На вокзалі

Андрій Струг
(переклад К. Поліщука)

Невтомно пронирливі очі шпигунів викрили його одної гарячої літньої ночі на гомінкій, переповненій галасливою юрбою, залізничній станції. З надзвичайною обережністю обсадили вони зараз же всі виходи, платформу і викликали телефоном самого начальника, – таке він їм дав на всякий випадок розпорядження.

Нарешті, нарешті.

Схоплено знайомого «невідомого» – знайомого всім шпикам протягом уже двох років, описаного з усіми «прикметами» в жандармських інструкціях, секретних обіжниках, що мав свою окрему теку справ у «охранці», яка містила в собі рапорти шпигунів із різних місцевостей країни і, навіть, з по-за кордону, цілі монографії, докладні звіти.

Розкриється таємнича постать… Сміються прокиливі (!) очі агентів, відживають бліді обличчя шпиків. Радісна подія – потирають руки, тихо лаються від радості, заздрять великій нагороді щасливого товариша.

– Поталанило Винничукові! От, певно радіє сукин син!

– Я б його теж пізнав. Примусили мене стояти на площі між візниками. Винничукові завжди доручають кращу роботу, а чим він кращий від усіх нас? Четверта вже нагорода! Повинна бути якась справедливість. Скажу начальникові…

– Триста карбованців нагороди! Господи, господи! От уже як везе, так везе!

– Тільки вже глядіть, панове, не випустьмо того Винничука так просто, на сухе! Триматися разом. Що б не було, а одну катеринку треба цілком пропити. Нічого відмовлятися, третина – небагато. Таку нагоду треба покропити.

– Чекайте трохи, – озвався четвертий агент, скептик і мізантроп, що завжди ахкав, скаржився на груди, та якось криво ступав з того часу, як його якийсь невідомий – ні сіло, ні впало – немилосердно побив уночі палицею. – Чекайте трохи, він ще не в наших руках. Трапляється, що така сволоч уже навіть тоді, коли його оточиш з усіх боків, випорсне з рук, пропаде кудись, наче крізь землю провалиться. Не раз уже траплялося таке. Твій він уже тоді, як руки йому зв’яжеш, та ще в морду раз, другий даси. Знаю я таку сволоту, знаю. А коли у нього ще й револьвер є, так тут таке, що може на похоронах випити доведеться. Тепер вони стріляти почали, розбійники.

– Ох, служба наша, служба!

Так розмовляли поміж собою зняті із стійок агенти, сидячи у своїй кімнатці, що загубилася десь між прибудуваннями велетенського двірця, десь у проході з багажного павільйону в залу третього класу, – в коридорчику, заліпленому простирадлами потягових розписів, у кутку, де можна кожної хвилини вихопитися й заховатися.

Повз величезні двері зали другого класу нервово проходжуються якісь добродії. Ось один закурює цигарку, ось другий починає уважно читати якийсь наліплений на стінку обіжник, третій стоїть коло буфета, четвертий сидить на канапі і неначе хропе собі.

А він бачить їх усіх, давно вже бачить, що робиться навколо.

Давно уже підрахував можливості усіх виходів, виміряв силу кожного, що чатував на нього. Абсолютно неможливо. Хвилину перед цим іще можна було спробувати, а от тепер уже пізно. Потяг уже відійшов, у залі якось моторошно порожньо, порожньо на платформі, порожньо на площі перед вокзалом.

Прийшов кінець, видно, – прийшов.

Напружуючи пам’ять, протягом хвилини переглядав він у своїх думках усе, що є в його в кишенях та гаманцеві.

До якої кишені засунути руку, щоби знищити?

Що може його видати, який папірець або записка? З почуттям безмежного задоволення прийшов до висновку, що на цей раз якось у нього нічого коло себе немає, крім блокнота, записаного ієрогліфами власного винаходу, яких розібрати ніхто не зможе

Яка приємність! А то так не хочеться думати, так не хочеться ні про віщо більше думати.

Валізка з літературою в рахунок не йде. Кому може пошкодити література. Єдине тільки, – втрата.

Усе гаразд, чого ж іще чекають оці пройдисвіти. Усе готове. Буде спочивок. Нарешті, нарешті.

Чи не все одно, чорт забери! Хоч досить дивний, надзвичайний збіг обставин.

От уже три місяці, як його гонять друзі, товариші.

– За кордон, за кордон – у гори.

Альпійцем задумали його раптом зробити. Чи чули ви щось таке?

– Щоб ти тут не наважувався цілий рік і на очі з’являтися. За кордон!

– Етапним порядком відішлемо тебе.

– Що? Ти ще таки тут, у Варшаві? Стовбичиш цілими вечорами по кафе? Хочеш, щоб тебе на вулиці спіймали?

Нарешті йому надокучила вся ця дружня облава – зібрався і вирішив виїхати.

От диво! – навіть грошей дали йому на подорож. А до речі і валізку з літературою, та два-три доручення до Ченстохова, кілька відомостей до Заверця, дещо до Сосновиць. Це ж усе по дорозі. Правда, він уже відзвичаївся спочивати, але зате, як сибарит до своїх пантофель і халату, – привик він їздити й ночувати щораз то в іншому місці, привик бути завжди напоготові, ждати всяких пригод.

Останніми часами йому справді почало робитися тісно. Із Варшави його викурили, у Ченстохові довелося серед білого дня рятуватися на вулиці від гонитви, у Домброві пощастило вночі продертися крізь облаву, що зробили навколо будинку, де він жив, при чому він порядно надвередив собі ногу, спускаючись у пітьмі по якійсь купі каміння. Недовго пробув він у Вільні, де віч-на-віч стрінувся із знайомим шпиком, який наробив такого галасу в тихій столиці Литви, що йому довелось тихенько, непомітно, на своїх двох покинути це місто.

Не допомагали всі можливі (і неможливі) переодягання, аж до циліндра включно, не допомагало також – ні голення, ні відпускання бороди, ні бинт для вусів, бо скрізь пізнавали його.

Наприкінці довелося кілька місяців конати від нудьги в якихсь чортових Сувалках, підриваючи первісну цілину місцевих соціальних взаємин. Саме там, очевидно з нудьги, почав він кашляти, хорувати, ліг раз у постіль на тиждень, потім удруге, на три тижні.

Партійні лікарі роздягли його догола, крутили ним цілі години на твердому тапчані, і робили такі поважні фізіономії, які можуть робити тільки молоді незіпсуті практикою лікарі.

– Від’їхати. Найкраще б у Рейнерц.

– А чи не краще до Марами?

– У Рейнерц, колего. Хіба ви не читали в останньому числі лікарської газети?

– До Мараму, колего. Ось прочитайте шосте видання. Професор Девальє у великій статті…

– Вибачте, товариші, чорт би вас забрав! Ви тут так розмовляєте, неначе над ліжком Рокфеллера.

– Ну так тоді у Закопане, у Татри.

– Так. Повітря перш за все.

– І кинути всякі справи.

– Абсолютний спочинок.

– Екскурсії в гори.

– Тільки не надто перевтомлювати себе.

Виходить, що воно не так легко «екскурсувати» в ті гори.

Але от суб’єкт, що стояв коло буфета, швидко підходить до суб’єкта з цигаркою. Гаряче розмовляють про щось. Уже навіть не прикидаються.

– Ох, доведеться вставати зараз, доведеться! Аж шкода.

Вокзальна канапка із зіпсутими пружинами видавалася йому надзвичайно захисною. Цілковита пасивність, небажання про щоб то не було думати цілком опанувало ним. З насолодою, з вільною від всяких турбот і спроб думкою – щоб то не було вигадати, дивився він на суб’єктів, що виразно нервувалися, на букети засушених квітів, що стояли у вокзальному буфеті, на совине опудало, яке стовбичило поміж пляшками, на електричні лампки, на залізні сволоки стелі.

І з приємністю думав про те, як із тієї хвилини, коли над ним залунає сакраментальне «будь ласка», він надовго, не знати на який час, буде звільнений від усіх самостійних орудувань, рухів, від усяких намірів, планів, від зусиль обмірковування, і від зусиль виконування.

Не рухнути пальцем – яка насолода.

Тільки тепер, за ці чверть години пасивного чекання, повірив він у те, що йому давно вже до оскоми повторювали товариші, товаришки та лікарі.

– Так, стомився я. Загнаний, як вовк, що за ним ганяються три дні і три ночі. Видко, що сил більш немає, а то я б іще спробував щось вигадати, принаймні хвилювався б.

Сидів і наче дрімав. Його спокій до краю нервував шпиків. Ясно було, як день, що він уже давно все зрозумів, що стежить за кожним із них. І хоч би який-будь рух, якась найменша ознака хвилювання, хоч би оцей обов’язковий рух людини, коли її несподівано заскочать – руку до кишені, щоби щось знищити, щось роздерти…

– Він щось задумав. Щось вигадує. Будьте наготові, братва. Ні кроку від дверей, – шепочучи, дає накази «старший».

– Звертайте увагу на кожний його рух. Як тільки полізе до кишені, – хапати за руки. Тихенько, без скандалів, тримайте тільки міцно. Цей може стріляти.

І хвилюючись все більше й більше, він побіг до телефона підігнати начальника.

– Вже їде?

– А що як там «він?»

– Сидить і не рухається. Нічого невідомо.

– Ну, а як ви думаєте?..

– Думаю, що стрілятиме, – це великий карась.

– За всяку ціну взяти живим. Отруїтися може, – глядіть, глядіть. Пильнуйте за його рухами.

– Пильнуємо, – тільки будь ласка, скорше, на бога!

– За чверть години буду.

В буфеті льокаї дзвенять тарілками, ложками; через залу перейшов важкими кроками носій у синій блузі, гучною луною відгукнувся в порожній залі стукіт його великих чобіт. Якийсь залізничник, що, очевидно, відбував нічну чергу, підійшов до буфету – «заморити червячка».

– Очищеної, – випив і, закусюючи бутербродом, обережно озирнувся на канапу, де сиділа таємнича постать. Про облаву знають уже по всій станції. Знають на телеграфі, в багажній касі, в експедиції. Залізнична шушваль крутиться – сенсація! То один, то другий перебіжить через залу і заховається разом зі своїм цікавим, переляканим поглядом.

Хвилина роздратування. Чого вони чекають. Доки він сам встане і віддасться їм до рук? Доки скаже: «Ось я, беріть мене. Досить уже комедії. Ну, нарешті вам довелося. Довелося, так і беріть, тримайте.»

На мить наче прокинувся, наче блискавка спалахнула в голові: хора уява, нервовість. Це трапляється. Немає ні шпиків, ні облави, нічого немає. Галюцинація стомленого мозку, не більше. Встати і піти – встати й піти. Ніхто не затримає.

І знову спокій, знову безсила півусмішка: чи не все одно?

І хочеться йому позіхати, позіхати.

І раптом голосне гуркотання наповнило простір, загуло під залізним склепінням – і одразу затихло, завмерло і з пронизливим свистом, що залунав по всіх кутках залі.

В одну мить цілий двірець переповнився людьми. Наче хто сипнув піском – гомінкий, нестримний потік вдерся через двоє дверей. Ідуть, біжать, засапано поспішають; лантухи, валізи, баульчики; жінки, діти – галас, вигуки. Зграя навантажених носіїв у синіх блузах. Біжать, поспішаються, штовхають, доганяють одне одного, наче у шарварку, в якійсь божевільній гонитві.

Це потяг з-за кордону.

Одну секунду дивився широко відкритими очима на цю дивну юрбу. Дивився, наче зі сну, не розуміючи. І враз у свідомості спалахнуло здавлене полум’я – бажання визволитися.

В одну мить блиснуло сталеве лезо волі, прокинулася сила. Сліпуча блискавка надії підхопила його, понесла і з кожним ударом серця, що рвучко билося, кричала: поспішай, поспішай, поспішай.

– Поспішай! Поспішай!

Поринув у загальному шарварку, влився в юрбу, розтопився в сірому, каламутному людському потоці, дозволив йому захопити себе й понести.

Тут двері… двері – тут…

Примітки

Подається за виданням: Струг А. Підземні люди. – Київ: 1928 р., с. 219 – 227.