре виграну, але, взявши в руки нову й попробувавши заграти на ній, увесь затрусився від хвилювання: скрипка була концертова, чудово виграна й певне коштувала величезні гроші. Одначе довго ще старий не втихомирювався, вигадуючи всяку всячину, поки йому нарешті, щоб як-будь заспокоїти, не додали ще цілком нових штанів.

З новою скрипкою до пана Гельбіка повернулася попередня любов до музики. Він пригадав багато старих мотивів, перед його очима промчала буряна, повна життя прегарна молодість.

Можна сказати, що з того часу він не без приємності грав навіть по дворах. Дивно звучали чудові звуки скрипки по смердючих дворах Смочої вулиці і, правду кажучи, тепер скрізь слухали його із значно більшим зацікавленням, хоч не можна сказати, щоб це вплинуло на збільшення його звичайного денного заробітку. Одного разу прилип до нього під час гри якийсь добродій і став умовляти його, щоб він йому за всяку ціну продав цю скрипку. Давав він йому вже п’ятдесят карбованців, але Гельбік і не думав згоджуватися, знаючи, що такого струменту рішучо не можна оцінити. Коли-ж аматор прилип до нього ще більше і помалу став його до найменших подробиць випитувати, звідки він дістав таку дорогу скрипку, – Гельбік перелякався й постарався скорше піти собі, після чого більше вже ніколи не заходив на це подвір’я.

Також значно підживив він свій репертуар, вирішивши цілком і грунтовно, що людям могло вже надокучити кожного тижня слухати одні і ті самі мотиви протягом цілих тридцяти літ, витягаючи з пам’яті старі мотиви, вивчаючи нові, яких він ніколи ще не грав, але випадково колись чув і затямив, – і це давало йому багато задоволення. Особливо ж радував старече вухо музики чистий чудовий тон нової скрипки, незалежно від самої мелодії.

Чотирнадцятилітня Анелька, старша внука господині, і єдина, що з нею в цілому домі Гельбік час від часу міг розмовляти, тепер весь час липнула до нього і все мучила його, змушуючи грати і грати. Тон нової скрипки зачарував її і дівчина майже божеволіла, слухаючи його гри.

З дитячих літ тягнулася кирпатенька до музики і пан Гельбік думав іноді, що слід би було як-будь, отак просто, задля втіхи почати її вчити. Але тому, що він ніколи не приходив до дому тверезий, то справа ця якось так і не витанцьовувалася. Та, між, іншим, і на що їй ота музика? – розміркував він: буде така сама, що й її мама. Шкода тільки праці й часу. Одне ясно, що батько її напевно був музикант та ще й неабиякий! Музика в неї у крові. За нею хлопці будуть з розуму сходити, чого доброго, в ридванах дівчина буде їздити, аби тільки розуму вистачало.

Не встигав він ще вернутися «з роботи» й почати шпортатися в свому кутку, як Анелька вже починала липнути.

– Заграй-но що-будь, пане Якубе, а то тут просто збожеволієш! Тримає мене стара, неначе у в’язниці і не випускає. Візьму коли-будь і втечу звідси. Ну, заграйте ж бо що-будь, лише таке сумне.

І Гельбік грав протягом цілих годин, від смеркання до пізнього вечора, поки у домі, крім Анельки та нього – не було нікого, якщо не лічити менших карапузів, що бавилися десь на дворі.

– Ех, пане Якубе, якби ви були не такий старий дідуга, то я б за вами на край світа пішла! І звідки це ви такого навчилися? Звідки воно береться? Саме собою находить, чи як?

– Дурна ти. Саме собою ніщо не приходить. Треба навчитися. Треба техніку в пальцях протягом довгих літ виробляти, треба ноти знати. Мене професор учив. Великі гроші брав, а коли мене всього навчив, так батьків ще мучив, щоб не шкодували, щоб усе продали й до Відня мене хоч на один рік вчитися послали. Пророкував, що зможу з концертами по цілому світу їздити і що скрізь і всюди мені чистим золотом платитимуть. Так воно й було б. Тепер, от, пан Венявський, – он як по цілому світу гримить (Гельбік був певний, що Венявський усе ще живе і грає, як було до повстання). А дуже можливо, що на його місці міг би бути пан Гельбік, чому б і ні?

– Ех, господи! Чому ж ви, пане Якубе, не поїхали до того самого Відня? Грошей старі не давали, чи що?

– Чому не поїхав? Сам не знаю. Старі, не можна нарікати, були не від того. Справи в них ішли прегарно, тримали вони в той час пивну й бакалійну на Гржибовській вулиці, – лише тепер уже нема того будинку на тому місці. Вибудували там паровий пивоварний завод.

Тут Анелька декілька хвилин спокійно чекала, щоб дати змогу старому музикантові досхочу набрехатися, бо як сама пам’ятала з оповідань старого, то батько його був одночасно урядовцем і мельником і що в один і той самий час у нього був мало що не власний шкіряний завод, а найголовніше, що вже дійсно здавалося правильним, – це те, що Гельбік, мавши 17 літ, утік з дому і з того часу нічого не знав про своїх батьків.

Вона вже призвичаїлася до того, що старий за кожним разом щось нове вигадував. А вилити свою красномовність завжди мусів, бо інакше не хотів грати. І Анелька терпляче чекала.

– Все через своє дурнувате серце – пішла під три чорти вся моя кар’єра. Була б у мене кам’яниця у Варшаві, а то, навіть, цілих дві… Міг би…

Тут Гельбік брався за скрипку й довго випробував різні акорди – то лучком, то пальцями – після такої увертюри знову починав тягти свою повість.

Анелька позіхала.

– Була вона на три роки старша за тебе, і не було в мої часи такої гидоти, щоб ось таких дівчаток, як ти, за жінок вважали. Нічого подібного. Тільки, шельма, була така чорна, як ось ти – біла. Очі, як бісики. Липнула до мене, шельма, так, що я спочатку побоювався її.

– Ха-ха-ха! І чого ж це ви, пане Якубе, боялися? Кусалася вона чи що таке?

– Дурна ти, гадаєш собі, що я завжди тільки й жив, що між злодіями. Я – з порядної родини. У нас в хаті завжди мирно й тихо. Мати – релігійна жінка, батько – суворий. Не те, що тут у вас, на цьому вашому нещасному Парисові!

– Ов-ва! – неуважно сміялася Анелька.

– З неї ж то все й почалося, а до того я зовсім не знав, на що то жінки живуть на світі. Що хотіла, те й зі мною робила, отака шельма. З батьком я на смерть посварився, аж із дому втік. Якби сказала красти, – крав би. Все зробив би. Став я ходити з музикантами й не зле заробляти. І тільки ото зібралися ми одружитися, як вона лишила мене і пішла.

– Ех, розумна, певно, була дівка! Я також ніколи з одним не буду довго воловодитися.

– Дурна ти. Такого, як я був для неї, вона вже за ціле своє життя не знайшла більш. Коли вона ще жива, то, можливо, ще й досі згадує це, така сука. І хоч би вона тепер, хто й зна в якому палаці жила.

– Е, вже що до цього, то ви, пане Якубе, не сумнівайтеся: ходить вона, певне, по смітниках, кістки та онучі збирає. Це вже певна справа – якщо не згнила де-будь у шпиталі.

– А ти собі, Анелько, також не уявляй, що ти небезпремінно будеш ридванами їздити, – хіба лише тими, що від ратуша до в’язниці на Пав’ячу возять, – сердито відповів старий. – Що з того, що в тебе кров гаряча, що вона так і рве тебе? Дурна ти й мало в тебе розуму, щоб так жити! Ось музику любиш, – це вже найгарніша річ: напевне побіжиш за яким-будь злодієм і обдертусом, а на поважну людину рукою махнеш і грошей в руках не втримаєш. Такі, як ти, люблять, щоб мужчина попихався ними. Підеш і ти на смітники кості збирати, не турбуйся!

– Суджено піти, то й піду! Що візьму від життя, то й візьму, а потім хай мене саму чорти візьмуть! Яка ж тут біда, коли вже я стара буду, а мене ніхто більш не схоче брати? Не турбуйтеся цим, пане Якубе.

– Не було мені чим турбуватися.

– Ну, так беріте, пане Якубе, скрипку і грайте, а то ще, глядіть, стара повернеться.

І старий грав у темряві, в цьому злодійському вертепі на Парисові. Що бажав, те само гралося, – надто вже була чудова та крадена скрипка, – а Анелька, затаївши духа, слухала: час від часу глибоко й ніби зі стогоном зітхала. Хвилинами в неї, як у кішки, засвітлювалися очі й блищали у темряві.

Старий ніколи не думав про свою гірку долю й не згадував про своє старече життя. Ніколи йому й до голови не приходило завидувати чийому-будь щастю, або цуратися свого злодійського товариства.

Брехав же він іноді Анельці так собі, звичайно, щоб розважити душу, тому, що, – можна сказати, – любив цю дівчину; але щоб він глибоко переживав оте, що оповідав про себе, то про це не могло й мови бути. Хто знає, може бути, він цілком ні про що не думав, беручи в додачу на увагу ще й те, що протягом останніх літ у нього не було майже однієї такої хвилини, коли він не був би п’яний або хоч трохи напідпитку.

Лише тоді, коли він надвечір брав у руки скрипку, що з якогось часу з ним досить часто траплялося, коли грав звичайно «так собі», скрипка розповідала йому про чуда в інших країнах, де багато незнайомого і навіть незрозумілого і де нема навіть чогось подібного до того, що навколо оточувало його. І тоді смуток ходив по натягнутих струнах і співала й ридала тоскнота – туга, що про неї ніяке людське слово не може дати певного уявлення.

І грав би так старий без кінця й краю, але завжди наприкінці приходив хто-будь з мешканців, поверталася із своїх таємничих одлучок стара з дочками, – музика кінчалася й цілий дім наповнювався галасом, криком та лайкою й перетворювався на звичайне нічне пекло.

Іноді Анелька вже сама не могла більш витримати музики й кричала старому, щоб він перестав грати, – «а то всю тебе так, як холера, бере». Іноді знову вибухала нестримними сльозами і, ридаючи, цілим своїм тілом тряслася від його гри.

Тоді старий клав свій струмент і буркотів:

– От бачиш, Анелько, не буде тобі гарно на світі, – серце м’яке у тебе! Де тобі з людьми жити? Розкрадуть тебе всю по шматочку, хто навіть і не злодій з професії. Пошле тебе стара на вулицю, бо й що їй інакше діяти. Так воно вже у вашому роду заведено. А коли не вона, то ти сама знайдеш дорогу; що ти краще вигадаєш? Тільки треба мати розум і загартоване серце, щоб ні до кого на поневірок не йти, щоб не було потім чого жалкувати. Гірш усього з тією людиною, коли їй музика на віск розм’якшує; не було б мене тут між вами, як би мене в житті музика не розм’якшила.

– Тобі, Анелько, це все тринь-трава, тому, що ти до всього цього з дитинства придивилася й нічого іншого не знаєш. Злодюги й інші всякі шалихвости шукають притулку собі; хто тільки тут живе, то вже за це одне слід його до в’язниці впакувати, за це одне, що на таку нечистоту та гидоту дивиться й терпить. Одне скажу я тобі, Анелько: є інший світ, лише не видно його звідси, з нашої Парисівської нори. Хто сюди до нас із міста прийде? Отакий лише, що йому наша гидота та злодійство на що-будь потрібні. Та й такий ще тричі плюне й обтруситься, коли йтиме від нас. Ох, є ще й інші, ох, є! Тільки, хоч би ти самого ангела з неба побачила, так тобі це також все одно ні до чого. Ти вже не змінишся, ніякої вже зміни не може бути.

Так буркотів старий, лягаючи в свому кутку спати. А потім довго ще шпортався в темряві у свому лахмітті, перевертався на свому матрасу, кректав і шамшавив щось таке про себе, поки нарешті не засинав. А Анелька довго ще сиділа без єдиного руху, в моторошнім острасі й тривозі, задивившись у вікно, з якого стелилася по кімнаті каламутна темрява, дивилася на скривлену ліхтарню, що жовтим світом світила у провулку; дивилася на піврозвалений будинок на протилежному боці, де також жили злодії й такі жінки, як її баба, і на чорну, високо розпанахану хмару скупчених верховіть цвинтарних дерев, – і було важко їй на душі.

Вона проклинала старого та його музику, погрожувала всім, що вже так «подбає», що щоб там не було, але буде їздити «на гумках», як дочка одної баби з протилежного дому, що про неї по цілому Парисові казки розповідали, і що тоді ні баби, ні матері, нікого зі своїх до себе на поріг не пустить. А то знову раптом її охоплювало якесь дике, незрозуміле чуття, і вона вже схоплювалася, щоб бігти на Бурачківську до «короля ножівників», Чорного Антека, щоб уже почалося те, що повинно було коли-будь статися. А після всього приходила туга, дивний, незрозумілий гість, і довго трусив над нею своєю старою, сивою головою і вдивлявся в неї з темряви добрими, сумними очами, витискаючи з її очей сльозу за сльозою, давив горло, душив і мучив, жалісно голосячи над нею.

* * *

Пізно восени, коли прийшли перші приморозки, вийшов якось, як завжди пан Гельбік зі своєю скрипкою на роботу. Ранок був такий чудовий, що звернув на себе загальну увагу навіть на Парисові, де людність не дуже-то призвичаєна до того, щоб захоплюватися погодою. Старий з насолодою вдихав у себе чисте морозяне повітря й позирав з-під свого зеленого козирка на начебто просвітлений, сяючий памороззю світ, на замерзлі калюжі й затвердле болото на вулиці, милувався кудлатими, заінеєними вітами дерев, що весело мерехтіли на сонці своїми блисками і, щось таке бурмочучи під носом, радів у своїй душі. Вийшовши із шиночку біля рогатки після своїх трьох чарок, він відчув, неначе скинув з його плечей хтось половину літ і що так назавжди лишиться. Грав він того дня якось виїмково гарно. Скрипка дзвеніла в морозяному повітрі чистим сріблом, а пальці, як ніколи, самі ходили.

І достатком падали до його ніг мідяки з вікон, а він все з більшим запалом грав далі, цілком не чуючи втоми. Шкварив польки, голосні військові марші, мрійні вальси, намагаючись грати свої номери як найрізноманітніше, неначебто вирішив сьогодні винагородити своїх слухачів за всі роки беззмістового пилючення.

В одному домі на Дільній вулиці йому було влаштовано своєрідну овацію, що його дуже зворушила, бо він уже не міг собі навіть пригадати, коли його хто-будь оплескував. Замолоду це частенько бувало, потім траплялося й перед повстанням, коли він грав по дворах одні лише «польські» мотиви і, хоча тоді всі музиканти грали по всіх варшавських дворах такі самі речі, – люди все ж таки охоче їх слухали й кричали «біс». З того часу пан Гельбік ні одного разу не чув оплесків своїй музиці. І ось, коли після одного з нових «номерів», з усіх поверхів дому залунали дружні оплески, старий музикант здригнувся і з великим зусиллям, ні разу не помилившись, дограв до кінця.

Це був той номер, що до того часу він грав його всього лише декілька раз, тому, що викопав його зі своєї пам’яті цілком недавно, в останні часи. І із звичайної вдячності вже став він шкварити після того всі свої кращі номери, жадібно прислухаючись, чи не залунають знову такі приємні серцю кожного митця звуки. Але оплесків більше вже не було; лише із сутерен, де під цілим будинком містилася столярня, висипали на обід робітники й цілою юрбою оточили його.

– А, ну-бо, пане музико, вшквар нам ще раз той самий нумер – знаєте який, – лише з запалом, по-нашому.

– Та голосніше, старий! Не як-будь потихеньку. Таку річ – або голосно на ввесь світ, або зовсім не треба.

– Ну, шквар, старий, шквар! Заплатимо!

Пан Гельбік догадався, чого хочуть робітники, і ще раз заграв той самий номер, що за нього щойно дістав такі бурхливі оплески з цих сутерен. Грав досконало, як слід, натискав лучком так, що скрипка цілим оркестром звучала. Ввійшов у такт і зрозумів мелодію; відчував, що гарно грає через те, що очі у слухачів так і заходилися сміхом, і то один, то другий починали підспівувати, що музикантові трохи навіть перешкоджало.

– Славно, славно!

– Ще раз!

– Біс! Оце то так…

Вшкварив пан Гельбік і ще раз і, програвши ще декілька раз приспів, скінчив потужним акордом. Стомився тією грою досить порядно. Робітники голосно сміялися між собою, про щось змовлялися й шпорталися в кишенях. Зібрали мідяками цілу «сороківку». Гельбік вклонявся й дуже дякував, лише ніяк не міг зрозуміти – звідки в цих людей взялося враз таке розуміння музики: аджеж він кожного тижня протягом цілих п’ятнадцяти літ ходив до цього дому, і завжди тут у сутеренах працювали столярі, але він ніколи ламаного шеляга від них не бачив.

– Як видно, то щось в мені обновилося, і, певне, я знову граю так, як замолоду; не на добро це, – видно, смерть близько, коли так раптово людина враз відчуває себе молодою.

Але, не зважаючи на лихе передчуття, стара, витріпана й виснажена душа раділа в ньому, а його мозок, що впав у дитинство, почав складати найрізноманітніші плани.

– Візьму й покину своє злодійське гніздо, переїду собі до якого-будь майстра, в поважну сім’ю. Тепер, відома річ, багато зароблятиму. Можна буде трохи відкласти й на чорний день, – а то ж уже й здоров’я моє не те, що було, так підгризло його життя собаче. Завжди я подумував собі так, але тепер, то й справді треба буде взятися за діло. Давно час.

В другому домі він зараз же почав з того самого маршу, що так припав до вподоби столярам, а як сказати правду, то подобався він і йому самому. Тут йому не аплодували, але не встиг він ще скінчити свого «номера», як навколо нього стовпилися слухачі: звідкілясь із сутерен виповзло декілька шевців із виснаженими лицями, стали робітники, вийшовши на обід з якоїсь невеличкої фабрики, що тут же димила й пихкала парою у глибині цього великого двору. З виразом невимовного задоволення на обличчі, роззявивши рота, слухав сам сторож.

Тут також довелося тричі повторити цей номер І знову зібрав він мало що не два «злоти» і то з таких слухачів, які звичайно слухати – слухають, але ніколи не платять за гру й на яких ні один вуличний музикант ніколи не звертає уваги.

– Скрізь так грайте і скрізь вам платитимуть, – аджеж нас скрізь є багато.

– Добре, добре! Дуже вдячний вам, панове, – вклонявся старий.

І замислився. Зайшов до трактиру на свій звичайний обід, сів собі в кутку й глибоко замислився; і лише після третьої чарки винайшов, що, напевне, до нього вернувся його давній талант і що тільки тепер довідалися люди про дійсну його вартість.

Справді, з того часу йому стало таланити, значно краще стало йому жити і випивав він тепер уже більше десяти чарок у день.

Кожного дня збирався він виїхати з Парисова, але проте лишався чогось на місці. Не мав він кому розповідати про свою славу, бо із старших ніхто не хотів його слухати, а Анелька вже постійно була зайнята і ніколи було їй тратити час на старого. Цілими годинами говорив він сам із собою, поки не засинав з похмілля. Кожний свій концерт починав він з того номера, який приніс йому таке щастя. Заходив він тепер і далі, поза межі своєї «округи», на Холодну й Воронячу, і скрізь мав однаковий, незмінний поспіх. Одного разу якийсь добродій кинув йому з вікна цілого півкарбованця.

Спробував він був якось спитати в людей, що це за мотив такий, що так сподобався у Варшаві навіть простим людям, які не знаються на музиці. Але дарма грав він його своїм злодюжкам і іншій публіці з Парисова; ніхто на Парисові не знав цього мотиву. А питати у своїх слухачів він же не міг: як дійсний митець, він почував, що цим може пошкодити собі в здобуванні слави. Поза тим, зацікавлення його скоро минуло, і він задовольнявся одними наслідками і тільки підбирав до цієї музики шумливі й красиві фіоритури, варіації й інші звукові ефекти, так, що, слухаючи їх, душа радувалася.

І грав би, може, старий до сьогоднішнього дня на свою приємність, на схилі своїх літ із поспіхом серед людей. Але слава знищила його. Одного разу в дворі, на Воронячій вулиці, якраз у той час, коли він, оточений юрбою слухачів, грав свою увертюру, – у браму ввійшов сам «околодочний». Слухачі трохи зніяковіли й відійшли далі від старого, який лишився серед двору віч-на-віч з грізним начальством.

– А, так це ти, пройдисвіте, граєш цю «мерзоту» по цілій дільниці? Звідки ж це ти її вискіпав? Хто тебе навчив? Де ти живеш? Давай свій паспорт! Гей, стороже, веди його в «участок»!

Лише в «участку», на Холодній, довідався пан Гельбік, яке страшне злочинство творив він протягом такого довгого часу. І тому, коли поліцай вирішив, що цей негідник хоча й старий, надто небезпечний, бо він «дуже хитро жартує», то з «участка» протелефонували до ратушу і концерти скінчилися назавжди.

Пішли чутки між людьми, що «старого з козирком» забрали в «дядькову хату». Люди, що знали його, дуже жалкували бідолаху.

– Тільки за що той старий буде каратися? Адже ж, він, здається, сам нічого не тямив, що грає.

– Тямив, чи не тямив, але що не кажіть, а справі корисно прислужився… Бадьорість духа в людей підживляв.

– Запально грав старий! Ой, скажу я вам соціаліст отой старий! Цілком певно – соціаліст!

Лише того не говорили, що всяке велике й святе діло, всяке діло, що йому належить будуччина всього світу, – скрізь знаходить собі слуг. Ті, що мислять, накреслюють йому шляхи, герої віддають життя за нього, а людські маси є його потужною рукою, молотом могутнім.

Але є і такі, що, самі про те не думаючи й самі того не бажаючи, правлять за знаряддя того самого діла. Подібно до птахів небесних, вони розносять насіння дерева життя по всьому світу, – заслужені без заслуг і страдні без провини.

Примітки

Подається за виданням: Струг А. Підземні люди. – Київ: 1928 р., с. 39 – 61.