Пролог

Андрій Струг
(переклад К. Поліщука)

Станіслав Козловський, екс-студент медицини, відрізнявся поміж тисячами різних Станіславів Козловських з усіх трьох частин Польщі тим, що вечорами, повернувшись із лекції, сентиментально мріяв про соціальну революцію. Університет залишив він уже два роки тому, тобто тоді, коли за якісь незначні університетські «заворушення» в нього відібрали стипендію. Ні медицина, ні майбутня кар’єра не дуже цікавили його, бо – чи ж то не все одно? – думав він собі.

І набравши стільки учнів, щоб мати змогу заплатити за обід та помешкання, почав провадити життя «вічного студента», що в більшій своїй частині переводив, вилежуючись на ліжку та оглядаючи стелю. Кожна нормальна людина, без усякого вагання, назвала б його ледарем. Відкинувши з доби чотири години на лекції, решту часу він просиджував собі вдома, курив дешеві цигарки і думав. Іноді схоплювався й раптово засідав за писання, над яким пересиджував цілісенькі ночі. Іноді думав собі, або виголошував довгі пломінні промови до юрб, що існували в його уяві. Сусіди вважали його за спокійного божевільного, а знайомі цілком перестали ним цікавитися, тим більше, що вже два роки як він сам тікав від людей.

Полюбив він свою самотність і навчився так вітати гостей, що рідко хто з них заходив до нього протягом останніх літ. Йому ж від того було краще. Людей взагалі він любив безмежно, але ненавидів не стільки філістерів та буржуїв, як своїх колег і товаришів ідеї. А мав їх багато і стрівався з ними протягом довгого часу. Знав вождів, знав також тих, що готували себе на вождів, знав робітників, і знав інтелігентів, а свого часу в надзвичайно важливих справах навіть сам брав участь і нераз допомагав їм.

Був же то час, коли не на робітниках, а на студентах цілий рух тримався. Тоді мало що Козловський не став членом якогось найважливішого комітету, що єдиний керував у Варшаві декількома революційними групами, до якого належало чотирнадцять інтелігентів і два робітники. Цей комітет мав у своїх руках: велику партійну печатку, необмежену владу, а також партійну касу, в якій переховувався тайний статут, а також з двадцять фунтів черенок, що в різні часи і з різних варшавських друкарень були привезені до комітету. Одначе, про свою кар’єру Козловський не дбав, особливих амбіцій також не мав, бо був настільки простий, що ніяк не міг заразитися славою від своїх колег.

З «партії» своєї вийшов він рік тому, навигадувавши на прощання представникам комітету всякої всячини і про програму, і про тактику, і про відозви, і про літературу, і про пропаганду, і про все інше, чим лише жила ця «партія».

– Так чого ж ти, нарешті, хочеш, божевільний? – вражено питали його товариші.

– Це вже я сам знаю.

– Так скажи й нам ту таємницю, може ми також порозумнішаємо! – відповідали йому.

– Ні, ви вже не порозумнішаєте! Бувайте здорові.

Розійшлися, і з того часу Козловський розпочав своє самотнє життя. Протягом якогось часу до нього навідувалися різні посланці від інших «партій» і намагалися загітувати його в свою користь. Одного разу цілком випадково до нього зайшли два представники розбіжних напрямків і Козловський аж за боки брався, слухаючи їхні платонічні розмови, якими вони намагалися закрити справжню мету своєї візити. Тому що кожний з них хотів пересидіти один одного, щоби потім узятися за господаря. Але Козловський, знудившись остаточно, делікатно випроводив їх обох за двері, сказавши їм на прощання, щоб раз на завжди дали йому спокій, бо він уже закінчив усі свої громадські виступи і тепер має єдиний намір – оженитися з панною, що має добрий посаг.

Одначе, це була неправда, бо щойно тепер, заглибившись у свою самотність, сидячи далеко від галасливого кола безупинних дискусій та інтриг, – він цілою своєю душею почав заглиблюватися в прірву суспільного життя. Ходив своїми думками по суспільній справі, як дбайливий садівник по викоханих власною працею клумбах; з любов’ю, цілими довгими вечорами, вдивлявся він в якусь давно вмерлу укохану постать, яку Європа шанувала вже як святість, канонізувала її за всіми обов’язковими звичаями, але яку він ще кохав, як живу людину, по-свойому – наївно, просто, безглуздо і, потай від самого себе, вболівав тим, що ця постать уже зійшла із живого світа і що вже ніколи він не стріне її на своїй дорозі, не подивиться в її обличчя закоханими очима. Любив же він Маркса, любив Лассаля, любив навіть тих, що поставали проти них і що ледве відчували правду, і тих, що несвідомо прокладали дороги і протоптували стежки в далеку майбутність.

Любив і тих, що їх уже всі забули і що їх імення збереглися лише в занедбаних закутках мозку ерудитів. Не раз проводив він довгі години в самотньому захопленні велетенською працею й замірами цих великих розумів і душ. Імення філософа, суспільника, було для нього не сухим фактом, що його супроводить певна кількість книжок, з безліччю причинків пізніших коментарів, критиків та класифікаторів. Воно поставало перед ним, як цілий величезний, окремішній і єдиний світ, що був повнісінький піднесення і страждання, праці і зусилля, щоб винайти якнайкоротший шлях до правди.

Свого часу він просто пожирав книжки, тратячи над ними дні і ночі. Почалося це ще в гімназії, коли в шкільнім гуртку на таємних зібраннях уперше довідався про пломінний «комуністичний маніфест». Голосно читали його на зібраннях, безліччю рук відписували з єдиного гектографічного примірника відписи, вивчали на пам’ять глибокі таємниці, ховаючись від батьків, матерей, сестер, братів. Таємне знання, що його переслідували й виклинали, захопило його і взяло собі, як свою довічну жертву. Багато його товаришів, пізнавши нову науку, залишилися звичайними собі молодими хлопцями, хоч ладні були кожної хвилини – як тоді говорили – «піти на ешафот», але проте з більшою охотою кожного часу дня і ночі ішли на звичайну школярську сваволю.

Але Козловський, раз уже переступивши через поріг суспільної думки, одягнувся у покутну одіж ченця своєї релігії. Зробився суворий і вимагав від свого оточення неможливих речей. Намагався навернути до своєї віри батька й матір, силкувався утворити нові товариські взаємини. Одного часу він зажадав навіть від свого товариства, щоб воно демонстративно залишило гімназію й пішло на фабрики, до робітників. Після вичерпної дискусії одноголосно ухвалено зробити це тоді, коли закінчать гімназію, але через деякий час Козловський зрозумів, що все це звичайна собі балаканина, не більше. Насмілився якось сказати про це вголос, але йому відповіли голосними жартами та сміхом і він зрозумів, що з нього тут тільки сміються.

Незмірним болем заболіло його серце. Глузування з його найдорожчих мрій, висміювання того, що поставало з найглибшого вірування його душі, привело його до перевороту; наскільки до того часу в дискусії він широко відкривав свою душу, настільки після того замкнувся в самому собі. Перестав вірити товаришам, почав гордувати ними і, заховуючи перед цілим світом свою таємничу дорогу, зробився просто скритний.

Скінчилися гарячі дискусії на товариських зібраннях, а разом з тим затихли й хатні чвари. Батько перестав йому дорікати за його поведінку, яка ніби-то негідна назви поляка і шляхтича, мати перестала додавати до щоденних своїх молитов спеціальну молитву «про відміну». Все повернуло до рівноваги. Стасік, повернувшись із школи, замикався в своїй кімнатці і проробивши абияк ненависне шкільне завдання, переклав машинально певну кількість Геродота та Цицерона, понудившись над логарифмами та іншими урядовими мудрощами, занурювався в свою улюблену ділянку забутого суспільного мислення.

Думаючи про заборонені речі, звідки лише міг, стягав книжки, але тому, що таких заборонених речей в тодішній польській літературі цілком не було, – завзято вивчав чужі мови і, зі словником у руках, цілісенькі ночі потів над важкими творами німецького духа, або намагався збагнути складні думки французьких філософів-суспільників, заповнюючи зшитки різноманітними нотатками. Вже тоді несміло почав писати свої коментарі до виловлених з книжок ідей і вже тоді несміло почав не згоджуватися з деякими теоріями й твердженнями авторитетів, що їх уже цілий світ вважав за «непомильних». Поки що він це все старанно заховував від свого оточення.

Своєю духовою самотністю не турбувався. Не відчував навколо себе ніякої пустелі. Навпаки – хвилинами він відчував у цій самотності якусь живу радість і пишався нею, як своєю власністю.

Так, що далі, то все більш замикаючись і все далі посуваючись по дорозі своїх думок, прожив він останні гімназіальні роки. Зовнішній світ цікавив його лише з погляду загальних справ. Людство закривало собою навіть найближчих йому людей. У той час стратив батька, а через півроку й матір, і пережив ці страти без жадного особливого враження. Лишився на світі сам один, діставши в спадщину від своїх батьків трохи меблів та іншої рухомості, і разом з тим декілька тисяч боргів, що свого часу були нароблені у своїх далеких родичів. Меблі продав гуртом, забувши лишити собі навіть пару найпотрібніших речей.

Замешкав він десь при родичах, як учитель їхніх дітей, і як раніш замикався у своїй кімнаті. Одначе, як студентові, йому стали приступніші «справжні» зібрання, познайомився з деякими живими авторитетами, що диктували свої «права» цілій тодішній поступовій Варшаві, прислухаючись до них і іноді сам додаючи дещо. Дивувалися з його ученості в таких молодих літах, але разом з тим гостро дорікали йому за його єретичні погляди, що містилися, як йому пояснювали старші, на не досить грунтовнім опануванні матеріалом. Поза тим, за ерудицію, як досить незвичайну річ у тих колах, оточено його особливою пошаною.

Одначе від цього йому не закрутилася голова. Громадська кар’єра сама йшла в його обійми. Забажавши, міг собі, навіть без жодних спеціальних інтриг, стати за проводиря свого товариства, якби хоч трохи хотів про це подумати. Одначе, протягом цілого часу він думав про речі, що були лише йому одному відомі, а між людьми був неначе гість, байдужий глядач.

Нарешті, після довгих літ товариського життя, зірвав стосунки і з цим товариством людей. Зробив це тому, що йому цілком ясно стало, що всі вони блукають манівцями, що хоч роблять багато речей, але не дуже корисних і, що всі вони помиляються в думках і затемнюють свідомість, без чого ніяких великих і корисних речей не може бути.

Багато раз говорив він про це, але кожного разу на нього падали громи й блискавиці заперечень. Довго він не виявляв себе з цим, що дало привид давнім знайомим говорити, ніби Козел давно вже позбувся своїх давніх вигадок, хоч він що далі, то все з більшою тугою, чекав – чи не знайдеться ще хтось, хоч би одна людина, щоб так саме, як і він, усе відчувала й цього самого вимагала. Чекав даремно й тому іноді його охоплювало здивування і страх від такого загального засліплення. Траплялося, що його охоплювало й гнобило чуття непевності, одна за одною приходили чорні думки, але ніяк не могли подолати його. В певних хвилинах бачив своїми очима, як витворений важкою працею довгих літ мислення ясний образ, – тратив свої кольори, перетворювався в звичайного богомаза, в нонсенс.

Пережив Козел і таку хвилину, коли на єдиний волосок був від смерті, мало що не наклавши петлю на шию. Бо коли «те» перестало існувати, то яку ж взагалі мету могло мати його власне існування? І коли взагалі світ у «те» ніколи не повірить, то значить, світ ніколи не знатиме правди. Нащо ж тоді існувати самому світові?

Одначе, переживши той жахний день, коли розгубленим поглядом оглядав стіни своєї кімнати, вишукуючи там якого-будь гака або міцного цвяха, – перейшов ще одну межу, що наближала його до своєї мети.

І так остаточно перестав рахуватися з думками загалу і хочби навіть цілий світ загальним голосуванням усіх народів одночасно заперечив його ідеї, – він здивувався б, але проте без вагання сказав би: «Світ помиляється, але я не помиляюся».

Тоді опинився на порозі великості, на тому пункті, на якому вже раз стояли – Буда, Христос, Магомет. На одну мить став, як і вони, в абсолютній самотності духа, поза межами людськості й живого світа – на те, щоб той світ прийшов сам до нього, щоб він сам повернувся до нього своїм чолом, як повертаються до сонця квітки, або як повертається до правди, змагаючись протягом цілих віків, стомлене людство.

Самотність творила своє і не дарма до неї зверталися, щоб якось зарадити собі, всі великі правди і великі помилки минулого. Щодалі, то виразніше й ясніше вимальовувалася перед ним його улюблена ідея, щодалі, то частіше сходили на нього урочисті хвилі розуміння життя, які з невідомого світу правди безпосередньо переливалися йому в мозок і в кров, запліднювали його думку, підносили груди широким, як світ, віддихом і, щодалі, то все частіше занурювався він у водокруті туманної екстази, цілою душею благаючи якесь невідоме божество, щоб воно скорше прийшло до нього.

Цілісенькі ночі переводив він в таких оргіях самотнього мислення. Не раз було, що в зимовий темний ранок будили його безтямного від власних думок немилосердні фабричні сирени, що підводили зі сну безліч тисяч спрацьованих, невиспаних, невідпочилих невільників машини.

З різних кінців Вольської дільниці лунали невблаганні голоси, як ранкове виття зголоднілих, жадібних свіжої крові, казкових потвор.

Тоді самітник широко відчиняв вікно своєї кімнати і, жадібно вдихаючи морозне повітря, напружено прислухався до цього понурого голосу. І марив далі, непохитний, невблаганний володар світа і творець нових речей.

– Я змушу вас мовчати, вас – дикі потвори, що виєте в цю годину по цілому широкому світу на загибель синам людства.

– Розвалю і зруйную витягнуті вгору ваші димарі, цеглини на цеглині не лишу з велетенських тулубів ваших, скручу сталеві нерви ваші і загачу полум’ям роздмухані серця ваші. Вогнем нової правди спалю й перетоплю залізо вашої залізної, всевладної над душею людини сили, а попіл ваш вітрами розвію.

– Отруєні нори ваші освітлю гаслом нової правди, сльозами нечуваної радості змиє їх нове людство і зелені, повні цвіту, живі й чудові простори обіймуть пригноблену вами землю. Стрункі кіпариси стануть у зелені на давніх румовищах ваших, щоб свідчити нащадкам про страждання тих поколінь, що полягли тут.

– А наступне покоління, дивлячись на жалібні дерева, схилить чоло в пошані до своїх дідів і мовчазно заприсягне, що вже ніколи не повернуться часи прокляті, прокляті на віки вічні.

Чув, як тут десь під ним повільно роїлися, кашляючи й розмовляючи між собою люди, що йшли на роботу. Чув їх важкі кроки по скрипучих старих сходах, чув їх поспішне ступання по болоті подвір’я і, жаліючи їх, з поблажливою усмішкою думав про тих керівників громадського руху, які, домагаючись нового життя, торгуються з ворогом, що є значно кращий гендляр ніж вони. Думав про тих багатьох своїх товаришів, які ціле своє життя віддали на цю торговлю, щоб наслідком цього людство, заробляючи собі марний гріш і збагачуючи касу капіталу, було вічно стомлене й невиспане.

– Цим марним грошем вони хочуть ощасливити людство, на чверть години продовжити йому життя, а за це людство мусить платити довгою працею, величезним стражданням і більш нічого. Дарма торгуєтеся! В такий спосіб життя нового не створите і душ нових не збудуєте, а повернеться все давнє, що відпочине, запалить помсту, стане ще запекліше і поверне старе життя.

І нехай цілий світ на короткий день стане робочим, з достатньою платою, з обов’язковим навчанням, з вигодою і ситістю, але стара душа лишиться й ніщо не зміниться.

В це таємне, непереможне і ніяким людським зусиллям не підвладне – він, щодалі, то все більше заглиблювався. Тут уже він давав собі раду без книжок і без побічної допомоги.

Думав і думками своїми сягав до глибин власної душі і, переводячи над нею слідство, немилосердно катував її, робив спроби і раз-у-раз запитував: «А що б ти зробив, якби»… Незлічену кількість таких «якби» ставив він перед собою. Пережив і передумав тисячі найскладніших психологічних ситуацій. Винайшов у собі сліди брудних інстинктів, сліди чогось затаєного, що готувалося до скоку, злочинства, чекаючи лише слушної хвилини.

Почалося лікування душі. Почалися часи таємного гартування й випробування власних сил душі і тіла. Спав на дошках, зимою не палив печі, перестав курити. Не раз було, коли після цілого дня думок, прокидалося чуття голоду, не йшов до свого шиночку на Залізній, але лишався в себе в кімнаті сам на сам з голодом і водився з ним за груди і силкувався перемогти його. І не раз було, що гарячкуючи у вичерпній екстазі, відривав від своїх уст склянку з водою і цілими годинами витримував пекельні муки невгамованої спраги.

Обдумував різноманітні «покутування» і радів, коли після довгих зусиль знаходив в собі нове страждання, або нову спробу, і тріумфував, коли витримував, перемагав це страждання.

Так в самотності, в пустелі душі й тіла переводив свій час, готуючи себе до великого діла.

Цей час вважався йому в його мріях, як вогнений стовп, який стане загравою над діями людства і поведе за собою світ.

Здалеку охоплювало його хвилеве явище того, що колись має стати, що мусить стати.

Раптово, як сяйво блискавиць, поставав жахний образ невиданого ще перевороту.

В сонних маревах укладалися незмінні речі, що говорили дивною мовою про віки прийдешні, про часи виповнення і виконання.

Адже ж знав, що мав робити! Знав, що не він довершить цю справу, що не він буде оглядати новий світ і нову людину. Довгі, довгі роки страшних змагань та огидних переворотів будуть стрясати світом уже після його смерті, коли житиме лише його пам’ять.

Передбачав і бачив великих, могутніх людей, які заслонять його своїми велетенськими діями. Любив їх, корився їм, і щира була його радість в цьому пророчому маренні.

Тож це була і його справа. Лише справа, а не він сам. Була кривда, була неправда і від яких треба визволити світ. Незрозумілих тут треба сил і багато, дуже багато велетенських сердець, багато глибоких душ і надлюдських думок.

Він буде лише перший, що розпочне це нове діло, проголосить перше слово нової науки. Буде дрібним відламком і кволим порушником – але одначе викличе безліч випадковостей, що змінять обличчя світу, а він сам лишиться, як і тепер, – скромним, звичайним попередником. Не думав ані про свою великість, ані про славу, лише – про своє діло.

Давно вже минув той дитячий вік його замірів, коли він хапався за перо і записував свої улюблені нічні мрії. Такий час був і минув, уступивши місце зрілості. Після нього лишилися гори записаних листів паперу – наслідок працьовитих шукань, несподіваних натхнень та мрій сердечних. Були там твори, що він їх свідомо створив, волею і працею, були твори більші від його волі – твори таємничого відчування.

Любив він цей свій світ, хоч віддав йому свої молоді літа. Там, на тих листках паперу осипався перший, недоткненний цвіт його душі. Хто знає, що там було? Може велич краси і правди, може те, чого чекало його покоління? Може там була незвичайна заслуга, вікопомна народна слава? Всього себе вкладав туди, висловив там цілу свою тугу за іншим світом і цілу свою огиду до того, що бачили на кожному кроці очі. Там він любив, благословляв, проклинав і ненавидів. Там жили незлічені постаті. Пересувалася доля народів. Промовляли дзвінким, трагічним голосом великі моменти, скаржилися жебрацьким шепотом споневірені в підлому житті душі. Вили, закуті в свої ланцюги від народження, хижі інстинкти. Були пісні щастя, пісні прийдешнього життя – співали їх нечувані для сьогоднішнього вуха хори інших, що мають прийти, нащадків людини.

Не знав, що то є кохана женщина, не відчував на собі закоханого погляду, не знав ні зневіри, ні розкоші – одначе писав, коли найгарячіше палає серце і найжахніше кохає душа. Всі ці міцні почування він затоплював в одній і єдиній справі – творив.

Це був його цілий світ, ціле життя. Там спочила, зістарівшись, його багата молодість.

Коли ж одного дня спостеріг у себе якісь інші думки, що для них не вистачало у нього слова, тоді тривожно задрижала його рука з пером. Чекав і шукав засобу й способу, щоб за щось ухопитися, щоб якось обгрунтувати цю нову, важку думку. Одначе, думка підносила його все вище і вище, зміцнювалася, повставала проти всіх його намагань.

Почалася довга і вперта боротьба. Людина смертельна витягала горду руку до того, що є надлюдське. Намагалася здобути на землі те, що незрозуміле, і в Прометеєвім хотінні забула за все.

В той час ввірвалося його писання. Згордував тим, що робив. Затужив за невиразним і постановив осягти його.

Одначе любі були йому ті пачки рукописів. Виснажений і знесилений, раз-у-раз брав їх у руки, перегортав, пригадував собі, який колись він був, усміхався до своїх спогадів, радів ними, як дитина, діставши розмальовану цяцьку. Такі хвилини були спочинком для нього і дорогою пам’яткою колись укоханих і утворених думок та обрисів.

Але надійшла хвилина, коли зрозумів, що десь в його нутрі є якась слабість, яку належить знищити, бо надлюдської сили вимагає від нього його справа. Знову надійшов час спроб і катування. Катуючи тіло, – він переміг. Тепер прийшла черга на душу. Відчув сердечну любов до самого себе і любов до записаних листів паперу, що постали з чуття його власного серця.

Була морозяна польська зима. Тріщала гонта на даху його хати і занедбанні житло, віддане на нові спроби, тіло. Але трапилася тієї зими одна ніч, і коли до самісенького ранку палав багатий вогонь в давно занедбаній грубі.

Палав лист за листом, зошит за зошитом, твір за твором. Зникали, переходили внівець всі його трагедії, пісні, трактати, винаходи, натхнення. Конало буйне, чудове, укохане життя.

Справжніми сльозами плакав, прощаючись з давнім собою і з своєю пам’яттю. Безглузда і болюча була його розпука, як при смерті близької рідної людини, що мусить умерти.

Одначе, ні на хвилину не завагався і нічого не помилував.

Усе пішло з димом. Не обігрів його цей багатий вогонь – пройшов мороз в душу і довго тримав її в холодній гіпнозі.

Протягом цілого року не взяв пера в руки.

Знову минув ще один довгий рік самотнього думання. Не сталося за цей рік нічого нового, натомість поважчали і зміцнішали нові думи. Те, що вітало над ним, як потворно млисте явище, як невловима хмара, що не мало ні кольору, ні форми, тепер повільно і поступово застигало в свому природному виразі. Щодня, щогодини з невиразного мороку вимальовувалися й доповнювалися розбіжні речі, єдналися, сполучалися в одну родину розпорошені думки, очищалася від випадкових речей ціла його ідея.

І настав той день нечуваного щастя, коли перед ним стала, визволена від усіх заслон, ясна, чиста, гола і жахна – Правда.

В екстазі минали довгі години, ніби щось підносило його до неба. Шалена, божевільна, невисловлена, нестерпна і страшна була його радість.

Вперше за ціле своє життя він завважив свою самотність – раптовий біль схопив його, бо не мав з ким поділитися цим безмежним щастям. Придушена тягарем радості душа зажадала ніжності. Але навколо не було людини – друга, приятеля, що йому можна було б викрити свою таємницю, не було кому передати навіть крапелини свого щастя.

Того самого дня він вибіг на вулицю міста. Перебіг її вздовж і впоперек, був у садах і в якихсь провулках, де ще ніколи не був, зупинився на мості і довго дивився в сіру воду Вісли, заходив сам не знаючи чого до костелів і не знав, куди себе подіти. Мало що не розпочинав розмови із стрічними прохожими.

Нарешті зайшов до якогось ресторанчику, бо вже знесилився від голоду. Відразу оточив його людський гомін – приголомшливий, гучний і чужий. Дивився в незнайомі обличчя людей, слухав їхніх розмов, з яких догадувався про їхні турботи й радощі, стежив за їхніми усмішками й уявляв собі їхнє особисте життя. Бажав, шукав єдиним-єдиного – людської душі, яка колись зрозуміла б те, що через нього мало піти у людськість.

Шукав очей, що вдивлялися в невідомі речі, що тужили за незнаним. Даремне питав про це. Іще раз погордував сьогоднішньою людиною.

Думав над тим – чи досягнув найважчої речі, чи найважча річ щойно чекає його? Посіяти правду – це була вся мета його. Досягти її, знайти для неї місце серед людей, чи ж не є це найважче!.. Роздумував над цим і ні до чого не міг додуматися.

– Тепер, коли вже знає, настала година.

Відчував, що поступово перетворюється. Іншими стали його самотні думки.

Як губка вбирав усе в себе. Стягав до себе думки правди цілого широкого світу. Допитувався дій, шукав ради в чужих думках. Змагався зі своїми інстинктами, виправляв свої хиби. Працею мозку, висилкуванням волі, всіми бажаннями серця прямував до однієї мети – щоб викликати правду, стати гідним сприйняти її і передати іншим.

І тепер його правда мали піти поміж люди, у зневажену, темну, брутальну юрбу, на глум грубих мозків, на вчене збиткування тих, що тримають владу душ, на посміховисько інтелігентної голоти.

Глибока, поважна і спокійна була його ненависть до т. зв. проводирів народу. На них він не покладав ніяких надій. Найбільше тужив за однією такою, невідомою душею, яка з’єдналася б з ним і допомогла б йому, бо вірив, що опріч нього є й інші такі, що так саме тужать за правдою і що їх так саме потягне його ідея і переконає. Але це може статися колись, пізно, хто знає, може навіть після його смерті. Тепер розраховував лише на себе, бо в свому давньому оточенні, серед своїх давніх товаришів, міг знайти лише впертих опонентів, і знав, що ці опоненти йому найнебезпечніші.

Вони єдині стояли на його дорозі, між його ідеєю і людством. Вони єдині мали віру, що її могло прийняти людство, бо вона постала для нього, народилася з його страждання і болю. Була в тій вірі, в тому їхньому соціалізмі якась дивна щирість, яка підкупляла серця, лишаючи свому ворогові одну тільки зброю – силу.

Давно вже минули ті часи, коли ворог намагався спровадити соціалізм на шлях блідого розуміння людини. Наперекір усьому, зусиллям двох-трьох «свідомих» він поширився по світу і, охопивши думки людства, давно вже йшов своїм власним шляхом, плутаючись серед перехресних доріг суспільного життя.

Козловський знав, що з боку цих його давніх товаришів упаде на нього перший удар. Знав, що ці давні товариші стиснуть його з усіх боків немилосердною облавою, що не дадуть йому навіть зітхнути, не дозволять одного кроку зробити. Будуть з ним змагатися одвертою брутальною силою, потворною брехнею, наукою і всякою іншою зброєю.

А він мав лише єдину зброю – свою правду. Прямував лише до одного – людської душі.

Не думав про утворення великої сили, не дбав про показову здобич, про якісь певні речі, про скоре здійснення таємних надій. Мріяв про те, щоб прищепити в душах своє вогнисте прагнення правди і добра, і щоб людство побачило огиду сучасного світу, а це значило – оголосити війну цілому світові, всім його злочинствам і всім усталеним звичаям. І тим, що були керівниками злочинств, і тим, що підіймали світ проти злочинств.

Знав про це і зміцнював свої сили, вишукував потрібного слова. Пригадував пережиті літа своїх мрій. Пригадував собі те, що колись писав про душу людини, про її ненаситні прагнення віри і туги за якоюсь новою вірою.

Ще раз перевіряв усе:

– Що робити? Що чинити? Як почати?

Знав усі старі й нові вірування. Знав, як розпочинав сівбу своїх думок Зороастр, Будда, Мойсей, Христос, Магомет. Знав, що було до них і що нового після них постало. Знав сектантів, маніяків, божевільних, шахраїв, мрійників і натхненників, і тих, що були у свій час, і таких, що на цілі століття запізнилися.

Шукав їх по шпиталях, де сидять зачинені звихнені творці нового життя. Студіював твори психіатрів, переглядав випадки й приклади з досвіду відомих людей науки.

Сміло й уважно дивився у себе. Вивчав своє життя, день за днем зважував свою думку, рахував удари серця. Знав, що не був божевільний.

Знав, що роблять за наших часів люди, які вірують, що їхніми устами говорить нова, невідома етично-суспільна правда. Різноманітно розпочинають вони свої дії. Пишуть товсті твори, що їх читають люди, які не потребують ніякої віри. Пишуть тоненькі брошури і безплатно роздають їх на вулицях. Тих уже ніхто не читає. Утворюють свої конференції, на які сходяться сноби й істерички. Домагаються голосу на великих людських зборах, що їх скликають різні політичні угрупування. Оголошують себе кольоровими афішами і під звуки сурм виголошують промови про бога, чорта і про обов’язки людини, співають старі або нові псальми, роблять все те, щоб догодити масі. Організують школи, до яких ходять ті, що бажають вчитися; утворюють колонії, до яких ідуть ті, що не мають куди дітися; відчиняють шпиталі, де лежать хорі, і закладають майстерні, куди приходять ті, що не мають праці.

Сучасність не давала йому ніякого досвіду, ніякого зразка. Його охоплювала огида, коли він дивився на «армію визволення», і смішними здавалися пророки з мас, які кожної неділі вилазять на свої стільці на вулицях Лондону, щоб зачепити прохожих і нудити їх своїми теревенями.

Хіба ж людність не потребує вже релігії? Хіба ж тій страшній потворі, що нею є сучасне життя, соціалізм дасть якусь раду? Хто і як задовольнить болючі прагнення людської душі? Хто дасть справжню й достатню відповідь на всі питання сьогоднішньої людини, яка падає під вагою всебічної кривди, яка душиться в отруєному повітрі сьогоднішньої культури? Церква обіцяє їй «царство небесне» і радить нести тягар життя.

Соціалізм доводить, що буде рай на землі, і радить важко працювати для щастя правнуків. А що ж має бути сьогодні? Що для тієї людини, яка живе тепер, яка ось зараз гине в оцій годині? Кого задовольнить сама надія? Кого заспокоїть сама боротьба? Що заглушить той жахний зойк, що ним повна є кожна переходова хвилина? Що заглушить його, коли він вітає над містами, над полями, коли він затихає лише в пустелі, в диких горах, над безмежним океаном – там, де вже нема людини?

Щоб розважитися, людство випиває море алкоголю; щоб задовольнитися, людство розхристується і цілий світ перетворює в необмежну розпусту. Замість церкви став шинок, весталка перетворилася в повію. Там гасне пекло поточного моменту. Там всі екстази й там щира розвага тих, що страждають сьогодні, що жадають щирої, хвилевої радості.

Є одчайдушні, що справді ненавидять – такі, що не хочуть уже чекати ні одної хвилини, бо вже все зрозуміле і всього мають досить. Ці, не вагаючись, порушують людське й боже право, сміються з усякої розсудливості, плюють на цілу культуру, глумляться з краси і стають дійсною пошестю страху серед вільних громадян Заходу. Як на скажених псів, полюють на них всі уряди, всі церкви і всі думки суспільства. А коли через якийсь час де-будь в Європі чи в Америці вибухне динамітова бомба, коли гинуть невинні люди в модній кав’ярні, або на заповненій юрбами вулиці, чи в переповненій церкві, – тоді здригається цілий світ, бо хоч кожна бомба падає без своєї мети, без виразної думки, без свідомого призначення, і хоч падає вона на що-будь і на кого-будь, але обов’язково влучає у світ.

Дія, що незрозуміла для забитого економічно-політичною логікою розуму, а тому її переслідують в цілому світі – як поліція, так революціонери. Творців цієї дії бере в свої кліщі логіка, а гільйотина відтинає їм голову. Наука розглядає і препаровує їхній мозок, шукаючи під мікроскопом того, що сталося і – чи були вони обтяжені спадковістю, чи звичайні божевільні? Або – чи були вони злочинцями без честі й віри? Ні! Це люди, які вже не мають у що вірити, бо вже все зрозуміли і всього мали досить. Це люди, які лишилися віч-на-віч зі своєю кривдою. Це люди, які вже нічого не хотіли чекати.

Отже потрібна віра, бо вона є тугою і голодом щоденним цілого людства. Справедливості і кари жадає кожна душа.

Нова й остання правда буде та, яка дозволить голодній людині витягнути руку до хліба, та, яка дозволить і накаже їй забити кожного, хто стане поперед дороги. Нова віра буде наказом і виконанням наказу, буде правом і обов’язком, буде міститися в кожній поточній хвилині. Її перша заповідь: не можна чекати!

Її право скаже: бери для себе, живи для себе, бо це значить, що ти робиш для всіх, для майбутніх, для вічності.

Не шануй свого і чужого життя, поки ти перебуваєш в боротьбі. Не шануй нічого, опріч ненависті до твоєї кривди.

Нова віра мусить бути зрозуміла кожній покривдженій людині.

Нова віра прийде на світ в потоках крові і засипле його грузом знищення.

З неї народиться людина – міцна, щира, гідна, яка витримає всі свої кривди.

Моя віра є лише початком того, що ще настане, але з неї все мусить черпати. Якщо коли-будь людство заблудить, то мусить повернутися до мене.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Глибоко в душі мав певну, незламну і невідкличну ідею. Шукав для неї простого, всесильного вислову. Мріяв, що прийде до людей, як Мойсей зі своїми заповідями, – з короткою, ясною правдою.

Але де ж його «вибраний нарід»? Де саме може найяскравіше виявитися ця нова правда і якнайшвидше вибухнути в дії? Поки охопить світ, де вперше почується її громове слово – дія?

Давно вже знав, що тією першою дією, що тим славетнім віщуном не буде народ польський. Колись глибоко кохав своє родинне місце і своїх людей. Не знав іншої дії, як лише своєї і для своїх. Розумів кривди цілого людства, але болів серцем лише тією кривдою, що відчував її навколо себе. Для свого народу мав він сльози, заміри і дії свого життя.

Потім пішов далі. Минули літа, коли не чув землі під собою. Не думав словами жодної мови, ніде на землі не мав свого місця. Забув, хто він такий і де народився.

Тепер, коли настала година останнього іспиту й дії, то з холодним і проникливим вирахуванням шукав для себе відповідного оточення.

Ну й що ж би він міг діяти в Польщі, де ще спали всі творчі сили, коли вже десь там, у широкому світі, виразно й потужно ці сили виявляли себе, вчили і виховували людство? Хто слухав би його в країні, яка має зібгану душу, яка шанує лише реліквії минулого й яка за єдину дію свого життя вважає молитви до старого, безглуздого бога – помилуй нас? Багато витерпів, але тісно жив цей трудящий народ польський!

Де ж шукати життя в польському народі? Де ж його справжнє обличчя? Де ж його дії? Де ж його бунт? Де ж його перемоги? Де ж його поразки? Де ж його, кров’ю накреслена, ненависть і жадоба помсти?

Ні, не жив ще польський народ! Живе лише його щоденна кривава кривда й минуть довгі літа, поки його, як слід, скривавить соціалізм. Поки ж він розбудиться і зробить щось, то скорше зрадить тих, що хочуть тієї правди, що вже з’являється в старій Європі.

А тимчасом злетить на країну вістка про ту нову правду, що була близько, але одначе стала далеко, вимандрувавши в чужу країну.

Поїде. Залишить назавжди бідну, нужденну країну. Його правда знає свою дорогу. Знає, де й кому сказати перше своє слово.

Там, де старі своїми діями люди. Де не є чужа звичайна кривава війна громадянська. Є люди, які протягом ста літ різали свою шляхту, втяли голову королеві і королівському родові, звалили бога, спалили на велелюдних площах кості святих і чудотворні ікони, але проте ще не втяли голови своїй кривді. Протягом ста літ боролася й підносилася, падала й відступала хвиля народного гніву. Лилася кров. Минали трони, республіки, династії. Багато разів розбитий, багато разів обманутий – повставав народ в новому поколінні і ніщо, жоден удар не міг його добити.

Було так за давніх часів.

Поспішався стати на улицях Парижа, де ще свіжа була пам’ять боротьби, де ще блукали по вулицях відгуки пострілів і смертельних зойків, де чувся сморід неприбраних трупів і хвилювалися хмари порохового диму, де ще не встигли замести сліди знищення, що лишилися після бойовищ та пожеж.

Там є демократія і «вільна республіка». Там уже ніщо не закриє оголеної правди і там народ розумніший. Там живе помста синів і дочок колись замордованих батьків. Там на цілий світ є єдине місце розкоші й багатства і там є передмістя, де сто тисяч людей живе в курінях та норах, а живиться тим, що вигребе вранці на смітниках.

– Там під чорним прапором знайду людей, які вже дозріли й ладні прийняти мене і мою віру.

Швидко зібрався він у дорогу. Не мав з ким прощатися, не мав таких справ, щоб треба було їх полагоджувати. Свою вбогу рухомість подарував сторожеві, ще раз спалив багато паперів, спакував трохи книжок та одягу у валізку і поїхав на станцію.

Коли їхав вулицями Варшави, то вперше протягом багатьох літ почув у свому загартованому серці неймовірно болючу тугу.

Відчув, як в одну мить віджили всі давні людські почуття. Катував себе протягом довгого часу в запеклій, одвертій боротьбі, змагаючись філософією, розумовими міркуваннями, присипляв чуйність серця, витравлював свої почування голодом, відсував їх розсудливістю і от дочекався, що раптом всі вони стали навколо нього. Налягли на груди і привалили його цілою силою. Тоді ж відчув, як наблизився хтось давній, любий, коханий, кого наче не було ніколи. Важко дихали зболілі груди, відчуваючи навколо шиї тремтючі руки. Дивні любі уста шептали йому щось на вухо, пливли з очей гарячі сльози, останні сльози. Хтось такий прощався з ним, хтось жалкував за ним, хтось з невиразним риданням говорив йому щось про цю розлуку.

Якась нова душа, щойно народжена, єдина й найближча благала його останній раз в житті: не лишай мене саму, візьми мене з собою! Якже ти сам підеш в таку страшну свою дорогу?

Якась нечувана хвиля набігла на нього, перекотилася, схвилювала душу до дна і зникла.

– Чи ж ти жив, як повинен був жити? Чи ж ти знаєш, де твоє щастя? Чи ж ти знаєш, де твій власний день? Чи ж ти не жалкуєш, що робив так? Отямся! Озирнися ще раз назад себе!

У вуличному галасі і стукоті коліс охопив його божевільний страх:

– Помиляєшся! Згинеш, згинеш!

І, здавалося йому, що він повиснув десь на страшенній височині і дарма хапається руками, щоб затриматися, щоб не впасти в прірву, на цей байдужий світ, який розіслався навколо нього, а сам такий велетенський і немилосердно спокійний.

І враз усе зникло. Лише одне рідне місто, що його вже ніколи не побачить, прощалося з ним тихим, болізним шепотом:

– Але ж поглянь на мене ще раз! Поглянь!

Глянув байдужим оком, – бо вже ж був знайшов себе, – але в цю саму хвилину ясно відчув, що в ньому дійсно народилася нова людина.

Раптом зникла кудись його самотність і самотні міркування. Забажалося затопити себе у велетенському, гомінкому і потужному творчому житті, отут, між цими димарями.

Затужив за юрбами людей, за приятелями, за ворогами, за боротьбою на смерть і життя.

Закрутив його й поніс за собою неповздержливим рухом хтось невідомий і повів до його справжньої мети.

Самотній був він у чужому світі, який стільки вже з’їв правд і тих, що правду носять. І самотній повернувся він тепер лицем до свого міста, але колись світ ще почує про нього. Залізними обіймами привітає його перший день проби, перший день його дії.

Ми ще побачимо його…

Примітки

Подається за виданням: Струг А. Підземні люди. – Київ: 1928 р., с. 9 – 38.