Вдома

Андрій Струг
(переклад К. Поліщука)

Після трьох день і трьох ночей, перебутих у вагоні та бруді, серед невигод та серед різномовної, чужої юрби, вони опинилися нарешті на цій чудовій, рівній, як стіл, луці, що вся пахтіла й переливалася барвами весняних квіток, серед яких виблискували великими золотавими плямами жовті кущі дрібноцвіту.

Краківський візник, що привіз їх сюди, повертаючи свою сухоребру шкапину назад до міста, оглядав на прощання цікавим оком панів, які звеліли йому зсадити їх тут серед просторого поля, зі своїми чемоданами й баульчиками.

– Ну, Янку, в путь-доріженьку! Час коли-будь і виспатися по людському, а то в мене вже черепок розривається.

– А мені зовсім не хочеться спати. Поглянь, яка з біса гарна лука! Боляче очам дивитися.

– Лука, як лука, а очам боляче дивитися тому, що не виспався.

– Чуєш, як тут чудово гудуть пчоли? Послухай-но хвилиночку.

– Сам собі слухай.

І, кректячи, взяв на плечі свій багаж, пішов уперед, твердо втоптаною стежиною, що тяглася до самого краю луки, де крізь срібно-сіру зелень верболозу чорніли сільські дахи.

Янко скоро наздогнав його і так, хвилину, мовчки йшли собі.

В сяйві й спеці червневого півдня повітря дрижало, мерехтіло в очах. Дрижала зелена скатертина луку, дрижали окремі верболози і чорна смуга лісів, що підперізувала обрій. З лазуркового неба, що по ньому пливли отари білих, як вовна, хмарин, линула пісня жайворона.

– Постій-но, Гаварику, послухай: у Кракові дзвонять.

Став і повернувся обличчям до міста, що багряною плямою темніло далеко десь, наче в тумані. Декілька башт тяглось угору над стінами й дахами, що пласкувато стелилися ледве помітною темно-цеглистою смугою на краю зеленої площини і місто також дрижало й миготіло в розпареному повітрі. Мелодійний дзвін ратушевого годинника чувся звідти ледве чутними хвилями. Янко жадібно ловив ці мелодійні звуки. Коли в тиші завмер їх останній відгомін, він з хвилину ще прислухався й чекав, йому здавалося, наче величні, величні акорди все ще струмчать над розквітлою площиною. Зі смутком прощався він з ними й думкою своєю просив: пролунайте ще раз.

Був певен, що, послухавши ще хвилинку цю музику дзвонів, він з’ясує собі якесь таємниче, незрозуміле, але солодке почуття, що охопило його тут, на луці, й неначе зачарувало його собою. Якийсь безмежно далекий спогад наближався до нього, вітав над ним, відсувався й зникав тугою, – то неясно виринав знову, не даючи себе ні відгадати, ні пізнати.

Думки, що ніколи не приходили до голови, – затримували його на місці, приковуючи його очі до цього лагідного краєвиду й змушуючи з непоборною силою поринати в якесь невиразне замислення. Йому здавалося, ніби він чогось чекає, що з хвилини на хвилину мусить статися.

Дочекався сердитого, роздратованого оклику, що зразу повернуло його на землю.

– Та йдім же! Що там гав ловити?

Пішли далі зі своїми вузликами, надаючи ходу. Дійшовши до перших хат, Гаварський зупинився в затінку верби.

– Біжи-но, Янку, досліди становище. Питай про старого Чмеля. Анджей Чмель, – прочитав він у записній книжці. – Чорний селюк, роками близько п’ятидесяти. Спитаєш його, чи знає він з того боку Амброжека. Коли відповість, що ні, тоді скажи йому, що ми від пана з окулярами.

– А чому не разом?

– Та йди, йди. У мене свої міркування.

– Знову якась ідіотична конспірація. Лиши вже це, краще на завтра. Там це знадобиться.

– Зараз не час дискутувати. Йди і хай старий кого-будь пришле по речі.

Гаварський лишився під вербою і ввесь поринув у свою записну книжку. Перегортаючи листочки, чогось там шукав, щось таке викреслював, глибоко замислювався, час-від-часу чухаючись у потилиці і лаючись по французькому.

Повз нього пройшла баба, привіталася з ним звичайним селянським привітанням, згадавши «отця і сина і духа святого» й цікаво оглядаючи незнайомого пана, що стояв серед вузликів та чемоданів. Гаварський її навіть не завважив. Худа чорна кудлата кішка, йдучи кудись по здобич, стала перед ним, як укопана, витріщивши величезні жовті очі. Коли ж Гаварський сердито вилаявся, силкуючись вирішити якесь складне завдання, – кішка схопилася і, як привид, заховалася в бур’яні, що закривав собою паркан.

Янко довго не повертався. Так довго, що вславлений своєю обережністю Гаварський став уже думати про те, що робити, коли його товариш зовсім не вернеться.

– Напевно до нього причепилися тутешні галицькі шалихвости, батьківщинні підлизники, що охороняють кордони поділеної на частини батьківщини.

Злісна усмішка надала характеристичного виразу його негарному, звичайному обличчю, яке, з цією злісною рискою навколо вуст, набирало своєвидного, індивідуального, – кажучи правду, – досить неприємного виразу. З перекривленим цим виразом обличчям, він потонув у хмарних думах.

Гаварський взагалі і завжди уявляв собі світ у чорних барвах; він не міг терпіти різних ілюзій і ще більш тих людей, що самі себе обманюють. Вважав за своє покликання «приводити людей до свідомості», – роль, що в його колі не можна сказати, щоби була синекурою. На жаль, йому більш усього доводилося уступати перед переважною більшістю, що вважала за краще жити у тумані, ніж ясно бачити, якою дорогою й куди вона йде. Гаварський ніколи не розраховував ні на що несподіване, завжди про все давав собі звіт і, наскільки можна, записував у своїй енциклопедійній записній книжці, а потім, не поспішаючись, – читав, і тілько добре обдумавши – обережно й повільно діяв, але зате вже мирився з усіми наслідками повзятого способу діяння. Не любив новаторства і взагалі яких-будь змін. Прямував, звичайно, за своєю добою, але, доки міг, стримувався й лишався в ар’єргарді, в упертій опозиції.

І зараз він гадав собі, що надто рано зібрався в оцю подорож. На еміграції він пробув усього шість літ і йому не дали часу виконати давно намічених планів. Все робилося надто поспішно, необдумано, по-божевільному. А їхати врешті-решт конче треба було ще й тому, що інакше замість нього поїхав би хто-будь інший, а це загрожувало найсумнішими наслідками для всієї справи на батьківщині. Конче треба було, щоб і «там» була хочби одна людина, яка тямила б, що, опріч ентузіазму, треба ще мати й розсудливість і чуття міри та відповідальності.

До цієї кампанії, що мала бути, він готувався, як до боротьби з внутрішнім ворогом, якого конче треба було зламати. Він гордо називав себе «європейцем» і йшов просвічувати місцевих «батьківських дикунів». Ці «дикуни» дещо знали про нього й чекали його там не без деякої, заздалегідь підготовленої, войовничої опозиції. Він не потішав себе надіями на надто великі радощі, але за радощами й не ганявся і завжди вважав за краще «добру сварку», ніж «лиху згоду». В свою чергу він сам себе рахував за невдаху і був на цілий світ лютий. В дану хвилину його мучили різні думки тому, що, підрахувавши у Кракові касу, прийшов до висновку, що ціле «підприємство» являє собою «авантюру».

Через добру годину побачив здалеку Янка, що йшов з якимись двома хлопчиками.

– Ну, хлопці, беріть-но наші речі, – скомандував той, коли всі троє підійшли до дерева, під яким стояв Гаварський, не звертаючи ніякої уваги на настирливе буркотання останнього, що хотів знати – чому він так довго десь блукав, чи знайшов він Чмеля, що сказав Чміль і чи нема в селі стійки кордонної сторожі.

Коли хлопці з речами пішли вперед, Янко почав розповідати, що його стрінули дуже привітно, почастували молоком, але, що тиждень тому у старого прострілили ввесь його «крам» на спині, через що саме він пересварився з євреями обох держав, а тому їм доведеться обійтися без євреїв, або чекати доти, доки старий не замириться з ними. Знову ж таки замирення важко було чекати тому, що старий дуже побив місцевого шинкаря. Далі ще таке, що він, Янко, якраз застав у старого жандармів, які з цього приводу складали протокола.

Почувши це страшне слово, Гаварський став, як укопаний.

– Чи ти збожеволів? І куди ж це ти хочеш нести нашу літературу? Та ще й ми самі повинні туди лізти? Простісінько в зуби? Адже ж ці халамидники один за одного! Для жандармів границь немає!

– А, лиши!

– Але ж ти ладен навіть у чесність жандармів вірити!

– А ти лише у свої вигадки віриш?

– А ти…

Після такої суперечки, що відбулася якнайспокійнішим тоном у голосі, Янко казав далі:

– Література й ми самі підемо аж на другий кінець села, до Сковроньського. Там живуть літники і є вільна кімната. Там чекатимемо нагоди. Старий прийде до нас увечері. Між іншим, сам Сковроньський, який має тут крамничку й господарство, також головно пачкарством промишляє. Можемо ще й з ним поговорити.

– Отак, зразу, без усякої рекомендації?

– Коли хочеш, то відрекомендую: пан Гаварський, доктор філософії і конспірації, командор ордена «Великої Обережності», член всемилостиво велящого нам ЦК.

– Лиши, любий мій, ці дурниці, бо становище наше справді серйозне.

– Ну, то що ж?

– Треба це питання зважити й обговорити.

– А хто ж головувати буде?

– Ти, що – справді збожеволів? Та чи ти знаєш, чим це пахне? Не можна ж, справді, вічно бути легковажним студентом і тільки думати, що про жарти!

– Не можна ж, справді, бути вічно розсудливим з усякої дріб’язкової нагоди розтелепою.

– Недалеко ти заїдеш!

– А ти нікуди не заїдеш.

– Годі! Я не йду далі. Клич сюди хлопців.

– Клич їх сам, коли хочеш. Що ти забув уже й говорити по-польському.

Так, сперечаючись, ішли вони вздовж довгого ряду хат та інших забудувань, у затінку верб, що так буйно розрослися. Було вже під полудень і в цілому селі було видно багато народу. Заганяли корови на подвір’я; на подвір’ях та в тінистих садочках обідали сільські господарі і в повітрі пахтіло міцним духом пришквареного гарячого сала. По дорозі блукали отари гусей, в калюжах вилежувалися свині. Хати були збудовані гарно й порядно, через що в цілому селі почувався достаток.

– Ось це я розумію! Це справжнє село, а не яка-будь до нудного вибрукована й забудована кам’яницями village.

– Солодка й приємна нам батьківщинна калюжа, рідним духом пахтить, – єхидно підказував Гаварський зі своєю звичайною усмішкою.

Так сперечалися вони й наділяли один одного колючими словами вже протягом тридцяти шести годин. Цілу дорогу вони мовчали, або підпускали один одному шпилечки, з завзяттям, що варте було найкращого зужитковання. Власне підпускав їх Гаварський, але доброзичливий Янко, коли який-будь дотеп мізантропа-товариша зачіпав його за живе, вмів також якнайкраще дошкулити свому опонентові. В такому своєвидному переведенні часу минув у них досить довгий шлях.

Це було найдивніше з того боку, що вони любили один одного, що спільно прожили в Парижі декілька літ і згідно та дружньо працювали, випускаючи цілу низку брошур та (не так часто) декілька чисел певного напрямку періодичного видання. Вони жили гарно, поки сиділи на одному місці в приємному й усталеному порядку життя. Але коли рушили з місця й пішли «на одчай» у світ широкий, старі «мир та згода» порохом розвіялися.

Гаварський страшно нервувався і став дуже важкий у співжитті. Янко ж на кожну його зачіпку – зуб за зуб – відсварювався, хоч іншого разу міг би й помовчати задля загального спокою.

Коли ж вони дісталися нарешті до кордону, то становище їх було таке: Гаварський занурився в найчорнішу меланхолію, а Янка охопила найбезглуздіша в цілому світі веселість, що в їхньому колі називалася звичайною «телячою радістю». Ні один, ні другий не робили собі звіту про стан своєї душі, а тому й не диво, що за кожну дурницю сварилися. Слово за словом і справа дійшла до того, що вони зійшли на площину принципових питань.

Було це вже надвечір, коли вони встигли виспатися в чистій кімнаті Сковроньського на свіжому сіні, пообідати (а заразом і повечеряти) вареною куркою, коли Чміль уже пішов, умовившись, що вони підуть завтра, як тільки зійде місяць. Все начебто складалося цілком добре.

Повечерявши, Янко пішов на край села, де довго дивився на зорі і, слухаючи, як квакають жаби, потопав у найлегковажніших думах. Радів, що побачить сестру та її «гніздо», якого досі ні разу ще не бачив. Радів, думаючи про Варшаву, звідки шість літ тому виїхав. Палаючи цікавістю довідатися нарешті, що справді діється там, у тій таємничій «країні», що про неї стільки було говорено на зборах та з’їздах, але яка все далі й далі відходила, обертаючись на якийсь міф, на якийсь таємничий, чужий привид, як і для більшості давніх емігрантів.

Радів нарешті, що вирвався з цієї Європи. Його тягло до пригод, до небезпек, до нового й незнайомого життя. Почував у собі молоду, що рветься до діла, живу силу й чекав подвигів, яких навіть не міг собі уявити. З паризьким життям і взагалі зі своїми закордонними митарствами він попрощався з приємністю і, навіть, тихесенько посміювався над собою й над іншими, що зав’язли в роботі над розвитком справи польського пролетаріату, який знав про них ще менше, ніж вони про нього. Не думав він ні про труднощі завтрішньої експедиції, ні про те, що його чекала на тім боці важка робота.

Ішов назустріч цьому недалекому майбутньому, неначе з піснею на устах. Знав, що розпочав нове, повне невичерпного змісту життя, де все здавалося чудовим і небуденним, неначе в таємничому серпанку. Прийде час, розвіється млисто-чарівна авреоля, і в денному світлі яскраво вималюються гострі риси дійсності. І там, у країні, не буде ні чудес, ні чудових людей, а лише те, що є і яке воно є. Але, поки що, він дозволяв собі солодко мріяти, слухати жаб’ячого концерту, вдихати повними грудьми свіже, пахуче повітря й дивитися на зорі.

Нарешті і він усе ж таки встав і, глянувши ще раз у темряву, де недалечко стояла міцна, непорушна кордонна стіна, весело подумав про себе: «Завтра в такий час будемо вже вдома».

Ввійшовши в кімнату, він застав Гаварського за роботою. Товариш в одній лише білизні сидів на підлозі і при світлі свічки розпаковував чемодани. Ціла кімната була закидана розкладеними пачками паперів. Купками лежали скрізь газети та брошури, а сам Гаварський розглядав крізь світло якусь стару частину свого убрання, при чому його обличчя було зосереджено-заклопотане.

– Е-е! А це ще що таке? Чого ти тут шукаєш, брате?

Гаварський не відповідав. Він уважно оглядав стару куртку, потім так само уважно оглянув стару камізельку, рахував гудзики, шукав чогось по кишенях. Янко, гадаючи, що «старий» сердиться на нього ще за передостанню суперечку, став роззуватися й лягати спати.

Одначе, коли тільки він заснув, як його враз розбудив голосний бас товариша:

– Знаєш, тут така справа…

– Га? Що? Може щось таке сталося?

– Заходив на хвилину Чміль і, як виявляється, то за таку ціну він може перевести лише нас самих, без усяких речей.

– Ну так що ж, самі понесемо.

– Ти не дуже заривайся! По-перше, ми самі ніяк не зможемо нести все – вночі, через нетрі та хащі. А, по-друге, той пройдисвіт, між іншим цілком слушно заявляє, що коли ми самі нестимемо, то він ні за що не ручиться. Треба йти тихо й легко. Поза тим, він каже, що коли тільки він скомандує, – ти чуєш? – то все кинути, – ми мусимо кинути, бо інакше він лишить нас у полі і буде сам рятуватися.

– Почекай до ранку. Завтра вранці поговоримо ще із Сковроньським.

– Ми ні з ким не можемо говорити тому, що у нас нема грошей. Так, опріч того, цей твій Сковроньський – така негідна людина, що їй ніяк не можна вірити. Чміль, як-не-як, але хоч одверто говорить.

– Невже у нас не лишилося ще декілька карбованців?

– Декілька карбованців! Не гадай собі, що завтра зразу ж за кордоном, у тій твоїй Польщі, карбованці, як камінці, на дорозі валяються, або що «за природою і традицією революційно настроєний народ» візьме нас на своє безплатне утримання.

– До діла! Кажи до діла! Неодмінно якісь дурні жарти. Скільки у нас грошей?

– Стільки, скільки є. Досить буде сказати, що Чміль з кожного пуда хоче по десять карбованців. У нас при собі п’ятдесят кіло, а це значить – тридцять карбованців.

– А взагалі скільки у нас лишається. Після всіх видатків, квитків, дороги?

– За переправу нас двох – п’ятнадцять карбованців, підвода до Міхова – три, залізничні квитки – вісім. Ну, а потім ще треба заплатити за нічліг та ще за оту курку, якої тобі так дуже забажалося.

– Здається, товаришу, що й ви без смаку зволили ласувати тією самою куркою.

– Ну, так ось, за найточнішим підрахунком, у нас лишається мало-що не два карбованці на непередбачені видатки в дорозі й на прожиття у Варшаві, поки там кого-будь не знайдемо.

Янко нічого не відповідав на це, бо до деякої міри почував себе винним. Це ж він приспішав від’їзд, не чекаючи, поки збереться певна сума грошей. Розраховував на Женеву, гадаючи, що там можна буде трохи «підлататися». Тим часом виявилося, що женевські товариші самі переживали в той час важкі злигодні і, вислухавши доповідь про з’їзд та дві лекції, відіслали їх до Цюриха, де також вислухали доповідь та дві лекції, але щодо грошей, то як-же було говорити з колонією, серед якої знайшлося два таких зухвальці, які звернулися до них, мандрівних товаришів, з проханням визичити їм грошей. І так вони скорше подались далі, щоб не проїдати того, що мали з собою. Від Цюриху й аж до самісінької Варшави розгорталася в той час така пустеля, де вони могли надіятися лише на самих себе.

Нарешті Гаварський перервав мовчанку, заявивши, що літературу треба гарненько запакувати й лишити на схованку у Чмеля до якогось щасливішого часу, а так саме треба зробити і з зайвою білизною та одежою.

– Це значить, – спалахнув Янко, – що лишити це все на загибель! Коли й хто за цим приїде? Словом сказать, країна ніколи не матиме порядної літератури, а завжди лише одну старовину. До ста чортів таку роботу.

– Нічого іншого ми тут не вигадаємо. Покищо в країні є дещо з нової літератури. Три місяці тому Казік п’ять пудів узяв з собою.

– З того половина попала до рук жандармів, та й взагалі то була стара, що набила оскому, жуйка.

– Та-ак, але там були всі грунтовні, кардинальні речі, які, – ти напевно згодишся, – надто часто не можуть змінюватися.

– Завтра я сам поговорю із Чмелем. Він мужик не дурний і вже мав справи з нашими.

– Не вірю я в ідейність пачкарів, навіть польських. Спробуй, виклади йому нову програму. Може бути, пощастить його на товариша обернути. Знадобився б нам зараз.

– Скажу йому просто, без мудрувань по-селянському, робили ви справи з Анджеєм, паном в окулярах, робили з Амброжиком – і не лишилися без користі, розплатилися з вами, як належиться, і гріх було б вам на нас скаржитися.

– Коли хочеш правду знати, то старий твій уже нагрішив – прилип до мене, як шевська смола, щоб я заплатив йому п’ять карбованців, що нібито Казік не доплатив йому.

– Чміль не може бути такою свинею, щоб не взяти хоч би одного пуда, а решту ми поділимо між собою. Одежу й інше старе лахміття лишимо тут, а нову літературу, на всякий випадок, треба буде взяти і візьмемо, хоч би мені все довелося нести на своїх плечах.

– Чміль не свиня, але взяти – не візьме нічого тому, що завтра спирт бере. Він тільки й тому приходив сюди, щоб довідатися про наші речі. Думай про це, як є, а не так, як тобі хочеться. Шкода часу.

– Добре! Беремо, значиться, на плечі скільки буде змоги звітів та декілька останніх чисел часопису, – і все. Ну, а тепер будемо спати.

– Я собі вже відклав пакунок. Мало, але бодай знаю, що зможу донести. Всього лише декілька фунтів, але, знаю, – що взяв найгрунтовніші речі, що перш усього повинні бути з нами.

Янко замовк і мовчав так довго, що Гаварський встиг підготуватися до дальшого двобою. Обличчя його перекривилося й зробилося жорстоке, невблаганне. Свій пакунок він старанно загорнув у пасмужасту ковдру й зав’язав шворкою. Знав, що під цею ковдрою йому було б зручно спати, але вперся й робив неначе наперекір комусь.

– Слухай-но, Гаварику, – урочисто почав Янко, – скажи мені, будь ласка: чому ми їдемо на батьківщину?

– Їдемо тому, – зразу ж відповів Гаварський, – щоб перш усього закладати підвалини, щоб зміцнити те, що страчено протягом перерви в роботі, їдемо ще й тому, щоб коли-будь, нарешті, пустити грунтовне коріння в маси. Їдемо ми не на легку здобич, а їдемо робити те, що сто раз до нас робилося. І нас також не вистане, щоб докінчити справу. Прийдуть інші й вони також поволоводяться з цим самим. А все останнє – це дурниці, це гарні, ефектові речі, це – вигадки фантастів, що лише нудяться та метушаться. Коли вони будуть тримати нас у свому полоні, тоді під три вітри піде наша робота. Час на дрібні шматочки все пошматує. Робітник зіб’ється з пантелику, стане лише півсвідомий, буде вивчати лише закінчення того, що має свій природній, первісний порядок. З таким «пробудженим» робітником кожний найменший історичний вітер зробить, що сам забажає. Горе тому, хто гвалтує принцип!

Схопився з підлоги і став швидко ходити, міряючи кроки по маленькій кімнатці. Навчився ходити так протягом двох років, що пересидів у «одиночці» Десятого Павільйону.

– Добре, дуже добре, що ти заговорив так одверто.

– Це нахабна зневага! Я ніколи інакше не говорив, – грізно прошипів Гаварський. – Не бреши!

– Це правильно! Але хто з цієї, загалом правильної, методи робить непохитний принцип, хто вважає це за своє послаництво і їде з ним на батьківщину, той мусить думати й про те, що він там буде робити. Проти твого бажання, все, що ти будеш робити, буде скероване до того, щоб знищити те, що родилося в стражданнях та незлічених суперечках і що віднині мусить провадити нас уперед. Ми йдем тому, щоб кинути там це нове слово, щоб випалити його, як невитравне тавро, в людських душах. Це є, – ні, я неправильно висловлююся, – це є не яка-будь вигадка, як ти кажеш. Просто й звичайно ми побачили, що в нашому повсякчасному «отчинаші» не вистачає одного слова, що в нашій лірі не вистає одної струни… що в нас самих не вистачає одного пальця на руці, коли ми взялися за велетенську роботу. Розумієш. Тепер же піде і більше вже не зупиниться. Тепер ми там у себе пустимо коріння, як живе дерево, що росте й зеленіє. І не буде такої сили, щоб могла позмагатися з нашою. Ми згадали собі, хто ми і що ми. Не забув цього ні німець, ні француз, ні хтось інший, а тільки ми, як сліпі, були змушені шукати свого ймення й свого місця у всесвіті.

Гаварський підійшов до відчиненого вікна і став дивитись у темряву. Він ні однісіньким словом не перебивав Янкової мови, а той говорив неначе в момент натхнення, забувши, певно, що його слухає холодний, проникливий суддя, який не пропустить йому дарма ні одного слова, не вибачить йому ні одного ліричного захоплення, який старанно завважує всі його слизькі місця і в своїй думці вже готує найгострішу запряжку з полемічної кухні.

Гаварський довго слухав, роблячи вигляд, неначе слухає цілком терпляче. Давно вже, одначе, готувався зробити свій лев’ячий стрибок. Із стисненими кулаками й сердитим, грізно насупленим чолом, дивився він в темряву, начебто його ворог стояв десь поза вікном, і в пітьмі скрадався до нього. Нарешті він швидко повернувся обличчям до Янка і став. Обличчя його було жахне.

– Тепер уже досить, шановний! Ні слова більш, розумієш! Я слухаю вже цілих дві години, хоч у мене всередині все перевертається від твоїх слів. Чи ж насмілишся ти заперечувати, що я чув від тебе це саме – слово в слово – вже сто тридцять п’ятий раз? І все ж таки я слухав. І все ж таки не перебаранчав. Прегарно! Тепер моя черга. Я тобі скажу дещо нове.

Після такого бурхливого вступу, він зупинився і грізно подивився на свого «ворога». Потім, цілком іншим тоном і начебто навіть іншим голосом, почав говорити. Говорив виразно, з чудною інтонацією, що нагадувала проповідь, та із жестами, що являли собою голосне попліскування по власному чолі та повертанні в один бік обличчя, де якраз не було слухача.

– Карл Маркс, якого ти знаєш, як я гадаю, хоч би з прізвища та ще з того, що про нього було писано в нашій скупенькій літературі, навіть не гадав би ніколи, чи розумієш ти, – ніколи…

І так далі, і так далі.

Поки в кімнаті не згасла свічка.

Десь в одинадцятій годині вечора, коли блідий серп місяця почав ховатися за ліси, обидва мандрівники пішли разом із надісланим від Чмеля хлопцем через сади, городи, всякими задвірками, через тини, канави й межі і подалися до того місця, де їх повинен був чекати старий пачкар. Янко скоро відчув дійсну вагу своєї ноші. Товариші раз-у-раз зникали з його очей і, не зважаючи на всі свої зусилля, він ледве встигав за ними. Кожних два десятки кроків він перекладав свою ношу з одної руки в другу, спотикався, падав.

Потішав себе думкою, що буде легше, коли вони вийдуть на яку-будь дорогу. На дорозі дійсно стало легше, але дуже швидко він почув, що ніяк не зможе витримати далі. Кинув чемодана на землю і, важко дихаючи, зупинився. Почував себе страшно нещасливим, але соромився Гаварського й тому з цілої душі ненавидів його. Простий, звичайний розум підказував, що треба було б зараз, поки є час, викинути частину літератури; але тільки подумавши про те, якими-то очима Гаварський буде дивитися на цю операцію, Янко напружив усю силу волі і знову підняв свою ношу. Скоро він наздогнав товаришів, але наздогнав їх лише тому, що вони його ждали.

– Е, та ви, пане, не дасте ради! Далі зовсім біда буде! Впереді ще ліс та болото. Взагалі ви цей чемодан взяли б собі на плечі, тоді й легше стане. Тож так, у руках, ніхто не носить. Це ж не відро.

– Добре, добре, йдем далі, – белькотав Янко, але, одначе, з приємністю користувався хвилевою передишкою і з щирою вдячністю дивився на хлопця, що загортав «собачу ніжку», бажаючи собі лише того, щоб він загортав її якнайдовше.

Коли рушили знову, Янко висадив чемодана на плечі й пішов трохи жвавіше. Через кожних двісті кроків систематично змінював плече, і це рахування кроків так захопило його, що він навіть не завважив, коли й яким шляхом вони прийшли до самотньої хатини, яка стояла осторонь шляху. Крізь заслонене віконце просвітлювався тьмяний вогник.

У хатині старий Чміль уже навантажував на себе мішки із спиртом. Він був веселий, розмовний, жартував і підбадьорював своїх «пасажирів». Був трохи напідпитку.

– Ви, панове, нічого не бійтеся. Як нас не підстрелять, то перейдемо цілісенькі й здоровісінькі, а коли сьогодні чогось не переплутаємо, то завтра вже у цей час, панове, будете машиною їхати. Що там, Войтку, нема хмар на небі?

– Ясно. Дідько б його взяв, – зорі так і дивляться.

– А вітер є?

– Також немає. Як видно, то його десь інде замовили. Тиша.

– Це значить, панове, – тут старий зробив суворий вигляд, – це значить, що треба буде йти, як коти. Ні сучка не зламати, ні камінчика не зачепити, ні чхнути, ні кашлянути, коли вам життя дороге.

Потім з хвилину дивився на Янків чемоданчик, підняв його, зважив на руці й рішучо заявив:

– Або, шановний, вийміть з нього отак фунтів з десять, або все тут залиште. Войтек до нас занесе, де воно буде спокійно собі до свого часу лежати. Лише – раз, два, три.

Янко швидко розстібнув ремінці чемодана й виконав наказа. Вийняв і розгорнув на долівці діряву ковдру і став складати в неї пачку літератури. Почав було вже й зав’язувати, але враз йому жаль стало, і він ще додав декілька фунтів брошурок. Роздумував, чи досить, чи не надто багато, простягав руку до чемоданчика, приймав назад, почував себе страшно безщасним, пониженим і нетерпляче чекав, щоб Гаварський промовив що-будь до нього, щоб кинув йому хоч яке-будь слово, кашельнув хоч або що. Тоді б він накинувся б на нього, як звір лютий, вилаяв би його, вилив би на нього цебер словесних помий, довів би йому, що він поганий, нікчемний, заздрісний негідник, але Гаварський був не дурень і мовчав.

На щастя, пачкар перервав це напружене становище. Войтек узяв чемодана й поклав кінець усім ваганням. Янко, поспішаючись, запакував свій пакунок і цілком щиро й глибоко вирішував про себе, що розлучиться з Гаварським, як тільки перейдуть через кордон. Бачив у його особі лише ворога, або ліпше сказати – зрозумів, що чотири роки жив, як з приятелем, з людиною цілковито негідною, витонченим крутієм, страховищем. Тепер тільки наскрізь побачив його, тепер тільки вирішив відійти від нього. Ця постанова була непохитна й неоскаржна.

Довго йшли мовчки. Довго проходили через якесь глибоко-сонне село. Пачкар ішов з Гаварським, Янко плентався осторонь, ззаду. Коло якоїсь криниці напились води, потім довго відганялися від якогось собаки, що напав на них, потім іще було поле й польова дорога, а далі – пішли межами, де Гаварський три рази впав, і коли це сталося з ним втретє, то Янко не міг стриматися і пирхнув зо сміху.

Нарешті дійшли до царини, чи старої левади, яка густо заросла ялівцевими кущами.

Пачкар обережно здійняв з себе мішки і сів під кущем, показуючи на мигах, щоб подорожні також сіли. Став їм щось довго й розсудливо шептати.

– Ця левада тягнеться з півверсти, потім буде ліс. У лісі темно. Коли ж тільки у пітьмі замаячать перші дерева, то один з вас візьметься за мою руку, а другий хай береться за першого. Тихесенько, щоб ледве-ледве посуватися – йти, як я йтиму. Ногу піднімати високо, спочатку намацати грунт, щоб знати, куди ступати, але тихесенько, щоб один одного не чув. Ні голосно дихнути, ні позіхнути; боронь вас боже хоч би слово яке сказати! Зрозуміли?

Доведеться притаїтися, до землі припасти, то також робіть, як я робитиму, а тоді завмерти, щоб духу з себе не випустити. Тому, значиться, що це буде на самій лінії, можливо – в трьох кроках від солдата. Ви його не будете бачити, лише я. Тому й кажу, щоб не дихати, тільки стовпами стояти. Коли ж першого пана стисну міцно за руку, то хай той пан так само міцно стисне за руку другого пана. Там уже нічого не можна говорити, лише слухати, що я робитиму.

Може бути, що солдат гукне: «Хто йде»? – так це нічого. Він іноді й так собі час від часу гукає. Коли кричатиме: «Стій, стріляти буду!» – також не слід звертати уваги. Не слід звертати уваги навіть і тоді, коли він клацне рушницею і буде в чоло погрожувати. Взагалі дивіться лише, що я робитиму.

Тримайтеся, як слід, панове, та слухайте, бо тут ви своїм життям важите! Так недовго буде. Лише на ту годину треба взяти себе в руки й міцно тримати. Страху тут ніякого, перейдемо. Я кожного тижня два рази переходжу і так двадцять літ уже і – як бачите – цілісенький. Тільки, ще раз кажу вам, – нічого не робіть по-свойому, нічого самі не вигадуйте. Думати я вже сам буду.

Може ще й таке бути: враз назад повернуся. Тоді дивитися й ні хвилини не розмірковувати. Взятися за руки, пригнутися до землі і щосили бігти геть, лише тихесенько. Нічого не боятися, лише за мене триматися. Не дай біг – випустивши руку, треба низько-низько до самої землі пригнутися і тікати. Коли хто відірветься, й залишиться, так пропав: заблудить і на світанку простісінько на лінію, або й на самісеньку стійку виповзе. Тоді вже вина не моя. Буду у лісі шукати, буду совою гукати, лише від цього мала користь буде, бо треба ж, щоб і ви мені відповідали. Інакше з цього всього не буде нічого. Чи ж уміє хто з вас совою гукати? – Ні! – Ну, так нічого й не буде! Так зразу не можна навчитися по-пташачому гукати.

– А коли будем тікати, то то має відзначати, що будуть стріляти? – шепочучи, спитався Гаварський.

– Що воно має відзначати, то вже я сам буду знати. Вам зараз це ні на що. Стрілянина ще нічого не відзначає. В темряві ніхто не попаде. Ліс, дерева захищають. Тут інша справа.

– На всякий випадок, ліпше знати в чому така справа, ніж навмання робити.

– Зовсім не навмання. Ліпше це, значиться, слухати й робити, як накажу. Ось і все.

– А скоро ми дійдемо до того самого кордону?

– А хіба вам це треба знати? Коли дійдемо, тоді дійдемо. Ну, вставайте, панове, і в путь-доріженьку. Та пам’ятайте, що вже з цієї хвилини не можна рота розкрити, поки не скажу вам. Ш-ша…

Ніч була тиха, тепла. Таємничо розстелилося широке, безмежне поле, зникаючи десь у темряві, єднаючись десь із невідомою таємницею нічного світу. Срібним пилом блищали на небі зорі.

Через декілька хвилин вони поринули у чорній темряві вузької лісової стежки. Моторошна тиша цеї лісової темряви викликали в душі Янка чуття незрозумілого піднесення. Йому здавалося, начебто вони взяли на себе якийсь нечуваний тягар, начебто перед ним не звичайний собі «перехід через кордон», а якесь таємниче дійство, що вимагає величезної сили, енергії та сміливості. Ця тиша віщувала їм несподівані пригоди, загрожувала неминучою небезпекою. Спочатку дивувався, що лише тепер з’ясував собі, на що він пішов, потім почув приємну гордість, що не боїться, а тому йому навіть весело стало.

Ішли помалу. Гаварський стискав йому руку значно сильніше, ніж треба було, і з обережності так високо піднімав ноги, що раз-у-раз штовхав його й перешкоджав йому йти.

Раптом всі троє залізли в глибоку калюжу і, голосно хлюпаючи, вийшли на суху дорогу. На хвилину пачкар зупинився, потім, спотикаючись об корні, пішли далі, як могли, перелізали через накиданий на дорозі хмиз, падали в якісь ями, а під час цієї ходи їх ноги так спліталися, що Гаварський, якому на кожному кроці хто-будь – то ззаду, то спереду – наступав на ногу, насмілився щось тихесенько буркнути й разів двічі вилаятися.

Стискав і тряс руку Янка, бажаючи змусити його зрозуміти ціле своє обурення. Одночасно з цим, він раз-у-раз випускав і піднімав свого вузлика, який дуже перешкоджав йому якраз тому, що він ішов посередині, тримаючись одною рукою за поводиря, а другою – за Янка. Йому прийшла до голови цілком правильна ідея, що, раз люди мають по дві руки, то чому б тут не мати ще й третьої? Натомість очі настільки стали зайві, що навіть перешкоджали йому. Він не бачив навіть спини поводиря, якого тримав за сіряка. Примружив очі і, щоб скоротати час, став рахувати кроки. Одначе, нарахував усього лише тридцять кроків і, надокучивши цим сам собі, зробився цілком байдужий.

Йому здавалося, що начебто вони мандрують так майже цілих два роки.

Дорога була порівняно рівна, а до того, що йому наступали на ноги, він уже встиг призвичаїтися.

Збільшилася в них різноманітність та розвага, коли вони звернули в ліс. Загорожували їм дорогу віти соснового молодняка, які то кололи їх своїми шпильками, то били по обличчю й очах жорстокими галузками.

Натикаючись на кострубаті стовбури сосон, стукалися об них лобами, спотикалися на пеньки зрубаних дерев і все йшли далі. Через деякий час перед ними розгорнувся якийсь начебто блакитнуватий присмерк.

Вийшли на галяву і знову побачили зорі. Поводир повів їх краєм галяви, вздовж дерев, скрадаючись разом із ними у пітьмі. Тримався дуже обережно. Через кожні тридцять-сорок кроків зупинявся, відходив трохи у ліс і прислухався.

І раптом усі троє почули відгук чиєїсь далекої розмови. Як укопані, стали за деревами. Розмова вривалася, чулися скупі, окремі слова; хтось позіхнув, хтось знову плюнув. Нарешті, на галяві з’явилася величезна чорна тінь. Тінь росла, наближалася і враз виросла постать вершника. Глухо й тихо ступали кінські копита, побрязкувала гнуздечка й було чутно, як під їздцем скрипить сідло.

В ту саму хвилину, коли вже здавалося, що вершник наїде просто на них і що все пропало, – постать вершника розпливлася у темряві. Ще раз почулося пирхання коня і подорожні рушили далі.

Цей випадок наче зачарував Янка. Він видавався йому сном, в якому, одначе, містився свій особливий, незвичайно глибокий, тривожний змисл. Йому здавалося, наче він щойно тепер і остаточно переконався в існуванні речей, які протягом декількох літ складали собою цілий зміст його життя. Чорний вершник, що виринув із таємничої темряви, моторошна чулість нічної мли, жах, що приковував до землі, і кволість, що змушує ховатися, – все це були живі відчутливі явища. Їх велич вражала й пригноблювала. Ясно й чітко стали давно й глибоко знайомі діла. Як у млистих і незрозумілих переживаннях сну, почувся в цих явищах її дійсний суттєвий змисл, що неприступний тверезій, логічній думці.

Щось таке раптово відчинилося й зачинилося. Протягом однієї короткої хвилини його зір встиг зазирнути й викрасти таємницю. Вона буде обтяжувати пам’ять, буде вимагати розгадки, вирішення. Хай самовпевнена розсудливість спробує їй злегковажити, але ж вона не зможе не піддатися непояснюваному відчуванню. Не через зрозуміле слово, не через роботу думки, а іншими, своїми шляхами, дістанеться те таємниче відчування до дна душі і назавжди лишить там свою відбитку. Не раз пригадається вона, щось таке пояснить, щось таке змінить, щось таке звелить В нежданну мить, без усяких причин, з’явиться сама, без запитання, втрутиться у свідоме мишлення, довершить те, що задумав, і вразить, здивує і зникне до свого часу.

Хто не знає, що кордонна сторожа пильнує вдень і вночі? Хто не знає, що всі речі, які вдень здаються звичайними й буденними, – вночі стають таємничими й химерними. Хто не знає моторошного чуття ночі в лісі, в незнайомій місцевості, коли треба стерегтися, щоб не попасти до чиїх-будь рук.

І проте, Янко зразу і без вагання повірив, що в нього була хвилина, яких він мало знав у свому житті. Згадувалися інші, так само дивовижні, хоч і звичайні, події. З чорним вершником зв’язувалися глибокі враження дитячих літ. Прокинулися серед ночі без усякого значення давно забуті події. І тільки тепер вони стали зрозумілі. На мить єдину з’явилася до нього й заслонила переходовий, поточний момент якась одвічна непогрішна мудрість. Він збагнув таємницю життя й смерті і знав, через що людина живе на світі. Зловив час і зупинив його рух. На хвилинку блиснула йому з небесної вишини зоря, зирнула крізь віти дерев – і заховалася. І протягом однієї хвилини встигла розповісти йому все, що лише існує у світі, у безмежній просторіні.

Його охопило якесь дивне сп’яніння. Він ішов слухняно за товаришем, чуючи тиху радість в душі. В думці своїй він називав її безглуздою й чогось сам себе соромився, але зараз же піддавався і почув себе неначе, він витає вгорі на крилах. Нікчемною й легкою справою видалися йому всі подорожування. Смішним і потворним видався йому Гаварський, що обережно ступав у пітьми. Він не бачив його, але почував кожний незручний його рух, кожну рису його обличчя. Кумедними здавалися йому у цій непроглядній темряві його окуляри та його міцний стиск руки. Йому доводилося стримувати свій широкий, вільний рух, що рвався з грудей. Враз Гаварський чхнув, але так, як це роблять люди вдень і далеко від кордонної смуги. Пачкар шарпнув його за руку так, що ледве його не повалив на землю. Янко також почув, що його дуже шарпнуло, потягло вперед і він побіг цілком не розуміючи, що саме сталося.

– Стій! Хто йде? – крикнув хтось так чітко й близько, що Янко в перший момент подумав, що то кричить пачкар, щоб обдурити сторожу, або за для якогось, йому одному зрозумілого, жарту. Блиснув вогонь, гримнув постріл і луна покотилася по лісу. Всі троє присіли під деревом. Поводир намацав у темряві їхні обличчя й своїми кострубатими руками закрив їм роти. Всі заніміли наче.

І знову страшно близько пролунав вигук:

– Виходь сюди! Чуєш? А то просто на тебе стрілятиму! Чуєш?

В голосі почулася погроза, але в той же час неначе й переляк.

Пронизливо, металево клацнув замок наладованої рушниці.

Тихо повз них пропливла хмарка порохового димку від першого пострілу. Ніздрі потягли в себе їдкий моторошний дух. Нестерпно важко було почувати близько ворога. А в нього не було ні крапелини пачкарського гарту. Він заплющив очі, бо йому здавалося вже, що солдат стоїть перед ним і штрикає його кінцем багнета. Охороняла їх лише пітьма, але з такої охорони мало користі, бо в солдата напевне була ліхтарня, а до того всього вже світало і, певне, вже й сам день був не за горами. В обох рвучко билося серце й обидва боялися дихнути, щоб не виявити себе. Гаварський був так пригноблений своїм злочином, що просто задерев’янів. Чекав лише чергового пострілу, як справедливої, заслуженої кари. Ну, гаразд, добре! Хай, нарешті, скінчиться вже ця ганьба!

Враз щось таке важко й голосно загучало. Почувся тупіт, який наближався й голоснішав. Чутно було, як дрижала земля, як дихав стриманий на ходу кінь. Десь поруч заговорили люди. Чутно було кожне слово. Затихли. Стали прислухатися. Враз блиснуло яскраве світло і в ту саму мить пачкар зірвався із землі, схопив їх обох за руки й дременув у ліс. Дядько був дужий, тримав міцно, і хвилинами пригинав їх до самої землі і, стукаючи ними об дерева та тягнучи крізь кущі, мчав далі. Коли хто-будь із них падав, то він тягнув їх просто по землі. Ніхто не кричав їм у слід, ніхто й не стріляв. Так бігли вони з чверть години. Враз пачкар став, як укопаний. Навколо було тихо й темно, неначе в чорнильниці. Десь угорі ледве-ледве шуміли розгойдані вітром верхи дерев. Селянин стояв і час-від-часу стискав їм руки. Це тяглося так довго, що Гаварський насмілився легенько зітхнути, але за це пачкар покарав його, так міцно стиснувши йому вище ліктя руку, що він ледве не крикнув від болю.

Стояли вони так протягом цілого часу. Становище витворилося неможливе. Але це напруження ввірвалося, як тільки Янко, бажаючи змінити позу, спробував було притулитися до дерева й голосно зламав сухий сучок.

– Ну, ось і спіймали! Ходи сюди, падлюко! – почувся спокійний, впевнений голос.

Почувши це, Янко був певний, що все вже пропало. Хтось говорив так близько, що, здавалося, він міг дістати своєю рукою того, що говорив.

– Це пастка, – подумав він.

Але обидва проте стояли, не рухаючись, бо поводир міцно тримав їх у своїх лапах.

– Чуєш, чорте? Ходи сюди, останній раз тобі кажуть! – загучав другий голос і в ту саму мить їх залило пронизливе біле світло з раптово відкритої потайної ліхтарні.

Пачкар весь зіщулився, припав до землі, повернув у бік і, разом з ними, метнувся у ліс.

Хтось десь гукнув, хтось недалечко відгукнувся, а слідом за ними, продираючись крізь кущі, біг хтось інший. Вони, напружуючи сили й не чуючи, як стукаються головами об дерева, щохвилини падаючи й неймовірно швидко встаючи, божевільно тікали. Гримнув постріл – один, другий, третій. Це ще більше піддало їм сили.

Раптом земля під їх ногами провалилася і, випустивши рятівничу руку пачкаря, обидва сторч головою покотилися по крутому схилу на самісеньке дно якогось провалля. Бувши приголомшені тим, що сталося, нешвидко звелися на ноги. Лісом розкочувалася луна від нових пострілів. Янко чекав хвилину, другу, третю і коли, нарешті – почув у далечині звук сторожового свистка, то насмілився спитати:

– Чміль… Анджей…

– Це ти, Янку? Тихше трохи.

– Це ти, де Анджей? – прошептав Янко.

– Анджей…

– Тихше, почекаємо.

– А як прийдуть солдати?

– Давай, будемо прислухатися. Будемо тікати.

– Але куди?

– Вперед, куди понесуть ноги.

Гаварський підповз до товариша й обидва сіли на вогкій, м’якій землі. Сиділи, ні про що не думаючи, нічого не кажучи. Не могли ніяк погодитися з думкою, щоб провідник кинув їх так напризволяще. Цього вони не могли собі навіть уявити і, коли у цій темряві перестали почувати шорстку мужицьку руку, яка непомильно й просто вела їх, то гадали, що так воно справді не може бути й що щось таки мусить змінитися. Чекали, що пачкар прийде до них, що якесь чуття приведе його і що ось-ось він сам з’явиться.

Страшно обтяжувала їх ця несподівана самостійність. Від першого приголомшення встигли вже отямитися. Їм було холодно й чогось моторошно, хоч на кордоні вже все втихомирилося, хоч ніхто вже не біг за ними і хоч ніщо вже не загрожувало їм на австрійському боці, але одначе вони були страшно розгублені. Почали було тихесенько висловлювати свої міркування, але недовго тяглася їхня розмова. Посварилися. Одначе становище вимагало погоджених дій. Під тиском цієї неминучої потреби Янко виклав свій план: йти ввесь час в одному напрямку, щоб як найдальше відійти від кордонної смуги, а потім чекати ранку. Гаварський мовчки згодився. Тримаючись за руки, як друзі, встали і пішли.

Пройшовши трохи, влізли в якусь воду. Йшли спочатку обережно, навшпиньки, шукаючи ногами сухішого місця, але скоро погодилися з долею і звичайним кроком перебрели через неглибокий струмок, видряпалися на високий берег і знову занурилися в чорну гущавину лісу. Йшли обережно й помалу. Пройшовши ще трохи, налізли на якусь незрозумілу перешкоду: заплуталися між якимсь дивовижним гіллям, де їх з усіх боків оточили товсті сучки химерно покрученого дерева. Вилізши з одної такої пастки, вони залізли в другу, ще гіршу. Нарешті, коли вже не могли ні йти далі, ні назад повернутися, стомлено сіли на щось таке, що нагадувало повалений стовбур дерева, але, як камінь, шорстке й холодне.

– Що це таке?

– Чорт його знає, куди ми залізли!

– Ніколи ще я не бачив чогось такого. Які це дерева так можуть рости.

– Це щось невидане.

– Може це ми маячимо.

– Перечекаємо. Ех, води напитися б.

– До того струмка, що ми брели через нього, недалечко. Лише, як знайти дорогу?

– Е-е, якби-то знайти дорогу. Якби тільки видряпатися з оцього хмизу.

– Ну й запроторив же нас оцей пройдисвіт!

– Сам ти себе запроторив. Знайшов час, коли чхати.

– А твій сучок? Тож ледве що нас усіх не постріляли через тебе.

– Тихше…

– Тихше…

Стали прислухатися. Здалеку долітав якийсь чудний голос. Серед глупої ночі моторошний і неприємний був цей таємничий звук. Тихий, сонний ліс викривав якусь свою таємницю. Щось там жило й ворушилося серед ночі. Але що?

– Це, певне, дикі свині з місця на місце переходять і так перегукуються, – тихо прошептав Гаварський.

– Бракувало, щоб ще й вони прийшли сюди.

– В Галичині багато виводиться диких свиней.

– Але ж дикі свині так не пищать. Це скорше якийсь лісовий кажан.

– Дурний ти! Це ж сова, це Чміль.

Зраділи. Стали прислухатися. Звуки чулися десь дуже далеко й невідомо, з якого боку, не наближаючись і не віддаляючись. Нарешті затихли

– Треба йому відповісти.

– Спробуй. Ти ж умієш гукати.

– Я ніколи не гукав по-совиному.

– Я просто крикну – «гов-гов!»

– І зараз же звідки-будь вилізе галицький жандарм. Ти маєш паспорта? Можеш йому що-будь сказати?

Нарешті після довгих суперечок та нервувань, Янко зібрав цілу свою силу й видавив з грудей якимсь незрозумілим способом щось подібне до виття. Спробував ще раз – і ще гірше. Ніхто йому не відповідав. Далеко, в тиші ледве чутно почувся ще раз таємничий вигук. Янко й Гаварський відповіли одними лише зітханнями. Сиділи і мовчки кожний переживав у собі свою тоскноту.

– Ну, а далі що буде? Давай, спробуємо ще раз вилізти звідси.

– А, може, краще вже тут почекати ранку?

– Я весь, як цуцик зігнувся. Ні випростатися, ні сидіти. Скрутив собі всі кості. Спробуємо, може як-будь видряпаємося. Вставай, давай руку, а то розгубимося!

Довго працювали, мацаючи навколо себе руками. Вилазили з пастки хмизу, сідали верхи на повалені стовбури, відхиляли віти, пролазили крізь якісь діри, плазували на чотирьох попід якимись низькими корчами і, нарешті, – о, диво! – вилізли на рівне місце.

Вже починало світати. Було видно окремі дерева і зорі на небі.

– Нарешті, виходимо з цього лісу.

– А знаєш, що це було? Це було навмисне навалене, а ми в самісіньку середину тієї купи полізли.

– Ну, а тепер давай будемо йти вперед, а потім – праворуч. Там Чатківці.

– Ти це напевне знаєш?

– Знаю, бо по зорях бачу. Коли ми йшли з Чмілем через леваду, то я затямив собі стан зірок. Великий Віз був перед нами, а тепер він уже ліворуч від нас. Треба повернутися до нього спиною і йти вперед.

– Тобто, значиться, назад у ліс, до кордону.

– Ти мені ніколи не даєш скінчити. Беручи на увагу, що зорі протягом цього часу трохи повернулися, треба нам з цим рахуватися. Інакше, значиться, не цілком повертатися спиною до Великого Воза, але ще трохи.

– Точність – математична! Веди, веди, мені однаково.

– Так саме буде, коли орієнтуватися за північною зорею. Там російський бік, тут австрійський, а ми…

– Ми перебуваємо в Польщі, тобто невідомо де.

– Від нас декілька кілометрів до Чатковець. Ми йшли довго, але повільно. Тепер, напевно, друга година. Як тобі здається, чи можна вже тут запалити сірника?

– Ні, пройдем ще трохи.

Вийшли з лісу. Перед ними розгорнувся великий простір зелених луків. По вогкій, зарошеній траві пішли вони навпростець, раз-у-раз провалюючись на багнистих місцях. Перейшли через поле якогось незнайомого колосся (якого, між іншим, і вдень не пізнали б), безжально топчучи криваву селянську працю.

Вимокнувши до пояса й обмерзнувши до самих кісток, вибрели на якусь ріллю. Довго-довго ішли вони по крихкій, давно зораній землі, поки, нарешті, прийшли до широкої чорної стіни лісу. Гаварський збентежився:

– Ні, цього вже досить! Лісу мені на сьогодні цілком вистачить! Не піду!

– Адже ж тут за цим лісом «наше» село. Чого ще тобі хочеться?

– Мені хочеться знати – куди й чого йду я?

– Зараз ми йдемо, щоб виспатися, а завтра, підкріпившись, перебратися через кордон.

– Лихо мені з тобою! Невже ти знайдеш дорогу? У лісі та ще й уночі?

– Та я ж тепер чудово знаю напрямок. Зорі просто передо мною.

– Зорі! Я також цілих два роки жив на d’Observatoire, але проте не вважаю себе за астронома.

– Але ж я кажу тобі, що чудово відчуваю напрям!

– Мідного шеляга не дам я за твоє «відчування».

– Та-а… розумієш… Ну, ходім! Що там дарма час гаяти? – дратувався Янко.

У відповідь на це Гаварський сів під деревом, витягнув довгі ноги й задивився на небо. Янко так само сів під другим деревом.

Так, сердячись один на одного, мовчки вони просиділи цілу годину. Дрижали від холоду.

Лише тепер стали їх мучити спогади про те, що вони пережили в дорозі. Боліли натруджені ноги, подряпані до крові руки. Гаварський приклав до пораненого чола жменю вогкої землі; Янко, махаючи рукою, що десь ударився нею, чи може, вивихнув, – тихенько квилив від болю. Ніч і не думала відходити, а сірники вони десь загубили.

Зоряне небо сяяло блідим мерехтінням. Ясно було видно глибоко-чорну стіну лісу. Лугами стелився туман, творячи щось таке, як безмежно широкі білі озера. Широкий, як світ, здавався перед їхніми очима простір. Око захоплювалося цією далечінню, пам’ять відмовлялася йняти віри у щойно перейдений шлях. Прокинулося чудне жадання чого-будь незвичайного, фантастичного. Янкові забажалося, щоб цієї тихої ночі, в цьому млистому просторі, з’явилися таємничі голоси, виринули невідомі постаті, став який-будь привид, яка-будь мана. Забажалося дитячої віри в надприродні явища, що іноді викриваються вибранцям тих таємниць, що діються вночі, коли вся земля спить.

Що побачив би тут якийсь мрійник або поет?

Над лугами витали б зграї білих, як той туман казкових ангелів.

Широко розгорнулися б їх легкі крила, повільно-повільно вимальовувалися б з молочних туманів бліді постаті, тихо і спокійно підносилися б вони до неба, до зір далеких, а слідом за ними линула б тужлива, сумна, тиха пісня.

Виринув би зачарований лебідь з вигнутою шиєю, а за ним – млиста постать бога-лицаря. Попливли б вони по млистому морю звідкись із нетутешнього світу, невідомо ким послані, щоб створити великий подвиг. Срібний шолом, срібний щит.

І, як у дійсності, Янко почув тиху, чарівну музику. Застогнала, заспівала скрипка. Веселкою заграла тонка павутина мелодії. Невловимо прозора, як росою народжений туман, вона обгорнула душу. Попід лугом, понад цією ніччю, понад цілим світом розлилася її ніжна, невідворотна сила.

Вона тягла за собою людину. Відходить душа в забуття від землі, від буденних справ, від поточного моменту. Країна мрій, країна речей, що їй нема назви, розуміння, що їй нема для назви й такого слова у людській мові, мовчазно відкривалася й мовчазно зникала у просторі. Минали довгі хвилини, що давили його надміром щастя.

Оголювалася, відкинувши сором і понехаявши самовпевненість, захована скрізь і всюди в знайомому світі, велика краса. Пам’ять не пізнавала пережитого, думка сама себе не пізнавала. Звідки взялася та сила, що ладна на все піти, все створити? Звідки з’явилася й чому стала тепер непорушною, твердою й спокійною вірою, певна в собі і в своїй перемозі?

Раптовим, турботливим поривом знялася в душі жадоба чогось великого; затужило, забилося серце жаданням швидкого й переможного подвигу.

Все ясніше вимальовувався протилежний ліс. Чітко накреслювалося його зазубрена лінія на тлі неба. Захиталися тумани, попливли юрбою в гору і, – то відкриваючи світ, то загортаючи його – розривалися на клаптики, витягалися в стрічки та стьожки й розпливалися понад землею.

Безперестану тяглися отари, юрби тіней. Невичерпні були змінні форми й образи. Підносили до неба свої чаші велетенські квіти, здіймалися вгору башти повітряних палаців. Змагалися один з одним народи, боролося добро і зло, життя із смертю.

Все блідіші робилися тумани, все ясніші ставали навколо контури. Теплий вітер зашумів деревами. Раз, ще раз і ще раз зацвірінькала якась пташка. Голосно, жваво, весело. Янко глянув на небо. Там згасла остання зоря.

Вже був ранок.

Схопився на ноги. Раптом зробилося весело. Поруч, під другим деревом, прихилився до стовбура, спав Гаварський. Вихудлий, заболочений, він здавався на тлі цього пейзажу якимсь опудалом. Зіщулився, зігнувся в таку позу, наче навмисно бажав мати якнайсмішніший вигляд.

Веселий, нестриманий сміх Янка розбудив його. Не змінюючи постави, він зизом, як розбишака, понуро глянув у просторінь, дивлячись на нього, цілком зійшов з глузду.

– Гаварику, до чого ти подібний? На бога, не дивись так, а то я лусну!

Товариш не казав ні слова й не зводив з нього очей. Янко дивився на нього, впершись руками в боки, то присідав, то підводився, а – нарешті – ліг на спину і став махати в повітрі ногами. Гаварський дивився на ці всі безглузді жарти суворими очима. Обличчя його було брудне, ніс і одне око розпухло, а до чола прилип великий лист.

– Що з тобою, скажи? – спитався Янко.

– Мене всього трясе, почуваю, що перемерз, а до того всього загубив окуляри й нічого не бачу. Чорт би взяв це все!

– Встань з долу і йди!

Кректячи й упираючись об землю, з неймовірними труднощами він нарешті підвівся. Дрижав цілим своїм тілом і цокотів зубами.

– Це дурниці, – на сонці зігрієшся! Мені страшно весело, Гаварику! Чи знаєш, якби так ось зараз, на світанку, мав статися справжній, великий бій. Що? Коли-будь, там, дідько бери! Що? Ціла юрба, безліч людей, – наших людей, справжніх, здорових, дужих. Прокинулися й стають у шереги – люди, коні, гармати. Їде головнокомандувач. Навколо туман, свіже бадьоре повітря, кождий стискає в руці зброю, всі напоготові. А там під лісом ворог – видно тьму-тьмущу солдатів. Враз голос сурми. Бий заволок проклятих! Хай живе воля! Ех, Гаварику, дожити б нам до цього, поки ще ми не постарілися! Ех, Гаварику, кажу тобі, таку зараз почуваю в собі силу, що міг би тебе вгору підкидати й руками ловити, враз із цілою твоєю вченістю.

І не можучи більше змоги витримати, схопив його в обійми і став трясти, піднімати в гору й крутити ним навколо себе; нарешті схопив його за плечі й почав з ним боротися. Гаварський посинів від злості. Бив товариша кулаками, куди тільки бачив, і зовсім не жартома. Тягав його за волосся, бив по голові, штовхав ногами. Коли обидва впали на землю і Янко, знесилившись від реготу, не пручався, – Гаварський виліз на нього й почав нещадно товкти його, при чому в його очах було стільки жорстокості, що якби хто надійшов під час цієї сцени, то цілком певно подумав би, що діється справжнє душогубство.

Нарешті обидва втихомирились. Стояли один проти одного, важко дихаючи.

– Ну, що, добре нагрівся?

– Та, нічого, ліпше стало! Розігрівся трохи. Лише йолопом треба бути, щоб так грітися! Ти, ось, рукав мені відірвав.

– В Сковроньського підлатаємося. Ну бери речі й підемо!

Тут вони вперше за весь час разом зареготалися. «Літератури», що викликала стільки суперечок, в даний момент вже не було, бо обидва розгубили свої вузлики, і ні один, ні другий не знали – де, коли й під час яких саме пригод їхньої нещасливої мандрівки вони позбулися її. Одначе, журилися недовго, бо в хаті Сковроньського у них лишився ще цілий склад.

Ішли лісом. Там було ще темно й таємнично. Де-не-де чулися ранні голоси птахів. Порожньо й просторо було між високими стовбурами столітніх дерев. Не знаючи дороги, йшли в тому напрямку, як його намітив Янко. Гаварський також розворушився й доводив, що в дійсності, хтозна, може навіть ліпше, що вони не перейшли за цим разом кордону, бо тепер набралися досвіду, який напевне знадобиться колись. Опріч того, вони можуть умовитися з місцевими євреями що до перевозу транспорту геть аж до самого Міхова.

– Я лише одним радію, – запально промовив Янко, – що на нас стріляли!

– І що не попали.

– Це в свою чергу. Але, що не кажи, а приємно пережити таку пригоду.

– Ну, ну! Невідомо, що то ще цеї ночі нам буде?

– Хай буде, що буде! Кажу тобі, Гаварику, розкисли ми на еміграції. Треба буде піти на всякі пригоди. Треба підкласти трохи вогню під те життя, там на батьківщині. Що таке справді література? Треба іноді й трохи шуму.

– Так, так! Давай бунтувати темну масу! Виведемо її на вулицю, а вона вже піде, куди сама забажає: до обер-поліцмейстера із скаргою на фабрикантів, або, може бути, – почне розбивати єврейські крамнички. Соціалізм лишиться на папері, «в літературі».

– О, ні, любий мій «органчику»! Зараз я вас на вулицю не поведу, але цілком інша річ – зібрати в гуртки працьовитих хлопців і показати суспільству, що й ми живемо у цій самій «батьківщині». А коли будемо ми, то Гурко не зможе спокійно спати. Це зробить більше враження, ніж усі погрозливі прокламації, що їх друкується за кордоном і висилається просто до рук жандармів на кордоні.

– Поможи тобі, боже! Лише тут, у лісі, на свіжому повітрі, ти забув про одну торішню дискусію й про одну постанову, що зобов’язує…

– Сказати правду, то лише там, у Польщі, почую, чого жадає та земля. Побачимся ми, нарешті, віч-на-віч з тим пролетаріатом, бо що ми справді знаємо, і що таке наші постанови?

Ідучи через ліс, досить спокійно собі сперечалися й не звертали ніякої уваги на те, куди йдуть.

Ішли все вперед. Стомилися неабияк, але вирішили не спочивати, поки не вийдуть із лісу.

Нарешті дерева стали все менші й менші, потім замість дерев пішли чагарники й перед їх очима розгорнулася ясна просторінь.

Обидва замовкли і захоплені красою, вражено зупинилися.

Небо пломеніло червоною загравою. Низько по землі, як оком глянути, стелився туман. З-за обрію викочувалися клубки хмар. Ціла отара їх вирушала в похід по небу. Мінилися в очах їх невловимі кольори й чудові своїм безладдям форми. Далеко, неначе пломінні язики, ворушилися вони над землею, ховаючи за собою невидану пожежу. По небу неохоплено розливалося незрозуміле життя. Його таємнича сила заполонила весь небесний простір. Щось таке народжувалося, поставало, виростало, мінилося.

Всевладне й непереможне було його прямування до когось і світ ждав, ждав чогось.

Загортаючи своїм блідо-сірим, таємничим серпанком барви землі, лежав ще нічний туман. Чужо й безжиттєво розстелялася широка площина. Це було тихе видовище якогось погаслого світу, що віяло смутком. Десь далеко – то тут, то там – вимальовувалась тінь дерева, млисті контури окремих будівель, то знову десь там око відгадувало в цій порожнечі існування невідомих речей невідомого життя. Цей спокій стомлював і своєю довгою мовчанкою навівав тоскноту.

Але раптом з по-за обрію землі викотилося вогнисте коло, глянуло на землю й усе перетворило. Живим гомінким і виразним, як обличчя людини, стало лице землі. Прокинувся світ і встав зі сну. Ворушилася, вирівнювалася площина, згортали з себе дивний серпанок ліси й горби, плямами вимальовувалися людські житла, різнобарвні квадрати полів, смуги нив та поплутані стьожки меж. Білі дороги накреслилися на всі боки, а десь далеко заграла металевим блиском лента ріки. Туман порідшав і викрив усі свої таємниці. Виросли, хвилину ще тому невідомі, села й з’явилися на своїх місцях цілі долини, величезні простори, що були заховані від очей. Світ поширювався й робився великий, справжній.

– Гаряче буде сьогодні! Чи почуваєш, як уже пече сонце?

– Бачив ти, Гаварику, коли-будь як сходить сонце? Я, приміром, перший раз бачу. Ніколи не сподівався, щоб воно було таке!

– Ні, такого сонця й я не бачив. Гарно, що й казати, але спати проте хочеться.

– Та ні за що на світі! Тепер спати? Дивись! Все це має тепер такий вигляд, неначе цілий світ став щасливий, неначе нема ніяких кривд, ніяких сліз, ніякої неправди, рабства та поневолення! Яка могутня уява! Які чудові ці хатки між деревами! І хто б міг сказати, що там живуть голодні, темні й люті, як звір, пригноблені люди?

– Глянь на той білий костел! Дзвони дзвонять, справді дзвонять! Слухай!

– Так, я чую.

– Це ранковий дзвін. Запевняю, що якби тут не було такої, як ти, мавпи, що не розуміє нічого такого тонкого й чулого, то я… я… справді зняв би капелюха й почав би молитися!

– Будь ласка, не соромся! Можеш собі молитися, а коли прийдемо до села, то ще й – висповідатися. Можливо навіть, що тебе тут у дяки візьмуть і тоді будеш пан-отцеві…

– Та, бачиш, вельмишановний мій пане докторе, є отакі засушені емігрантські мумії, які не можуть уже нічого почувати, що не міститься ні в програмі-мінімум, ні в програмі-максимум.

– Натомість, ці речі містяться в програмі-середніум, де порядкують підлітки й закохані учні п’ятої класи. Хлопчик ти й раненько тобі йти на підпільну роботу.

– В такому разі тобі вже надто пізно. Тобі слід було б струпішити на місці, де-будь у мансарді на rue Mouffetard, над останньою брошуркою, що так само, як і всі попередні, ніколи не дійде до Польщі. Я вважав би за простіше, щоб не застрілили на кордоні, ніж…

– Боюся, що ти надто часто згадуватимеш цю стрілянину.

– Знаєш, старий, мені страх як не хочеться сваритися. Чи не можна поговорити з тобою по-людському? Чого ти роз’їрипенився? Адже ж ми повинні радіти.

– Я й радію, лише твоїх шпильок мені досить. Коли це саме буде тягтися й там, у Варшаві, то уявляю собі, яка може бути наша спільна робота!

– Ну, гаразд, – згода! Більш ані слова! Розумієш – згода! Не хочу більше.

Обидва сиділи, говорили й не хотіли підводитися. Гарно, широко й гостинно розгорталася перед ними заселена країна. Вабила, вітала й віщувала щастя та радість. Сумною, зажуреною, але всепрощальною усмішкою докоряла вона їм за довгі роки забуття, розповідала про свої страждання, скаржилася на напасників, що топтали її ниви, на гноблення, що гнуло всім додолу голови. Вимагала обітниці, присяги. Живим голосом заговорили поля, села, лісові пагірки й розлогі луки. Спокійно й поважно говорили ліси своїм ритмично-розгойданим шумом смеречини. Соромливо, цікаво й допитливо визирали з трави голівки дрібних квіточок.

Навколо все жило й оповідало про різні події: шепотінням листя, смугами туману, барвами квіток, ароматами живиці, піснями пташок, жеботінням комах. Прислухалася душа й забула про все, споглядаючи. Від живого образа землі не могли відвестися очі. Думка шукала, як уникнути й виправдати себе від таємного докору, що так неждано з’являвся й боляче колов. Раптом, як звичайний спогад, впала вага давніх, протягом довгих літ нагромаджених, півдумок, півбажань, млистих рішень і загадкових потягів. Своїм іменням назвали випадкові хвилини й дивні настрої, які раптово приходили й відходили, знову поверталися – там, тоді. Полегшено зітхнули груди.

Ти прийшла, нарешті, хвилино одвертості!

Мовчки й довго дивилися обидва в просторінь, не дивлячись ні на що, але бачучи все.

І утишилася туга їхня, що давно вже несли вони її у своїх серцях, самі не знаючи, – туга за рідною землею.

У Янка неначе сльози заблищали в очах, а Гаварський, – який у кожній справі був лише теоретиком, – завважив, що щойно тепер він дивно якось зрозумів одне дуже складне питання, якому свого часу присвятив величезну кількість думок, нервових подразнень, дискусій, статей та доповідей. Звичайно, він і раніш розумів його, але, звичайно, він не який-будь Янко, що живе враженнями, а також і не маляр, в якого розум міститься в очах.

Одначе… одначе, він мусів визнати (перед самим собою і зробив він це не без деякої особливої приємності), що те попереднє розуміння було нічим перед тим, що (чорт знає, чому) так несподівано, відкрилося йому без усякої очевидної (логічної) причини. Він готувався відбити порив ентузіазму, що з хвилини на хвилину міг ним вибухнути Янко. На випадок нападу готувався проказати все те, що вже раніш казав. Але в старому архиві партійних премудростей довершилася якась революція. Там нашвидку відбулося якесь підозріле голосування або coup d’etat, словом сказать, – якийсь нечуваний бунтівничий випад.

Одначе, він не почував ні обурення, ні занепокоєння. Він був радий тому перевороту, що стався, а що до його наукового обгрунтування, то він вирішив собі відкласти його на майбутні часи.

Янко мовчав і думав. Так просиділи б вони, хто зна, скільки часу, якби перед ними не з’явилася маленька зігнута постать, що тягла на спині у порваній ряднині величезну в’язку хмизу.

Баба здивовано подивилась на них і в її очах відбився переляк,

– Слухайте, громадянко, – звернувся до неї Гаварський, – де тут дорога до села Чатковець?

Баба витріщила на нього непорушні очі.

– Ми заблудили у лісі. Адже ж ви, громадянко, тутешні?

Баба важко зітхнула й швиденько пошкандибала зі своєю в’язкою. Через хвилину вона сховалася за кущами.

Глуха вона, чи що?

– Не зрозуміла. Хто ж такій бабі каже «ви», або «громадянко»? Подумала, що якісь божевільні, або глузують з неї.

– Так чому ти їй не сказав «ти», чи як у вас звертаються по-польському до цих «хамів»?

– Підем, доженем її.

Обидва схопилися й через декілька хвилин наздогнали бабу. Але раніш, ніж вони встигнули вимовити слово, баба скинула з плечей в’язку й метнулася в кущі.

Обидва здивовано зупинилися й довго дивилися один на одного.

– Що воно? Адже ж ми, здається, не подібні на розбишак.

– Хто знає?

– Чудні тут норови.

Постояли ще трохи й пішли першою, яка трапилася стежкою, шукати кого-будь, щоб розпитати про дорогу. Янко давно вже стратив певність у правильності вибраного шляху і навіть не соромився цього. Він, щось собі співаючи, збирав по дорозі квіти, складав з них букета і зовсім не звертав уваги на товариша, що йшов попереду. Наздогнав його вже аж на шосе, яке враз несподівано перетяло їм дорогу. Недалечко стояв Гаварський і, задравши вгору голову, пильно дивився на напис на дошці, що висіла високо на стовпі. Його обличчя виявляло незадоволення.

– Йди скорше сюди! У мене без окуляр в очах двоїться. Не бачу нічого. Тут щось таке написано. Лише я не певний.

Янко глянув, постояв з хвилину без руху і, повернувшись до товариша, чудним голосом сказав:

– Ти знаєш, що тут написано?

– Люблю такі запитання! Та, дідько бери його! Кажи зразу, що саме?

У відповідь на це Янко поклав йому на плечі обидві руки і продекламував:

– До Вольброма 11 верстов.

– Ну, так, гаразд! Але, що ж це значить?

– Це значить, що ми у Польщі.

Тут обидва приятелі впали один одному на груди, обнялися й поцілувалися, чого не робили вже протягом шести літ, а потім, обернувшись лицем до Вольброма, пішли по шосе. Обшарпані й заболочені, без усяких зайвих речей, вони – не без гордощів – легко й радісно йшли вперед.

Янко зараз же звучним та приємним голосом заспівав «Інтернаціонал», а Гаварський, як завжди, глухо й фальшиво підтягав йому.

Так, на самісінькому порозі, весело почалося їх життя в т. зв. «країні», а потім – різно бувало.

Примітки

Подається за виданням: Струг А. Підземні люди. – Київ: 1928 р., с. 166 – 218.