Від руки товариша

Андрій Струг
(переклад К. Поліщука)

Валер слухав, слухав, уже годин зо дві слухав. Коли суперечки припинялися на хвилину, в короткій паузі між одною й другою промовою, він підносив схилену голову й каламутними очима дивився навколо, наче не пізнавав нікого.

Дійсно, усе якось одразу змінилося. Наче чудо якесь відбулося, – не був же він п’яний. Все цілком відмінилося. Навіть кімната не та, хоч уже ось цілий рік, як вони тут завжди сходяться. Що не візьмеш – усе не таке. І вчорашній день не той, і завтрашній – чорт знає до чого подібний; все догори ногами і тільки – чи це землетрус, чи так кінець світу. А йдіть ви всі до чорта!

Хоч би що-будь зрозуміти, перечекати. Якже це так? Якже це може бути? Та хто таке чув? Нехай йому сто разів у вічі показують, нехай! Ну й що ж із того? Нічого він не розуміє, нехай тут хоч мертві з могил повстають і стануть свідчити.

Не інакше, як п’яний, хоч і без горілки. А в голові так і стукає, так і стукає – хоч ти гвалт кричи.

– Це якісь чорти, дияволи. Відома річ, що їх давно немає, так само як і бога на небі давно вже немає. А тут, от, прийшли, з’явилися, чорт їх знає звідки.

Прийшли бісові діти. Один узяв у чорні лапи долото і приставив до голови, з одного боку чола, до другого, куди йому самому захотілося. А де цей чорт вибере місце, там зараз же другий чорт по цьому ж самому долоту – молотком зверху – раз і два – з усієї сили гатить. Дивиться пройдисвіт, де болячіше, – там і стукає по чотирнадцять разів без спочинку. Теж, диви, ковалі!

Дивись, небагато часу мине, якась хвилина, – віддовбають йому навколо череп, наче шапку. Струсне головою – і відлетить покришка. Відкриється все нутро мізку і вся душа. Не вухом чує він, що говорять навколо, а цілою душею – аж болить. І чого вони, чорт би їх узяв, так галасують?!

– Пізно, пізно! Час кінчати. Про віщо тут іще розмовляти. Лишіть свої суперечки! Чи чуєте ви там?!

– Не бешкетуйте там! До порядку!

– Товариші!

– Тихше там! Починаємо голосувати.

– Тільки, записками, це ж таке діло.

– Ой, ой, які ніжності! Ксьондза ще запросіть для більшої паради.

– Коли боїтеся, так давайте. По записках?

– Ну?!

– Та хіба ви тут не свої, чи що?

– Пора, пора кінчати: все вже відомо.

– Та що ж кінчати, коли ще тільки почалося, коли ще нічого не відомо?

– Господи, господи, – дивиться Валер на хлопців. У хмарах диму, в жовтому півсвітлі кухонної лампи блищать похмурі погляди, розпалені, чужі обличчя.

Погрози, крики. Ті, що ніколи не промовляють, цього разу повилазили з кутків, і саме вони найголосніше вигукують. Видко, що трапилося щось дуже поважне.

Стасиновський говорить заїкаючись, якимсь не своїм голосом, стукає кулаком по столу, лається, не розбереш ні слова, що він таке каже. Його перебиває Сухий, щось пронизливо шипить, так, що від його шипіння мороз іде по шкірі. Його лице з видутими щелепами перекривлюється і, здається, що він хоче кусатися. Шипить щось. Кістляві жовті пальці, вимазані лаком, впиваються у стіл, наче кігті.

На хвилину все затихло. Валер чує, що його хтось смикає за плече. Це – Карась. Він дивиться на нього лютими очима і щось говорить.

– Кажи тепер ти, що думаєш! Кожний уже сказав своє. Ну ж, не тягни!

– Говори, Валерику, роззяв рота, на тебе сьогодня чогось і дивитися дивно.

– Правда, – підтакнув Карась. – Тут усі до одного повинні своє сказати. Чи так, товариші? Хоч ти німий будь, однаково мусиш. Справа торкається життя і смерті. Тут нікому не можна вислизати. Не таке це діло. Правда ж, товариші?

Валер тільки кашлянув від злобної люті; раптом встав із лави, випростався на весь зріст, так, що ледве було не дістав головою до стелі і підставив свого величезного кулака Карасеві під самісенькі зуби.

– Ти тільки спробуй, сволоч! Спробуй ще раз так на мене свої баньки витріщити, – спробуй! Спробуй тільки, кажу тобі! Як візьму тебе, та як тарахну об цю стіну, так від тебе одне лише мокре місце залишиться! Не смій зі мною так говорити!

– Ви чуєте, товариші?

– Мовчи! – крикнув до нього Валер так, що скло задзвеніло у вікнах і широко замірився на нього своєю м’язистою рукою.

Всі посхоплювалися з місць і, замовкнувши, чекали чогось. Але старенький Майхерт уже стояв перед розлюченим велетнем; узяв його лагідно за одну руку, за другу, і так затримав їх. Виглядав перед ним, наче малесенька дитина.

– Не роби з себе дурня, Валерику, і не галасуй так на всю Волю. Май, чоловіче, розум.

– А ти, Карасе, коли сам дурний і не бачиш, що з парубком робиться, так не дратуй дарма людини. А то, дивись, як би тобі не влетіло. Треба ж бути дурнем, щоб саме у таку хвилину…

– Це правда, – зауважив хтось.

– Легше, Карасе! Пусти, нехай старий як слід поговорить із хлопцем.

Карась шарпнувся, наче його щось укусило, підійшов до столу, глянув навколо на присутніх і заломив руки, так що вони захрупостіли в суставах.

– Слухай, Валерику, – почав старий лагідним голосом, не випускаючи його з рук. – Я в тобі, брате, бачу все, як є наскрізь. Ти тільки подумай: хіба нам самим солодко? Га? Був товаришом? – Так! Як і всі? Ні, не так: був кращий від нас усіх! Ти ж, брате, і не знаєш, скільки він роботи переробив за цей час, а я то знаю. Був він тобі другом? Добре! – тільки не забувай, що мені він був іще більшим другом і з давніших часів, ніж тобі. Це все треба розуміти своїм розумом. А розум от і говорить: не інакше – як смерть!

– Смерть! Смерть!

– Вирок уже винесено!

– Ножа тому, хто би захотів його захищати!

– От і ти повинен згодитися. Якби був сумнів або підозріння яке. Так ні ж – ясно, як на долоні, що правда: свідки казали, живі люди, знайомі, що ось тут сидять і можуть заприсягти, якщо потрібно. Доказ: його ж таки рукою писаний лист. Іще доказ: товариш, якого випустили із цитаделі, сам розповідає. Ти ж сам усе чув, сам усе своїми очами бачив, при тобі ж усе було. Якби було тільки підозріння, – так я перший, можеш повірити старому, не поспішав би. Та, на жаль, це правда, – жахна, неймовірна правда. На ньому смертний гріх і братня кров. Зрадник він і душепродавець. А ми – судді йому. Нічого іншого не вигадаєш, бо – перше – справедливість вимагає і робоча справа того, а друге: нам треба захищати себе. Не сьогодні, так завтра, позавтра піде чортів син, жандарський утриманець і виявить нас усіх до одного. Так от, дивись, Валерику, і згодься з нами, щоб усі знали, хто не знає тебе так, як я знаю. І стережися, Валерику, не роби дурниць, кажу тобі – стережися! Доброго серця свого стережись! Це кажу тобі я, старий уже.

Валер слухав з неймовірним напруженням і чув кожне слово, але не встигав подумати, що воно мало значити, як на нього валилося друге, третє, десяте. Знову нічого не розумів. І так було до самого кінця.

З безмежним стражданням душі дивився він на всіх навколо, шукав, чи немає кого, хто б зрозумів, що йому потрібне, що його мучить. Ні, всі очі блищали – одні суворо, другі так, наче вони навіть раділи чомусь.

Закрив лице своїми величезними долонями і стояв так, наче стовп посеред хати. Ох і довбали ж вони його нещасну голову, оті дияволи-ковалі.

Раптом він підійшов до столу і важко обіперся ліктями. Так, нахилившись, утопив очі у стіл, у те місце, де лежав жахний документ.

Намагався щось зрозуміти, чув наче звідкись, здалека шепіт: «Ножем, ножем, щоби без галасу. Удвох, – трьох забагато, – один не подолає, хіба якби Валер». «Тихше, а то раптом знову сказиться». «Головне – де, щоб заховати таємницю». «Тільки треба сказати тим, хто за це візьметься, що коли там щось до чогось, то за це єдина кара – шибениця». «Та вже краще вона, ніж вічна каторга». «Мені – лише щоби партія потурбувалася за матір, тоді піду хоч зараз сам». «Ні, одного мало».

Несподівано Валер почув у душі якесь полегшення, якусь зміну, почав потроху заспокоюватися, вир у голові почав крутитися все повільніше, і він почав схоплювати уривки думок, почав пригадувати – де він і що це за документи лежать на столі. Почув голос у горлі і почав виголошувати невиразні уривки думок, наче повторюючи їх за кимсь іншим, наче читаючи по книзі. Говорив – то тихо, то раптом непомірно голосно і весь час уперто дивився на стіл, наче б це все там, на столі було написано.

В кімнаті зробилося тихо. Товариші відчули страждання Валера, навіть самі ніби перейнялися ним, – тільки Карась усе заламував руки і підіймав очі до стелі, наче прикликаючи когось у свідки. Але бачучи загальне співчуття до велетня, він не знімав скандалу, – тільки натягнув на обличчя в’їдливу усмішку і так стояв із нею ввесь час, коло дверей, слухаючи, що говорив Валер.

– Якщо воно й справді так, то як же оце тепер? Скажіть мені, товариші, от ви, що всі тут, як є, на місці! Що ви тепер із собою робитимете? Де ви собі, товариші, куток знайдете? Господи, господи! Дайте пораду, – ви ж розумніші, більше знаєте, ви ж старші. Яке буде тепер ціле життя ваше, як от ви завтра прокинетеся? Ну, скажіть же ви мені, скажіть! Скажіть!

Яка жахна загадка, яка невисловлена таємниця була в оцих словах, сказаних змучено хриплим шепотом. Не одному з присутніх видалося, що тут, у цій вже сто раз обміркованій справі є щось жахне, про віщо ніхто не говорив, і, що найжахливіше, – не подумав. Тільки Валер.

– Три роки до цього. Це тільки так здається, що недавно. А для мене… Що я таке був? Який я був? Та що й казати! Сухий пам’ятає, Вус пам’ятає, – пам’ятають усі на Волі. П’яницею гірким був я, по канавах ночі перележував. Скандали по шинках улаштовував, а скільки раз у буцегарні висиджував. І нічого для мене святого не було. Свою рідну матір бив; може з того й померла, але вже напевне, у всякому разі – від скорботи на мене, на таку потвору глядячи.

– Так, я був останньою людиною. Товариші, друзі – також сволота, один одного гірше; не один із них уже зараз десь у криміналі гниє. Найгірші хулігани Волі – це були мої найкращі друзі-приятелі. Поліція боялася нас. Не один із них своїх коханок на заробітки посилав і за ці гроші пиячив – і я з ним туди ж таки! Ох-ох!

– Три роки перед цим, товариші, всього тільки три роки! Що я знав про соціалізм? Навіть слова такого не чув. Звідки волоцюзі-хуліганові про такі речі знати?

– І от стрінувся з ним. Випадок нас звів, познайомилися ми і слово за словом. Три роки перед цим. І не віриться.

– Ну так що ж?! – вигукнув раптом, витискаючи цей крик усіма своїми могутніми грудьми і обводячи гарячим, божевільним поглядом обличчя присутніх, – Хто з мене людину зробив? Хто витяг мене з помийниці? Хто навчив мене розуміти соціалістичну правду? Хто мене до партії впровадив? Хто зробив так, щоб ви подали мені руку, що своїм товаришем вважаєте? Хто це зробив, що я удруге на світ народився?

– Тихше, тихше!

– Валерику, ради Христа, схаменися, брате!

– До чорта лисого з цими комедіями! – почав було Карась, але стрінувшись з його божевільним поглядом, замовк.

Валер заспокоївся і, витягнувши вперед руку, показував пальцем кудись у куток кімнати. Хвилину він не вимовив ні слова, збирався з силами, боровся з собою.

– От бачу його, як живого. Кожне його слово чую і пам’ятаю. Каже: «Для початку перестанеш пити». Хто з того часу бачив мене п’яним? Хто бачив мене хоч раз?

І як гримне кулаком по столу.

– Тихше, до чорта!

– Лампа!

– Добре, тільки дівок тягати також соціалістові не личить. Хіба я знав, що воно таке ота проституція? Одружись, каже, із жінкою порядною. Правильно! Одружився я. Що тільки він мені скаже – роблю. Як свого бога слухаю. Як вірний пес в очі дивлюся, – що він скаже? Ходили ми з ним на полювання – на шпиків. Мене він брав завжди з собою. Розуму, каже, в тебе немає на другі справи, – нехай собі інші агітують, а є в тебе розум у кулаці. Катай, каже. Я й не дивлюся, хто та як, – його голова. На кого покаже, тому й по голові. Чому тепер, товариші, сюди на Волю ні один з них не з’являється? Ходили ми з ним і далі, до самого міста шпиків чистити, як гицлі на собак. Сміливий був він на такі справи, ні на що не дивиться – катай! Одного разу вночі на Повислі, наздоганяємо ми одного – тікає, галасує щосили; дігнав я його під парканом, а тут чорти патрулю надіслали, три козаки галопом летять. Дивлюсь на нього, що воно буде? Хоч би оком моргнув: одного, каже, за другим, та так, щоби не промахнутися! Взявся за патрулю, раз тільки нагаєм по морді дістав, – але тут уже я дуже розгнівався. Про нього думаю. Його визволяти хочу, а то гадаю – повісять. І що ж ви думаєте? – погнали ми козацьких коней самих по Черняхівській, і нічого, – тихо.

Голос його звучав усе тихше. Нарешті він зовсім замовк. Вичерпалися у нього всі слова, які були в запасі. Хотів та не міг продовжувати, – наче язика йому одняло.

Слухав він з хвилину, як товариші, перебиваючи один одного, щось йому говорили, хитав головою, нічого не розуміючи, поки нарешті знову не прокинулася в ньому болісна думка і не найшлося слова, що само вирвалося криком із уст. Всі замовкли одразу.

– Ну й що ж? Говоріть ви, як ви розумніші за мене! Кажіть, як же тепер? Ну як тепер? Що тепер залишилося? Немає ні в кого віри? Певності ніякої немає? То звідки ж я знаю – може й ви завтра будете душепродавцями? Тепер же нічого не знаєш. Ще вчора він був нашим товаришем. Ну, а взяти хоч би товариша Майхерта, – хто що може сказати? Адже ж ніхто ж тепер не може поручитися, що й він не візьме й не піде до охранників.

– Всі ручимося – притримай свого язика!

– Дурню! Черепок твій як ковадло; молотом би тебе по цьому черепку, а тоді й зрозумів би. Дурень!

– Я скажу тобі, коли в тебе самого розуму не вистачає. Було б це саме, якби Майхерт так зробив.

Старий намагався говорити спокійно, як говорять з нерозумною дитиною, але цілий дрижав від обурення і навіть почервонів.

– Якби що-будь таке викрилося, – чи розумієш ти, дубино, циклопе, покришко ти бичача, – так тоді товариші скликали б такий самий суд, і найшовся б такий самий, що пішов би до Майхерта з револьвером, або з чимсь іншим таким, і сказав би йому: «Був ти, Майхерте, товаришем, а тепер ти – падлюка і провокатор, так іди ж ти тепер геть до чортової мами!» – розумієш тепер? Нічого не розумієш? Ну, так слухай же, якщо ти такий дурень: пішов би Майхерт до чортової мами з ганьбою, і все це було б написано у «Робітникові» на вічну й прокляту пам’ятку, а соціалізм лишився б на віки вічні, а з ним лишилася б і правда, як була! Ну?!

– Правильно! Ви, товаришу, й глухого переконаєте.

– Глухого, та не дурного.

– Перепроси зараз же, Валере, розумієш? За саму таку поведінку перепроси, за дурощі свої. Таких речей не можна говорити такій людині, як товариш Майхерт.

Валер не знав, що й сказати від збентеження, бо дуже поважав Майхерта. Взяв себе в руки, заспокоївся трохи і повернувся до старого. Той стояв похмурий, – коли раптом Валер нахилився і – цмок його в руку.

Це всіх зворушило, бо ще ніколи такого між товаришами не траплялося.

Заспокоївся й старий.

– Ну, ну… Вдруге краще дивись, та не роби мені, старому, прикрості. Я ж тобі батьком міг би бути; тільки якби це так було, то не був би таким дурнем.

– Що з тобою, Валерику? Заспокійся!

– Води!

Велетень захитався і важко прихилився до стінки, так, що ввесь дерев’яний будиночок захитався. Намагався дати собі раду, стиснув руками голову, видно було, як він намагається пересилити себе, – і раптом вибухнув жахним спазматичним риданням. Страшно було дивитися, як страждає ця людина-велетень. І знову не один подумав, що тут повинно бути щось надзвичайне в цій історії. Тільки що саме? Провокатор – так смерть йому, діло звичайне. Але видно, що це не зовсім така вже проста справа.

– Ну, ну, Валерику!

– Іди ти додому, та виспись! Виспишся – полегшає тобі, а завтра встанеш і все зрозумієш, – знову заговорили робітники.

– Та й як це зрозуміти? Тож, навіть, повірити важко! Приходить він до мене вчора, приносить літературу, показує: «От моя кореспонденція, сам писав», – каже. І хороша така кореспонденція: «Фабрикант – Пінкевич у жандарській охранці». Вчора, вчора, – га? – чорт би його взяв! – А сьогодня що? Та ж тут у тебе все нутро перевертається.

Валер голосно ридав і, ледве вимовляючи слова, щось говорив, уривав, і знову починав, так, що ледве щось можна було зрозуміти.

– Як же я повернуся додому? Як же я жити буду? А завтра ж як? Як же? О, господи, боже ти мій! Прийду додому. Як же я до дітей… до колиски, гляну? І навіщо ж вам жити, немовлята ви мої бідолашні? Навіщо – ось на такому світі? Візьму одного, візьму другого, з… задавлю, – щоб вони не діждали такого.

Як уміли, заспокоювали його; навіть Карась пом’якшав, побачивши такий одчай. Нарешті з огляду на те, що ще треба було про дещо поговорити, Майхерт вирішив відіслати парубка додому, щоби не перешкоджав.

– Я ручуся за нього. Я не про чесність говорю, це ж знає кожний, а що піде він просто додому, що не зробить дурниці через свою зайву доброту. Я ручуся словом. Іди, Валерику, додому, а завтра я все тобі…

– Гаразд! Віримо! – заявив Карась. – Нехай тільки тут при всіх згодиться, що й він – за смерть; нехай скаже одверто, голосно. Без цього я його не пущу. Тому що як є така ризикована справа, а то ще чого доброго і шибениця, так треба, щоби всі зімкнулися щільніше, – всі, як одна людина. Так треба, щоби було по припису. Нехай Валер голосно скаже.

І Валер може й зробив би те, що йому наказували, та на свою біду, Карась підійшов до дверей і затулив їх своєю спиною, наче б і справді не бажаючи його випустити.

І в одну хвилину сталося несподіване: як підбіжить велетень до дверей. Ледве не в повітрі полетів Карась, просто в куток кімнати, де стояли горшки й помийниця. Задзвеніли черепки.

З тріском піддалися двері, як тільки Валер схопився за ручку; зламалася засувка, вискочив замок, і як гримне він за собою дверима…

В кімнаті все захвилювалося. Лаяли Валера, лаяли Карася, лаяли навіть товариша Майхерта. Деякі вже бралися за шапки і один лише побитий Карась із очима, що палали зненавистю, вимагав, щоб у вироку було сказано і проголосовано, що на той випадок, коли присуду не пощастить виконати, Валерові – смерть. «І вже знайдеться такий, що з ним дасть собі раду, – аджеж і на слонів полюють».

Але всі до одного були того погляду, що треба поспішати попередити можливі події, а вирок треба виконати завтра ж.

– Завтра до цього часу все повинно бути закінчено. А ні, то ще догадається, сволоч! По очах наших дізнається. І тоді вже нам його не спіймати. А сам він візьме, та всіх і виявить, вже просто хоч би для власного рятунку.

– Ну, так значиться, – хто? Хто ж береться?

Всі знали і раніш, що це питання повинно бути поставлене аж наприкінці. Не один із присутніх думав про це останнє і в той же час – найперше питання протягом усього вечора. І не зважаючи на це, всіх охопило якесь тремтіння. І в моторошній, могильній мовчанці залунав іронічно-ущіпливий голос Карася:

– Ну що ж? Хіба вже я?

Валер біг через густу пітьму Вольських провулків, місячи грязюку величезними чобітьми. Якби хто-будь знайомий зупинив його і запитав, куди він поспішає, він напевне не дав би відповіді. Саме навіть питання здивувало б його. Але швидкий рух, холодне повітря і непроглядна пітьма вплинула на нього заспокійливо. З голови вилетіли безладні думки, перестало боліти в тім’ї. Він швидко біг уперед, неначе у сні, начебто хтось такий підштовхував його своєю силою; корився йому, дихав глибоко, несвідомо радіючи тому, що з кожним кроком віддалюється від того страшного місця, як від якоїсь жахної небезпеки. Лише тоді, коли з пітьмі випливли й вималювалися на тлі каламутного неба величезні снасті воєнних елеваторів, коли він наштовхнувся на залізничні рейки, він озирнувся і почав обмірковувати, де він перебуває. І тільки тут знову перед ним встало все огидне і незрозуміле, що він недавно пережив. Мовчки, зціпивши зуби, почав він бити себе своїм могутнім кулаком по голові серед цієї нічної пітьми і порожнечі. Зойк безсилою люттю виривався з його грудей.

О, наскільки йому було б легше, якби він почував у цю хвилю в своїй руці десятифунтовий молот! Старий майстер Шмигельський підставляє йому червоного розпаленого валка, перевертає його кліщами, а він розміреним рухом, без спочинку, б’є молотом: раз-два, раз-два. Почуває приємне напруження в руках і спині, почуває як блискавично падають ці його удари і в’язнуть у м’якій масі металу, чує як вони глухо, але могутньо звучать.

Стискав кулаки і бив ними пітьму, погрожуючи комусь. Кому? Ось це саме і гризло його найбільше, що він не знав – кому. Кого бити? На кого скерувати свої нищівні удари? Щоби одна тільки м’язга залишилася. Не знає. Не знає.

Хіба що, може Карася одного? Зуби в нього стискалися, як тільки пригадував його. Оці його вічно насмішкуваті очі. Ех, якби він його запопав! Ну, а всі ті? Всі до одного! Всією зграєю! Тому, що всі думають, що це правда.

Тут він зупинився, як у землю вліз. Чому ж це там не прийшло йому до голови? Чому тільки зараз, уперше. А така ж звичайна справа. Чому ж він так повірив одразу, з першого слова? Чому пішов як дурень за всіми? І стільки муки, стільки страждання!

Щось таке затанцювало в ньому від радості. Неправда! Може бути, що це помилкові докази, але якісь докази повинні бути, тому, що хто-хто, а Майхерт не запідозрів би людину без підстав. Але що ж це за документи? Лист, написаний до нього, якісь донесення і якісь гроші, а потім – умова про місце, де зустрінутися. Нічого виразно не сказано. Можуть же і у нього, як і у всякого, бути свої справи. Показати б йому листа в очі, а тоді б подивитися. А то просто, відразу, – б-бах і присуд! Ох і поспішає ж Карась стерти його, хочеться йому командувати, гордість його заїдає. Такому-то не важко повірити в чиюсь зраду. Ого! А у Майхерта й інших очі затуманені, – бачать папір і, поза тим папером, нічого більше.

Його власний лист! Хм… Та ж цей один лист іще нічого не значить. Тільки що разом із тим листом. А той… так саме нічого ще не доводить.

У тому ж і ціла справа. А те, що розповідає той незнайомий товариш, так теж треба б його послухати; певне, вже дуже його накрутив Карась… або й навчив… його…

– Треба мені, певне, повернутися, – тепер я інакше поговорю.

Знову блакитні, вицвілі очі і шляхетне обличчя Майхерта. Руки у Валера опустилися. Що робити, що думати? Неправда, – тільки нічого більше не лишається, як побити всіх тих, до смерті, за одне тільки підозріння. Правда? – Коли ж так, то тоді піти ген-ген далеко до міста, перейти його впоперек аж до Висли – і на міст, а з мосту у воду, – тому, що не можна жити, коли це правда?

Він ішов все вперед, важко працюючи мозком. Ожили в уяві всі оповідання про різноманітні зради, про провокації минулих років, про якогось Сидорку, якого Майхерт добре знав, який запродав його самого і цілу купу інших хлопців.

Було так саме, як і тут: був добрий товариш, на чолі других ішов завжди, багато років служив справі, але прийшов час, – перепаскудився і найнявся до жандарів за Іудушку-душепродавця.

І його також засудили товариші. І також не один знайшовся, що не одразу повірив і сперечався з усіми. Не раз розповідав йому про цю справу Майхерт: «За одну ніч, каже, я тоді посивів».

І згадав Валер першу хвилину, коли він дізнався про це усе. Ні хвилини не вагався. Одразу повірив, хочби що в ньому зойкнуло, – ні, одразу повірив! Чому? От, що тут найстрашніше!

Все затяглося туманом в його голові, тому, що знову виповзло наверх переконання, що все це правда. Знов відкривалася перед очима безодня: немає на світі правди, немає соціалізму. Всюди є тільки падлюки, нічого не зробиш і світу на новий кшталт не перетвориш.

Відвертаючися від цієї істини, намагався уникнути, пробував уявити собі, що це лише сон, і що за хвилину він прокинеться і все одразу припиниться. Ех, стане легко й радісно! Скорше б уже прокинутися! Мучить його змора, давить, давить.

Стогне, неначе крізь сон, хрипить. Чому ж його не збудить жінка, як і завжди? Спить баба, не чує.

Нарешті вийшов із вузького провулку Костельної вулиці. На Вольській трохи ясніш. Де-не-де проходили люди, у вікнах іще горіли огні. Тут уже важко було дурити себе, що це не більш, як сон. Це правда, жива правда!

У безнадійному розпачі зайшов Валер до найближчого шинку. Там було гамірно і людно. Дивно якось вражало це піднесення після порожнечі і тиші на вулиці. Дух спиртових випарів розворушив його. Старі часи, старі мерзоти стали перед ним як живі. Галас, крики, пияцтво, безладне гультяйство, дівчата з безсоромними очами, друзі-приятелі «з-під темної зірки» і сила, що джерелом била по всьому тілі. Гей, гей, тільки б забути про все, тільки б сп’яніти по-давньому, а тоді хай усе завалиться, коли так…

Поспішно пропхався до шинквасу.

– Спирту, велику!

Та ж сама «панна» наливає, тільки лице у неї наче ще більш припухло за ці три роки. Всі три роки сиділа на цьому самому місці. Його чекала. Повернешся – думала собі – повернешся. До горілки всякий повертається. Чи перед ксьондзом, чи перед соціалістом, чи перед якимсь іншим богом зарікався. От ти й повернувся. Ну, добре! На, пий на здоров’я.

Спирт на хвилину вдарив йому у голову. Надто вже відзвичаївся. Кров прилила до очей, в голові загуло, ще хвилина – задихнеться. В горлі страшно залоскотало, закашлявся.

– Ге-ге, який паруб’яка, як добрий дуб’яка, а пити не вміє!

– На панну Лорку задивився! Не дивись на неї як п’єш, у панни Лорки погане око.

– Горілочка до неї назад вертається, як до матері рідної, хоч і через горло.

– Погана це ознака, – їй-бо! Слухай, Лорко, не заплатить хлопець! Тримай його…

– За що хочеш…

– Ха-ха-ха!

Глянув Валер у бік, де сиділо товариство. Четверо гуляк сиділи навколо круглого столика. Обличчя веселі, п’яні. Один, що сидів спиною до залі, повертав шию, як лише міг, і реготався просто йому у вічі. Валер розумів, що це за публіка – у кожного ніж за халявою. Битися хочуть. Гаразд!

З охотою присунувся ближче до столика.

– А ви це чого, босото, зуби шкірите, наче б вони були у вас на продаж, га-а?

Вимовивши це, схопив за ковнір двох, що були найближче, притиснув донизу і, коли підборіддя їх уже торкнулося стола, стукнув їх так підборіддям об стіл – раз, другий, третій. Потримав їх так ще з хвилину і відпустив.

– Ну, це тільки так, для першого знайомства.

І якнайспокійніше повернувся знову до шинквасу, закусив оселедцем і, не поспішаючи, розрахувався. Чекав не без таємного бажання, що ті змовляться, встануть і всі разом підуть проти нього одного, щоб помститися за зневагу. Майже всі на залі дивилися на нього зі злобною радістю. Чекали більшого скандалу. Деякі півголосом уже закладалися.

– Однією рукою усіх їх покладе, – три гривеники ставлю.

– Кишки ж у нього не з заліза, – ножик прохопить. Ставлю п’ятдесят проти…

– Карбованця ставлю на парубка. Візьме їх голою рукою, – бояться дурні!

– Гей, сором, паруб’ята, що й казати!

– Він їх примусив язика прикусити. Тихо сидять. Який сором!

– Три карбованці ставлю на парубка! Хто закладеться?

Валер чекав. Забув уже про все і п’янів своєю перемогою, цією ліцитацією і підмовлянням. Спирт одразу вдарив йому до голови. Сили прибуло. Наче не було цих трьох років. Знову все було, як і тоді. Ой, накласти б!

Глянув нетерпляче на ворогів, і стрінувся з тупою, мерзенною, переляканою усмішкою одного з них. Здригнувся.

– Це ти, Антолеку? Погане твоє діло, до чого ти тепер здатний! Давненько ми з тобою не бачилися. Не такий ти був. Тьху, чорт би тебе забрав!

Плюнув і пішов геть. Публіка з пошаною дала йому дорогу. Хтось прошепотів:

– Соціаліст.

Спирт піддав надзвичайної легкості його рухам і думкам. Широкими кроками, почуваючи у всьому тілі якусь чудодійну теплоту, ішов він у напрямку міста. Похмурі думки відійшли геть. Все здавалося надзвичайно природним. Провокатор, так провокатор! Що ж тут дивного? Трапляється. Тільки ті всі погано роздивилися. Еге. Сидять там і радяться. Комедія. А завтра прийде він сам, і все розвіється. Підозріння, – мовляв, – перепросять. Ну, а коли справді провокатор, так значить стільки часу грав комедію. Ну й митець! Вся ця історія почала здаватися йому страшно смішною. Подумати тільки: всі уявляють собі так, а він тобі диви, стиха кахикне на кого схоче, та й гайда до арешту. Ха-ха-ха! Так саме робили, – от хоч би оцей паршивий Анатолька: друзі-приятелі п’ють разом, цілуються, а тимчасом він до його жінки унадився, поки не надокучило. Діло парубоцьке. Хто хитріший. Дурень завжди дурнем залишиться.

Проте плювати він хотів на це все. Ішов уперед з молодецьким виглядом, чекаючи в душі якихсь бажань, що їх немає, а коли тільки з’являться, зразу зробить так, як захоче.

Що захоче, то й зробить. «Я – хазяїн». Захоче, так усе передмістя буде в огні; захоче, так усе тут, як є навколо, купить разом із фабриками і зі святим Станіславом, і з ксьондзом-настоятелем, графом Лубенським. Його воля. Захоче, – візьме, відштовхнеться від землі і полетіть, наче птах по повітрю, – полетіть собі і буде витати над містом, сміючися над цілим світом. Хай тільки захочеться, а вже повинно бути так, як захочеться.

Почалися перші ліхтарі. Тут уже, значиться, близько до міста. Порядок і дисципліна, – он і фараон стоїть посеред вулиці.

Звідкілясь чується якась музика, скрипки, кларнет, захоче – зайде ще випити, не захоче – пройде і повз піде далі.

Довго так ішов, похитуючися. Сам не знаючи навіщо, перейшов на другий бік улиці, але зараз же повернувся.

– Додому мене ноги, пся крев, несуть. От, от якраз! Ні, ще не зараз до баби повернуся. Ого! А захочу, так і зовсім не повернуся: піду до старих знайомих на Заокопну, зі старими товаришами привітатися. Старий приятель завжди найкращий, – тож приязнь без усяких прикростей та турбот. Там не зневіришся, через те, що наперед знаєш, що всі злодії і волоцюги. А хто з ними, той також злодій. Може красти, може й не красти, – тільки, значить, на все будь згоден і один одному на перешкоді не ставай. Тому там і приязнь, і один за одним завжди горою стане, хоч і без всякого соціалізму.

На розі знову засвітилися вогні й почулася музика. Шкварять на гармонійці якоїсь завзятущої польки. Ой-ра, ой-ра, ой-ра-ра… Ану, ще одну чарочку! Це був шинок поважніший. Світлий і порівняльно чистий. Утримував його свій товариш і вечорами сходилася публіка змовлятися та радитися. Тут у третій кімнаті, за більярдом щоденно розподілювано літературу, оброблювано всякі справи, ба, навіть, відбувалися збори. Частували несподівані труси. Тільки власник Консиновський завжди знав наперед, і ніхто ніколи з цього шинку не попадав до рук поліції. Головно – шинок був вільний від шпиків. Про це вже досить турбувався господар, як товариш; проте це було і в його власних інтересах, бо шинок давав гарні прибутки.

– Як живете-маєте, Валере? – зустрів його маленький, швидкий шинкар. – А тут справа до вас є.

– А що там таке?

– Там, у кабінеті. Прислати вам пива?

– Велику чарку спирту й оселедця.

– Ого! Іменини, чи що?

– До чорта, кажу вам, не пиво!

– А ви вже, я бачу, трохи теє. Не бачив я вас ще ніколи таким. Ну-ну.

Привітався Валер з кількома знайомими, зупинився коло більярду, дивлячись кудись у просторінь і постукав до «кабінету».

– Хто?

– Я, Валер.

Зашпари забігали в нього по спині, коли почув знайомий голос. На хвилину йому здалося, що там, за цими дверима, стоїть його смерть. Рука його здригнулася на замку. Все, що було в дійсності, спалахнуло перед очима. Але тільки як одна іскорка, на мить. Зараз же згасла, і знову спирт запанував вад його думками.

– Дурниці… – подумав і натиснув ручку.

Вже без усякого особливого почування ввійшов до «кабінету». Глянув на «нього» своїм тупим поглядом, привітався, як завжди, глянув на двох якихсь незнайомих і також привітався.

– Що це з тобою, Валерику? – глянув на нього Тжисевич. – Перемінився ти, не подібний до себе, наче тебе з хреста зняли?

Валер не відповів нічого, тільки знову кинув поглядом на Тжисевича і, з моторошним тремтінням, зауважив, що й він також дуже змінився. Очі його ще глибше провалилися в орбіти, а на обличчі застигла не то посмішка, не то вираз переляку.

– Та що ж зі мною? Нічого, – неуважно відповів Валер.

Тжисевич усміхнувся йому своєю звичайною усмішкою, поблажливою і товариською, але Валер знову здригнувся, – ця усмішка була також зовсім незвичайна, якась інша. Завважив він також, що на скронях у нього палав рум’янець, що також його здивувало, бо Тжисевич завжди був блідий, як папір, без кровинки в обличчі.

Валер сидів за столом, ні про віщо не думаючи, ввесь зігнувшись. Стіл притягав його до себе. Йому хотілося схилити голову і заснути. Голова наче циною була налита і ні одна думка не ворушилася в ній.

Ті шепталися про віщось. Головно говорив Тжисевич, агітуючи тих. Прокинувся, коли ті двоє вже вставали. Прощалися з Тжисевичем із виразом великої пошани до нього і з хвилюванням.

– Зав’язав нові зв’язки, – піднято заговорив Тжисевич, коли за знайомими закрилися двері.

– Люблю отаких новеньких, що роками тягнулися до організації і десь там по ведмежих кутках, відрізані від усього світу, робили своє діло. Незіпсута публіка. Легко запалюється. Не те, що наші старі, яким треба взяти та й покласти все готове. І то ще нарікають. Зв’язки очевидно широкі, коли не брешуть хлопці. Але виглядають, здається, нічого, порядно. Яке вони на тебе зробили враження, Валерику? У тебе, брате, на такі речі вірне око. Чи ж раз ти мене заздалегідь попереджував?

Валер злякано глянув на нього. Ніколи Тжисевич із ним не розмовляв так і це була зовсім неправда, наче б він йому колись щось радив. Ніколи б не наважився, бо завжди лише слухав, що наказував йому Тжисевич. Ніколи поміж ними не було справжньої близості: Валер говорив йому «ви», а він йому «ти», і так уже воно й лишилося назавжди. Не раз товариші сміялися з цього і сміявся сам Тжисевич, але Валер знав, що при їх взаєминах він і вимовити не сміє «ти». Всі інші були «товариші»: інтелігенти і неінтелігенти, – це було байдуже для Валера, але Тжисевич завжди стояв перед ним на недосяжній вишині. Це був володар його думок, що міг наказати йому все, що хотів.

– Що з тобою, Валерику? Що-будь засмутило тебе? Може хто в тебе хворий? Дивний ти сьогодні якийсь, – га?

Схилився над ним і на хвилину їх погляди зустрінулися. Пронизливі очі Тжисевича наскрізь пройняли його, наче дві довгих шпильки. І одразу туман вилетів у нього з голови. Ні сліду не лишилося від спирту.

Ніщо не помагало. Знову почув удар диявольського молотка по тім’ю. Раз-у-раз і все в одне й те саме місце.

– Ого, це для мене новина! Ти що, Валерику, п’яний, чи що? Ну-ну-ну…

Валер глянув на нього з розпачем, але побачив, що Тжисевич доброзичливо сміється і начебто чогось дуже радий.

– Ну, нічого, не соромся. Буває. Тільки пам’ятай, братіку, що я тобі не раз казав: не пий, тому, що з пияцтвом все старе повернеться. Ну, а так, трошки, – це нічого.

Знову менторський, самовпевнений тон. Валер зітхнув вільніше. Глянув збентежено і сам засміявся, побачивши усміхнене обличчя Тжисевича. Тим часом хлопчик приніс тарілку з великою чаркою і закускою.

– Це для кого? – запитав Тжисевич.

– Вони замовляли, – відповів хлопчик, показуючи на Валера.

– Неси назад. Два малих пива. Гайда!

Валер раптом схопився і почав його просити, благати. Навіть руки склав перед ним.

– Дозвольте, один лише цей раз. Така хвилина найшла! Така підла хвилина, – не можу, не можу! Самі бачите, що не можу!

У Тжисевича щось здригнулося в обличчі.

– Став на стіл і йди геть! Чого став тут? – гукнув на хлопчика.

З хвилину тяглася важка мовчанка. Тжисевич пройшовся по кімнаті вперед і назад.

– Ну що ж це з тобою? Розповідай!

Зовсім чужий голос. Значить, правда! Правда! Так, правда! – І Валер із стогоном кинувся до чарки. Вихилив її «одним душком». Як тільки перепустив через горло, то йому здалося, що він уже п’яний, що давно вже п’яний, декілька день, як це бувало в старі часи, коли в голові все плутається і не розбереш, що було справді, а що лише примарилося. Так от і зараз.

– Що ж розповідати? Нудьга допікає, а в голову така погань лізе, що нехай її чорти візьмуть. Що тут розповідати? І розповідати нічого, – просплюся, от і все.

З його грудей мимоволі вирвався глухий стогін.

– Звідки ти? – запитав, трохи помовчавши, Тжисевич. – У Майхерта збори були?

Помовчали трохи.

– Хто там був?

– Ті, що й завжди.

– Всі?

– Всі.

– Чому ж я про це не знав?

Голос Тжисевича звучав сердито, голосно, ніби він наказував.

– Слухай, Валере! Підведи голову! Дивись мені просто у вічі! От, так. Чому я про це не знав?

– Я… не знаю…

– Не знаєш? – голос Тжисевича перейшов у моторошне, пронизливе гадюче шипіння. – Не знаєш? А чому ти напився по дорозі? Чому ти зараз п’єш? Кажи, ледащо, а то я тобі зараз кулю пущу у твій черепок!

Несподівано почувся стук у двері і ціле товариство ввійшло до «кабінету». Всі були трохи напідпитку, ввійшли юрбою, з галасом, наспівуючи «Червоного прапора» і тягнучи за собою з першої кімнати ще гармоніста, який верескливо награвав ту саму мелодію на свойому струменті.

– Тихше, музико! Увага!

На середину вийшов маленький, швиденький чоловічок із хитрими очима й веселим обличчям і, розставивши руки, наче диригуючи хором, верескливим тенорком заспівав:

{{«Сьогодні тільки із Цитаделі друга нам звільнили,

Де цілий рік його тримали, мучили й гноїли, –

Отже встаньмо, стріваймо і гідно вітаймо,

Борця за волю в обійми приймаймо»…

– Славно, Петрашику! Славно!…

– Мовчи! Музико, шквар далі!

{{«Гей лунай, цей наш спів, гей лунай! –

Над світом прапор наш замаяв»…

«Кабінет» переповнився людьми. Всі говорили разом, перебиваючи одне одного, співали. Із юрби відокремилася бліда виснажена людина із здичавілим виглядом, якого звичайно набувають у довгій самотності.

Тжисевич дружньо привітався з ним, обидва обнялися і міцно поцілувалися, після чого ще довго стискали один одному руки.

– Ну, от і добре! Як же воно там?

– Можна витримати. Бачите, чорт мене не взяв.

– Ну, а як? Цілком, може, теє.

– Ні. До присуду, сволочі! Випустили тому, що в них там тісно тепер стало. Яблучку ніде впасти. У Пав’янці також.

– Знаємо, знаємо!

– Жах один, як провалюється публіка. Учора з Павільйону забрали тридцятеро, а натомість нових із Ратушу. Все бундовці.

На столі з’явилися пляшки, чарки, запахло жареною ковбасою. Валер дивився на все це, наче крізь сон. Товариш Тжисевич був дуже веселий. Публіка крутилася навколо нього, як завжди, віддаючи йому пошану, як улюбленому товаришеві. Він розмовляв по-приятельському з товаришем, якого випустили з в’язниці, пив за його здоров’я, виголосив невелику промову, за яку публіка нагородила його голосними оплесками і почала «качати» промовця.

В той час, як товариш Тжисевич летів отак угору, Валер ледве був не заридав від одчаю. Тепер уже він цілком не знав, що було, а чого не було. Нічого більше не розумів. Як божевільний, переконував він сам себе, що нічого подібного не могло бути, – ні того, що було у Майхерта, ні там, у першому шинку, ні тут, – цієї жахливої останньої розмови. Спирт поволі робив своє діло, і все навколо затяглося темною заслоною, наче лампи почали одна за одною гаснути. Голоси людей чулися, якби звідкись іздалеку, скорше навіть, мов би з по-за стіни. Слова зникали, а гомін голосів іноді глушили дзвоном у голові.

Валер випив подану чарку і знову сів, уважно прислухаючись до того, що говорили навколо, намагаючися спіймати хоч одне слово і хоч що-будь зрозуміти з усього, що говорили тут.

У Майхерта публіка вже розходилася. Більше не було про віщо говорити. Все було розплановано до найменших деталей. Лишалося тільки моторошне завдання – виконати присуд.

З пошаною і острахом, ховаючи збентеження, дивилася публіка на Карася.

Він зробився тепер першою особою, всі йому тепер у всьому догоджали, зосереджено слухали його розпоряджень і наказів. Що до Валера, то всі заспокоїлися, бо всім було зрозуміло, що цілий скандал стався виключно через його добре серце й розпач, що охопив його. Вирішено було, що в найближчому часі він повинен урочисто перепросити товариша Карася за свою експансивність і як кару, пожертвувати двадцять карбованців на користь партії, що мусить бути зазначено в «Робітникові» під заголовком: «За безпідставну зневагу товариша, який користується загальною пошаною».

Кару було накладено сувору, як би то не було – пів-місячної плати. Така постанова заспокоїла Карасеву лють і тепер говорили тільки про те, щоб Валер не перешкодив чимсь. Чи не побіжить розповісти провокаторові, – звичайно, через свою глупоту?

– В провокації переконався – це головне. Такий не піде виявляти. Побіжить додому горе перетравлювати. Навіть якби стрінувся з ним, так утече, як і всякий би втік. – Ну як ти йому у вічі глянеш? У всякому разі головне зараз – не гаяти часу.

– Це вже моє діло, – зауважив Карась.

Всі напружено помовчали кілька часу. Стояли вже в шапках, збираючись розходитися. Все вже було вирішено й умовлено: як виправдуватися, якщо все несподівано кінчиться провалом, що говорити на слідстві, якщо виявиться, що зрадник заздалегідь подав їх прізвища жандармам, і т. д., і т. і. Більше не було чого чекати, але вони все ж таки не розходилися і чогось ждали. Дивились на Карася, на товариша Майхерта, зітхали.

Нарешті старий Майхерт відкашлявся і, помовчавши хвилину, з глибоким схвилюванням промовив:

– Товариші, одне лише скажу, всі ми повинні вголос сказати те, що кожний із нас думає в цю хвилину. Все інше сказано, що треба і як, щоб усе добре склалося, і яких слід ужити пересторог. Зараз справа не в цьому. Всі ми тут свідомі, старі товариші. Здавалося б навіщо й говорити про це, коли й так все відомо, але я таки по правді думаю, що треба говорити. Для зміцнення нашого суду і присуду перед усім робітничим народом, тому що хоч наш суд і таємний, і лишиться навіки таємницею, але ж ми ні для чого іншого вирішили цю смерть, як тільки на користь і для рятунку всіх наших братів – і свідомих, і тих, що живуть у пітьмі і нічого не знають. Від їх імення ми судили, від їх імення оголосили присуд. Тут зовсім не було нашого власного бажання, ні особистої злоби проти зрадника. Якби у мене в душі була така особиста злоба, так я перший сказав би: нехай хтось інший замість мене судить, а я піду, тому, що смерть людини – це справа не легка. Не помстою повинна вона бути, а лише карою. Ніхто нас не вибирав, самі ми себе призначили, – це правда. Але коли хто, хоч один із нас, що брав участь у цьому суді, не почуває в собі великого покликання і честі, як суддя від імені всього польського пролетаріату, так той даремно брав у ньому участь. Бо ми взяли в свої руки не стилет, не револьвер, або щось там таке, але взяли право. І не Карась уб’є його, а це саме право зітре його на порох, – право, що він, цей зрадник, переступив через нього й ганебно стоптав його.

Так говорив старий, а присутні в напруженій мовчанці слухали його.

– Що з тобою, Валерику? Здурів ти зовсім! Пий із нами!

– Та що ж зі мною? – Нічого. Трохи випив.

– Пий ще! Видно, що ти тільки-що почав, а це найгірше. Будь здоров!

– Гаразд! Хай вас усіх чорти візьмуть!

– Та й тебе туди ж!

Отак, випиваючи чарку за чаркою, сидів Валер за столом у галасі і гаморі, що збільшувалися все більше й більше, бо раз-у-раз приходив хто-будь новий вітати звільненого. Гармонійка верещала вже без перерви і тим, що говорили, доводилося кричати з усіх сил. Товариш Тжисевич був дуже веселий, жартував і показував приклад усім іншим, часто пив, виголошував різні тости один веселіший одного, так, що всі хапалися за животи від сміху.

Але декілька разів уже Валерик стрівався з його поглядом, який видно шукав його в юрбі. Дивні були ці очі, дивно злобні, насмішкуваті, і в той же час наче благали про віщось. На веселому й лагідному обличчі Тжисевича вони робили таке враження, начебто хтось, якась примара або сам диявол заліз на мить всередину нього й визирав через його зіниці своїми очами.

Піймавши такий погляд, Валер за кожним разом ввесь холоднів. Він уже не ламав собі голови над питанням: «Правда чи ні?» Він неначе забув про це, або неначе воно в цю хвилину зовсім не було важне. Всі думки лишили його на цю мить. Він простісінько боявся, страшно боявся цього погляду наче чогось надприродного, так як люди бояться духа або самої смерті.

Під кожним таким поглядом він внутрішньо здригався і ледве не кричав від страшного болю, що вивертав усі його члени і, неначе блискавка, пронизував наскрізь, з ніг до голови, так, що йому доводилося стискати зуби, щоб не почати вити вовком, і міцно триматися за стіл, неначе боявся за себе, що ось зараз, своїми руками зробить щось жахливе.

Вирішив не дивитись нікуди, крім стола та склянки, яка стояла перед ним. Це його трохи заспокоїло, так, що йому пощастило зібрати потроху свої думки, він почав вговорювати сам у себе, що він п’яний і вмовляв сам себе, наче когось іншого, щоб він повірив цьому. І в той же час почував, що він зовсім не п’яний, що тільки-що був п’яним, але зараз – ні. Зараз він виразно чув усе, що говорили навколо, був свідомий того, хто що говорить, пам’ятав добре, що робив сьогодні з самісенького ранку і протягом цілого свого життя. І якби хто захотів його слухати, то він міг би розповісти про це життя, день за днем.

Даючи собі звіт у тому, що випив отут одну велику чарку спирту і чотири очищеної, знав, скільки за це з нього належиться, скільки йому дадуть решти за шинквасом з п’ятидесяти копійок, які у нього були із собою, все, все знав, був цілком при свому розумі, як ніколи. Про одне тільки ніяк не міг подумати, як слід, від одного тільки відганяв свої думки, поки це йому вдавалось, і все повторював собі: «П’яний я, дуже п’яний, п’яний, як бочка».

– Ну, підемо, Валере, гайда!

Зірвався так, що перекинув за собою стільця.

Тжисевич стояв поруч нього уже в капелюху, але не дивився на нього, бо прощався з іншими і щось продовжував комусь розповідати.

На вулиці йшли якийсь час великою юрбою, голосно розмовляючи і сміючись. Але на розі Королькової Тжисевич з усіма попрощався; не дивлячись на нього, подав йому руку і Валер.

– Ти ж зі мною, Валерику.

Валер пішов за ним, як засуджений. Кілька хвилин не говорили один одному ні слова. Коли проходили по вузькому і темному коридору Крохмальної, Тжисевич невимушено і весело заговорив:

– Пам’ятаєш, як ми тут розліплювали першотравневі відозви? Ха-ха-ха. Я ледве тоді не вмер зо сміху. Пам’ятаєш тих двох двірників з дубцями: «Заарештуємо вас!» А ти: «Гаразд. Беріть мене!» І тільки один крок зробив, а вони як майнуть, наче п’яти салом намазали. Ха-ха-ха. Є у нас, що згадати в кожному варшавському закамарку, багато ми з тобою разом тут вилазили. Чи не правда, Валере?

Не зважаючи на зусилля, Валер не міг видавити з себе ні одного слова. Не мав сили навіть передихнути. Ввесь здерев’янів, чекав, що буде. Відчував, що зараз щось мусить статися.

Тжисевич спокійно йшов поруч. Запалив цигарку і щось наспівував собі під ніс.

Трохи згодом вийшли на Товарову. В очі їм ударив яскравий світ електричних куль, що висіли коло декількох будинків. Зграя візників стояла коло тротуара широкої улиці. Раз-у-раз із шеренги виїздив – то один, то другий візник «на гумах», зупинявся на хвилину коло тої або іншої брами і зникав у далекій перспективі вулиці. Раз-у-раз під’їздили фаетони із вузької пащі Крохмальної вулиці, з боку Холодної. Рух тут був сильний, гомінкий. Візники сварилися за місця. Поліцаї гукали на них. З відчинених вікон лунали по вулиці звуки роялю. Час від часу чулися високі ноти скрипки. Лунав і затихав в півмороку ночі чийсь крик.

– Бачиш, Валерику, який гармидер ? Сюди щоночі з’їздиться буржуазія правити «службу» у свому храмі. Тут тільки вони й «моляться» щиро. Кажуть, що на цілу Варшаву є один духовний батько – єпископ Попель, – але це тільки для дурнів. Для буржуазії єпископ – це Слимаківська, що утримує найбільший лупанар.

Язик у нього розв’язався і він розповідав безліч усяких речей, раз-у-раз переплітаючи їх дотепами. Валер завжди хапався за боки від таких його розмов, але тепер похмуро мовчав. Думки, що до цього часу гнав і розганяв їх по світу якийсь незрозумілий вихор, тепер наче уперлися в якийсь темний куток, в якийсь страшний закуток поміж мурами. Радіючи захистом, вони одвертались від усього й замикалися сами в собі. Глухий був Валер до розмов Тжисевича; не чув його слів, лише відчував, що той розважає його і плете дурниці, щоб неодмінно змусить його першого заговорити по-справжньому. Валер, щодалі, то все більше відходив у свій таємний закуток, неначе хотів врости у мур. Ввесь з’йожувався і замружував очі, відчуваючи, що от-от гримне грім, розступиться земля, і за хвилину прийде кінець світа.

Іще тільки хвилина.

Вони все йшли і йшли. Без кінця й краю тяглися одноманітні паркани з боку пакгаузів Варшавсько-Віденської дороги, лишалися позаду одна за одною вулиці й провулки міста. Спокійно горіли серед тиші жовті вогники газових ліхтарів. З по-за парканів лунали свистки чергових паротягів. Вагони зіштовхувалися буферами, з по-за них, визирали на високих, вигнутих, як лебедині шиї, стовпах кулясті електричні ліхтарі товарової станції, кидаючи на вулицю боязке, таємниче півсвітло.

Звуки їх самотніх кроків чутко лунали в порожнечі.

Раптом серед порожньої тиші почувся голосний пронизливий, якийсь незнайомий голос.

– Стій, Валере! Досить уже цих комедій!

Валер зупинився, як у землю вріс.

– Давай нарешті поговоримо, як товариші. Поговоримо. Дивись на мене, Валерику. Чому ти не дивишся?

Валер підвів голову і подивився, але тільки на одну хвилину, бо більш не міг дивитися і знову втопив очі в далекий простір вулиці.

– Гей, Валерику, ти все мінишся в обличчі, але твої думки так і вилізають наверх! Я ж усе знаю. Так, знаю. Можеш і не казати. Я тобі й сам скажу. Хіба ж я тебе не знаю, любий ти мій хлопчику? Згадай ти ці три роки, що ми разом прожили; все пригадай і розміркуй. Кожне моє слово пригадай і все, що ми робили. Все. Все. Ну й скажи ж ти тепер, скажи від усього твого щирого серця, чи видане на світі таке діло? Чи бачив хто таке? Слухай, Валере, поміркуй! Зупинися й скажи, що ти почуваєш, що ти думаєш своїм простим розумом, своєю простою душею, – скажи одверто, як велить тобі власне сумління! Не з чужого гавкання. Не так, як підтасували якісь там пройдисвіти!

Останні слова вирвались у нього з горла з криком, що нагадував виття собаки. Полетіли в пітьму вулиці лайки і прокльони, ціле пекло пекучої ненависті. Вилізла з-під маски та людина, що крилася під нею. Розперезався злочинець, припертий серед білого дня до муру, і так викручувався на очах у людей, людей-свідків, коли вже не було більше змоги викручуватися, не було змоги більше брехати. Цей вибух тягся всього лише декілька хвилин, після яких знову запанувала мовчанка; але Валер уже ввесь тремтів дрібним холодним тремтінням. Зуб не попадав на зуб, а в спині відчувалося якесь дивне безсилля, і почував, неначе воно сходило з плечей і підгинало йому ноги. Ступні у нього прилипали до гладенького тротуару, наче до мокрої глини і він з усієї сили підіймав – то одну, то другу ногу.

Тжисевич говорив далі вже спокійно, часто зупиняючись. Звертався до його розуму, заспокоював і впевняв: завтра ми всі будемо сміятися над цим. Завтра ми обидва підемо до старого.

– І я доберуся, як по нитці, до того негідника, який кинув на мене таким підозрінням. Морду йому тільки при всіх наб’ю, щоб пам’ятав.

– Дурниця це, не більше, – а от за дурниці і б’ють; то за підлоту тільки – смерть, але для дурня – забагато честі. Тільки коли там виявиться інтрига, коли там виявиться падлюка, який всю цю машинку крутить по злобі на мене, – тоді ми на нього, Валере, підемо разом, підемо, як на найлютішого ворога, що своєю отрутою затруює людей. Не з помсти, а щоб… покарати…

Взяв Валера за руку і лагідно та м’яко сказав:

– Ну, відкрий же свого рота, хлопче! Не бійся. Я ж тебе розумію. У мене у самого в голові все обертом іде від усього цього. Чи це ж чуване діло? Тут – або реготатись до упаду, або всіх їх – динамітом. А я, от, регочуся! Заспокійся й ти, Валерику! Ти ввесь час так і тремтиш! Дякую тобі за твою доброту, за дружбу, за те, що ти відчуваєш мою образу. І ще скажу тобі, – нехай у мені ввесь світ зневіриться (припустимо такий неможливий випадок, припустимо!). Нехай про мене писатимуть по всіх газетах, розумієш. Так – я знаю, ти лише один не повіриш, бо ніхто мене так, як ти, не знає. Ні перед ким я так своєї душі не відкривав, як перед тобою за ці три роки. Але ж ти все-таки дрижиш. Лиши! Не варто! Усе це дурниця! Бачиш, я спокійний. За свою дружбу спасибі тобі! Ніколи я в тобі не зневірювався, Валерику! Ти – товариш, як мур!

Притискався до нього все ближче й ближче, говорив все інтимніше. Нагадував йому різні випадки, які були між ними, їх давні розмови, які вони провадили поміж собою. Валер усе пам’ятав і один спогад за другим проходили у нього перед очима в міру того, як розповідав Тжисевич.

Тільки він пам’ятавав це все так, як воно було в дійсності, а слухаючи, що говорить Тжисевич, бачив на кожному кроці й за кожним словом, порожню балаканину й підлесливе запобігання. З оповідань Тжисевича виходило так, начебто в усіх випадках всюди першою особою був він, Валер, а Тжисевич лише – другою. Все це шарпало його душу з таким болем, від якого доводилося заплющувати очі. Йому було боляче від кожного слова. Він хотів не слухати, намагався думати про що інше, але не було змоги.

– Через такі плітки багато у нас шкоди робиться. Пустить якийсь падлюка дурне слово, другий, іще дурніший, послухає і піде та плітка по всьому світу. А завтра, дивись, облетить уже ціле місто, всі вже будуть боятися, та в додаток до всього – кожний іще радіє з того. Кожного радує підлість людська, – так, так, вір мені! А коли це тебе дивує, так це тому, що ти не такий, як усі. У тебе душа чула і віддана.

Знову. Валер уже більше не міг витримати. Він почав стогнати і зітхати, щоби хоч як-будь відсунути від себе неймовірно гострий біль. Тжисевич ще міцніше притиснувся до нього і продовжував говорити ще довірливіше, ще улесливіше. Нарешті – змовк.

– Так, так, бувають на світі всякі підлі речі. Бувають.

Так ішли вони увесь час вперед, і тут лише Валер задав собі питання: навіщо й куди вони йдуть?

У цьому боці ніхто з них не жив. Ні один із них не відпроваджував другого. Ніякої справи ні в кого з них тут не було, а вони все йшли та йшли. Раптом жах схопив за горло і почав душити. Він злякався цієї порожньої вулиці, цієї незрозумілої, недоцільної мандрівки.

– Ну, а скажи, хлопче! Ха-ха-ха! – Тжисевич засміявся своїм звичайним, дзвінким приємним сміхом. – А ну, скажи ж, хто там (не рахуючи тебе) тримав мій бік? Дуже ви там багато сперечалися через це підозріння? От, певно, лаявся Майхерт! Не любить він пліток. Не любить, ні. А що говорили оці самі прокурори! Так, від себе лише, чи як? Це цікаво. А може бути приносили документи які, так що відразу видно. Ну, якщо документи, так уже й я нічого не можу зробити. Тоді й я сам повірю. Ха-ха-ха!

– Були документи: два листа. Один – ваш, другий – писаний до вас.

Ці слова сказав хтось інший, третій. Невідома, незрима людина або диявол. Валер почув тільки, що вони були сказані його устами, але сам був настільки здивований, що озирнувся – чи не йде хто за ними. Зовсім втратив голову і нічого вже більше не відчував, – йому тілько почало здаватися, що все це – неприємний сон, не більше. Почував, як під його ліктем дрижить і смикається Тжисевичова рука. В ту ж саму хвилину у нього рука стала пружинитися й дрижати у лікті. Подумав: от зараз прокинувся. Почував, як у товариша із уст вилітає часто, зі свистом дихання, почував, як у нього молотком стукає кров у серці. І думав про себе: зараз прокинувся. Цієї хвилі задзвонить будильник – час вставати на роботу. Але тому, що йому дуже хотілося спати, то подумав: рано ще, напевно, не пізніше, як четверта, п’ята година.

Раптом здригнувся і цілком опритомнів. Знову йдуть по темній вулиці. Стукають закаблуки чобіт по асфальту. Йдуть під руку. Ідуть в ногу, як солдати: раз-два, раз-два. Валер з огидою одвертає очі від будинків, від вулиці, з огидою дивиться проти волі вперед, в порожнечу: от, поміж двома кам’яними будинками – просвіток, от тут ближче склад вугілля, а там далі одноповерховий будинок. Знайомий будинок. В ньому невелика їдальня, куди збираються на обід робітники від «Бормана», від «Братів Гантке». Невже тут, перед оцією їдальнею? Ні! Далі біліють на паркані якісь оголошення; все ближче й ближче, от уже поруч, – невже ж тут? Ні. Оголошення лишили ззаду.

Валер з огидою дивився на порожню вулицю, щохвилі відчував жах у душі і обливався холодним потом. Десь, у нічній порожнечі, десь, може близько, може дуже близько, ховається й чекає якесь місце, якесь страшне, незнайоме, таємниче місце. Присувається до них все ближче, ближче. Де? Де?

Чує, як у ньому збирається і напружується небувала, велетенська сила. Твердою, мов камінь рукою протискає чиюсь руку. Рука напружується і визволяється, хоче вислизнути і вирватися – заспокоїлась і тільки просить, тільки благає, скавулить, – вся розм’якла і повисла на його руці.

Пробує ще, нерішучо, поволі, прикидається, наче і не думає вирватися, хоче одурити, робить знову рух, знову заспокоюється, безсило зомліває.

Ідуть під руку, йдуть нога в ногу швидким солдатським кроком. Гомінко лунають кроки по хіднику. Мовчить вулиця.

Якийсь паркан або частокіл – фірточка. Рука під пахвою знову рухається, неначе хоче сказати, пояснити: – пусти, – каже, – та ж не можемо ми пройти вдвох через фірточку. Ні! Рука тримає ту руку, неначе в кліщах. Валер проходить боком у фірточку, не відпускає конвульсійно стискається плече.

Ідуть далі.

– Гей ви там, чорт би вас забрав, сліпі чи що? Не можна тут ходити!

Здалека чути незнайомий, сердитий голос.

Рука відпустила й послухалася цього голосу.

Валер дивиться – далеко, на протилежному боці, стоять двоє з ліхтарями, а впоперек – ряд за рядом – тягнуться рейки. Близько-близько чується нерівне, часте, вогненне дихання, яке щохвилі наближується.

Глянув Валер очами, що нічого не розуміли, наче питаючи, наче благаючи, щоб йому пояснили диявольську загадку. Бачить, – тут же в двох кроках стоїть хтось чужий. Стоїть «він», але з чужим обличчям, – з чужим, ненависним, злочинним. Глянув ще раз – чужий відступає назад, задкує, щось показує, протягає руку. Револьвер!

В цей момент усе охопило могутньо-потужне дихання, що налетіло на нього збоку, і на землю впало пасмо світла; летить, росте, наче сонце зірвалося й покотилося по землі. Який страшний гук.

І раптом на одну мить ненависне чуже лице наблизилось до нього, до самого його обличчя, – жахливе, потворне, бліде. Забігали страшні огидні очі, неначе хочуть вискочити з обличчя. Хрупнуло горло в міцно стиснених велетенських пальцях.

Залізний гук і залізний вихор усе покрив.

Примітки

Подається за виданням: Струг А. Підземні люди. – Київ: 1928 р., с. 62 – 107.