1. Земля

Запис С.Руданського

Ото як задумав господь сотворити світ, то і говорить до найстаршого ангела Сатанаїла:

– А що, – каже, – архангеле мій, ходім творити світ!

– То ходімо, боже! – каже Сатанаїл.

Ото вони й пішли над море, а море таке темне-темне, – сказано, безодня! Ото бог і каже до Сатанаїла:

– Бачиш, – каже, – отую безодню?

– Бачу, боже!

– Іди ж, – каже, – у тую безодню на самеє дно та достань мені жменю піску. Гляди ж тілько, як будеш брати, то скажи про себе: «Беру тебе, земле, на ім’я господнє».

– Добре, боже!

Впірнув Сатанаїл у самую безодню над самий пісок та й заздрісно йому стало. «Ні, – каже, – боже! приточу я і своє ім’я; нехай буде разом і твоє і моє». І бере він той пісок та й каже: «Беру тебе, земле, на ім’я господнє і своє!»

Сказав – сказав. Прийшлося виносити, а вода йому той пісок так і ізмиває. Той так затискає жменю, але де вже бога ошукати! За ким вигулькнув із моря, так того піску як не було: геть вода змила!

– Не хитри, Сатанаїле, – каже бог, – іди знову, та не приточуй свого ім’я!

Пішов знову Сатанаїл, але чорт чортом, – знову примовляє: «Беру тебе, земле, на ім’я господнє і своє» – і знову піску не стало.

Аж за третім разом сказав уже Сатанаїл: «Беру тебе, земле, на ім’я господнє», і ото уже несе та й і не стискає: так і несе на долоні, щоб то вода змила. Але дармо: як набрав повну руку, то так і виніс до бога.

І узяв господь той пісок, ходить по морі та й розсіває. А Сатанаїл давай облизувати руку: «Хоч трохи, – думає, – сховаю для себе, а потім, думає собі, землю збудую!» Ото господь розсіяв.

– А що, – каже, – Сатанаїле? нема більше?

– А нема, боже!

– То тра благословити! – каже господь та й благословить землю на всі штири часті. І як поблагословив, так тая земля і зачала рости.

Ото росте земля, а тая, що у того в роті, і собі росте. Далі так розрослася, що і губу розпирає. Бог і каже: «Плюй, Сатанаїле!» Той і зачав плювати та харкати: то де плював, то там виростали гори, а де харкав, то там скали… От через що то у нас і земля нерівна! Воно ще, кажуть, що нібито ті скали та гори бог знає доки б росли, а то Петро та Павло як закляли їх, то вони вже і не ростуть.

А ото вже господь і каже до Сатанаїла:

– Тепер, каже, – Сатанаїле, тілько б посвятити землю. Але нехай вона собі росте, а ми відпочиньмо.

– А добре, боже! – каже Сатанаїл.

І лягли вони спочивати. Господь спить, а Сатанаїл і думає утопити бога, щоб землю забрати. І ото підняв його та й біжить до моря. Спершу на полудень, – біжить та й біжить, а моря нема; вдарився на північ – і там не видати; обивався на всі штири часті світа – нігде нема моря: звісно, земля уже так розрослася, що в самеє небо уперла краями; та й де вже там теє море! Бачить він, що нічого не вдіє, – несе бога на те саме місце, та й сам коло него лягає.

Полежав трохи та й будить бога:

– Вставай, – каже, – боже, землю святити.

А бог йому й каже:

– Не журись, Сатанаїле! земля моя свячена! Освятив я її сеї ночі на всі штири боки!

Примітки С. Руданського

Наша байка за початок землі подібна до байки турецької за початок чоловіка. Турки кажуть, що як господь хотів сотворити чоловіка, то посилав під воду за землею архангела Уріїла, але Уріїл два рази не хотів виносити землі, бо йому жалко було, що буде на світі таке нещасне творіння, як чоловік. Дуже може бути, що наші перейняли її у кримців і тілько надали свою утвору.

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 2, с. 338 – 339.