Степан Руданський і фольклор Поділля

Н. Шумада

Степан Васильович Руданський (1834 – 1873) все своє коротке життя вірно служив справі збагачення та утвердження надбань культури рідного народу – і як поет, і як громадський діяч, і як фольклорист. Численні записи народної творчості, зроблені Руданським, ще не опубліковані. Принагідно літературознавці зверталися до питання про роль Руданського в розвитку української фольклористики (праці І. Пільгука, В. Герасименка, В. Борщевського, П. Довгалюка, П. Колесника та кількох інших дослідників), але залишається ще широке поле для вивчення діяльності С. Руданського – збирача і дослідника українського фольклору, насамперед пісенного фольклору Поділля.

Пісні Поділля здавна привертали до себе увагу фольклористів. Уже в збірниках З. Ходаковського, М. Максимовича, В. Залеського, Жеготи Паулі звучала народна поезія цього краю. Але друковані видання, спеціально присвячені народній творчості Поділля, з’явилися значно пізніше – це праця Каленика Шейковського «Быт подолян» (1859), розвідка Анатолія Свидницького «Великдень у подолян» (1861), збірник Антона Коціпинського «Пісні, думки і шумки руського народу на Поділлі, Україні і в Малоросії» (1862).

С. Руданський був одним із перших, хто виявив серйозний інтерес до народної творчості, яка виникла й побутувала на цій, дуже цікавій з історичного й етнографічного погляду, території, що вславилася своїми мальовничими краєвидами і мелодійною пісенністю. В цих місцях точилися соціальні й національно-визвольні битви за часів Богдана Хмельницького, спалахували селянські повстання під проводом народного героя Устима Кармалюка.

Перші фольклорні записи С. Руданського припадають на сорокові – п’ятдесяті роки XIX століття. До 1852 року він уже мав двотомний збірник «Народные малороссийские песни, собранные в Подольской губернии»; через дев’ять років, працюючи в Ялті після закінчення Петербурзької медико-хірургічної академії, він підготував до друку великий етнографічний опис подільського весілля; а ще через рік упорядкував збірник українських народних пісень з нотами «Копа пісень». Жодна з цих праць не була опублікована ні за життя поета, ні в його посмертних виданнях. Тривалий час рукописи цих праць вважалися втраченими. Через кілька десятків років після смерті Руданського «Подольськеє весілля» розшукав А. Кримський.

З огляду на велику наукову вартість етнографічний опис подільського весілля поширювався серед фахівців у рукописних копіях. Одна з них, зроблена рукою відомого українського фольклориста Я. Новицького, зберігається нині у відділі рукописних фондів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР.

1928 року фольклористом І. Абрамовим у одній з приватних колекцій випадково був виявлений рукописний збірник «Копа пісень». 1941 року збірник планувався до видання, але війна перешкодила здійсненню цього задуму. Ідея публікації усіх фольклорно-етнографічних записів Руданського належить І. Франкові, який у праці «», підкресливши, що «Ст. Руданський належить, без сумніву, до найбільше талановитих українських поетів серед тих, що появилися після смерті Шевченка», запропонував зібрати всі фольклорні твори, які були питомим грунтом його оригінальної творчості.

«Се, конечно, потрібне між іншим і для оцінки того, на кілько власної творчості проявив Руданський в оброблюванню сирого матеріалу усного, – писав він. – Шукаючи народних джерел співомовок Руданського, увага наша звертається в першому разі на ті твори нашої усної словесності, котрі сам поет записав з уст народа… Думаю, що в повнім виданню творів Руданського не повинно бракувати тих народних оповідань, записаних поетом» [«Зоря», 1892, № 1, стор. 13.].

Франко подав перелік записів Руданського, вміщених у збірнику М. Драгоманова «Малорусские предания и рассказы» (1876), і, зазначивши, що всі вони «високої етнографічної і язикової вартості», ще раз нагадав, що ці записи «творять гарну збірку, котру варто включити в повне видання творів».

Частковою реалізацією побажання І. Франка стала публікація збірника «Казки та оповідання з Поділля у записах 1860 р.» (Київ, 1928). Тут було вміщено близько п’ятисот текстів, записаних С. Руданським та його земляком А. Димінським. Прозовим жанрам – приказкам, легендам, казкам, – записаним рукою С. Руданського, пощастило більше, ніж пісенній творчості: деякі записи потрапили в друк ще за життя поета [Журнал «Основа» (1861) вмістив легенду про створення світу, надіслану С. Руданським, помилково назвавши записувачем Патриченка (А. Свидницького). Того ж року К. Шейковський у передмові до кн. «Опыт южно-русского словаря» відзначив, що він користувався матеріалами «знаменитого п. Руданського», зокрема легендою про походження птиці бусол. Близько трьохсот прислів’їв надрукував М. Номис у кн. «Українські приказки, прислів’я і таке інше» (1864).].

Пісні, записані С. Руданським, становлять особливий інтерес і з тих причин, на які вказує Франко – тобто для вияснення взаємин між народною творчістю та особистою поезією – і через те, що вони є вагомим внеском в українську фольклористику. Триста двадцять зразків пісенних текстів, більше ніж сторічної давності, дають у руки дослідників винятково цікавий матеріал. Понад вісімдесят записів мелодій народних пісень, здійснених С. Руданським, що на той час являли досить значну кількість (музичних фольклорних публікацій в середині 19 століття було ще небагато), розширюють нашу уяву про українську народнопісенну творчість тих часів, а також розкривають мало відому сторону його діяльності – музиканта-етнографа. Інтерес до фольклору, який виник у Степана Руданського ще в юнацькі роки і став важливою справою його життя, спричинився обставинами як особистого, так і громадсько-політичного характеру.

Виріс Руданський у співучому подільському селі Хомутинцях. Земляк С. Руданського, В. Боржковський, згадує таку цікаву деталь: коли Степана відправляли в Петербург на науку, влаштували гостину. Грала троїста музика (хоч у хаті стояв старенький фортеп’ян, на якому в будні хазяйка ставила гладущики з молоком на кисляк)… Танцювали польки і кадрилі. Мати Руданського з приятельками, «поклавши одна другій праву руку на плече, а лівою взявшись в боки, – всі три разом під такт кружляли і приспівували під музики:

На городі курочка громадить,

А півничок додому провадить»

[А. Кримський, М. Левченко. Нові знадоби для життєпису Ст. Руданського. Київ, 1928, стор. 8.]

Товариші Руданського розповідають, що він був дотепний, балакучий, «нецеремонливий». Любив жартувати з селянами, був працьовитий і «до всячини аматор». Був душею сільських свят, його запрошували на весілля, на гулянки молоді. При всякій нагоді уважно записував пісні та оповіді, а потім і сам почав складати «артикули» (так називає перші поетичні спроби молодого Руданського його хомутинський товариш) і підбирати до них голоси. Ті «артикули» Степан співав, працюючи з селянами в полі, або гуляючи в садку. Мав дужий, гарного тембру голос і любив співати, особливо старовинні народні пісні, яких знав безліч.

«По селах збирав він пісні та заводив сам у ноти… Умів добре декламувати, знав «Кобзаря» напам’ять і, бесідуючи, наводив часто то один, то другий стих, щоб тим справдити свої слова» [А. Кримський, М. Левченко. Знадоби для життєпису Ст. Руданського. Київ, 1926, стор. 113].

Мистецьке обдарування Степана Руданського було багатогранним. Збереглися друковані свідчення сучасників про те, що він був неабияким художником і особливо полюбляв карикатури з підтекстовками, взятими з народних прислів’їв та анекдотів» [«Зоря», 1886, № 9.].

Гострота розуму, дотепність, широка ерудиція Руданського справили велике враження на М. Костомарова, який після знайомства з поетом назвав його навдивовижу талановитою людиною.

Потрапивши за високі мури Кам’янецької семінарії, що її семінаристи непоштиво називали «свинарією», Руданський, як і інші семінаристи, згідно з інструкцією мав остерігатися: «а) от усиленного критицизма…; б) от произвольного систематизма…; в) от неосмотрительного политического направления, порождающего… наклонность… судить о том, что не должно подчиняться их суждениям», і «от незаконных порождений поэзии», а орієнтуватися на духовні книги, бо тільки в них, мовляв, містяться «чистые образцы истинно высокого и изящного в слове» [Д. С-кий. Исторические сведения о Подольской духовной семинарии. Каменец-Подольск, 1866, стр. 39, 38. Цит. за кн.: М. Є. Сиваченко. Анатолій Свидницький і зародження соціального роману в українській літературі. Київ, Вид-во АН УРСР, 1962, стор. 19.].

Жодного з цих пунктів Руданський не дотримувався, хоч семінарію закінчив з відмінним атестатом. Юнак критично поставився до церковної схоластики, не піддався обскурантизмові та всупереч забороні серйозно зайнявся поезією, записами і систематизацією народної творчості. За життєвий зразок і в кам’янецький період, і пізніше він мав не інструкцію семінарії, а подвижницьке життя Шевченка, його гнівну музу. Поезія Кобзаря помітно вплинула на розгортання етнографічно-фольклористичної роботи на Україні, в тому числі й на Поділлі, де великий поет якийсь час займався краєзнавчо-етнографічною роботою. Для передової молоді, особливо різночинців, до яких належав С. Руданський, фольклор був не тільки ілюстрацією духовної історії народу, а й передусім джерелом пізнання становища, прагнень і потреб трудящих.

У Петербурзі, куди 1855 року Руданський переїхав, щоб здобути освіту в медико-хірургічній академії, передова громадськість жила ідеями боротьби проти кріпацтва; звернення революційних демократів до народної творчості було обумовлено цією боротьбою. В їх естетичній концепції фольклор розглядався як народне мистецтво, як вияв ідеології трудящих мас.

Куди б Руданського не кидала доля – від Балтійського моря до Чорного – скрізь він цікавився творчістю народу, серед якого жив. Його українські фольклорні записи рясніють паралелями і посиланнями на творчість російського народу; живучи в Ялті, Руданський вивчив татарську мову, щоб мати можливість записати легенди Криму. Він уважно стежив за фольклорно-етнографічною літературою, підтримував наукові контакти з передовими діячами української та російської культури – листувався з М. Драгомановим, професором Одеського університету Р. Брауном, художником, другом Т. Шевченка, В. Ковальовим. Серед його друзів були відомі письменники, фольклористи, історики: О. Лазаревський, М. Костомаров, М. Номис, П. Ніжинський, А. Метлинський, А. Свидницький та інші.

Упорядковані Руданським збірники позначені впливом демократичної фольклористики. Уже перша рукописна двотомна праця «Народные малороссийские песни, собранные в Подольской губернии» (Кам’янець-Подільський, 1852) свідчить про широку обізнаність дослідника з подільською пісенністю різних жанрів, з матеріалами різних рукописних та друкованих збірок (деякі він використовує у своїх томах із зазначенням джерела), з існуючими на той час системами класифікації.

При упорядкуванні пісенних збірників С. Руданський обирав найбільш науково виправдану систематизацію, яка в найзагальніших рисах прийнята і в сучасній фольклористиці. Взявши за основу жанрово-тематичний принцип, він ділить одібрані ним сто п’ятдесят шість пісень на два великі розділи. Перший – пісні родинно-побутові (він називає їх любовними і ділить у свою чергу на дві групи: смутні і веселі) та соціально-побутові. Упорядник не дає загальної назви пісням, вміщеним у другому розділі, але пісенні групи, на які він ділить пісні цього розділу, в основному належать до соціально-побутових, а саме: козацькі, чумацькі, бурлацькі та рекрутські. Щоправда, до другого розділу потрапили і дві групи обрядових пісень – веснянки (великодні) та весільні. Сім пісень, які не піддавалися цій класифікації, С. Руданський виділив в окрему групу – «Пісні так собі», що було зовсім у дусі часу: «Думки, шумки та ще дещо», «Прислів’я, приказки і таке інше» – такі додатки досить часто фігурували в назвах тодішніх фольклорних збірників.

Пісні збірника не паспортизовані. Але, по-перше, в ті часи не було прийнято зазначати прізвища осіб, від яких записано той чи інший зразок, а по-друге, упорядникові не завжди це і вдалось би, оскільки переважну більшість пісень він знав з дитинства і співав разом з односельцями, отже, з таким же правом міг посилатися на себе, як і на них. Щодо місця запису, то воно є в заголовку. Це – Поділля, переважно Хомутинці або найближчі села, бо далі Шаргороду і Кам’янця-Подільського С. Руданський до 1852 року нікуди не виїздив.

Кожен том, розділ і рубрика у збірнику супроводжується епіграфом, причому за епіграф править цитата з народної пісні чи поезії І. Котляревського, О. Пушкіна, В. Жуковського або народне прислів’я. Таке оформлення книжки С. Руданський міг запозичити у М. Максимовича, збірник якого «Украинския народныя песни» (М., 1834) теж має епіграфи перед книгами і розділами.

В «Народных малороссийских песнях» подано тільки тексти, але окремі помітки, наприклад, «голос забув» (при піснях «Вийди, мати, за ворітечка» та «Кара божа на невдячного сина»), наводять на думку: упорядник збирався додати до них мелодії. Отже, не виключене існування ще не віднайдених на сьогодні нотних записів цих пісень.

Руданський продовжував вносити в уже готовий збірник поправки й доповнення, дописувати варіанти, очевидно, сподіваючись їх опублікувати. Дослідницька робота над текстами велася протягом багатьох років, про що говорять численні посилання на близькі варіанти, опубліковані у збірниках «Ужинок рідного поля» М. Гатцука (1857), «Малорусский литературный сборник» Д. Мордовця (1859), «Собрание малороссийских народных песен» А. Єдлічки (1860) та інших.

Переважна більшість пісень цього збірника – загальновідомі з поправками на місцевий колорит.

Історію їх творення та міграції встановити важко, можемо з певністю говорити лише про їх подільське побутування. Зрозуміло, що згадку про героя, місцевість чи подію, зв’язану з нею, можемо вважати своєрідною вказівкою на місце походження пісні, як-от: «Ой був Сава в Немирові в ляхів на обіді», «Бодай же той головою наложив, хто до Кам’янця доріженьку виложив», «З семи літ пшениця, із семи криниць водиця, а яйця з Кременця»; пісні про Кармалюка, Перебийноса.

Про подільське побутування, а можливо, й творення записаних Руданським пісень виразно говорять також лексичні й морфологічні особливості.

Основу збірника складають довгі ліричні пісні, іноді з невловимою тематичною єдністю, цілість яких грунтується тільки на подібних початках строф, наприклад, «Ой у полі сосна», «Ой у полі керниця», «Ой у полі коршомка» тощо; тому ці пісні здаються, на перший погляд, контамінованими. Але саме вони становлять значний інтерес для простеження кристалізації пісень, того процесу шліфовки і відбору кращого, який постійно відбувається в народній творчості.

Багато пісень мають коломийкові вкраплення – і в цьому своєрідність побутування загальновідомих пісень на Поділлі, де коломийкова традиція була (і залишається) дуже сильною.

Великою популярністю користувалися також пісні баладного характеру. С. Руданський зафіксував їх близько двох десятків. їх сюжети нині вважаються «класичними»; ці пісні співаються і сьогодні, тільки у трохи видозміненому скороченому вигляді. Для порівняння можуть служити записи Гната Танцюри та Михайла Стельмаха, зроблені в тій же місцевості» [Див.: «Пісні Явдохи Зуїхи». Упорядники В. А. Юзвенко, М. Т. Яценко, З. І. Василенко. Київ, «Наукова думка», 1965; Українські народні пісні в записах Михайла Стельмаха. Упорядник В. М. Скрипка. Київ, «Музична Україна», 1969.].

Широко побутували також пісні, які на той час ще не втратили свого виразного літературного походження: «Ах, я нещасний», «Україно моя мила», «За Неман іду», «Віють вітри», «Сонце низенько», «Кармалюка» та інші, пізніше повторені у десятках фольклорних збірників.

Особливо цікаві такі групи пісень, представлені багатьма зразками, як пісні історичні, козацькі, бурлацькі, чумацькі, рекрутські та пісні про тяжку долю заробітчан і соціальну нерівність.

На упорядкуванні збірника «Народные малороссийские песни» позначилося захоплення Руданського народним гумором, без якого взагалі не можна собі уявити його творчості. Двадцять вісім зразків жартівливих пісень завершують перший том цього збірника. Крім власних записів, Руданський вмістив дванадцять зразків пісень, взятих з різних рукописних та друкованих джерел, на що він вказує у своїх примітках. Здебільшого це пісні, які були і нині залишаються популярними на Поділлі.

До наступного, підготовленого до друку Руданським 1862 року в Ялті збірника під назвою «Копа пісень» увійшли понад тридцять пісень з «Народных малороссийских песен», близько двох десятків нових записів і шість авторських творів.

Пісні – різних жанрів, здебільшого ліричні, родинно-побутові; кілька зразків чумацьких, козацьких та історичних. Окремо виділено дві рубрики – «Веснянки» та «Весільні». Звертає на себе увагу, що тут упорядник застосував термін – «веснянки». В попередньому збірнику Руданський цю групу пісень називав «великодними».

Кожен зразок супроводжувався нотним записом мелодії. Ці записи відзначаються точністю відтворення. Значна частина пісень подана у високій теситурі, неприродній для народного виконання, що пояснюється, очевидно, бажанням Руданського полегшити запис та його сприймання. Звідси і зведення до мінімуму ключових знаків. Висока музична обдарованість і знання нотної грамоти дозволили йому самому робити нотні записи. Але, ставлячись із великою вимогливістю до упорядкування текстів та мелодій збірника, він хотів ще раз перевірити їх.

«…Мої пісні в мене, – писав Руданський до В. Ковальова, – та нікому нот перевірить. Надію мав на одну паню, – хорошую, та хворую тяжко, що хоч вона їх переправить, тоді скільки-небудь виправлені я можу післати через Вас до печаті».

Гортаючи рукописну збірку «Копа пісень», переконуємося, що ніякому редагуванню вона не була піддана, – жодних поміток чи виправлень немає, – очевидно, до видавців вона так і не потрапила, але й сьогодні ми не можемо зробити серйозних закидів упорядникові, окрім хіба того, що він вмістив пісні, які в сучасному літературознавстві вважаються його авторськими творами. Гадаємо, що тут існує певна розбіжність у поглядах на авторство. Пісні, що їх Руданський подав як народні, стоять десь на межі між контамінацією народних пісень («Ой з-за гори, ой з-за кручі») та стилізуванням під них («Хлопці-молодці»). Мелодії, додані до цих творів, скомпоновані на народнопісенній основі, і їх відмінності від загальновідомих дуже незначні. Тим-то Руданськии не наважувався назвати їх своїми власними.

Цікаво, що такі вірші, як «Повій, вітре, на Вкраїну», «Чорний кольор», «Мене забудь», «Ти не моя» та інші, які давно співаються як народні пісні, Степан Руданськии у збірник своїх фольклорних записів не ввів. Можливо, через те, що вони зажили собі широкої популярності десь пізніше, але вірогідніше тому, що авторського елементу в них більше і вони ближчі до романсової лірики, ніж ті, які Руданськии сам визначив як народні.

За свідченням жителя сусіднього з Хомутинцями села М. Сімашкевича (сучасника Руданського), ще в 1860-і роки «земляки співали пісень його складу… І багато було таких людей, що зовсім не цікавилися, чия то пісня, і не думали, і не гадали, що її автор в Руданський» [Нові знадоби для життєпису Степана Руданського. Київ, 1929, стор. 3].

Отже, Руданський мав досить переконливі підстави включати деякі свої твори до народнопісенних збірок. Фольклористи пізніших часів робили це вже зовсім беззастережно, оскільки пісні Руданського пройшли випробування часом.

Для дослідників українського народного побуту, обрядів та пісенності, пов’язаної з ними, цікавий матеріал становить етнографічний опис «Подольськеє весілля», закінчений Руданським у Ялті 1862 року. На титульному листі стоїть дата: 20 – 30/ІХ 1861 р. У передмові автор говорить, що записи свої він робив, вступивши додому на короткий час після тривалої відсутності і перед далекою дорогою. Відомо, що поет гостював у Хомутинцях 1861 року з вересня до кінця жовтня – після закінчення Петербурзької академії, проїздом на місце роботи в Ялту. Отже, і це недовге перебування в рідному краї Руданський використав для поповнення своїх фольклорно-етнографічних записів.

У «Подольському весіллі» подано докладний опис обряду за днями – від середи до понеділка, від змовин до перезви, – і сто тридцять чотири весільні пісні. Крім того, у передмові та післямові розказано про обставини, за яких автор спостерігав цей обряд. Коротка розвідка музикознавчого характеру супроводить запис чотирнадцяти типових зразків весільних мелодій. У ній підкреслено також, що крім обрядових пісень на весіллі виконуються пісні, які не мають обрядового характеру. Тут же наведено сім зразків текстів та мелодій таких пісень.

У цій праці Руданський, як сумлінний спостережливий науковець, не раз покликається на етнографічні збірники своїх сучасників, наприклад, на видання А. Метлинського й П. Лукашевича; обстоює власні погляди на походження окремих етнографічних термінів; дає переклад діалектних висловів із зазначенням, від кого саме те чи інше пояснення одержав. Руданський намагається бути максимально точним у своїх записах, не дозволяє собі міняти жодного слова. Так, в одній з приміток зазначено, що у весільній пісні № 107 «Казав єси та мій батеньку» можливі похибки, бо записано її з першого прослухування, а в друкованих джерелах знайшлися тільки близькі варіанти, за якими не можна встановити точний текст почутої ним пісні.

Вперше важливість фольклорно-етнографічної діяльності С. Руданського відзначила «Киевская старина» (червень, 1882), назвавши його відомим збирачем українських народних пісень і підкресливши, що за сприятливих умов «його солідні послуги українській етнографії» могли б бути більшими.

На цілковиту наукову вірогідність записів Руданського вказано і в розвідці радянських дослідників життєвого й творчого шляху поета:

«Пісні та прислів’я позаписувані в Руданського геть дословно… проти точності пісенних записів Руданського ми жодних підозрін-нів не можемо мати» [А. Кримський, М. Левченко. Знадоби для життєпису Ст. Руданського. Київ, 1926, стор. 13].

Записи фольклору для Руданського були одним із засобів вивчення життя народу і стимулом для власної творчості. Народна поезія впливала на стиль та ідейну спрямованість творів поета, служила джерелом сюжетів, скарбницею образної системи, лексики, метрики. Засоби використання фольклору були найрізноманітніші: це і стилізація в ліриці (настрій, образи), і використання сюжетів у співомовках із загостренням характерів, застосуванням характерної риси українського фольклору – гумору, – і пряма цитація чи переспіви народних пісень у драматичних творах (п’єса «Чумак»).

Вважається, що свою оригінальну творчість Руданський почав із балад, – 1851 року була написана балада «Два трупи». Посилаючись на свідчення сучасників, можливо, цю дату слід було б перенести на більш ранній період, адже ті «артикули», що їх виспівував Руданський у своєму селі, були створені ще до семінарії, тобто до 1849 року, і навряд чи були баладами. У всякому разі, і балади, і ліричні пісні, безумовно, складені поетом під впливом народної творчості, яка правила йому за зразок при перших спробах віршування. Дещо пізніше відкрилися С. Руданському скарби поезії Л. Боровиковського, Т. Шевченка та російських і польських романтиків.

Ритмо-мелодика, інтонаційний лад, лексика, віршовий розмір, художні прийоми і образна система лірики Руданського невіддільні від народнопісенної стихії, тим-то окремі його поезії і досі побутують у народі як безіменні народні пісні. Творячи свої поезії в дусі народних пісень, С. Руданський дбав про те, щоб вони справді співалися серед народу, а тому під заголовком кожного разу зазначав, на який голос має співатися та чи інша пісня, – на голос «Ой на горі жито», «Я в дорогу іду», «Гей, браття-опришки», «Ой воли ж мої сірі» тощо. Ці уваги, крім свідчення про високу музичну обдарованість поета і його прагнення творити в народному дусі, є ще додатковим джерелом, з якого довідуємося про тодішню популярність названих народних пісень. Адже автор був переконаний, що читачі, яким він адресував свої твори, знають рекомендовані мелодії.

Захоплення Руданського народними піснями, зокрема піснями чумацькими, спричинилося до створення побутової драми «Чумак». У ній розвивається сюжет відомої чумацької пісні «Ой п’є чумак, п’є, чумакові бог дає, чумакова стара ненька дрібні сльози ллє». З сюжетом цієї драми перегукується і записана Руданський пісня «Пішов Мусій да в Крим по сіль».

Слідом за І. Котляревським і Т. Шевченком в українській класичній драматургії другої половини XIX століття використання пісенних джерел стало дуже популярним. Згадаємо хоч би п’єси «Сава Чалий», «Ой не ходи, Грицю», «», побудовані за сюжетами народних пісень.

П’єса «Чумак» – одна з цікавих спроб використання текстів і мелодій народних пісень, які мозаїчно творять сюжет п’єси, причому іноді відомі авторові народні пісні зазнають деякої переробки, або це авторські тексти, стилізовані під народні пісні.

Досі йшлося про збирання і використання Руданським зразків народнопісенної творчості. Велике місце в його збирацькій роботі займав також і оповідальний фольклор Поділля, більшість записів якого трансформувалася у знамениті його співомовки, віршовані легенди та казки.

Глибока народна основа співомовок була відзначена ще першими дослідниками життєвого і творчого шляху Руданського. Так, 1886 року М. Комаров писав, що співомовки

«трохи чи не завсігди взяті з уст народу, і в них так і блищить здоровий, ясний український гумор. Про їх вдатність доволі буде сказати, що деякі з них оп’ять, як пісні, перейшли в уста народу, от, приміром, прекрасна п’єса, що зачинається словами: «їхав кіньми становий на чиюсь біду». її навіть такий знавець, як п. Драгоманов, прийняв за чисту народну пісню» [Михайло Комаров. Степан Васильович Руданський. Деякі знадоби до його біографії. Цит. за виданням: «Степанові Руданському». Одеса, 1968, стор. 194].

Справді, ця співомовка була вміщена М. Драгомановим у його збірнику «Нові пісні про громадські справи» «як досить поширений твір нової утвори» – на підтвердження цього Драгоманов називає місця і осіб, від яких ця «усмішна пісня» записана. Виявляється, що вона була популярна у Балтському повіті, на Київщині й на Поділлі.

Жорстока й уперта боротьба проти «своїх» та інонаціональних поневолювачів, яку віками провадив український народ, чимало спричинилася до витворення гумористичних і сатиричних антипанських переказів. У роки загострення класової боротьби, зв’язаної з виступами проти кріпосництва та його породжень, гумор і сатира особливо поширюються. Співомовки Руданського, які відображали настрої трудового народу, були сприйняті ним як свої. Крім того, легка коломийкова форма, майстерність у діалозі, живість і простота вислову сприяли тому, що їх автор став «найоригінальнішим і заразом найбільш народним у своїх «Співомовках».., котрих сюжет звичайно взятий із уст народу» [Іван Франко. Твори в двадцяти томах. Т. 17. Київ, Держлітвидав України, 1955, ].

У співомовках виступає той же герой, що жив у народних казках і анекдотах, – простий селянин, козак чи солдат, який завжди виявлявся кмітливим, розумнішим, дотепнішим за пана, ксьондза, попа чи станового. Дослідники творчості С. Руданського доклали багато зусиль, щоб відшукати першооснову сюжетів «Співомовок». Цілком слушно вказувалося на цілий ряд паралелей з гумористичними оповіданнями українського і польського фольклору. Але основним джерелом були, звичайно, власні багатющі спостереження поета над сільським побутом та побутом сільського духовенства; тому до його найчисленнішої групи співомовок, яка має антирелігійне спрямування, додані рисочки, взяті з близького оточення. Попівська запопадливість, невігластво, скептичне і одверто вороже ставлення селян до здирників-попів – усе це Руданський бачив і в своєму селі. В основу співомовок часто лягали також прислів’я та приказки, записані самим поетом.

За прикладом Руданського свій цикл «Нові співомовки» написав І. Франко, де також використав прийом розгортання народного прислів’я у співомовку.

Велику увагу Руданський приділяв записам подільських казок, оповідань та легенд, що не пройшло повз увагу І. Франка, в колі наукових інтересів якого фольклористика займала чільне місце. На основі зібраних легенд та переказів Степан Руданський написав 1856 року цикл поезій, що в першій редакції називався «Лірникові думи», а в другій – «Байки світовії в співах».

Досконале знання української народної творчості допомагало поетові також при його перекладацькій роботі. Переклади «Слова о полку Ігоревім» та «Песни о вещем Олеге» витримані ним у дусі народних пісень та дум. «Великою сміливістю, коли не відвагою», називав М. Рильський доволі сильно забарвлений в національні українські тони здійснений Руданським переспів Гомерової «Іліади».

Поетична мова пісень, казок, легенд, прислів’їв, засіяна в душі молодого Руданського, зійшла буйним зелом його ліричних віршів, співомовок, байок та поем – усієї оригінальної та перекладацької діяльності.

На прикладі творчості Руданського яскраво видний той життєвий процес взаємозбагачення, який існує між поезією мас і поезією одиниць. Руданський не був бутим загальновизнаним поетом, якби його творчість не увібрала в себе усе краще, що є у фольклорі. Водночас саме завдяки таланту Руданського народна поезія збагатилася таким шедевром як «Повій, вітре, на Вкраїну», і кристалізованими варіантами народних усмішок-співомовок.

Примітки

Подається за виданням: Народні пісні в записках Степана Руданського. – К.: Музична Україна, 1972 р., с. 5 – 19.