2. Українська армія й єврейське гетто

Улас Самчук

Другий день, особливо його ранок, був на диво сонячний, блискучий, по-літньому чистий, дарма що це був перший день місяця вересня. І була це неділя.

Яків рішив цього дня вийти. Одягнутись і вийти. І він так зробив. Він старанно в’язав сіру краватку, старанно чесав волосся. Він ще кульгав, він ще мусив спиратися на палицю, але міг уже йти і міг довший час бути в русі. Зустрівся зі Шприндзею, обмінялися мовчазними поглядами, вона кудись також поспішала. Сніданок подала стара Рівчина свекруха Малка.

Після вчорашньої зливи вулиці й хідники були чисті, руїни парували, головною вулицею тяглися величезні дизелеві авта, на хідниках усуміш було повно святочно одягненого люду, на соборі, залитому сонцем, бамкали недільні дзвони.

І був піднесений, бадьорий, святочний настрій. На розі піврозваленої вулиці, що колись звалася Садовою, опісля Галєра, ще пізніше Комсомольською, а тепер поки що не звалась ніяк, метушився хлопець з купою газет під пахвою. Перше число першої газети, що почала виходити в цьому місті… І коштує вона п’ятдесят копійок, і розхапують її, мов нечувану дорогоцінність, і одразу на ходу, поспішно, жадібно читають.

Яків купив також газету і також почав на ходу жадібно читати. В газеті повно захоплення, повно надій, довжелезна хроніка нових вістей, подій, організацій, підприємств, оголошень, розшуків. Але того, чого він хотів знайти, – не знайшов.

Яків ішов далі, зайшов до собору, вислухав Херувимську, зустрівся зі старшим Бачинським, довідався, що багато з його шкільних товаришів займають тепер різні урядові становища, зустрів Мотрю, що радісно його привітала, була здивована, схвильована – “ви так виросли, так змужніли, а були такий юнак…” І так довго не бачились, і так багато за цей час сталося… І що думаєте робити?

– Ще не відомо, ще нічого не відомо, – казав Яків.

– Переходьте до нас… Нас тепер лише четверо… Та “ваша” кімната вільна…

– Ще не знаю, тіточко… Ще не знаю. У мене гарна кімната, – казав Яків.

– Але ж… Я чула… “їх” будуть виселяти…

– Куди?

– Десь отуди… За станцію… Усіх разом… Яків не відповів на це, він, здавалось, пропустив це зауваження повз вуха, він запитав про її дочку Лялю, про її сина Клаву. Він довідався, що Ляля вже давно не ляля, а справжня Людмила, що до неї залицяються… Зрештою, ось і вона…

До них підходила дуже гарна, яскраво-свіжа, барвисто усміхнена, повновида, з легким загаром дівчина у ясно-сірому, зовсім новенькому костюмчику.

– Де ти барилася, Лялю? – запитала її докірливо-гордим тоном Мотря і одразу, не одержавши відповіді, продовжувала: – А чи знаєш, хто це?

Ляля поглянула на Якова чистими, прозорими, сірувато-бурштиновими очима і відповіла:

– Напевно, той ваш… Яків. Мама вічно вас згадує, – звернулася вона до Балаби. – Чи не була вона часом у вас закохана? А я вас також пам’ятаю. Пригадуєте, як ми ловили кота?..

– Ти-но краще пригадай, – перебила її мати, – як то ти не раз лежала під дверима Якова і кричала у щілину: “Які! Пусті-і-і, Які!” Ха-ха-ха! Не давала йому вчитися.

– Ну, мам! І як тобі не соромно таке пригадувати?

– Чого ж тут соромно? Таж він виносив тебе на руках!

Яків усе те вислухав з легкою, приємною усмішкою. Ляля розчервонілась, зніяковіла, стала ще кращою, її очі зробилися вогкими, її бурхливе, хвилясте, з відтінком бронзи, волосся горіло під зливою сонця. Щоб затерти збентеження, вона почала швидко говорити:

– А ви тепер тут? Де? У Зільберів? Добре вам там? Я знаю Шприндзю… Я з нею вчилася. Дуже нахабна… Ви, здається, були у війську?.. В уланах? І ніколи, диви, мамо, не написав ані одного рядочка…

Це вона пригадала собі докори матері і повторила їх перед Яковом.

– Ні, написав. Одну картку. Спочатку! – відповіла Мотря.

– І та картка є у нас до цього часу, – додала Ляля, Мотря помітно зніяковіла, і Лялі, видно, це сподобалось…

– Зайдіть до нас, – щебетала вона далі. – Зайдіть! Хоч би й зараз! На обід! Мамо?

– Я вже просила, – сказала Мотря.

– Не зараз. Іншим разом, – відповів Яків. – Зайду, розуміється. А де Клава?

– Клава! О! Той! Той тепер… Не знаєте? Таж вони там… комітети! Клава якесь начальство, комендант, чи що… Його хотіли забрати большевики, ледве врятувався…

– А як батько? – запитав Яків.

– Батько днює й ночує у своєму броварі. Він же тепер директором!

Усі ці новини, а особливо Ляля, цікавлять Якова. Цю родину він добре знає, пережив з нею кілька зим. І пригадує собі цю саму Лялю – кучеряву, яснооку, повненьку дівчинку років п’яти-шести-семи, і пригадує також, як підкидав її високо вгору, від чого дівча радісно й дзвінко заливалося сміхом, а Мотря жартівливо казала: “Забавляйте, забавляйте! Може, ще буде вашою нареченою!” Приймав це як жарт, було ніяково таке чути в той час, але ось тепер, зараз?

Ще раз обіцяв зайти, попрощався й пошкутильгав у напрямку свого мешкання, пробиваючись крізь гущу святочної публіки на хідниках. Гули машини, літали голуби, світило сонце.

Ці дні минали з вийнятковою, завжди напруженою, повною таємничих подій швидкістю. Мабуть, земля в цей час крутилася швидше, мабуть, сонце горіло бурхливіше, мабуть, всесвіт з усіма своїми горющими світилами збурився і ошалів. Усі люди були п’яні, вчаділі, по-своєму непритомні, нервово піднесені. Вони в цей час інакше ходили, інакше рухались, інакше говорили. Здавалось, вони хотіли жити швидше, сильніше, пристрасніше, ніж звичайно.

Яків не лишав Зільберів, дарма що йому вперто всі радили залишити, дарма що він кожного дня намірявся це зробити. Люди, які випадково траплялись на його життєвій дорозі, були незвичні для нього люди. Так. Він їх бачив. Бачив не раз і не два. Знав їх прізвища і знав, чим і як вони живуть, але він ніколи не міг прозирнути у їх окремий, своєрідний, зовсім інакший духовний світ. Як вони жили самі між собою, про що розмовляли, що думали, як дивилися на інших людей – цього Яків не знав… Принаймні не знав докладно, безпосередньо, органічно.

І от так сталось, що він мусив пізнати тих людей. Більше, він мусив бути з ними разом. Ще більше, він мусив стати в їх обороні. Його ті люди по-своєму полюбили і просили його не лишати їх. Тим більше коли Яків, майже несподівано, став “великою людиною”. Став капітаном. Шукаючи, як він казав, місця, він забрів був до Українського Червоного Хреста, що обслуговував полонених і містився на тій же головній вулиці, і там зустрівся зі знаним полковником колишньої, ще революційної, Української Армії, що звався Ступницький. Розговорились.

Полковник був у клопоті. Йому доручили організацію батальйону не то війська, не то поліції з українських хлопців, але він не знає ані одного слова по-німецьки, а тут весь час приходиться мати діло з німцями. Яків висловився, що, може б, він міг щось тут допомогти. Він міг би бути, наприклад, за перекладача. Полковник охоче погодився. Якова негайно представили німецькому капітанові, що відав цією справою, і, по годині розмови з ним, Яків став сам “капітаном”. Німецький капітан був ним просто захоплений. Такий “керль”, така сила, така інтелігенція, такий фахівець! Яків буде не перекладачем, він буде вишкільним інструктором! Але ж, виправдувався Яків, він всього-на-всього кіннотник. Нічого! Тепер війна! Передусім він вояк, а це – головне!

Якова запросили до німецького офіцерського касина, з ним пили, з ним співали, він знає багато військових німецьких пісень, він знає “Ді штрасе фрай ден бравнен батальйонен”, він дотепно й цікаво розмовляє, він може вести дискусію про Мольтке, Бісмарка… Чудово!

Другого дня Яків одягнув дуже ефектовну уніформу з литовського військового сукна із тризубчиком на круглому кашкеті. Виглядав хвацько, німецькі офіцери віддавали йому честь, приймаючи за представника якоїсь чужоземної військової місії. Його нарешті з “капітана” підвищили в “майори”, а з огляду на міцну, мов вилиту, поставу додали титул “залізний”. “Залізний майор Палаба”, – як казали його численні німецькі приятелі.

І став він відомим не лише у німців, але й у своїх. Його почали запрошувати до організацій, на засідання, на наради, його питали, з ним радились, його слухали. Він став зв’язковим між окупаційною армією і місцевими урядовими чинниками. Його посилають в делегації, він робить інтервенції, він вимагає полегш, помагає скривдженим.

А разом з тим Яків лишився у Зільберів.

Причин для того багато, а головна з них та, що Зільберів мають, як і всіх їх одновірців, перевести до загального місця, призначеного для них і названого “гетто”. Почувши це, Зільбери, як були, гуртом кинулись до Якова. Старий їх патріярх Герш нічого не говорив, він лише стояв, похилий, немічний, і слухав. Мовчали також його жінка і сваха. Зате говорили дочки Рівка, а особливо Шприндзя.

Шприндзя не говорила, а кричала:

– Я не жидівка! Я ніяка жидівка! Яке моє діло, що мої батьки породили мене такою! Чого вони від мене хочуть?!

– Дурна! Схаменись! – так само кричала на Шприндзю її сестра Рівка: – Хто тебе питає, чим ти хочеш бути? Не бачиш? Не бачиш? Не бачиш? Не бачиш їх? Не бачиш, що вони хочуть з нами зробити?

– Сама ти дурна! – верещала Шприндзя. – Ні до якого гетто я не піду! І ти не підеш. І батьки наші не підуть!

– І це зветься сестра, – казала на це, звертаючись до Якова, Рівка. – Говори з такою. Вона сама не знає, чого хоче. До гетто не піде, тут не може бути, а куди піде? Куди? Ну, скажіть? Куди? У землю?

Очі всіх п’ятьох були звернені на Якова. Всі дивилися на нього як на порятунок. Яків бачив ті їх погляди, йому було ніяково, він не знав, що має зробити, він не бачив ніякого виходу. Нарешті, він знав дуже добре закони, що керують цією справою, і знав відповідальність, що за цією справою зловісно ховається. А разом перед ним п’ятеро, ба шестеро, бо ж там десь уже, мабуть, невинно спить їх найменший, Мойше. Шестеро живих людей. Нічого нікому не винних людей. Просто людей. Що може їм помогти? Як помогти?

Вогненний, дикий, з відблиском сліз люті погляд Шприндзі, скерований просто на нього, вимагає: “Поможи! Ти можеш!” Згаслі, байдужі, овечі погляди Герша, Малки і Сури, здається, мовчать, але їх мовчанка лежить на сумлінні Якова, мов тяжкий камінь. Одинока Рівка якась звичайна, ніби вона прийшла купити копу яєць або продати старі черевики, – зберігає присутність духу і піддає думку, що під їхньою ж хатою є дуже добрий, глибокий і широкий льох, що там можна поки що примістити батьків і малу дитину, що вона і Шприндзя будуть їх доглядати, а разом ходити на роботу до різних урядів. Це можна. Це єдиний вихід. Аби тільки погодився на це Яків і аби ніхто про це не довідався зі сторонніх людей.

На тому льоху й зупинилися. Ніхто не перечив. Позносили туди ліжка, поставили якісь інші меблі. Старі – Герш, Малка і Сура, – а також малий Мойше зійшли туди і там залишились. Тільки маленька свічка освітлювала їх невеличкий простір. Вони лишились там надовго… Можливо, назавжди, їх мешкання нагорі спорожніло. У ньому залишився тільки Яків на постійно і Рівка та Шприндзя тимчасово, нелегально. Рівка має свої плани. Вона хоче бути господинею Якова, а Шприндзя буде щось для себе шукати. Вона, зрештою, щось уже має на думці, вона дасть собі раду.

Яків ліг того вечора дуже пізно і не міг одразу заснути, дарма що завтра має рано вставати. Не бере його ані том Момзена, ані радіоапарат з якимсь пізнім, далеким, з Берліна, концертом. Він думає, і його думки дивні, незвичайні і нелегкі. Якось ніби йому соромно, ніби він робить щось недобре, ніби чогось боїться. Таке дійсно вийнятково незвичне становище, що йому годі знайти якесь зрозуміле виправдання. Мимохіть думки його линуть у далеке минуле, чомусь пригадує собі дитячі роки, коли ходив до народної школи і носив у заяложеній торбинці потріпані книжки, а між ними одну в сірій полотняній оправі, що на її першій сторінці великими чорними літерами було написано: “Старий Заповіт”. Йому пригадались малюночки у тій книзі, що представляли людей у дивному одязі, з різними під ними написами: “Вигнання Адама з раю”, “Приношення в жертву Ісаака”, “Запродання Йосипа братами до Єгипту”…

Нарешті пригадується довга, хвилююча історія людей, що йшли через світ до землі, не торкаючись її, ніби були несені якоюсь справді вищою силою. І от ті люди дійшли аж сюди. Через століття й тисячоліття. Різними дорогами і в різні часи. І от Яків, що сам носить їх ім’я, опинився між ними, і йому здається, що він бачить знов людей, які тікають з Єгипту, через Червоне море, що за ними женеться якийсь фараон і вони не знають, куди йти, бо перед ними лише гола, безлюдна, смертоносна пустеля, за якою бозна-де в далечині лежить їх приречена, обіцяна, вимріяна земля.

Що за дивний народ, що за дивовижна його доля! Яку душу носять ті люди в собі, коли їх міфічна історія стала святою книгою найцивілізованіших людей земної кулі і разом…

І коли Яків, весь захоплений своїми заплутаними міркуваннями, намагався знайти якесь вияснення цьому дивовижному питанню, нечутно прохилилися двері кімнати, похитнулися тяжкі завіси і з-поза них виступила людська постать, що її Яків спочатку навіть не міг розпізнати. У незвичному білому нічному одязі, з великою хусткою на голих плечах. Рівка.

Це була для Якова велика несподіванка, і він не міг одразу рішитися, що робити… Він хотів був зірватися з ліжка, або крикнути, або чимось кинути.

– Ні, ні! Якове, ні! – попередила його Рівка здушеним голосом.

– Що вам треба? – вирвалось у нього напружене запитання.

– Цитьте! Хочу вам щось сказати!

Яків отямився, не хотів її образити, вказав на стілець і спокійніше запитав:

– Що хочете сказати? Сідайте і кажіть!

– Я хотіла вас лише запитати: чого ви мене так боїтесь? Що я? Мара? Смерть? Чума? – проговорила придушеним голосом Рівка і зупинилась на півдорозі у дуже незручній, ніяковій позі в своїй довгій нічній сорочці. На її обличчі виступили гнів і презирство. І коли Яків, не знаходячи відповіді, промовчав, вона продовжувала: – Боїтесь? Арійцям заборонено? З нами? Можуть вас покарати?

– Ні! – вирвалось у Якова. – Не те!

– А що інше?

– Рівко! Я не знаю, чи маю вам це казати. Здавалося б, ви повинні самі розуміти.

– Що розуміти? – перервала його Рівка.

– Як що? Де ваші батьки? Ваш чоловік? Ваш син? Що на вас чекає? Чи ви цього не розумієте? Чи не розумієте, що це – гра зі смертю?

– І навіщо такі страшні слова, Якове? Поки що ми не вмираємо! Я – молода жінка, ви – молодий чоловік! Тепер війна. Не питаймо, що буде завтра. І мені соромно, що ви, такий вояк, такий мужчина, така сила і разом такий боягуз! Фе! – і Рівка обернулась і вийшла. Вийшла з шумом, з протестом, міцно зачинила за собою двері.

Яків був мов громом уражений. Він бачив і знає цих людей, знає їх вдачу, що ніколи не грішила показовою бравурою, що її вважали за приклад кумедного боягузтва, що нездібна захищати себе активно, віддаючись ворогові без бою і вмираючи без протесту. І враз такі слова.

І лише пізніше, ген пізніше, Яків зумів дати відповідь на таку якраз поведінку цієї жінки. Другого чи третього вечора до нього, замість Рівки, так само нічною добою, прийшла Шприндзя. Ця вступила відважно, рішуче, підійшла до самого ліжка, сіла на стільці, що його Яків приставляв на ніч складати одяг і книжку, яку читав кожного вечора перед сном, і почала:

– Майоре! Здається, вас так тепер кличуть? Моя сестра здуріла!

– Чому така категорична дефініція? – спитав він, зніяковілий.

– Вона думає, що може ще комусь подобатись. Заявила мені, що піде до якогось там генерала за кухарку – дурна, стара, нікому не потрібна баба. А мене хоче віддати до гетто, каже, що я дію їй на нерви. Чи ви можете таке зрозуміти? А я їй сказала: не я, а ти підеш до того свого гетто. Так! Я їй це казала! І вона піде, ось побачите, що піде!

Її чорні, блискучі очі, здавалось, ось-ось вибухнуть полум’ям. Вона була чудова у цій своїй фурії. Яків побачив у своїй кімнаті Сару, чи Рахіль, чи Ездру, чи Естерн, чи Іродіяду у повній їх історичній наготі, що виступили зненацька з тисячоліть минулого перед його очима, очима неосучасненої історично людини, яка знає, одначе, батьківщину тих тіней багато краще, ніж свою власну.

Яків був обеззброєний жорстокою щирістю тієї маленької потворки, безоглядною наготою її почувань, її жадобою жити без уваги на ціну, що від неї за це жадають, її тонке, гнучке, здавалося безкосте, тіло нагадувало стеблину, що не питає, який ґрунт під її корінням, а росте першою і останньою, щоб зберегти життя на кожному камені, у кожній атмосфері, при кожній температурі. І в цьому її непереможна сила.

– Вона і до вас приходила? Що вона тут хотіла? – нагло запитала Шприндзя рішучим тоном зовсім збентеженого, незграбного вояку, що затупцював перед нею, мов обтяжений непосильним тягарем кінь. І з огляду на те, що він не знав, що відповісти, він узяв її міцними долонями за хрусткі плечі, виставив за двері у темряву сусідньої кімнати і сказав лише одне слово:

– Добраніч!

Одначе на цьому не скінчилось. Іншим разом, кілька днів опісля, коли Яків навмисне, щоб не зустрічатися зі своїми красунями, дуже пізно вернувся до себе з касина під сильною парою солідної порції французького коньяку, перед ним, мов з’ява загробна, виступила з темряви та ж Шприндзя у своїй барвистій красі. Його затуманений розум не міг збагнути цього явища одразу, одначе згодом він розпізнав і оцінив свою містичну гостю, включно з її шовковою, бронзового кольору піжамою і яскравими, карміновими устами.

– Ей, дівко, – заточуючись, сказав грізний воїн, – що це ти собі думаєш?

– Я вилізла з льоху, – впала відповідь.

– Ха-ха-ха! – зареготав Яків. Йому здавалось, що Шприндзя була дуже здивована, що вона розгнівається, що вона кинеться на нього і буде кричати, але так не сталося. Вона лише підступила на пару кроків ближче, щоб краще його бачити.

– Чи маєте щось і для мене випити? – запитала лагідно.

– Чаю? Води? Молока? – реготався Яків.

– Як вам не соромно кпити з бідної дівчини? – спитала Шприндзя з іронічним докором.

– Іноді й це потрібно! – сказав він, намагаючись бути легковажним.

– Вам це не вдасться, – глузувала Шприндзя.

– То ми ще побачимо. А де сестра? – запитав він несподівано.

– Нема, – відповіла Шприндзя легко і визивно.

– Як нема?

– Бо нема! Нема! Забрали!

– Куди? Хто?

– До гетто! Зрозуміло?

– Для кого зрозуміло?

– Для вас!

– А де ж батьки?

– Тут! Тут! – тупнула вона по помості.

– І хто ж це примудрився?

– Я! – викрикнула Шприндзя, піднесла високо голову і підступила до Якова на досяг руки.

– Ти-и-и? – протягнув Яків голос і взяв її за підборіддя.

– Я-а-а-а! – відповіла тим же тоном Шприндзя.

– І ти… прийшла… мені це… сказати?

– Ні! Ні! Я прийшла… до… тебе! Чуєш! Буду тут! З то-бо-ю! – викрикнула вона ще голосніше і подивилась на нього гостро й виразно. У голосі її чулось презирство, виклик, сила. Вона, ніби сподіваючись гострої реакції, відскочила вбік, в затінок, за писемний стіл. – Що ти можеш мені сказати? Яке твоє діло? – вела вона тим же тоном. – Я це роблю, а не ти! А коли боїшся – йди геть! Геть! Це моя хата! Знайшовся мені мораліст – коли земля валиться! Мораль! – викрикнула вона останнє слово з особливим наголосом, ніби хотіла ним убити свого співрозмовника. І враз затихла. Була виразно приголомшена. Він стояв проти неї без руху з демонстративно зложеними на грудях руками, з насмішливо примруженими п’яними очима.

Коротка, глибока мовчанка, що її урвав Яків, розтягаючи підкреслено кожне слово:

– Чого витріщило очі, нерозумне створіння? Таж ще нічого не сталося!

І після цього підійшов до радіоапарата, пустив якусь танечну нічну музику і, ніби нікого біля нього не було, почав роздягатися. Почув лише, як двері відчинилися й зачинились. І лишився сам.

Дві речі бентежили його у цій сцені: патетична, штучна настирливість, з одного боку, і містична, невисловлена боязнь – з другого. Це й те було лише засобом оборони… Оборони перед небуттям.

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Чого не гоїть огонь: роман. – Нью-Йорк: Видавництво «Вісник» – ООЧСУ, 1959 р., с. 19 – 30.